ОГЛЯД ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Захист права власності у спорах, пов’язаних із визнанням договорів купівлі­продажу недійсними

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри правових основ підприємницької діяльності
Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології ХНУВС,
партнер юридичного товариства «Юрпайінтел»

Недійсний договір не може забезпечити правомірний перехід майна від однієї особи до іншої. У зв’язку з цим, якщо будь-який договір визнається недійсним, перед сторонами такого договору постає питання про повернення майна, яке було передане на його виконання.

Традиційно захист права власності сторін недійсного договору купівлі-продажу проводиться шляхом застосування наслідків недійсності правочину. Такий спосіб захисту обґрунтовується тим, що недійсний правочин не створює для його сторін юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. В результаті застосування наслідків недійсності правочину сторони повертаються у те юридичне становище, в якому вони перебували до його укладення.

Правові наслідки недійсності правочину визначено в ч. 1 ст. 216 ЦК України. Відповідно до цієї норми у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на його виконання, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що було одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України є загальною нормою. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК України вона застосовується, якщо законом не встановлено особливі умови застосування наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Водночас поряд із застосуванням наслідків недійсності правочину захист права власності на майно, що було передане за недійсним договором, може здійснюватися шляхом застосування спеціальних правових засобів, які встановлено у гл. 29 ЦК України. На відміну від норм ч. 1 ст. 216 ЦК України, норми гл. 29 ЦК України є спеціальними. В них закріплено основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватися власником майна, в тому числі і з метою повернення у натурі майна, переданого за недійсним договором купівлі-продажу. Зокрема, серед способів захисту права власності окремо визначено витребування (віндикація) власником майна з чужого володіння (з чужого незаконного володіння та від добросовісного набувача).

Можливість одночасного застосування загальних норм ст. 216 ЦК України та спеціальних норм гл. 29 ЦК України породжує проблему вибору належної правової норми, яка має застосовуватися при обґрунтуванні позову про повернення власником майна, що вибуло від нього за недійсним договором.

Проблема співвідношення зазначених норм полягає в тому, що в результаті застосування наслідків недійсності правочину і правил віндикації власнику повертається належне йому майно, що вибуло від нього за недійсним договором, проте, ці способи захисту суттєво різняться умовами, за яких можливе повернення власником його майна.

Наслідки недійсності правочину застосовуються в результаті визнання договору недійсним. Однак здійснення власником права на витребування майна (віндикація) поставлене у залежність від того, чи перебуває воно в особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, чи у добросовісного набувача, який придбав його на підставі відплатного або безвідплатного договору. Зокрема, якщо особа незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном, право на його витребування зберігається за власником без будь-яких обмежень (ч. 1 ст. 387 ЦК України). Якщо майно перебуває у добросовісного набувача, право на витребування майна зберігається за власником у разі, коли майно було відчужене особою, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

При цьому, якщо майно було придбане добросовісним набувачем за відплатним договором, за власником зберігається право витребувати таке майно від набувача лише у разі, коли майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 ст. 388 ЦК України).

Право на витребування майна від добросовісного набувача зберігається за власником без будь-яких обмежень тільки за умови, якщо майно, що вибуло з володіння власника поза його волею, було набуте добросовісним набувачем безвідплатно (ч. 3 ст. 388 ЦК України).

Як виняток із зазначеного правила, майно, що вибуло з володіння власника поза його волею, не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане добросовісному набувачеві у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 388 ЦК України).

Таким чином, положення статей 387, 388 ЦК України пов’язують підстави для витребування власником його майна з тим, перебуває воно в особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, чи у особи, яка набула відповідне майно за відповідним правочином. На відміну від випадку, коли майно перебуває в особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, витребування майна від особи, яка придбала майно на законній правовій підставі, може відбуватися за умови, якщо таке майно було відчужене особою, яка не мала на це права.

Особа, яка на законній правовій підставі володіє майном, визнається добросовісним набувачем. Відповідно до змісту ст. 388 ЦК України головна ознака добросовісності набувача полягає в тому, що такий набувач не знає та не повинен знати, що особа, в якої він придбає майно, не має права його відчужувати. Якщо набувач знав або міг знати, що особа, в якої він придбав майно, не мала права його відчужувати, він не може вважатися добросовісним, а володіння відповідним майном не може бути законним. У такому разі право власника на витребування його майна не може обмежуватися приписами ст. 388 ЦК України і відповідне майно необхідно витребувати тільки на підставі ч. 1 ст. 387 ЦК України.

Слід звернути увагу на те, що з’ясування добросовісності пов’язане із встановленням та оцінкою конкретних обставин справи, які можуть свідчити про ступінь передбачуваності і обізнаності набувача майна. Добросовісність може виключатися не тільки, коли набувач був обізнаний, що придбає майно в особи, яка не мала права його відчужувати, а і у випадку, коли за обставин набуття набувач міг та зобов’язаний був знати про такі обставини [1, с. 59–60].

Зокрема, з’ясування ступеня передбачуваності й обізнаності, необхідного для визнання недобросовісності набувача, можна показати на наступному прикладі. Так, часто трапляються випадки, коли майно придбається на публічних торгах, які проводяться податковим органом для примусового продажу активів платників податків у рахунок погашення їх податкового боргу. Проте деякі порушення встановленого порядку проведення публічних торгів з примусового продажу активів платників податків можуть виключати добросовісність, навіть якщо про допущені порушення набувачеві не було відомо. Серед них досить поширеним є порушення податковим органом встановленого порядку примусового погашення податкового боргу акціонерних товариств, у статутному фонді яких є частка акцій, що належить державі.

Зокрема, в ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. № 2181-III встановлено особливий порядок примусового погашення податкового боргу корпоратизованих підприємств (акціонерних товариств), майно яких є державною власністю. За своїм змістом ця норма стосується акціонерних товариств, частка акцій у статутному фонді яких належить державі.

Відносно акціонерних товариств, частка акцій у статутному фонді яких належить державі, зазначеною нормою передбачено, що у разі коли сума коштів, отримана від продажу активів, які не входять до складу цілісного майнового комплексу, не покриває суму податкового боргу, податковий орган не має права самостійно здійснювати примусовий продаж інших активів, а зобов’язаний звернутися до органу виконавчої влади, який здійснює управління таким платником податків, з пропозицією щодо прийняття рішення про продаж частини акцій корпоратизованого підприємства. При цьому організація такого продажу здійснюється за правилами, встановленими законодавством з питань приватизації. Якщо ж відповідний орган не ухвалить рішення про продаж частини акцій корпоратизованого підприємства, що належать державі, податковий орган зобов’язаний звернутися до суду із заявою про визнання такого платника податків банкрутом. Таким чином, зазначеною нормою встановлено особливий порядок погашення податкового боргу акціонерних товариств, частка акцій у статутному фонді яких належить державі.

Водночас у ст. 11 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» зазначається, що організація примусового продажу майна корпоратизованих державних підприємств (акціонерних товариств) здійснюється за правилами, що встановлені законодавством з питань приватизації. Зокрема, у ч. 3 ст. 145 ГК України встановлено, що правовий режим майна суб’єкта господарювання, заснованого на державній власності, може бути змінений тільки шляхом приватизації майна державного підприємства.

З огляду на зазначені норми можна зробити висновок, що податковий орган не має права проводити публічні торги з примусового продажу часток цілісного майнового комплексу акціонерного товариства, частка акцій у статутному фонді якого належить державі, якщо на час такого продажу приватизацію акціонерного товариства не завершено.

Таким чином, у разі допущення податковим органом порушень зазначених норм покупця, який придбав майно з таких публічних торгів, не можна вважати добросовісним, оскільки він не тільки міг, а і повинен знати про ці обставини.

Зокрема, обов’язок покупця знати про вказані обставини зумовлений такими приписами чинного законодавства. Так, відповідно до п. 3.3. Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке затверджено Наказом Міністерства юстиції України 07.02.2002 р. № 7/5 (далі — Положення), може бути відмовлено у прийнятті рішення про реєстрацію права власності на нерухоме майно, якщо при укладенні угод між юридичними особами, які нотаріально не посвідчені, не надано документ, який встановлює право попереднього власника.

Відповідно до п. 6.1 вказаного Положення у разі внесення засновниками до статутного фонду об’єктів нерухомого майна оформлення права власності господарського товариства на об’єкти нерухомого майна проводиться з видачею свідоцтва про право власності місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Свідоцтво ж про право власності корпоратизованого державного підприємства (акціонерного товариства) на нерухоме майно, що передане до його статутного фонду, не може бути оформлене до завершення приватизації акціонерного товариства.

Таким чином, покупець нерухомого майна, придбаного на публічних торгах з продажу активів платника податків, при реєстрації свого права власності на таке майно повинен подати правовстановлювальний документ щодо права власності на відповідне майно платника податків, якому воно належало. Тому, якщо публічні торги з продажу майна акціонерного товариства, частка акцій у статутному фонді якого належить державі, відбуваються із порушенням зазначених вище норм, покупець з таких прилюдних торгів повинен знати про відповідні порушення і про відсутність у податкового органу права здійснювати продаж майна акціонерного товариства, яке на час продажу перебуває в процесі приватизації.

Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок, що повернення власнику майна, яке вибуло від нього за недійсним договором, може відбуватися як шляхом застосування правових наслідків недійсності договору на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК України (двостороння реституція), так і шляхом витребування майна з чужого володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України (віндикація).

Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України вказані заходи є самостійними способами захисту, спрямованими на повернення майна законному власнику. У зв’язку із цим при обґрунтуванні вимог про повернення власнику майна, яке вибуло від нього за недійсним договором, постає питання співвідношення положень ст. 216 ЦК України та положень статей 387, 388 ЦК України.

Виникнення цього питання є цілком закономірним. Адже, з одного боку, застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК України, є заходом, що спрямовується на повернення майна його законному власнику. На відміну від віндикації, застосування наслідків недійсності правочину не потребує встановлення добросовісності набувача майна. Правові наслідки недійсності правочину застосовуються без будь-яких обмежень унаслідок визнання самого правочину недійсним, навіть, якщо відповідне майно було відчужене зі згоди власника. З іншого боку, право на витребування майна з чужого володіння (право на віндикацію) не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибувало від законного власника. На відміну від застосування наслідків недійсності правочину, право на віндикацію обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею.

Вирішення питання співвідношення правових норм ст. 216 ЦК України та статей 387, 388 ЦК України значно ускладнюється, коли майно, що вибуло з володіння власника за недійсним правочином, у подальшому відчужується набувачем третій особі, наприклад, на підставі договору купівлі-продажу. У такому разі визнання недійсним договору купівлі-продажу, за яким майно вибуло із володіння власника, і застосування наслідків його недійсності не дає підстав повернути таке майно. Адже майно вже перебуває у третьої особи. У цьому разі законний власник майна вимушений додатково заявляти вимогу про визнання недійсним і наступного договору купівлі-продажу, на підставі якого майно було придбане третьою особою у попереднього набувача. Якщо ж законний власник був стороною договору купівлі-продажу, який визнано недійсним, тобто майно було відчужене з його згоди, то відповідно до ст. 388 ЦК України таке майно вже не може бути витребуване ід третьої особи.

Таким чином, проблема співвідношенням норм ст. 216 ЦК України та статей 387, 388 ЦК України зводиться до проблеми конкуренції позовів, спрямованих на повернення власником у натурі майна, що вибуло з його володіння за недійсним договором, а саме позову про визнання недійсними договору, за яким майно вибуло з володіння власника, договорів, що в подальшому укладалися стосовно такого майна, та окремого віндикаційного позову.

Слід зазначити, що на сьогодні питання про те, який із зазначених позовів треба обирати при поверненні власником майна, що вибуло від нього за недійсним договором, залишається невирішеним.

Узагальнюючи існуючу практику застосування ст. 216 ЦК України та статей 387, 388 ЦК України, можна визначити принаймні два підходи до вирішення проблеми конкуренції позовів, спрямованих на повернення майна, що вибуло з володіння власника внаслідок укладення недійсного договору.

Згідно із першим підходом при обґрунтуванні позову про повернення власнику майна, що було відчужене за недійсним договором купівлі-продажу, можна обмежитися вимогою про визнання відповідного договору недійсним і застосовувати наслідки його недійсності. У такому разі недійсним треба визнавати кожний договір купівлі-продажу, що укладався в подальшому стосовно неправомірно відчуженого майна. Слід зазначити, що при такому обґрунтуванні майно фактично може бути витребуване навіть від добросовісного набувача.

Відповідно до другого підходу при обґрунтуванні позову про повернення власнику у натурі майна, що було відчужене за недійсним договором купівлі-продажу, треба застосовувати правила віндикації. У разі застосування віндикації майно може бути витребуване від його набувача тільки за умови, якщо воно відчужене особою, яка не була його власником і не одержала на це повноважень від власника, про що набувач не знав і не міг знати.

Вивчення різних поглядів, що існують, при обґрунтуванні вибору позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу і застосування наслідків недійсності та віндикаційного позову, дає змогу визначити кілька дискусійних питань, з вирішенням яких пов’язують вибір належного позову.

Одне із таких питань стосується того, чи може суд, який розглядає справу, з власної ініціативи визнати договір недійсним і застосувати наслідки його недійсності, чи все-таки вимога про визнання договору недійсним і застосування наслідків його недійсності обов’язково має бути заявлена особою, яка звертається до суду за захистом порушених прав.

Зокрема, подібне питання може виникати у разі, коли судом, який розглядає справу про витребування майна, буде з’ясовано, що майно придбане відповідачем за договором, що не відповідає зазначеним у ст. 203 ЦК умовам, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Вирішення цього питання ускладнене тим, що в матеріальних нормах ЦК України та ГК України і процесуальних нормах ЦПК України та ГПК України містяться певні розбіжності стосовно права суду з власної ініціативи визнавати договір недійсним.

Так, згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визнання договору недійсним є окремим способом захисту цивільних прав та інтересів його сторін. Беручи це до уваги, можна зробити висновок, що обирати такий спосіб захисту і вимагати визнання договору недійсним є правом особи, яка вважає, що її права внаслідок укладення та подальшого виконання такого договору було порушено. Зокрема, з цього приводу в ч. 1 ст. 207 ГК України прямо передбачено, що господарське зобов’язання може бути визнано судом недійсним повністю чи в певній частині на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади. Таким чином, відповідно до змісту вказаних норм суд може визнати недійсним договір за умови, якщо про це була заявлена вимога заінтересованої сторони.

На відміну від матеріальних норм ЦК України та ГК України, процесуальні норми ЦПК України та ГПК України дещо по-іншому регламентують право суду за власною ініціативою визнавати договір недійсним. Зокрема, норми ЦПК України взагалі не передбачають право суду, що розглядає справу в порядку цивільного судочинства, виходити за межі позовних вимог і визнавати недійсним договір, якщо позивач не висував окрему вимогу про визнання спірного договору недійсним. Водночас у п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України передбачене право господарського суду при прийнятті рішення визнавати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить чинному законодавству.

Разом із тим необхідно звернути увагу на те, що закріплене вказаною нормою право господарського суду з власної ініціативи визнавати недійсним договір деякою мірою суперечить не лише зазначеним вище нормам ЦК України та ГК України, а й іншим нормам ГПК України. Зокрема, у ГПК України містяться норми, зі змісту яких можна зробити висновок, що господарський суд обмежений у прийнятті рішення заявленими позовними вимогами. Так, відповідно до ч. 1 ст. 82 ГПК України господарський суд при вирішенні господарського спору має право приймати рішення по суті заявлених позовних вимог, а саме про задоволення позову чи про відмову в задоволенні позову повністю або частково. Таким чином, відповідно до змісту вказаної норми господарський суд при вирішенні господарського спору по суті заявлених позовних вимог має право прийняти рішення тільки про задоволення позову або ж про відмову у задоволенні позову повністю або частково.

Отже, формулюючи зміст ч. 1 ст. 82 ГПК України, законодавець обмежує господарський суд у прийнятті рішення заявленими позовними вимогами. Слід зазначити, що така позиція законодавця простежується й в інших нормах ГПК України, зокрема в п. 2 ч. 1 ст. 83. У вказаній нормі закріплено право господарського суду виходити за межі позовних вимог лише за умови, якщо це є необхідним для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору і про це є відповідне клопотання заінтересованої сторони.

Таким чином, ГПК України одночасно містить процесуальні норми, які дозволяють господарському суду з власної ініціативи визнавати недійсним договір, що суперечить чинному законодавству, та процесуальні норми, які обмежують господарський суд у праві з власної ініціативи визнавати такий договір недійсним, якщо про це не було заявлено відповідної позовної вимоги чи клопотання заінтересованої сторони.

Слід зазначити, що незважаючи на вказані розбіжності процесуальних норм ГПК України у практиці розгляду господарськими судами спорів, пов’язаних із визнанням договорів недійсними, питання про право господарського суду з власної ініціативи визнати недійсним договір, пов’язаний з предметом спору, було вирішене на користь визнання за господарським судом такого права.

Зокрема, з цього приводу в п. 2 Роз’яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 прямо зазначається, що господарський суд має право за власною ініціативою визнавати договір недійсним повністю або у певній частині, якщо при вирішенні господарського спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству.

Утім висловлена позиція остаточно не дозволяє відповісти на питання, саме з яких підстав господарський суд з власної ініціативи може визнавати договір недійсним. Адже зміст наведеного роз’яснення дає підстави зробити висновок, що право з власної ініціативи визнати договір недійсним господарський суд має тільки за умови, якщо зміст договору (а саме його умови, пункти) суперечить чинному законодавству. Проте у вказаному роз’ясненні поза увагою залишилися випадки, коли договір було укладено з порушенням інших вимог цивільного законодавства, які не стосуються змісту договору, але дотримання яких є необхідним для його чинності. Наприклад, недотримання вимог щодо форми договору, укладення договору представником з перевищенням повноважень тощо.

Таким чином, наведені обставини дають підстави зробити висновок, що вирішення питання про співвідношення зазначених норм матеріального та процесуального права в контексті питання про право суду з власної ініціативи визнавати недійсним договір остаточно може бути вирішене на законодавчому рівні.

Також дискусійним є питання про те, чи може суд, який розглядає справу, пов’язану із визнанням договору недійсним, виходити за межі позовних вимог і з власної ініціативи застосувати наслідки його недійсності.

Існування цього питання є очевидним з огляду на такі обставини. Нормою ст. 216 ЦК України встановлюється тільки обов’язок сторони недійсного договору повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на його виконання. Водночас у нормі ч. 1 ст. 387 та ч. 1 ст. 388 ЦК України визначається лише право власника на витребування майна із чужого володіння. Таким чином, з огляду на вказані норми можна зробити висновок, що заінтересована сторона договору купівлі-продажу, який визнається недійсним, повинна скористатися своїм правом і висунути вимогу про повернення у натурі належного їй майна.

Однозначну відповідь на питання про право суду з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності правочину, який визнано недійсним, можна дати лише стосовно нікчемного договору купівлі-продажу.

Зокрема, щодо нікчемного договору в абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України прямо передбачено право суду з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину. Таке право суду ґрунтується на тому, що відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання судом недійсним нікчемного договору не вимагається, оскільки його недійсність прямо встановлена приписом закону. Це дає підстави зробити висновок, що суд, який розглядає справу про витребування відчуженого майна за нікчемним договором купівлі-продажу, повинен враховувати нікчемність (недійсність) такого договору не тільки, коли в позові було заявлено вимогу про визнання відповідного договору недійсним, а навіть і у випадку, коли стороною буде подано такий договір як доказ.

Отже, суд при оціненні поданого в обґрунтування позовних вимог нікчемного договору купівлі-продажу не тільки має право, а і повинен з власної ініціативи застосувати наслідки його недійсності і з урахуванням цього вирішити справу.

Відносно інших недійсних договорів купівлі-продажу, які є оспорюваними, питання про право суду з власної ініціативи застосовувати наслідки недійсності правочину залишається дискусійним.

З приводу цього в юридичній науці існує кілька точок зору. Одна з них полягає в тому, що суд не має права застосовувати додаткові способи захисту у вигляді застосування наслідків недійсності правочину, якщо сторона, крім вимоги про визнання відповідного правочину недійсним, додатково не заявляла вимоги про застосовування наслідків його недійсності. Така позиція обумовлюється загальними засадами приватного права, принципами недопустимості втручання у приватні справи та свободи підприємництва [2].

При обґрунтуванні такої позиції, як правило, посилаються на норму п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України, згідно з якою суду надано повноваження виходити за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої особи [3].

Поряд із цим у судовій практиці існують приклади, коли суд застосовує наслідки недійсності правочину незалежно від того, чи було заявлено про це заінтересованою особою.

Зокрема, як приклад можна навести таку справу. Позивач звернувся до господарського суду із позовом про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації належних йому нежитлових приміщень. У ході розгляду справи позивачем було поставлене питання про повернення відповідних приміщень. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись не те, що підстав для визнання прилюдних торгів недійсними не існує. Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову було відмовлено. Постановою суду апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасоване, позовні вимоги в частині визнання прилюдних торгів недійсними задоволено, в частині повернення нежитлових приміщень відмовлено. Постановою суду касаційної інстанції постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін. Колегією суддів Верховного Суду України було скасовано постанову суду апеляційної інстанції та постанову суду касаційної інстанції і направлено справу на новий розгляд. Ухвалюючи відповідне судове рішення, колегія суддів Верховного Суду України виходила з того, що суд касаційної інстанції, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції, не звернув уваги на те, що визнання прилюдних торгів недійсними не відновлює правовий стан сторін, який існував до проведення таких торгів, тому в результаті розгляду справи право позивача залишилося незахищеним, а сторони не приведені у попередній стан [4].

Слід зазначити, що така практика знаходить підтримку і в правовій науці. Зокрема, з приводу цього питання в юридичній літературі висловлювалася точка зору, що у разі подання позову про визнання правочину недійсним без вимоги застосувати наслідки його недійсності, суд має право виносити рішення про застосування таких наслідків, якщо переконається, що такий правочин дійсно суперечить вимогам закону [5].

Наступне дискусійне питання, яке часто виникає в спорах, пов’язаних із витребуванням майна, що було відчужене за недійсним договором купівлі-продажу, полягає в тому, чи може вимога про витребування майна з чужого володіння заявлятися власником самостійно без вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу, за яким таке майно було набуте особою, в якої воно витребується.

Вирішення цього питання є очевидним, коли мова йде про витребування майна від набувача, якому майно було передане за недійсним договором купівлі-продажу. Адже у такому разі право на витребування майна із чужого володіння виникає внаслідок визнання договору недійсним. Тому вимога про витребування майна, переданого за договором, який визнається недійсним, може висуватися як додаткова вимога застосувати правові наслідки недійсності договору у вигляді повернення у натурі майна, переданого за таким договором.

Певні ускладнення виникають коли майно, що було передане за недійсним договором купівлі-продажу, в подальшому було відчужене його набувачем іншій особі, наприклад на підставі договору купівлі-продажу. У такому разі визнання недійсним договору, за яким майно вибуло із володіння власника, і застосування наслідків його недійсності фактично не дає змоги повернути власнику у натурі майно, що вибуло з його володіння, за таким договором.

Слід зазначити, що питання вибору належного способу захисту права власності у випадках, коли майно, яке вибуло із володіння власника і в подальшому було відчужене його набувачем іншій особі, на сьогодні не має остаточного вирішення.

Втім, аналіз деяких норм ЦК України дозволяє визначити принаймні два можливі підходи до вирішення проблеми вибору належного способу захисту права власності та повернення власникові майна, що неправомірно вибуло від нього і в подальшому було відчужене його набувачем.

Перший підхід полягає в тому, що поряд із вимогою про витребування майна із чужого володіння необхідно заявляти вимогу про визнання недійсним як договору, за яким майно вибуло з володіння власника, так і договору, за яким майно в подальшому було відчужене набувачем іншій особі. При обґрунтуванні такого підходу, як правило, посилаються на презумпцію правомірності правочину, що закріплена в ст. 204 ЦК України. Згідно із вказаною нормою правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Разом із цим в узагальненнях судової практики Вищого господарського суду України з питань застосування господарськими судами норм ЦК України щодо правових наслідків визнання договорів недійсними висловлювалася позиція про те, що визнання договору недійсним і застосування наслідків його недійсності є адекватним способом захисту лише тоді, коли майно передане за договором, який визнано недійсним, у подальшому не відчужувалося його набувачем. У разі, якщо набувач, який придбав майно за недійсним договором, в подальшому здійснив продаж такого майна іншій особі, слід заявляти саме віндикаційний позов [3].

Необхідно зазначити, що висловлену позицію ми вважаємо достатньо виваженою з огляду на таке. Визнання договору купівлі-продажу недійсним і застосування наслідків його недійсності у вигляді повернення у натурі майна є достатнім, щоб повернути стороні майно, що було передане на виконання такого договору, коли таке майно в подальшому не відчужувалося його набувачем.

На відміну від визнання договору купівлі-продажу недійсним і застосування наслідків його недійсності, віндикація дозволяє повернути майно, що неправомірно вибуло від власника, і у випадку, коли таке майно в подальшому відчужувалося його набувачем іншій особі, шляхом витребування такого майна безпосередньо від особи, в якої воно перебуває на день подання віндикаційного позову.

Слід зазначити, що витребування майна за правилами віндикації не обмежується тим, чи було визнано недійсним договір, за яким майно неправомірно вибуло від власника, та договір, за яким майно в подальшому було придбане особою, в якої перебуває спірне майно на день подання віндикаційного позову. Разом з тим при прийнятті рішення про задоволення віндикаційного позову господарський суд з власної ініціативи може визнати недійсним договір, що суперечить законодавству, якщо це необхідно для захисту законних прав та інтересів позивача або третіх осіб та про це є клопотання заінтересованої сторони (п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України).

Такими чином, застосування єдиного віндикаційного позову в кінцевому підсумку дозволить повернути власникові майно, яке неправомірно від нього вибуло. Проте визнання недійсним кожного договору, що укладався з приводу такого майна, тільки ускладнюватиме його повернення.

Якщо погодитись із тим, що майно, яке неправомірно вибуло від власника на підставі недійсного договору, повинно витребуватися із чужого володіння, тільки через визнання недійсними договорів, які в подальшому укладалися стосовно такого майна, та шляхом застосування наслідків їх недійсності, то треба погодитися і з тим, що право на віндикаційний позов залежить від визнання недійсними цілого ланцюга договорів: починаючи від договору, на підставі якого спірне майно вибуло із володіння власника, і закінчуючи договором, на підставі, якого таке майно було набуте набувачем, в якого воно перебуває на день подання відповідного позову. При такому підході віндикація, яка є самостійним способом захисту права власності, ставиться у залежність від визнання правочину недійсним. Як наслідок цього віндикація фактично втрачає свою самостійність, а дія норм статей 387, 388 ЦК України обмежується нормою ст. 216 цього Кодексу.

Є очевидним, що такий підхід суперечить загальному змісту норм статей 387, 388 ЦК України. Він практично не сприятиме ефективному відновленню порушених прав та законних інтересів власника. Адже щодо майна, яке неправомірно вибуло від власника, його подальшими набувачами може укладатися цілий ряд договорів. Зокрема, досить поширеним є укладення відповідних догорів з метою, щоб штучно ускладнити або зробити неможливим повернення власникові майна. Тому поставлення в такий спосіб віндикації у залежність від правого інституту визнання правочину недійсним може бути використане недобросовісними набувачами (недобросовісність яких іноді навіть важко довести) для того, щоб не повертати майно його законному власнику.

Таким чином, при визначенні належного способу захисту права власності на майно, яке вибуло від власника поза його волею, необхідно керуватися, насамперед, положеннями гл. 29 ЦК України.

Аналіз змісту ст. 388 ЦК України дає підстави зробити висновок, що застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення у натурі отриманого на його виконання скоріше обмежене правовими приписами зазначеної норми. Зокрема, відсутність підстав для витребування майна від добросовісного набувача, що передбачені у ст. 388 ЦК України, виключає можливість застосування правових наслідків недійсності правочину у вигляді повернення у натурі майна, якщо майно, що вибуло із володіння власника за недійсним договором, в подальшому було придбане добросовісним набувачем за відплатним договором.

Необхідність застосування у такому випадку саме віндикаційного позову для повернення власнику майна, що вибуло від нього поза його волею, обумовлена передусім приписом ст. 330 ЦК України, якою визначено загальні підстави для набуття права власності. Зокрема, згідно із вказаною нормою набувач набуває права власності на майно у разі, коли таке майно не може бути у нього витребуване. Слід зазначити, що норма ст. 330 ЦК України не пов’язує підстави для набуття права власності із визнанням недійсним договору, на підставі якого таке майно вибуло із володіння власника, та договорів про відчуження, які укладалися в подальшому щодо такого майна. Навпаки, норма ст. 330 ЦК України пов’язує підставу для набуття права власності тільки з відсутністю права на його витребування у добросовісного набувача.

Таким чином, якщо майно було відчужене поза волею власника особою, яка не мала на це відповідного права, і за власником згідно зі ст. 388 ЦК України зберігається право на витребування майна, добросовісний набувач не набуває права власності на таке майно.

Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок, що коли майно вибуває з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а саме відчужується особою, яка не має на це права, жоден із подальших набувачів такого майна не набуває на нього права власності і не може вважатися законним власником. У такому випадку майно, що вибуло від власника поза його волею, необхідно витребувати на підставі статей 330, 388 ЦК України з огляду на те, що згідно із зазначеними нормами право власності щодо цього майна у його подальших набувачів не могло виникнути [1, с. 51]. ^[1]

Слід зазначити, що така позиція отримала схвалення Судової палати у господарських спорах Верховного Суду України. Зокрема, за результатами розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України від 12 травня 2006 р. по справі про визнання недійсними договорів та визнання права власності на майно колегія суддів Судової палати у господарських спорах Верховного Суду України дійшла висновку, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсними договорів, в яких така особа не є стороною, незалежно від того, чи відповідають спірні договори закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову, якщо для нього є відповідні підстави. У зазначеному судовому рішенні серед таких підстав для віндикаційного позову вказується на випадки, коли: майно було загублене власником або особою, якій воно було передане; майно було викрадене у власника або особи, якій воно було передане; вибуло із володіння власника або особи, якій воно було передане, не з їхньої волі іншим шляхом. ^[2]

Узагальнюючи наведені обставини, впевнено можна стверджувати, що витребування власником майна, що вибуло від нього поза його волею і в подальшому було відчужене його набувачем іншій особі, повинно відбуватися шляхом подання саме віндикаційного позову.

Таким чином, питання про співвідношення положень ст. 216 ЦК України та положень статей 387, 388 ЦК України при обґрунтуванні позову про витребування майна, що вибуло від власника поза його волею, зводиться до питання, чи потрібно поряд із віндикацією пред’являти вимогу про визнання недійсними договорів, що укладалися в подальшому щодо такого майна.

При вирішенні цього питання слід звернути увагу на те, що положення статей 387, 388 ЦК України не ставлять право на віндикацію у залежність від визнання судом недійсними договорів, які укладалися щодо такого майна добросовісними набувачами.

Водночас норми процесуального права покладають на особу, яка пред’являє позов, обов’язок довести тільки обставини, які покладено в основу обґрунтування позовних вимог (ст. 33 ГПК України, ст. 60 ЦПК України). Тому власник майна, який подає віндикаційний позов, повинен довести тільки існування підстав для витребування спірного майна від добросовісного набувача. Зокрема, власник майна повинен довести, що належне йому майно поза його волею було відчужене особою, яка не мала на це права. Необхідність встановлення обставин вибуття майна з володіння власника зумовлює обов’язкове дослідження договору, за яким спірне майно вибуло від власника або особи, якій воно було передане власником.

З огляду на ст. 388 ЦК України про існування підстав для витребування власником свого майна від добросовісного набувача можна говорити тільки у разі, коли договір, за яким спірне майно вибуло з володіння власника, було укладено поза його волею особою, яка не мала на це права.

Таким чином, щоб встановити наявність у власника права на віндикацію, достатньо визначити, що договір, за яким майно вибуло від нього, було укладено поза його волею неуповноваженою особою. Даючи правову оцінку такому договору, необхідно враховувати, що договір про відчуження майна, що укладений особою, яка не має відповідного права, відповідно до ч. 1 ст. 228 ЦК України треба вважати таким, що порушує публічний порядок, оскільки такий договір спрямований на порушення конституційного права власності. Згідно з ч. 2 ст. 228 ЦК України договір про відчуження майна, укладений поза волею його власника, є нікчемним і не може породжувати правових наслідків щодо передачі майна від одного власника іншому [6, с. 653–656]. ^[3]

Слід зазначити, що така позиція отримала підтримку і в практиці розгляду судових справ Верховним Судом України. Зокрема, як приклад можна навести таку судову справу. Позивач звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, визнання права власності та зобов’язання міського бюро технічної інвентаризації зареєструвати право власності на вказані об’єкти. В обґрунтуванні позову вказувалося, що спірний договір було укладено від імені позивача неуповноваженою особою із порушенням вимог ст. 92; ч. 1 ст. 203; ч. 1 ст. 215; ст. 228 ЦК України, а сам договір спрямований на незаконне заволодіння його майном. Рішенням господарського суду позов було задоволено. Постановою апеляційного господарського суду вказане рішення скасоване, у позові відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України зазначена постанова апеляційного господарського суду скасована, рішення місцевого господарського суду залишене без змін. За результатами розгляду касаційної скарги Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України вказану постанову Вищого господарського суду України залишено без змін. Постановляючи рішення, колегія суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України виходила з того, що спірний договір згідно з вимогами ч. 1 ст. 215 та ст. 228 ЦК України є нікчемним, а тому такий договір не може породжувати наслідків передачі майна від одного власника іншому. З огляду на це було зроблено висновок, що набувач спірного майна не набув статусу власника, що дає підстави для визнання недійсним і договору, спрямованого на подальше відчуження його іншим особам. ^[4]

Разом із цим необхідно зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання нікчемного правочину судом недійсним не вимагається. На підставі вказаної норми можна зробити висновок, що пред’являти вимогу про визнання недійсним договору про відчуження майна, укладеного поза волею власника неуповноваженою особою, є правом власника, який звертається з віндикаційним позовом.

Таким чином, залишається невирішеним останнє питання про правову долю договорів купівлі-продажу, які укладалися в подальшому з приводу майна, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Відповідь на це питання міститься в загальних нормах ЦК України про купівлю-продаж, якими визначено обов’язки покупця і продавця у разі пред’явлення третьою особою позову про витребування товару. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 660 ЦК України, якщо третя особа (в нашому випадку законний власник, який пред’являє віндикаційний позов) на підставах, що виникли до продажу товару, пред’явить до покупця (в нашому випадку особа, в якої витребується майно) позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі на своїй стороні.

Правові наслідки невиконання покупцем зазначеного обов’язку встановлено в ч. 2 ст. 660 ЦК України. Зокрема, якщо покупець, в якого витребується майно, не повідомить продавця про пред’явлення третьою особою позову про витребування товару та не подасть клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.

Отже, вимога про витребування майна може бути заявлена власником без пред’явлення додатковї вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, які укладалися щодо такого майна, після того як воно вибуло від нього.

Зважаючи на зазначенні обставини, не можна погодитися з тим, що в результаті задоволення вимоги про витребування майна у добросовісного набувача без визнання недійсним договору купівлі-продажу, за яким таке майно вибуло із володіння законного власника, та без визнання недійсними договорів купівлі-продажу, на підставі яких спірне майно в подальшому відчужувалося іншим особам, фактично призведе до того, що права набувачів спірного майна залишатимуться незахищеними. Адже власник, який подає віндикаційний позов, повинен довести тільки наявність передбачених статтями 330, 388 ЦК України підстав для застосування віндикації щодо майна, яке неправомірно поза його волею вибуло з його володіння. При цьому він не зобов’язаний дбати про захист прав та законних інтересів інших осіб, які були сторонами договорів, що укладалися з приводу належного йому майна.

Відносно таких осіб можна зазначити тільки те, що вони можуть бути залучені до участі у справі як треті особи, що заявляють або не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Зокрема, необхідність залучення таких осіб до участі у справі зумовлена нормами процесуального права, якими встановлено підстави для залучення третіх осіб за клопотанням сторін по справі або за ініціативою суду (статті 26, 27 ГПК України, статті 34, 35 ЦПК України). Тому, якщо до участі у справі будуть залучені як треті особи ті, які придбали майно, що неправомірно поза волею власника вибуло з його володіння, то саме такі треті особи повинні дбати про захист своїх законних прав та інтересів.

Зокрема, на такий випадок у ч. 1 ст. 661 ЦК України передбачено, що у разі вилучення за рішенням суду товару від покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу такого товару, добросовісний покупець має право вимагати від продавця відшкодування завданих йому збитків. У такий спосіб, передбачаючи можливість існування випадків, коли майно може бути витребуване від добросовісного набувача, законодавець встановив спеціальний правовий механізм захисту його прав шляхом подання окремого позову. Це ще раз вказує на обґрунтованість зроблених вище висновків.

Таким чином, підсумовуючи наведені обставини, можна впевнено стверджувати, що коли за особою згідно із приписами статей 330, 388 ЦК України зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, право власності законного власника повинне захищатися виключно шляхом подання віндикаційного позову. Непред’явлення власником вимоги про визнання недійсними договору, за яким спірне майно вибуло з його володіння, та договорів, що укладалися з приводу такого майна його подальшими набувачами, не може бути підставою для відмови у задоволенні віндикаційного позову.

Література

1. Дзера І. О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 59–60.
2. Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 4.
3. Головенко О.Д., Богданюк Н.Л. Довідка про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування господарськими судами частин першої та другої статті 216 Цивільного кодексу України при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів купівлі-продажу // Вісник господарського судочинства. – 2006. – № 1.
4. Постанова Верховного Суду України від 3 грудня 2002 р. № ПД19/139 // Бізнес: законодавство та практика. – 2003. – № 12.
5. Спасибо-Фатєєва І.В. Нікчемні правочини та їх наслідки // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 2.
6. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Книга первая: Общие положення. – М.: Статут, 1997. – С. 653–656.