ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Співвідношення договору підряду та договору купівлі­продажу (питання теорії та практики)

В. В. Афанасьєв
суддя, заступник голови судової палати
Харківського апеляційного господарського суду.
Кандидат юридичних наук,
доцент кафедри організації судових та правоохоронних органів
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

В. П. Янишен
кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри
цивільного права № 1 Національної юридичної
академії України імені Ярослава Мудрого

Договір підряду є однією із найважливіших правових форм, що опосередковує виконання підрядником за завданням замовника певної роботи з подальшою передачею її результату замовнику. Договір підряду належить до поіменованих цивільно-правових договорів, легальне визначення якого міститься у Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) [1]. Так, згідно з ч. 1 ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду є двостороннім, оплатним і консенсуальним.

Підряд, виходячи зі змісту гл. 61 ЦК України, визначається як єдиний за своєю правовою сутністю договір, який об’єднує в єдиний тип договору підряду такі його види, як договір побутового підряду, договір будівельного підряду, договір підряду на проектні та пошукові роботи. Глава 61 ЦК України містить також загальні положення про підряд, які мають субсидіарне застосування до окремих видів договорів підряду.

Близьким до підрядних відносин є договір на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт. Проте цей договір у ЦК України виділений як самостійний тип. Це зумовлюється тим, що, на відміну від договорів підряду, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та технологічні роботи мають творчий характер, а це пов’язано з ризиком недосягнення того результату, на який розраховує замовник. Так, згідно з ч. 1 ст. 892 ЦК України за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов’язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов’язується прийняти виконану роботу та оплатити її.

Виконавець у процесі здійснення цих робіт може прийти до зовсім іншого результату або пересвідчитися в неможливості досягнення результату, настання якого прагне замовник. Тому, якщо роботи виконуватимуться з досягненням зовсім іншого результату або на якомусь з етапів виконання робіт виконавець дійде висновку про неможливість подальшого їх виконання, ризик лягає не на підрядника, як це передбачено договором підряду, а на замовника. Якщо у ході науково-дослідних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що не залежать від виконавця, замовник зобов’язаний оплатити роботи, проведені до виявлення неможливості отримати передбачені договором результати, але не вище відповідної частини ціни робіт, визначеної договором. Якщо у ході виконання дослідно-конструкторських та технологічних робіт виявляється неможливість досягнення результату внаслідок обставин, що виникли не з вини виконавця, замовник зобов’язаний відшкодувати витрати виконавця (ст. 899 ЦК України).

Нормативна база правового регулювання зобов’язань підрядного типу має певні особливості, пов’язані з наявним на сьогодні дуалізмом правового регулювання, що передбачає застосування Цивільного та Господарського [2] кодексів України, в тому числі у відносинах щодо виконання робіт, ^[1] зокрема, будівельний підряд (§ 3 гл. 61 ЦК України) та капітальне будівництво (гл. 33 ГК України), підряд на проектні та пошукові роботи (§ 4 гл. 61 ЦК України) та договір підряду на проведення проектних та досліджувальних робіт (ст. 324 ГК України), виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (гл. 62 ЦК України) та договір на створення і передачу науково-технічної продукції (ст. 331 ГК України).

Аналіз норм ГК України щодо капітального будівництва, проектних та дослі­дних робіт, створення та передачі науково-технічної продукції свідчить про те, що вони не містять суттєвих особливостей правового регулювання порівняно з відповідними нормами ЦК України.

Характерною ознакою відносин, що виникають з договору підряду, є те, що, з одного боку, діяльність підрядника супроводжується створенням певного матеріалізованого результату. Так, наприклад, за договором підряду може виконуватись широкий спектр робіт, зокрема виготовлення, обробка, переробка, ремонт речі. З другого боку, підрядник зобов’язаний матеріалізований результат своєї діяльності передати замовнику. А тому інтерес замовника полягає в одержанні нової речі, виробленої підрядником, або в поліпшенні якості чи споживчих властивостей речі, що вже існує. ^[2]

Серед істотних умов будь-якого цивільно-правового договору центральне місце займає його предмет.^[3] Виходячи з правової конструкції договору підряду, його предметом є робота та її результат.^[4] Причому у ЦК України чітко закріплена спрямованість договору підряду саме на виконання підрядником роботи.^[5] А тому не можна погодитись, зокрема, з позицією з Р. Ханик-Посполітак, яка визначає предметом договору підряду лише «індивідуалізований результат праці підрядника, який набуває тієї чи іншої матеріалізованої форми через перероблення, відновлення і навіть споживання чи знищення речей виробничого, споживчого та науково-культурного призначення», навіть з урахуванням певних уточнень автора про те, що «сутністю договору підряду є виконання підрядником певної роботи і передання її замовнику» [3].

Формуючи уявлення про правову природу договору підряду з метою його оптимального правового врегулювання (правильного застосування відповідних актів цивільного законодавства), слід визначити його місце в системі договірного права та провести відмежування договору підряду від суміжних договорів, які також регулюють відносини, близькі до предмета регулювання договору підряду.

Складність відмежування одних договірних відносин від інших обумовлюється, крім іншого, також особливостями правового регулювання цивільно-правових договорів. Так, з одного боку, виходячи з принципу свободи договору, сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір), наприклад, договір перевезення з елементами підряду, договір підряду з елементами зберігання тощо. До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (ч. 2 ст. 628 ЦК України). Тому для правильного врегулювання відносин у такому змішаному договорі необхідно виділити елементи кожного окремого договору і застосувати відповідні правові норми (акти законодавства). З другого боку, з урахуванням положень ст. 6 ЦК України, за загальним правилом, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Вони також з огляду на принцип диспозитивності мають право врегулювати у договорі, передбаченому актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, а також укласти договір, що не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає їх загальним засадам.

Проте сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства:

– якщо в цих актах прямо вказано про це;

– якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства ви­пливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким чином, ЦК України фактично надає сторонам досить широкий спектр можливостей для вибору варіанта поведінки при укладенні договорів. Це і є одним із проявів принципу диспозитивності приватного (цивільного) права. На відміну від галузей публічного права, як зауважує Н. С. Кузнєцова, у цивільному праві пріоритет у виборі моделі поведінки зазвичай має належати самим суб’єктам. І тільки у виняткових випадках, з мотивів необхідності реального забезпечення публічних інтересів, публічного порядку, у цивільно-правових нормах з’являються імперативні приписи [4]. Проте, позитивно оцінюючи означені прогресивні нововведення до ЦК України, слід зазначити, що на практиці нерідко виникають проблеми з правовою кваліфікацією умов такого договору у зв’язку з тим, що сторони, виходячи виключно із своїх інтересів, переслідуючи певну мету, можуть (умисно чи ненавмисно) ускладнити (або навіть заплутати) зміст того чи іншого договору.

Для ефективного регулювання договірних відносин виникає нагальна необхідність застосування відповідних правових норм до конкретних зобов’язань, які наділені певними характерними ознаками. А тому у правозастосовній практиці важливе значення має чітка кваліфікація договору, тобто виокремлення в ньому ознак, з якими закон пов’язує те чи інше правове регулювання. Найбільш вагомою нормотворчою ознакою для будь-якого договору є спрямованість зобов’язання, тобто той правовий результат, якого намагаються досягти сторони. Вона обумовлює різні елементи правового регулювання, і перш за все, права та обов’язки сторін.

Як зазначали І. Б. Новицький і Л. А. Лунц, спроба провести класифікацію зобов’язань не за формальними ознаками, а по суті, саме у зв’язку із метою у сфері зобов’язального права, «становить інтерес, оскільки мета справді є надзвичайно істотним моментом для зобов’язання, що визначає його зміст. Мета зобов’язання — це задоволення певного інтересу, яким визначається зміст зобов’язання. Отже, якщо класифікація підстав виникнення зобов’язань ставиться у зв’язок із метою зобов’язань, вона має набувати дійсно життєвого характеру» [5]. Ця характерна ознака договору визнавалася більшістю вчених-юристів [6]. Таким чином, в основу розмежування договорів покладена мета зобов’язання, результат, якого прагнуть досягти сторони. Крім того, як зазначають О. В. Дзера та І. А. Діковська, єдність роботи та її результату є основною ознакою предмета договору підряду, яка дає змогу відмежовувати цей договір від інших типів цивільно-правових договорів [7].

Договір підряду містить зобов’язання з виконання роботи та передачі майна у власність іншій особі (замовнику), чим у своєму правовому регулюванні є близьким, з одного боку, до договорів, пов’язаних із виконанням роботи (вчинення дій, або здійснення діяльності), а з іншого — до договорів, пов’язаних з передачею майна у власність, а тому вважаємо за доцільне провести порівняльний аналіз договору підряду саме з цими договірними зобов’язаннями. Для відмежовування договору підряду від суміжних договорів необхідно виділити характерні риси кожного з договорів і на їх основі кваліфікувати окремо кожний з них.

Метою цієї публікації є виокремлення основних характерних ознак і на цій підставі проведення відмежовування договору підряду від договорів, які врегульовують відносини з передачі майна у власність, а саме від договору купівлі-продажу та окремих його різновидів (зокрема, поставки), оскільки специфіка спрямованості договору підряду на виконання роботи найбільш характерно виявляється при порівнянні саме з цим договором.

У практичній діяльності, в тому числі і судовій, часто досить складно (а іноді майже неможливо) розмежувати ці два договори. ^[6] Це можна пояснити зокрема тим, що в тексті договору підряду чи купівлі-продажу не завжди чітко визначено, що мають на меті сторони. Більше того, тексти цих договорів можуть бути подібними.

Договір купівлі-продажу є найбільш розповсюдженим універсальним правовим інструментом, що опосередковує перехід матеріальних об’єктів (включаючи майнові права та права вимоги) і відповідно права власності на них від однієї особи до іншої.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Різновидом купівлі-продажу є поставка, яка має підприємницький характер. Так, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 ст. 712 ЦК України). ^[7]

За загальним правилом до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж. У частині 1 ст. 656 ЦК України передбачається, що предметом договору купівлі-продажу також може бути товар, який буде створений продавцем у майбутньому. Таким чином, за обома договорами замовник (покупець) має право придбати у власність певні речі (товари), які виготовлені продавцем (підрядником). Саме за таких обставин і виникають труднощі з розмежуванням договорів підряду та купівлі-продажу.

Економічна мета, яку намагаються досягти сторони (передача речі у власність іншій особі), може бути досягнута різними шляхами, в тому числі — шляхом придбання речі за договором купівлі-продажу, а також замовлення виготовлення цієї речі за договором підряду. Купівля-продаж, як і підряд, передбачають однакову кінцеву мету — передачу майна у власність іншій стороні. Однак про їх співвідношення можна говорити лише тоді, коли річ, що передається контрагенту, є індивідуально визначеною, оскільки майно, а також речі, визначені родовими ознаками, можуть бути предметом лише купівлі-продажу. А тому «…із проблемою розмежування купівлі-продажу і підряду, — зазначає М. І. Брагінський, — доводиться зустрічатись лише тоді, коли змістом договору служить відчуження індивідуально визначеної речі (виключивши тим самим речі родові, а також ті, права на які в момент укладання договору ще не існують). Але на практиці й стосовно цих договорів іноді виникають складнощі, якщо необхідно встановити, за якою саме із двох розглянутих моделей вони побудовані і який правовий режим для них повинен визнаватися застосовним. Це є важливим, оскільки часто одні і ті самі питання щодо кожного із цих договірних типів вирішуються по-різному» [8].

Спорідненість певних ознак за договорами підряду та купівлі-продажу дає змогу застосовувати норми, що використовуються для врегулювання відносин за одним договором до відносин за іншим договором. Так, згідно з ч. 2 ст. 860 ЦК України до обчислення гарантійного строку за договором підряду, за загальним правилом, застосовуються положення обчислення гарантійного строку за договором купівлі-продажу.

У зв’язку з цим досить показовим є рішення Господарського суду Харківської області від 16. 11. 2005 р. по справі №50/154-05, в якій судом були застосовані до вирішення спору, пов’язаного з договором підряду, за аналогією закону норм, призначених для регулювання договору купівлі-продажу. У вказаній справі позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача коштів, сплачених позивачем як попередня оплата робіт, передбачених договорами, укладеними сторонами. Господарським судом було встановлено, а відповідачем не заперечувалось, що внаслідок порушення відповідачем умов спірних договорів сплачені позивачем роботи не були виконані відповідачем. Задовольняючи позов, Господарський суд Харківської області, користуючись встановленим у ст. 8 ЦК України принципом застосування аналогії закону та виходячи з того, що чинним законодавством не врегульовані відносини сторін у договорі підряду за умови попередньої оплати замовником робіт підрядника та невиконанням останнім передбачених договором робіт, застосував до спірних відносин положення п. 2 ст. 693 ЦК України, відповідно до якого покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати у випадку, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк. Господарський суд першої інстанції, керуючись статтями 8, 1212, 1213 ЦК України, дійшов висновку, що відповідач безпідставно утримує та повинен повернути позивачу кошти, одержані як передоплата.

Підтримуючи вказану позицію, викладену в рішенні Господарського суду Харківської області від 16. 11. 2005 р., Вищий господарський суд України у своїй постанові від 23. 05. 2006 р. зазначив: враховуючи те, що ані спірними договорами, ані чинним законодавством відносини сторін у договорі підряду за умови попередньої оплати замовником та невиконанням підрядником підрядних робіт не врегульовані, колегія суддів вважає правильним застосування Господарським судом першої інстанції до спірних відносин норм ЦК України, які регулюють аналогічну правову ситуацію під час виконання договору купівлі продажу.

Проте між договорами підряду та купівлі-продажу існують суттєві відмінності, оскільки для суб’єктів підрядних відносин недостатньо лише передачі речі у власність, як це має місце при купівлі-продажу. ^[8]

У договорі підряду правове значення має процес виготовлення речі підрядником та здійснення контролю за ним з боку замовника. Так, згідно з ч. 1 ст. 849 ЦК України замовник має право у будь-який час перевіряти хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника. З чого випливає, що в підрядному зобов’язанні певного регулювання вимагає і діяльність з виготовлення самої речі [9]. Тому і правове регулювання таких відносин не може бути однаковим. У договорі купівлі-продажу юридичному нормуванню підлягає тільки та поведінка відчужувача, яка пов’язана з передачею обумовленого майна. Виготовлення речі не є предметом договору. Предметом же договору купівлі-продажу є виключно передача права власності на річ після її виготовлення, оскільки продавець створює річ поза межами відносного зобов’язального правовідношення.

Особливе значення для договору підряду набуває розрив у часі укладення договору підряду та його виконання. У зв’язку з цим О. С. Іоффе зазначав: «Якщо деякі інші конценсуальні договори (наприклад, купівля-продаж) іноді виконуються в момент їхнього укладення, то для договору підряду така можливість виключена: момент укладення правочину та момент виконання передбачених ним робіт обов’язково відділені один від одного більш-менш тривалим проміжком часу» [10]. З наведеного виходить, що предметом підрядного зобов’язання може бути тільки такий результат, якого ще не існує на момент укладання договору і який має бути досягнутий підрядником у процесі виконання роботи з метою одержання потрібного результату. Якщо сторони уклали договір на виготовлення вже існуючої речі, така угода за своєю юридичною природою є договором купівлі-продажу, а не підряду. М. І. Брагінський у зв’язку із цим слушно зауважує: «Якщо договір не регулює ведення роботи зі створення результату — наявною є купівля-продаж. І навпаки, у випадках, коли договір охоплює не тільки передачу у власність (господарське ведення, оперативне управління), але і створення речі, укладений договір має розглядатися як підряд» [11].

У частині 1 ст. 837 ЦК України встановлено, що підрядник виконує роботу за завданням замовника. З цього положення випливає, що предмет договору підряду не може бути виготовлений без замовлення. При цьому річ виготовляється під конкретного набувача з його або своїх матеріалів. На відміну від підряду, при купівлі-продажу річ виробляється із своїх матеріалів для продажу будь-якій, в тому числі невідомій особі. При підряді підрядник розпочинає виготовлення речі лише після одержання замовлення від конкретного замовника та укладення з ним договору.

Іншими словами, щоб на практиці розмежувати підряд і купівлю-продаж, потрібно спочатку встановити, як боржник виготовляє певні речі. Так, якщо боржник розпочинає виготовлення речі тільки при укладенні договору, то предметом договору є саме виготовлення речі за договором підряду. Якщо боржник виготовить річ не на підставі укладеного договору, то виготовлення такої речі не є його об’єктом, а тому має місце купівля-продаж.

Ознака спрямованості інтересів учасників підрядних відносин є основним критерієм для класифікації договірного права. Разом з тим, має місце ще один критерій для розмежовування договорів підряду та купівлі-продажу — кількість наданих замовником (покупцем) матеріалів. Така позиція базується на положенні Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [12], у ст. 3 якої зазначено: «Договори на поставку товарів, які потребують подальшого виготовлення або виробництва, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо сторона, що замовляє товар, не бере на себе зобов’язання поставити істотну частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів». На підставі наведеної норми можна зробити висновок, що віднесення певного договору відповідно до підряду або купівлі-продажу визначається лише тим, чи надав замовник (покупець) своєму контрагенту істотну частину матеріалів, чи ні, інакше кажучи, якщо покупцем (замовником) надається більша частина матеріалів, необхідних для виготовлення речі, то це буде договір підряду.

Наведена позиція не є новою в правовій доктрині. Як зауважували ще римські юристи, договір підряду в тих випадках, коли підрядник працює зі своїм матеріалом (повністю або в частині), близько наближається до договору купівлі-продажу. Розмежувальна лінія між цими договорами проводилась ними залежно від того, хто дає сам істотний матеріал для виконання роботи. Так, земля є тим основним елементом, що забезпечує будівлю, і оскільки будівля зводиться на землі замовника, договір розглядається як договір підряду (locatio-conductio).^[9] Предметом підряду могли бути роботи різного роду: зведення будинків, перевезення осіб, товарів морем або сушею, навчання ремеслу, оправа і гравірування дорогоцінного каменю, чищення і лагодження одягу, підготовка лазні; також художній твір, наприклад, картина, статуя. Передбачалося, що підрядник не дає всього матеріалу для виготовлення роботи, інакше це буде продаж, але угода залишається наймом, якщо він дає лише частину матеріалу [13]. Проте така ознака протирічить положенням гл. 61 ЦК, яка передбачає виконання роботи як з матеріалів підрядника, так і частково або в повному обсязі з матеріалу замовника (ч. 1 ст. 839, ч. 1 ст. 840 ЦК України). Більше того, вилучивши із визначення договору підряду, що містилось у ст. 332 ЦК УРСР (1963 р.), положення про те, що робота має здійснюватися або з матеріалів підрядника, або з матеріалів замовника, законодавець тим самим визначив, що до підрядного типу належать і договори, предметом яких є виконання робіт за завданням замовника із застосуванням матеріалів або обладнання сторін, і ті договори, предметом яких є виконання робіт за завданням замовника без застосування матеріалів, обладнання сторін, наприклад виконання ремонту речі, переміщення вантажу, але з передачею результату такої роботи замовникові [1, с. 529]. Таким чином, надання матеріалів замовником підряднику в певному (істотному) обсязі не може служити юридичним критерієм для розмежування цих договорів.

Ще одним важливим питанням, пов’язаним з правовою характеристикою договору підряду і його відмежовуванням від купівлі-продажу, є питання про право власності на матеріальний предмет договору підряду до моменту його передачі замовнику. Воно полягає у визначенні суб’єкта права власності результату роботи до його здачі. При вирішенні вказаного питання необхідно виходити з положень чинного в Україні законодавства. Договір підряду передбачає, що виробником речі виступає підрядник, який потім цю річ (як матеріалізований результат своєї роботи) передає замовнику. Більше того, підрядник, за загальним правилом, відповідно до ч. 1 ст. 839 ЦК України виконує роботу із свого матеріалу і своїми засобами, хоча ст. 840 ЦК України передбачає можливість виконання роботи частково або повністю з матеріалу замовника. У цьому випадку підрядник зобов’язаний вживати всіх заходів щодо збереження наданого йому замовником матеріалу (майна) і відповідає за втрату або пошкодження цього матеріалу (ст. 841 ЦК України). Отже, зважаючи на наведені норми, власником матеріалів, наданих підряднику, залишається замовник.

Яким же чином вирішується питання щодо права власності на предмет договору до його здачі замовнику? За загальним правилом відповідно до ч. 1 ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. А особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. З цього виходить, що підрядник у разі виготовлення за договором підряду речі із своїх матеріалів стає власником нової речі. Що стосується виникнення права власності на річ, виготовлену підрядником із чужих матеріалів (тобто матеріалів замовника), то ця норма має диспозитивний характер. Разом з тим, потрібно враховувати, що підрядник виготовляє річ з метою передачі її замовнику і у нього фактично відсутній інтерес до набуття права власності на створену річ. У свою чергу, такий інтерес обов’язково є присутнім у замовника, який замовляє підряднику виготовлення певної речі з метою подальшого набуття на неї права власності.

Питання визначення суб’єкта власності на предмет договору підряду до його передачі замовнику є досить специфічним, про що свідчать хоча б останні зміни положення про право власності на об’єкт будівництва. З аналізу норм, присвячених підряду, випливає, що підрядник не стає власником створеної ним речі, яка є предметом договору підряду. Це підтверджується наступним:

По-перше, у ст. 876 ЦК України (в редакції Закону України №3201-IV від 15. 12. 2005 р.) прямо передбачено, що власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором. Незважаючи на те, що вказана норма є диспозитивною (сторони можуть визначити власника об’єкта договору будівельного підряду за своїм розсудом), вона чітко визначає тенденцію до визначення замовника власником цього об’єкта. При цьому слід мати на увазі, що первісна редакція ст. 876 ЦК України імперативно визнавала власником об’єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові саме підрядника. Звичайно така кардинальна зміна суб’єкта власності на об’єкт будівництва (або результату інших будівельних робіт) покликана захистити інтереси замовника (інвестора), виключивши можливість відчуження підрядником об’єкта будівництва, порушуючи інтереси замовника.

По-друге, ст. 856 ЦК України, яка міститься у § 1 гл. 61 ЦК України (загальні положення про підряд), підряднику надано право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника, якщо замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, належної підрядникові у зв’язку з виконанням договору підряду. Згідно зі ст. 594 ЦК України кредитор, який правомірно володіє річчю, яка належить боржнику, у разі невиконання боржником у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати річ у себе. При цьому право на притримання (в тому числі і у підрядника) виникає лише щодо чужої речі — у нашому випадку — речі, власником якої є замовник. Право на притримання предмета побутового підряду передбачене також і ч. 2 ст. 874 ЦК України.

По-третє, ч. 5 ст. 853, ст. 874 ЦК України передбачено право підрядника у разі ухилення замовника від прийняття (нез’явленням за одержанням) виконаної роботи, продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, унести в депозит нотаріуса на ім’я замовника. Положення наведених статей підтверджують, що підрядник не є власником результату роботи (матеріальної речі), оскільки в іншому випадку вбачається недоцільність додатково вказувати власнику речі на можливість її продажу.

За договором купівлі-продажу продавець є власником предмета договору у повній відповідності до положень ст. 658 ЦК України, яка передбачає, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Як свідчить проведений аналіз, спорідненість договорів підряду та купівлі-продажу є більш тісною, ніж це здається на перший погляд. Підстави розмежування цих двох цивільно-правових договорів не завжди є однозначними і безспірними серед вчених-юристів та практиків. Дискусії щодо них точаться вже досить тривалий час і, як можна передбачити, вестимуться і в майбутньому. Отже, наведена тема вимагає більш детального дослідження як спільних ознак для договору підряду та купівлі-продажу, так і критеріїв, які би дозволили достатньою мірою розмежувати вказані договори і на їх підставі надати необхідні рекомендації щодо удосконалення законодавства і юридичної практики у сфері правового регулювання підряду та купівлі-продажу.

Література

1. Цивільний кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
2. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 462.
3. Ханик-Посполітак Р. Договір підряду в Цивільному кодексі УРСР та в Цивільному кодексі України: порівняльний аспект // Українське право. – 2003. – № 1. – С. 159.
4. Кузнєцова Н. С. Коментар до ст. 6 ЦК України // Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. І. – С. 23.
5. Новицкий І. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве. – С. 73.
6. Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института: Вып. 5. – 1954. – С. 69–70.;
7. Иоффе О. С. Обязательственное право. – М.: Госюриздат, 1975. – С. 24–25;
8. Красавчиков О. А. Система отдельных видов обязательств // Советская юстиция. – 1960. – №5. – С. 42–43.;
9. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положения. – М.: Статут, 1997. – С. 320.;
10. Брагинский М. И. Договор хранения. – М.: Статут, 1999. – С. 53.;
11. Овчинников Н. И. Классификация хозяйственных договоров // Ученые записки Дальневосточного госуниверситета (юридические науки): Т. 21. – Ч. 2. Вопросы гражданского права и процесса. – Владивосток, 1969. – С. 58–63.
12. Дзера О. В., Діковська І. А. Коментар до ст. 837 ЦК України // Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. II. – С. 438.
13. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Кн. 3: Договоры о выполнении работ и оказании услуг. – М.: Статут, 2003. – С. 34–35.
14. Иоффе О. С. Обязательственное право. – М.: Госюриздат, 1975. – С. 411.
15. Иоффе О. С. Советское гражданское право. Отдельные виды обязательств: Курс лекций – Т. 2. – Л.: ЛГУ, 1961. – С. 158.
16. Брагинский М. И. Договор подряда и подобные ему договоры. – М.: Статут, 1999. – С. 30–31.
17. Конвенція Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – №15 (26. 04. 2006). – Ст. 1171.
18. Римское частное право: Учебник / Под ред. проф. И. Б. Новицкого и проф. И. С. Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – С. 419.