ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Корпоративні відносини як предмет цивільного права України

С. О. Бродовський
кандидат юридичних наук,
професор кафедри господарського та екологічного права
Прикарпатського юридичного інституту
Львівського державного університету внутрішніх справ, адвокат

Значне економічне зростання промисловості на початку ХІХ ст. дало поштовх до формування і розвитку корпоративних відносин, які сьогодні є невід’ємною частиною сучасного суспільства. Важливо зазначити, що економічні відносини хоча і започатковані та функціонують на основі економічних законів, проте їх державне регулювання здійснюється нормами права. Відтак, вони є правовими, а отже, їм властиві всі ті особливості, що притаманні й правовим відносинам.

Метою цієї статті є визначення правової природи та особливостей корпоративних відносин як цивільно-правових.

Іноді під корпоративними відносинами в юридичній літературі розуміють спільні (об’єднані, інтегровані) дії на основі загальної мети або поведінку, волевиявлення заінтересованих осіб, які об’єднані спільними зв’язками (правовідношеннями). При цьому корпоративні зв’язки (корпоративну участь) розглядають як механізми і форми об’єднання осіб між собою. Організаційну форму корпоративних відносин розглядають як систему корпоративних зв’язків, яка діє між учасниками таких відносин з певною метою та містить її складові елементи і функціональні зв’язки (управління) [1].

Згідно з п. 1 ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи [2].

Важливо підкреслити, що відповідно до положення п. 1 ст. 24 ЦК України фізичною особою є людина — учасник цивільних відносин. Таким чином, статус фізичної особи набувається безпосередньо із вступом у визначене цивільно-правове відношення. Так, наприклад, акціонер товариства є фізичною особою, а керівник такого акціонерного товариства — ні, оскільки перебуває у трудових відносинах із товариством.

Правосуб’єктність фізичної та юридичної особи розкривається через гіпотетичний критерій — презумпцію правоздатності й реалістичний критерій — здатність своїми діями набувати права та обов’язки.

Відповідно до п. 2 ст. 2 ЦК України до юридичних осіб також віднесені держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Для цих суб’єктів характерним є те, що вони реалізують свої повноваження через відповідні організації. У свою чергу згідно з п. 1 ст. 80 ЦК України сутність юридичної особи визначається через термін «організація», яка створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

У правовій літературі під організацією розуміють сукупність фізичних осіб, які здійснюють певну цілеспрямовану комерційну або некомерційну діяльність щодо майна, інформації, природних ресурсів та інших матеріальних благ, інтелектуальної власності.

Проте в ЦК України поряд із терміном «організація» використовується і «підприємство». У свою чергу, в ГК України широко вживаються терміни «установа» та «підприємство». Відомо, що підприємства і окремі установи є носіями статусу юридичної особи. В економічній, правовій літературі діловому обороті, побуті та законодавстві як за кордоном, так і в Україні часто вживаються терміни, що безпосередньо пов’язані з поняттям «організація», наприклад, «компанія», «фірма» тощо.

Правове забезпечення корпоративних відносин у господарській діяльності України на сучасному етапі регулюється цивільним та господарським законодавством. Проте в законодавстві відсутнє єдине визначення поняття «корпоративне право».

Під корпоративним правом, як правило, розуміють систему правових норм, які регулюють статус, порядок створення та діяльності корпоративних організацій, з іншого боку — це система правил, встановлених власником або адміністрацією організації, які регулюють різні внутрішні відносини. Предметом корпоративного права є близькі за своєю правовою природою до зобов’язальних корпоративні відносини. Тому що вони теж мають відносний характер, але виникають тільки між учасниками певної організації, тобто закриті для майнового обороту. За своєю суттю корпоративні відносини є предметом цивільного права, лише з тією особливістю, що вони виникають між їх учасниками, які об’єднані спільною метою, але здійснюють таку діяльність разом — як один суб’єкт.

Корпоративне право є галуззю, яка перебуває в динамічному русі, це обумовлено створенням нових та розширенням вже існуючих ринків, які часто поширюються на країни, правове регулювання яких є різним. Зазначене також сприяє постійній модифікації суб’єктів цих відносин. Відтак перманентна динаміка корпоративних відносин вимагає, щоб їх правове регулювання розвивалось такими ж темпами, а часом і передбачало тенденції розвитку та своєчасне вирішення спірних ситуацій.

Одним із прийнятних шляхів розвитку національного корпоративного законодавства є створення, наприклад, національного комітету щодо діяльності і функціонування корпорацій та фінансових ринків, який може бути дорадчим органом при міністерстві фінансів. Такий комітет має складатися із суб’єктів комерційної діяльності, які постійно здійснюють таку діяльність. Необхідним є також прийняття єдиного нормативно-правового документа, який би комплексно регулював відносини, починаючи від створення суб’єктів комерційної діяльності, передбачав дозволені організаційно-правові форми цієї діяльності та містив норми, присвячені регулюванню відносин між засновниками та учасниками цих суб’єктів тощо.

Оскільки предметом такого нормативно-правового регулювання є динамічні відносини, то й відповідне регулювання має бути побудовано так, щоб воно вчасно знаходило можливість для вирішення колізій, що виникають, і надавало б судовим органам підставу для розв’язання спорів. Проте між правовим регулюванням і судовою практикою необхідно знайти такий баланс, який би реалізував, з одного боку, стабільність відносин, а з другого — своєчасну зміну правового середовища для зацікавлення інвесторів та суб’єктів комерційної діяльності. Однак основним недоліком цього погляду є ризик відходу від принципу рівності до задоволення інтересів сторони спору ad hoc.

Власне тому основним напрямком роботи спеціалізованого органу щодо діяльності і функціонування корпорацій і фінансових ринків є дослідження тих сфер комерційної діяльності, в яких є найбільша ймовірність зміни відносин. Необхідними є пошук і опрацювання загальних засад публічно-правового порядку відносин та вироблення кінцевих практичних моделей їх регулювання.

Важливо сформулювати стійку модель публічно-правового регулювання цих відносин; закріпити баланс між динамікою та стабільністю відносин, визначити стратегію і тактику розвитку ринків, враховуючи спрямованість ринку на експорт; створити умови для обов’язкового та неухильного виконання приписів нормативних актів суб’єктами комерційної діяльності та їх керівниками; визначити баланс між публічно-правовим регулюванням та внутрішнім корпоративним; встановити ефективність та можливість досягнення того результату, який передбачається при належному виконанні нормативно-правових актів.

Важливо зазначити, що основною метою правового регулювання є і залишається прозорість діяльності та полегшення такої діяльності для її суб’єктів.

На жаль, Закон України «Про господарські товариства» визначає поняття і види лише господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов’язки їх учасників та засновників. Але ж існують інші організаційно-правові форми комерційної діяльності, які не є товариствами. А тому недоліком є те, що вони залишились поза правовим регулюванням цього закону. Наприклад, фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності та приватні підприємства тощо.

Часто з розробленням правового регулювання корпоративних відносин пов’язують питання передбачення відповідальності керівників корпоративних утворень за подання неправдивих відомостей щодо капіталізації відповідних суб’єктів, що, у свою чергу, вводить в оману інвесторів, акціонерів чи кредитно-фінансові установи, або неправдиву інформацію щодо фактичної зосередженості учасників ринку в одному монопольному утворенні, яке роздрібнюється на невеликі компанії, але фактичне керівництво здійснюється з одного центра. І хоча питання відповідальності має вирішуватися нормами інших галузей права — фінансового, адміністративного і кримінального, проте відсутність чіткого розуміння природи досліджуваних відносин призводить до прогалин у відповідному правовому регулюванні.

Основна специфіка формування корпоративних відносин полягає в тому, що суб’єктами корпоративних відносин можуть виступати групи організацій. Так, у п. 1 ст. 81 ЦК України вказано, що юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна.

До організаційних форм корпоративних відносин, які формуються в рамках організацій, можна застосовувати ті ж класифікаційні ознаки, за якими класифікують організаційні форми корпоративних відносин, що формуються в межах однієї організації, наприклад, за характером основної діяльності, характером та ініціативою участі, формою участі, видом корпоративного контролю, національною належністю складу учасників, виду статутного капіталу, характером входження до складу учасників, ступенем залежності від учасників, форми власності, галузевої спрямованості тощо.

Основними елементами організаційної структури корпоративного об’єднання є організації, які вступили між собою у корпоративні відносини. Функціональними зв’язками організаційної структури корпоративного об’єднання є відносини участі на паях, паїв, акцій між учасниками групи організацій, а також договірні відносини між учасниками організації.

Корпоративні відносини є спільною діяльністю, поведінкою заінтересованих осіб, які об’єднані спільною корпоративною метою і зв’язками. Поняття «корпоративні відносини» не міститься в цивільному законодавстві України і є лише умовним висловом сутності та особливостей цього виду діяльності.

Специфічною ознакою корпоративного права є значний рівень його диспозитивності. Правове регулювання корпоративних відносин значною мірою визначається на рівні самих учасників корпоративних відносин. Таким чином, неможливо шляхом правового регулювання досягти мети повного і належного регулювання цих відносин. Тому в основі самих відносин закладено принцип вирішення питань більшістю, а шляхом правового регулювання можна лише частково захистити права менш чисельної групи учасників.

На підставі зазначеного можна дійти висновку, що сучасне правове регулювання корпоративних відносин потребує розроблення моделі або концепції його розвитку, відповідно до якої і мають прийматися зміни до чинних нормативно-правових актів, нові закони. Спільний предмет правового регулювання обумовлює поширення публічно-правового регулювання на всіх суб’єктів цих відносин, незалежно від їх організаційно-правових форм. Утім важливе значення має внутрішнє, самостійне регулювання.

Література

1. Гританс Я. М. Корпоративные отношения: Правовое регулирование организационных форм // natahaus. ru
2. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. – К.: Істина, 2003.