ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Особливості застосування цивільно­правових способів захисту інтелектуальних прав на кінематографічний твір

С. Ю. Бурлаков
викладач кафедри цивільно-правових дисциплін
Харківського національного університету
імені В. Н. Каразіна

Складність кінематографічного твору як об’єкта інтелектуальних прав виявляє проблеми та суперечності при спробі захистити інтелектуальні права його авторів та інших правоволодільців традиційними способами цивільно-правового захисту. Успішність кінобізнесу та розмір прибутків, які отримують учасники кіновиробництва, прямо залежать від інтенсивності використання кінематографічних творів. На сучасному етапі розвитку киноринку спостерігаються численні випадки порушення інтелектуальних прав на кінематографічні твори. Кожний з учасників процесу кіновиробництва прагне отримати найбільший економічний ефект від своєї діяльності та бути повністю захищеним від посягань порушників інтелектуальних прав. Захист прав суб’єктів кінематографії має здійснюватися з урахуванням специфічної природи кінематографічних творів як об’єктів інтелектуальних прав. Тому створення на новому рівні реального механізму охорони та захисту прав на кінематографічний твір дозволить авторам та іншим правоволодільцям достатньою мірою скористатися повним арсеналом засобів захисту для запобігання порушень їх прав, а в разі порушення — відновлення (компенсування) порушених прав та інтересів.

У цивільному праві існує значна кількість наукових розробок з питань застосування цивільно-правових способів захисту авторських прав. У своїх працях такі науковці, як О. С. Іоффе, Г. К. Матвєєв, В. І. Серебровський, М. В. Гордон, О. А. Пушкін, С. М. Братусь порушували проблеми загального застосування цивільно-правового захисту. Застосування ж цивільно-правових способів захисту прав інтелектуальної власності на кінематографічний твір залишилися практично поза увагою фахівців та потребують більш глибокого дослідження.

Тому метою статті є дослідження особливостей застосування цивільно-правових способів захисту інтелектуальних прав на кінематографічні твори в разі їх порушення.

При порушенні як особистих, так і виключних інтелектуальних прав на кінотвір, автори та інші правоволодільці цих прав прагнуть визнати або відновити свої порушені права, а у випадку неможливості такого відновлення застосувати до правопорушника форми цивільно-правової відповідальності. Порушення авторських прав на кінематографічні твори існували майже з початку виникнення кінематографу. Впродовж багатьох років залежно від соціально-економічного становища в державі на перший план висували різні за векторною спрямованістю типи захисту прав на кінематографічні твори. За радянських часів, коли була відсутня підприємницька діяльність, форми кримінально-правової відповідальності виходили на перший план при скоєнні правопорушення відносно автора. На сучасному етапі розвитку ринкової економіки пріоритетними мають стати способи цивільно-правового захисту, тому що вони найбільше відповідають потребам сучасного суспільства. Автори кінофільмів не стільки зацікавлені у покаранні порушників своїх прав засобами кримінально-правової відповідальності, скільки прагнуть відновити чи компенсувати майнові збитки та шкоду, заподіяну як особистим, так і виключним правам.

Різноманітним видам порушень прав інтелектуальної власності на кінематографічні твори протистоїть право суб’єктів кінематографії на захист, яке можна визначити як самостійне суб’єктивне цивільне право, що існує незалежно від інших суб’єктивних цивільних прав та є мірою дозволеної поведінки управненої особи (суб’єкта кінематографії), що виражається у можливості самостійно або через юрисдикційні органи застосовувати щодо зобов’язаної особи заходи впливу, встановлені в законі або договорі, з метою усунення перешкод у здійсненні суб’єктивного права на кінотвір, повернення його у первісний стан, а також відновлення права чи компенсації завданої шкоди. Право на захист інтелектуальних прав на кінематографічний твір реалізується шляхом застосування конкретних заходів та способів захисту. Питання застосування способів цивільно-правового захисту до захисту інтелектуальних прав авторів та інших правоволодільців на результати творчої діяльності в науці цивільного права є дискусійними. Способи цивільно-правового захисту інтелектуальних прав на кінематографічний твір як до прийняття Цивільного кодексу України [1] (далі — ЦК України), так і після цього, на рівні спеціальних досліджень не проводились. Досі невизначеною залишається сама природа спеціальних способів захисту інтелектуальних прав, які можна визначити як правомірну діяльність володільців особистих і виключних прав на кінематографічний твір у межах регулятивного чи охоронювального цивільного правовідношення по забезпеченню їх безперешкодного здійснення шляхом припинення прямого чи непрямого правопорушення або загрози такого порушення за допомогою цивільно-правових способів захисту.

Слід зауважити, що ані ЦК України, ані Закони України «Про авторське право і суміжні права» [2] та «Про кінематографію» [3] не містять поняття «охорона» і «захист» інтелектуальних прав на кінематографічний твір. Проте вони встановлюють загальні умови і способи захисту цивільних прав та інтересів. При цьому умови захисту як особистих, так і виключних прав базуються на загальній моделі захисту суб’єктивних цивільних прав, але з певною специфікою. Тому характер порушення прав інтелектуальної власності на кінематографічний твір обумовлює порядок та межі використання конкретних способів захисту, які, в свою чергу, застосовуються шляхом здійснення комплексу узгоджених заходів щодо захисту інтелектуальних суб’єктивних прав на кінематографічний твір. Такий порядок захисту в науці цивільного права визначається як форма захисту.

У конкретному випадку порушення як особистих, так і виключних прав на кінематографічний твір, їхні автори чи інші правоволодільці стикаються з проблемою вибору належного та ефективного способу цивільно-правового захисту. Вибір конкретного способу захисту прямо залежить від виду та способу скоєння правопорушення. Тому проведемо детальний аналіз найбільш проблемних способів цивільно-правового захисту інтелектуальних прав на кінематографічні твори.

Стаття 16 ЦК України встановлює загальні способи, які застосовуються для захисту будь-якого суб’єктивного цивільного права. Спеціальні способи захисту, які застосовуються тільки для цілей захисту суб’єктивних прав володільців інтелектуальних прав на кінематографічний твір, містяться у ст. 432 ЦК України, в ст. 26 Закону України «Про кінематографію» та в ст. 52 Закону України «Про авторське право та суміжні права».

Складність і синтетичність кінематографічного твору як об’єкта авторського права потребує поглибленого дослідження вже сталих правових положень і на цій основі вироблення нових підходів до вирішення існуючих проблем в регулюванні взаємин, що виникають при використанні та розповсюдженні кінотворів. З огляду на це мають бути переглянуті законодавчі положення, що регулюють застосування конкретних способів цивільно-правового захисту інтелектуальних прав на кінематографічний твір як у загальному, так і спеціальному порядку.

У теорії цивільного права способи захисту прийнято розподіляти на: 1) способи захисту, які одночасно є й формами відповідальності, та 2) способи захисту, які не є такими. Цікавою є думка П. А. Варул про те, що не завжди будь-який спосіб захисту є формою відповідальності стосовно правопорушника. Спосіб захисту щодо правопорушника є формою відповідальності лише за наявності вини останнього. Якщо вина відсутня, а підстави для застосування способу захисту наявні, то не можна казати про відповідальність правопорушника [4, с. 121]. В. А. Дозорцев також розрізняє способи захисту та форму відповідальності [5, с. 394].

При захисті інтелектуальних прав на кінематографічні твори розподіл способів захисту на способи захисту, які є одночасно формою відповідальності, і способи захисту, які не є такими, впливає на вибір адекватних засобів цивільно-правового захисту залежно від предмета неправомірних посягань та характеру правопорушення. Застосування способів цивільно-правового захисту, які не є формами відповідальності, не спричиняє настання для правопорушника негативних наслідків як матеріального, так і організаційного характеру. Ці заходи через конкретні способи захисту спрямовані на припинення правопорушення, відновлення первісного стану та усунення негативних наслідків від правопорушення як для авторів, так і для інших правоволодільців інтелектуальних прав на кіно­твір. На відміну від цих заходів захисту, способи захисту, що є формою відповідальності, спрямовані на відновлення матеріального становища постраждалої особи та є певним видом цивільно-правового «покарання». Тому з’ясування правової природи цивільно-правової відповідальності як способу захисту, встановлення його відмінності від інших способів захисту є необхідною передумовою для вироблення ефективної системи правового захисту кінематографічних творів та прав на них.

Найбільш проблемними серед способів цивільно-правового захисту інтелектуальних прав на кінематографічний твір, які не є формою відповідальності, є визнання права, а також право протидіяти будь-якому перекрученню чи спотворенню кінотвору.

Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право та суміжні права» суб’єкти авторського права мають право вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі забороняти дії, що порушують авторське право чи створюють загрозу їх порушення. Тому цей спосіб захисту прав застосовується лише у разі, коли авторське право на твір піддається сумніву та оспорюється або існує реальна загроза таких дій. У більшості випадків вимога про визнання права авторства є необхідною передумовою застосування інших цивільно-правових способів захисту порушених прав, але визнання права як способу захисту не завжди поглинається іншими способами, а має й самостійне значення.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 13 Закону України «Про кінематографію» на початку або в кінці фільму на матеріальних носіях розміщуються вихідні дані (титри), в яких у довільній послідовності зазначаються назва фільму, учасники його створення, знак охорони авторського права, рік його створення. За погодженням з власником, який має виключне право на фільм, у вихідні дані (титри) фільму можуть бути внесені додаткові відомості щодо учасників його створення. Вихідні дані (титри) фільму підлягають обов’язковому відтворенню на всіх фільмокопіях. Значення такого способу захисту В. Л. Мусіяка пов’язує з тим, що з моменту підтвердження суб’єктивного права у особи з’являється можливість здійснити в подальшому належне їй повноваження без застосування сили державного примусу, оскільки його суб’єктивне право стало без­спірним [6, с. 72–73]. Визнання права, на думку О. П. Сергєєва, усуває невизначеність у взаємовідносинах суб’єктів і створює умови для реалізації інших прав та запобігання з боку третіх осіб дій, які перешкоджають їх нормальному здійсненню [7, с. 338]. Матеріально-правова вимога про визнання особистого або виключного права на кінематографічний твір адресована не до особи, яка таке право оспорює чи визнає, а до суду. Метою застосування такого способу цивільно-правового захисту є встановлення в суді факту, що має юридичне значення. Вже самого факту визнання права іноді може бути достатньо для повного відновлення порушеного права без будь-якого застосування додаткових способів захисту. Як правило, цей спосіб захисту спрямований на захист особистих прав (визнання авторства на кіносценарій, музичний твір, встановлення факту співавторства тощо).

Відновлення становища, яке існувало до порушення права, як спосіб цивільно-правового захисту застосовується у випадках, коли порушене авторське право при його порушенні не припинилось і може бути реально відновлено шляхом усунення наслідків правопорушення. Так, при показі кінофільму «А зори здесь тихие» без погодження зі створювачами фільму була вилучена одна зі сцен. На вимогу авторів цілісність кінотвору було відновлено, і фільм показано по телебаченню у первісному вигляді. В іншій справі, що виникла у зв’язку з перекрученням сценарію кінофільму «Незнакомка», на вимогу автора кіносценарію його право на недоторканність твору було відновлено шляхом перезнімання деяких сцен фільму [8, с. 292].

Випадки порушення особистих прав володільців інтелектуальних прав на кінематографічний твір шляхом посягання на його цілісність і недоторканність не є по­одинокими.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про авторське право та суміжні права» автору належить особисте немайнове право вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Таким чином, відновлення порушеного права на цілісність і недоторканність кіно­твору закон пов’язує з необхідністю доведення автором наявності заподіяння шкоди честі і репутації автора. Крім того, це законодавче положення не відповідає принципам права та є нормою, що прямо суперечить міжнародним нормативно-правовим актам. До того ж ч. 5 ст. 13 Закону України «Про рекламу» [9] містить положення, яке дозволяє переривання трансляції кінотворів тривалістю понад 42 хвилини.

Видається, що ці положення Закону порушують особисті права авторів на недоторканність твору з таких причин. Захист цілісності та недоторканності твору не має ставитися у залежність від наявності немайнової шкоди (порушення честі та репутації автора). Для визнання неправомірності факту перекручення чи інших дій, які порушують цілісність кінофільму, достатнім має вважатися лише сам факт вчинення заборонених законом дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів [10] та п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про авторське право та суміжні права», незалежно від майнових прав автора і навіть після уступки прав, він має право вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні цього твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, здатному завдати шкоди честі або репутації автора.

Частина 3 ст. 8 Закону України «Про авторське право та суміжні права» передбачає правову охорону форми вираження твору. Кінцевим актом творчості при створенні кінематографічного твору є фіксування на плівці кінокартини в закінченому вигляді. Саме кінцевий варіант фільму його автори прагнуть показати публіці, бо саме він найбільш повно відбиває творчий задум авторського колективу. Тому метою захисту цілісності та недоторканності кінематографічного твору є захист єдності його форми та змісту. Будь-яке спотворення, зміна або доповнення кінематографічного твору порушують цілісність його форми, внаслідок чого ушкоджується внутрішній зміст твору, його художньо-емоційній та образний ряд. Такі неправомірні дії призводять до невідповідності зміненого твору його первісному творчому задуму. Тому саме для захисту творчих інтересів створювачів кінематографічного твору від будь-яких дій, які змінюють його творчий задум, було введено в дію положення п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про авторське право та суміжні права».

Прикладами порушення цілісності кінотвору та його спотворення можуть бути випадки переривання його трансляції рекламними роликами та іншими вставками, переривання трансляції та показу кінотвору під час кульмінаційних моментів, обрізання фіналу кінофільмів, показ кінотвору без титрів, вилучення окремих сцен, перекручення сюжету та змісту шляхом внесення в кінофільм іншого тексту («гоблинівський переклад»), уведення додатково знятих сцен, скорочення музично-звукового оформлення кінотвору при кінопоказі чи трансляції або при записі на матеріальному носії, зниження якості відеограми, перекручення змісту діалогової частини фільму під час перекладу тощо.

Перелічені види порушень посягають, перш за все, на особисті права авторів кіно­творів. Разом з тим такі порушення впливають і на майнову сферу правоволодільців, оскільки розповсюдження кінотвору, попит на нього, а як наслідок, прибутки авторів та інших правоволодільців прямо залежать від якості кінотвору, який доходить до глядача.

Тому, на нашу думку, автори кінотвору повинні мати безумовне право (незалежне від нанесення шкоди честі та репутації автора) на запобігання будь-якому порушенню цілісності їх творів, протидіяти перекрученню, а також іншому спотворенню кінофільмів під час їх створення, використання та розповсюдження. Для ефективності захисту особистих прав авторів кінотворів доцільно в цивільному законодавстві ввести положення, згідно з яким автор твору має право в будь-якому випадку порушення особистого права вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, а також відновлення первісного стану кінотвору. Тому правило про недоторканність кінематографічного твору в Законі України «Про авторське право та суміжні права» має бути сформульоване таким чином:

«Стаття 141. Право на недоторканність твору і захист твору від спотворення

1. Не допускається без погодження з автором внесення в його твір змін, скорочень та доповнень, доповнення твору при його використанні ілюстраціями, передмовою, післямовою, коментарями або будь-якими поясненнями (право на недоторканність).

2. Спотворення, перекручення або інша зміна твору, яка принижує честь, гідність або ділову репутацію автора, а також посягання на такі дії, дає автору право вимагати захисту його честі, гідності або ділової репутації».

У разі неможливості відновлення первісного творчого задуму кінотвору автор повинен мати право вимагати знищення матеріальних носіїв, в яких зафіксований змінений твір.

У тих випадках, коли твір вже оприлюднений и став відомий необмеженому колу осіб, відновити порушені авторські права в повному обсязі неможливо. Тому для захисту своїх порушених інтересів і часткового їх відновлення автор може вимагати публікації відомостей про допущені порушення.

Виключність інтелектуальних прав на кінематографічний твір, перш за все, пов’язана з правом автора на оприлюднення свого твору, яке полягає у вчиненні дії, що вперше робить твір доступним публіці шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо. Саме факт першого показу, публічного сповіщення відіграє ключову роль у маркетинговій стратегії одержання прибутків при використанні та розповсюдженні кінотвору. Несанкціоноване оприлюднення кінотвору посягає на майнову основу кіновиробництва, а як наслідок, на майнові права їх створювачів. На відміну від створення інших об’єктів авторського права, де автор особисто вирішує момент оприлюднення свого твору, при створенні кінотвору авторське право на його оприлюднення обмежується загальним інтересом творчої, продюсерської, технічної та маркетингової групи. Перед виходом кінотвору на ринок заздалегідь розробляється стратегія формування інтересу публіки до кінофільму, створення його популярності, участі у кінофестивалях тощо. Така підготовка до першого показу кінофільму є основою формування майбутніх прибутків. Саме тому момент оприлюднення кінотвору приймається не одноосібно, а вирішується колективно.

У разі незаконного оприлюднення кінотвору (без згоди авторів чи інших правоволодільців) відновити порушене право неможливо, оскільки фільм вже був показаний або наданий для перегляду невизначеному колу осіб (наприклад, при розміщенні кіно­твору в мережі Internet, розповсюдженні на дисках до його прем’єри тощо). Для захисту виключних прав від зазначених посягань такий спосіб цивільно-правового захисту, як заборона вчиняти певні дії, спрямований на запобігання вчиненню такого оприлюднення. У разі вже здійсненого незаконного оприлюднення правоволодільці інтелектуальних прав мають право на відшкодування упущеної вигоди на загальних підставах.

Важливим способом цивільно-правового захисту особистих і виключних інтелектуальних прав на кінотвір, який випливає з виключного права дозволяти або забороняти використання твору, є припинення дій, які порушують право. Особливістю цього способу захисту є те, що виключно автор при реалізації своїх прав на кінематографічний твір наділяється правом дозволяти третім особам його використання та розповсюдження. Цьому майновому праву протистоїть обов’язок кожної особи утриматись від вчинення будь-яких дій без дозволу автора. Надання автором або іншим правоволодільцем виключних прав на кінотвір згоди на використання свого твору здійснюється шляхом активних дій (надання дозволу, ліцензій, укладення договору тощо).

Друга частина виключного права, що закріплена в п. «б» ч. 1 ст. 15 Закону України «Про авторське право та суміжні права», полягає в забороні всім без винятку особам використовувати твір. На підставі закону всі особи зобов’язані утриматись від вчинення будь-яких дій, які порушують або створюють загрозу такому порушенню. Пасивна поведінка (пасивний обов’язок) презюмується, діє до тих пір, доки правоволоділець не дозволить використання свого твору. В пасивному обов’язку виявляється абсолютність виключних інтелектуальних прав на кінематографічний твір. У разі порушення будь-якою особою такого пасивного обов’язку і здійснення дій, спрямованих на використання кінотвору забороненими способами, абсолютне правовідношення трансформується у відносне. В цьому випадку правоволоділець має право вимагати від конкретної (чітко визначеної) особи припинення вчинення дій, які порушують охоронювані права, а у правопорушника виникає кореспондуючий обов’язок припинити такі дії.

У науці цивільного права немає єдності у визначенні поняття та правової природи форм цивільно-правової відповідальності в рамках цивільно-правового захисту, в тому числі у галузі авторського права. Так, О. А. Пушкін цивільно-правову відповідальність визначає як захід правового впливу, який покладає на особу, що відповідальна за невиконання або неналежне виконання зобов’язань або за порушення іншого охоронюваного законом права, несприятливі майнові наслідки, передбачені правовою нормою [11, с. 415]. С. С. Алексєєв звертає увагу на особливість, яка робить цивільно-правову відповідальність відмінною від інших способів захисту цивільних прав і полягає в тому, що її підставою є правопорушення (винне, таке, що осуджується су­спільством діяння, яке завдає шкоди суспільству), а застосування способів захисту обмежується фактом порушення права [12, с. 280]. Важливість ознаки цивільно-правової відповідальності О. А. Пушкін та В. М. Самойленко вбачають в тому, що вона завжди виражається у покладенні на особу додаткових обов’язків, які обмежують її майнові інтереси, додаткових майнових обтяжень [11, с. 414]. Така санкція, на думку інших авторів, застосовується до правопорушника у вигляді покладення на нього додаткового цивільно-правового обов’язку або позбавлення належних йому прав [13, с. 550]. За змістом застосованих санкцій та вираженому в них способу охорони правопорядку цивільно-правова відповідальність належить до «правовідновлюваної» відповідальності [14, с. 602]. Тому юридичну відповідальність зазвичай розглядають як одну з форм державно-примусового впливу на порушників норм діючого законодавства як наслідок скоєного правопорушення [15, с. 427].

За визначенням О. С. Іоффе, цивільно-правова відповідальність є санкцією за правопорушення, яка викликає для правопорушника негативні наслідки у вигляді позбавлення суб’єктивних цивільних прав чи накладення нових або додаткових цивільно-правових обов’язків [18, с. 97]. Він вирізняє три види цієї відповідальності: 1) по­збавлення права, з якого випливав порушений обов’язок; 2) заміна невиконаного обов’язку новим; 3) приєднання до порушеного обов’язку додаткового [18, с. 97].

Отже, різні погляди на природу та характер цивільно-правової відповідальності об’єднує існування факту настання негативних наслідків для правопорушника. В загальнотеоретичних працях при встановленні правової природи форм відповідальності увага акцентується на відповідальності як заході державного впливу на правопорушника. Ці автори на перший план висувають наявність підстав для застосування такої відповідальності. В інших фахових працях акцентується на виникненні у правопорушника додаткових обтяжень у вигляді покладення на нього нових обов’язків або настання для нього негативних наслідків майнового характеру.

Правильною, на наш погляд, є позиція, відповідно до якої, форми цивільно-правової відповідальності і конкретні цивільно-правові санкції повинні спрямовуватись на усунення безпосередньої шкоди та відшкодування упущеної вигоди, а також примусове виконання обов’язків, які випливають з договору чи закону, або заміну одного правовідношення на інше. При застосуванні такого підходу форми відповідальності будуть цілком синхронізуватися з принципами приватного права, які спрямовані на відновлення виключних та особистих прав правоволодільців в повному обсязі, а не на покарання правопорушника. Як і в публічних галузях права, негативні наслідки при цивільно-правовій відповідальності настають проти волі правопорушника. Разом з тим у цивільному праві, на відміну від кримінального права, заходи державного примусу спрямовані не стільки на покарання правопорушника, скільки на відновлення нормального режиму використання та розповсюдження кінотворів і захист немайнових інтересів автора.

На відзнаку від способів захисту, які є формами відповідальності, способи захисту, які не є такими, спрямовані, перш за все, на запобігання вчиненню правопорушення. У випадку ж його скоєння головною метою цих заходів є усунення протиправного стану, який порушує повноваження авторів та інших правоволодільців інтелектуальних прав на кінотвір щодо їх нормального використання та розповсюдження, а також усунення порушень особистих прав авторів та інтересів, які не пов’язані з майновою сферою. Такі способи цивільно-правового захисту спрямовані на відновлення як особистих, так і виключних прав, а у разі неможливості такого відновлення — на цивільно-правову компенсацію.

Особливість правовідновлювального способу цивільно-правового захисту виявляється в його абсолютному характері. Законодавча презумпція заборони використання та розповсюдження кінотворів без згоди авторів та інших правоволодільців є загальним обов’язком кожного утримуватись від будь-яких дій, які посягають як на майнову, так і на особисту сферу прав автора. Відновлювальні заходи, на відміну від форм відповідальності, при скоєнні правопорушення можуть застосовуватись особисто правоволодільцем без залучення органів держави. Для застосування відновлювальних заходів не потрібна наявність складу цивільного правопорушення. Єдиною правовою підставою для їх застосування є наявність самої неправомірної поведінки з боку порушника. Правовідновлювальні заходи цивільно-правового захисту тривають до того часу, поки не буде встановлений нормальний режим здійснення правоволодільцями своїх інтелектуальних прав на кінотвір. Застосування таких заходів може здійснюватися додатково разом із формами відповідальності, але вони не можуть бути замінені на інші.

Застосування форм цивільно-правової відповідальності як способів захисту передбачає існування законодавчо закріплених підстав. Як зауважує Г. К. Матвєєв, у разі наявності в діях особи складу правопорушення до правопорушника будуть застосовуватися форми цивільно-правової відповідальності [19, с. 175]. Специфіка цивільно-правового регулювання відносин, які виникають при охороні та захисті інтелектуальних прав на кінематографічний твір, зумовлює особливості цивільно-правової відповідальності. Як справедливо зазначав В. А. Дозорцев, необхідно чітко диференціювати підстави та форми відповідальності за порушення прав [5, с. 396].

Передумовою цивільно-правової відповідальності є склад цивільно-правового правопорушення, який містить такі елементи: 1) протиправність поведінки (дії або бездіяльності) особи, проти якої передбачається застосування відповідальності; 2) наявність у потерпілого збитків або шкоди; 3) наявність причинно-наслідкового зв’язку між протиправним характером поведінки порушника та наслідками, що настали, у вигляді збитків або шкоди у потерпілого; 4) наявність вини правопорушника.

У кінематографії протиправність поведінки правопорушника при прямому порушенні виключних прав полягає у використанні кінотвору шляхом його показу у кінотеатрі без укладення договору та виплати винагороди правоволодільцям, виготовленні та розповсюдженні через матеріальні носії контрафактних примірників кінофільму, його комерційний прокат, а також при договірному використанні твору, але з перевищенням повноважень, наданих користувачеві. При обході технічних засобів захисту, що є непрямим порушенням інтелектуальних прав на кінотвір, твір безпосередньо не використовується. У цьому випадку протиправність дій полягає у свідомому усуненні технічних перешкод у вільному використанні та розповсюдженні фільмів, що створює можливість їх контрафактного виготовлення та розповсюдження.

Вважають, що при встановленні відповідальності необхідно чітко встановити належність правопорушення до прямого чи непрямого та відповідно до цього, застосувати форми відповідальності, які адекватно відповідатимуть характеру правопорушення. Тому для встановлення протиправності діяння, яке буде підставою для відповідальності за незаконне виготовлення та розповсюдження кінематографічних творів, повинні бути встановлені конкретні дії по виготовленню копій, транслюванню фільмів по телебаченню, їх показу у кінотеатрах тощо, коли для здійснення таких дій на підставі закону або договору обов’язковим є отримання дозволу, і такий дозвіл або згода отримані не були.

Нематеріальна природа кінематографічного твору як об’єкта авторського права обумовлює особливості застосування загальних способів цивільно-правового захисту. Видається, що наявність лише факту настання майнової шкоди не є єдиною та обов’язковою підставою для настання відповідальності за несанкціоноване тиражування та розповсюдження контрафактних примірників кінотвору, але воно обов’язково має бути враховане для встановлення форми цивільно-правової відповідальності. Збитки як елемент складу цивільного правопорушення, як це буде доведено, на відміну від способів цивільно-правового захисту права власності не є обов’язковими. У тих випадках, коли настання негативних наслідків майнового характеру не вимагається, а закон встановлює відповідальність саме за факт вчинення певних дій (обхід технічних способів захисту, перекручення кінотвору, порушення його цілісності), такий склад цивільного правопорушення доцільно вважати цивільним правопорушенням з формальним складом. У разі, коли настання негативних наслідків майнового характеру є на підставі закону обов’язковим, таке правопорушення буде порушенням норм з матеріальним складом.

Форми цивільно-правової відповідальності за порушення інтелектуальних прав на кінотвір у вигляді стягнення збитків або відшкодування шкоди застосовуються за наявності причинно-наслідкового зв’язку між протиправними діями та збитками чи шкодою, завданою цим правопорушенням. Цей факт має бути самостійним предметом доказування з боку позивача та окремо досліджуватися при судовому розгляді.

Наступною умовою для застосування цивільно-правової відповідальності є вина правопорушника у вчиненні порушення як особистих, так і виключних прав на кіно­твір в формі умислу чи необережності. Застосування відповідальності без вини правопорушника можливе лише у випадках, встановлених законом або договором. Найбільш поширеною є точка зору, відповідно до якої вина — це психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки, в якому знаходить свій вияв неповага до інтересів суспільства або окремих осіб [13, с. 673]. Слід погодитися з Г. К. Матвєєвим в тому, що вина є важливою, але не обов’язковою підставою цивільно-правової відповідальності. Як договірна, так і деліктна відповідальність може наставати в окремих випадках незалежно від вини [19, с. 112]. Охорона особистих правомочностей автора здійснюється незалежно від вини правопорушника [20, с. 57].

При порушенні особою виключних прав авторів чи продюсерів кінотвору, але без наміру скоєння правопорушення (наприклад, створює власний твір з такою ж назвою, як і назва охоронюваного кінотвору), мова може йти тільки про припинення порушення чужих виключних прав. У разі навмисного порушення інтелектуальних прав на кінотвір, коли правопорушник своїми свідомими, цілеспрямованими діями систематично або одноразово вчиняє протиправне розповсюдження, оприлюднення, трансляцію, продаж контрафактних примірників кінотвору, держава через свої компетентні органи вживає до нього форми цивільно-правової відповідальності як захід негативного впливу. У випадку форми ж ненавмисного прямого порушення, коли умисел правопорушника спрямований на законні дії, але через свою необізнаність він одночасно зі здійсненням свого законного права порушує охоронювані інтелектуальні права інших осіб, способи захисту, які застосовуються до правопорушника, не матимуть негативного карального характеру, а лише будуть спрямовані на відновлення порушених кіноавторських прав шляхом заборони вчиняти певні дії або припинення такого правопорушення. В цьому випадку суд зобов’яже правопорушника лише змінити назву свого твору на іншу, відмінну від оригінальної назви попереднього кінотвору.

Порушник авторського права вважається винуватим до того часу, доки ним не буде доведене протилежне. Правова презумпція вини правопорушника є додатковою гарантією захисту прав авторів при їх порушенні та доказуванні. Тому видається правильним, що особисті та виключні права на кінематографічний твір охороняються законом від будь-якого правопорушення як за наявності вини, так і за її відсутності.

З квазіабсолютного характеру інтелектуальних прав на кінематографічний твір випливають особливості застосування цивільно-правової відповідальності за порушення як особистих, так і виключних прав на кінотвори. Залежно від прямого чи непрямого правопорушення необхідно виділяти склад цивільного правопорушення з формальним і матеріальним складом. Установлення характеру неправомірних дій впливає на віднесення правопорушення до певної категорії (пряме чи непряме). Встановлення цієї залежності обумовлює необхідність доведення наявності всіх або частини елементів складу цивільного правопорушення для застосування форм цивільно-правової відповідальності. Видається, що наявність збитків та вини правопорушника не завжди є обов’язковим елементом складу цивільного правопорушення. У разі відсутності збитків при вчиненні як прямого, так і непрямого правопорушення, відповідальність настає за фактично вчинені дії, які порушують права та інтереси авторів чи інших правоволодільців інтелектуальних прав на кінематографічні твори, що закріплені як у договорі, так і в законі. Особливістю застосування цивільно-правової відповідальності при порушенні інтелектуальних прав на кінотвір є законодавча презумпція вини правопорушника до того часу, доти відсутність його вини не буде доведена.

Слід зауважити, що не будь-який спосіб захисту, що застосовується у зв’язку з порушенням договору, має розглядатися як форма цивільно-правової відповідальності. Так, присудження до виконання обов’язку в натурі не пов’язано з покладенням на відповідача додаткового тягаря та не залежить від доказування наявності в діях відповідача складу цивільно-правового порушення.

На відміну від держав континентальної системи права, в країнах з англо-саксонською системою права обов’язком боржника стосовно кредитора є не стільки здійснення певної дії (яка вказана в договорі), скільки відшкодування збитків кредиторові у разі його невиконання. Поняття відповідальності в цих країнах є більш широким — у нього включається практично будь-який обов’язок, пов’язаний з невиконанням своїх дій.

Крім наведених форм захисту, в межах цивільно-правової відповідальності розрізняють договірну та недоговірну відповідальність. Договірна відповідальність є цивільно-правовою санкцією за порушення зобов’язання, що виникає з цивільно-правового договору (договір про використання кінотвору, про створення та використання кінотвору). Відповідно до ч. 2, 3 ст. 6 ЦК України сторони за ліцензійним договором про використання кінотвору або за авторським договором про створення кінемато­графічного твору можуть встановити і інші заходи, які не визначені законом, у тому числі й щодо додаткових форм цивільно-правової відповідальності при невиконанні контрагентом своїх обов’язків за договором. При порушенні інтелектуальних прав на кінематографічний твір особою, яка не є стороною договору щодо кінематографічного твору, настає недоговірна відповідальність. У такому разі характер та зміст цивільно-правової відповідальності встановлюється лише законом і має характер відповідальності з делікту.

Прагнення законодавця до всебічного захисту прав авторів всіма існуючими способами захисту призводить до виникнення правових конструкцій, в яких змішуються поняття і принципи, притаманні різним галузям права. Так, до тексту ст. 52 «Способи цивільно-правового захисту авторського права і суміжних прав» Закону України «Про авторське право та суміжні права» введене нове правило, відповідно до якого суд може постановити рішення про накладення на порушника штрафу у розмірі 10 відсотків від суми, присудженої судом на користь позивача. Сума штрафів передається у встановленому порядку до Державного бюджету України.

Слід зауважити, що передбачені цивільним законодавством заходи відновлення порушених прав іноді є малоефективними, оскільки правопорушники, яких суд зобов’язав вчинити певні дії, можуть їх не вчиняти, примусове виконання судового рішення також неможливе. Для забезпечення виконання рішень суду у науковій літературі пропонувалося надати суду можливість накладати на відповідача штраф за невиконання в строк рішення суду [21, с. 156]. Як уже зазначалося, застосування штрафних санкцій не є характерним для цивільного законодавства як галузі приватного права, тому включення цієї норми до цивільно-правових способів захисту є недоречним.

Положення ст. 52 Закону України «Про авторське право та суміжні права» та ст. 432 ЦК України не відповідають принципам цивільно-правового регулювання, містять у своїх текстах способи захисту, які не є цивільно-правовими, а характерні для галузей публічного права. Включення до цивільно-правових способів захисту інтелектуальних прав заходів, які мають публічний характер, призводить до невірного усвідомлення характеру та мети цивільно-правових способів захисту порушених прав і призводить до застосування в цивільно-правових відносинах способів захисту і відповідальності кримінально-правового та адміністративно-правового характеру.

Як уже зазначалося, включення в ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право та суміжні права» положення про можливість суду постановити рішення чи ухвалу про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу (п. «г» ч. 2 ст. 52 Закону) не відповідає загальним засадам цивільно-правової відповідальності та має характер публічно-правової санкції.

Змішування приватно-правових способів захисту інтелектуальних прав з публічно-правовими виявляється у можливості заборони оприлюднення творів, їх виконань чи постановок, випуску примірників фонограм, відеограм, їх сповіщення, припинення їх розповсюдження, вилучення (конфіскацію) контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення, публікацію у пресі інформації про допущене порушення тощо, якщо у ході судового розгляду буде доведено факт порушення авторського права і (або) суміжних прав або факт наявності дій, що створюють загрозу порушення цих прав (п. «д» ч. 2 ст. 52 Закону).

Конфіскація як форма відповідальності притаманна та широко використовується у галузях публічного права та не є предметом цивільно-правового регулювання су­спільних відносин. У літературі висловлювалися точки зору щодо можливості введення інституту цивільно-правової конфіскації [22, с. 585], проте цей спосіб захисту застосовується як санкція примусового характеру за вчинення адміністративного проступку чи злочину.

Таке безсистемне поєднання зовсім різних за своїм значенням, правовою природою та порядком застосування заходів захисту та відповідальності ускладнює застосування Закону. Вирішенням цієї проблеми може стати логічне та чітке відмежування цивільно-правових способів захисту від способів захисту, які мають публічно-правовий характер та засобів забезпечення позову.

Для вирішення цієї проблеми ст. 52 Закону України «Про авторське право та суміжні права» слід розділити на дві самостійні статті. До першої мають увійти тільки цивільно-правові способи захисту інтелектуальних прав, а до другої — інші заходи правового захисту, які не є цивільно-правовими. Розподіл заходів захисту інтелектуальних прав на приватноправові і публічно-правові дозволить чітко визначити підстави їх застосування залежно від характеру правопорушення. Впровадження у законодавство такого розподілу принципово унеможливить поширення публічно-правових способів захисту та відповідальності на цивільно-правові відносини, які виникають при порушенні інтелектуальних прав на кінематографічний твір.

На підставі проведеного аналізу можна зробити висновок, що способи цивільно-правового захисту, які одночасно є формами цивільно-правової відповідальності за порушення інтелектуальних прав на кінематографічний твір, мають владний, примусовий характер, який примушує правопорушника зазнати несприятливих для нього наслідків у вигляді позбавлення певних матеріальних або нематеріальних благ. У цьому випадку зміст юридичної відповідальності буде полягати в наявності державного владного примусу, який через вплив певних заходів спричиняє настання для правопорушника обтяжливих наслідків. Якщо несприятливі для правопорушника наслідки мають майновий характер і виражаються в формі відшкодування збитків, сплати неустойки тощо, то є наявною цивільно-правова відповідальність. Якщо несприятливі наслідки виражаються в санкціях, які передбачені нормами адміністративного чи кримінального законодавства, мають місце адміністративно-правова або кримінальна відповідальність.

Способи захисту, які не є формою відповідальності, не мають для правопорушника обтяжливого навантаження, вони лише спрямовані на відновлення нормального стану (умов) використання та розповсюдження кінематографічних творів. Ці способи захисту, на відміну від форм відповідальності, спрямовані на припинення неправомірних дій або на визнання чи відновлення як особистих, так і виключних прав авторів та інших правоволодільців інтелектуальних прав на кінотвори. Вони, як правило, можуть ефективно застосовуватись самостійно, без запровадження інших заходів цивільно-правового захисту та не потребують встановлення вини правопорушника. Для застосування способів захисту, які не є формами відповідальності, необхідним та достатнім є встановлення лише самого факту вчинення протиправних дій.

Література

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40–44. — Ст. 356.
2. Про авторське право та суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 р. № 3792-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 13. — Ст. 64.
3. Про кінематографію: Закон України від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 39. — Ст. 181.
4. Варул П. А. О защите субъективных гражданских прав // Тезисы докладов республиканской конференции «Роль права в деле повышения благосостояния советских граждан в свете решений XXVII съезда КПСС». – Т. 1. — Тарту, 1987. — 121.
5. Дозорцев В. А. О завершении работы над гражданским кодексом // Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации: Сборник статей / Исслед. центр частного права. — М.: Статут, 2003. — С. 394.
6. Мусияка В. Л. Важнейшие правовые формы защиты субъективного авторского права // Проблемы социал. законности: Республиканский межведомственный науч. сборник. — 1987. — Вып. 20. — С. 72–73.
7. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учебник. — М.: Проспект, 1996. — С. 338.
8. Сергеев А. П. Авторское право России. — СПб.: Изд-во С. -Петербургского ун-та, 1994. — 312 с.
9. Про рекламу: Закон України від 3 липня 1996 р. № 270/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 39. — Ст. 181.
10. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів (Паризький акт від 24 липня 1971 року) // Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Захист прав інтелектуальної власності / Упоряд.: В. С. Москаленко (кер.) та ін.; Відп. ред. Д. М. Притика. — К.: Ін Юре, 2004. — С. 18.
11. Гражданское право Украины: Учебник для вузов системы МВД Украины: В 2 ч. / Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. — Харьков: Ун-т внутр. дел; Основа, 1996. — Ч. 1. — 440 с.
12. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. — М.: Юрид. лит., 1981. — Т. 1. — С. 280.
13. Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — 3-е изд., перераб. и доп. — М: Проспект, 1998. — Ч. 1. — С. 550.
14. Общая теория государства и права. Академический курс: В 2 т. / Отв. редактор М. Н. Марченко. — М.: Зерцало, 1998. — Т. 2: Теория права. — С. 602.
15. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность. — М, 1976. — С. 7 — 42.
16. Тархов В. А. Гражданское право: Общая часть: Курс лекций. — Чебоксары, 1997. — С. 271 — 288.
17. Гражданское право: В 2 т.: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. Ч. 1. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. — М., 2000. — Т. 1. — С. 427 — 429.
18. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юридическая литература, 1975. — С. 97.
19. Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности. — М., 1970.
20. Иоффе О. С. Основы авторского права: Учеб. пособие. — М.: Знание, 1969. — С. 57.
21. Антимонов Б. С., Флейшиц Е. А. Авторское право. — М: Юридическая литература, 1957. — С. 156.
22. Дзера О. В. Чи потрібна цивільно-правова конфіскація у новому ЦК України? // Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики: Матеріали міжнар. наук. -практ. конф.; Харків, 29–30 квіт. 2004 р., Х. — К.: Академія правових наук, Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва; Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2004. — 908 с.