ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Понятійна характеристика договору про професійну підготовку у вищому навчальному закладі

С. А. Загородній
викладач кафедри цивільно-правових дисциплін
Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології ХНУВС

Мета статті — встановлення понятійних (описових) ознак договору про професійну підготовку у вищому навчальному закладі як виду юридичного факту (правочину) та цивільного правовідношення, що дає змогу визначити його інституціональне місце у системі цивільного права. Така мета може бути досягнута тільки після розв’язання принципової проблеми, а саме визначення меж договірного регулювання відносин, що виникають між студентом (іншим суб’єктом) та вищим навчальним закладом (ВНЗ) з приводу професійної підготовки.

Серед дослідників правових проблем вищої освіти існує досить значна частина тих, які вважають, що сама по собі вказівка на договірне походження відносин ВНЗ — студент ще не може визначати цивільно-правову природу цих відносин. Основними аргументами прихильників цієї позиції називають те, що: 1) для цивільно-правового договору про надання послуг є характерним пасивне очікування отримувачем послуги (за винятком однієї активної дії ? сплати винагороди), надання йому цієї послуги, тоді як від послугоотримувача у договірних відносинах ВНЗ — студент, тобто від особи, що навчається, вимагається ряд активних дій, причому протягом усього терміну надання освітньої послуги (сплата за навчання, відвідування занять, складання заліків, іспитів тощо); 2) отримувач освітньої послуги підпорядковується адміністративно-дисциплінарній владі ВНЗ, що також не притаманне цивільно-правовим договірним відносинам; 3) за своїм предметом діяльність ВНЗ (пов’язана із виконанням договірних обов’язків перед послугоотримувачем) мало нагадує поведінку виконавця з надання цивільно-правової послуги, бо навчальний заклад переймається не тільки необхідністю передання суб’єкту навчання потрібної інформації, а має також обов’язок контролювати та фіксувати ступінь її засвоєння, проводити виховну роботу та інші освітні заходи (у широкому розумінні), які протирічать цивільно-правовим методам впливу. ^[1]

З огляду на таку специфіку договірних відносин між вищими навчальними закладами та студентами (іншими особами, що навчаються у ВНЗ) деякі вчені застерігають від помилкової, на їхню думку, кваліфікації цих відносин як цивільно-правові та пропонують «…використовувати аналогію з трудовим правом і ввести у законодавство поняття «освітній договір», маючи на увазі обов’язкове укладання договора між вузом та студентом, що встановлює конкретні права, обов’язки і взаємну відповідальність сторін протягом усього терміну навчання. Незважаючи на назву «освітній договір», у ньому мають бути відображені усі питання вузівської життєдіяльності: окрім навчального процесу, це і участь у наукових дослідженнях, виховний процес, проблеми підтримки правопорядку та забезпечення збереження майна, можливість працевлаштування як під час навчання, так і після закінчення вузу, соціальні права (культурно-масові заходи, отримання пільгових путівок та ін.), заходи юридичного захисту тощо» [1, с. 58]. ^[2]

Отже, існує невирішена теоретична проблема щодо необхідності встановлення меж впливу норм цивільного права взагалі та норм про договори зокрема на так звані освітні відносини. Практична значущість вирішення цього теоретичного проблемного питання пов’язана із можливістю або, навпаки, неможливістю застосування до договірних відносин ВНЗ ? студент положень Цивільного кодексу України та інших нормативних актів цивільного законодавства.

Російська судова практика,^[3] хоча й не є усталеною, але найчастіше відповідає позиції Міністерства РФ з антимонопольної політики та підтримки підприємництва (МАП Росії) і Міністерства освіти РФ про надання вищим навчальним закладам права: 1) в односторонньому порядку розривати договір у випадках несплати, прострочення сплати освітніх послуг, у зв’язку з невиконанням студентом навчального плану; 2) не повертати гроші, сплачені за освітні послуги, або ж повертати їх зі значним утриманням у випадку відмови від виконання договору за ініціативою замовника; 3) встановлювати окрему платню за повторне складання іспитів, заліків, підсумкову атестацію, перевірку і приймання контрольних та курсових робіт. Тобто згідно з цією позицією до договорів за участю ВНЗ та студентів мають застосовуватись відповідні норми цивільного права про виконання договорів, їх зміну, припинення та правові наслідки припинення (зокрема, дострокового). Але деякими російськими вченими, серед них найбільш активним опозиціонером виглядає В. М. Сирих [2, с. 68–83], заперечується можливість застосування наведених цивільно-правових норм до договірних відносин ВНЗ ? студент, як таких, що не відповідають дійсній природі освітніх відносин. Протистояння визначених контрпозицій ілюструє наявність проблеми, насамперед практичного порядку.

Слід погодитись із позицією професора В. М. Сирих та інших вчених, які твердять, що освітні правовідносини є складними з точки зору їх юридичного походження. Вони являють собою суміш приватно-публічно-правових правовідносин. Інакше такі відносини просто не будуть адекватно впорядковані, і таке становище необхідно визнати нормальним. Більшість правовідносин регулюються нормами не однієї галузі права, а двох чи більше, які до того ж є різнорідними (тобто одні належать до приватного права, а інші до публічного). Навіть якщо взяти найбільш «чистого» представника приватного права ? цивільне право, то й тут, як відомо, можна знайти досить багато випадків «домішування» норм публічно-правового походження, бо законодавець виходить із необхідності віднайдення відповідних важелів впливу для врегулювання тих чи інших відносин, а не з потреби чіткого дотримування теоретичного поділу норм на приватні та публічні.

Проблема протистояння норм різнорідного походження виникає тоді, коли як з боку публічного, так і з боку приватного права за своєю питомою вагою є достатня кількість тих чи інших норм, тобто коли це протистояння стає явним або достатньо відчутним. Коли ж ідеться про незначне «домішування» до однієї галузі права норм іншої галузі, протистояння не виявляється та не утворює проблем у практиці застосування цього конгломерату норм. Саме з явним протистоянням приватних та публічних норм ми маємо справу при дослідженні так званих освітніх правовідносин. Щоправда, протистоянням одночасну дію цих норм називають самі дослідники проблем освітніх правовідносин, бо такі різнорідні норми просто регулюють кожен свій предмет, і при цьому не заступають меж свого впливу. Комплексний вплив різнорідних норм на поведінку суб’єктів освітнього процесу зовні справляє враження утворення нової галузі права, яку одні називають «комплексною» [3, с. 5], інші — «самостійною» галуззю права, що потребує особливого методу регулювання, який би відповідав її специфіці [4, с. 58], або навіть «комплексною самостійною».

Про самостійну галузеву належність норм, що регулюють відносини з професійної підготовки у вищих навчальних закладах, можна буде говорити тільки тоді, коли методом аналізу ми відкинемо ту частину відносин, які вже врегульовані відповідно цивільним, адміністративним, трудовим, фінансовим правом, і залишиться певна частина відносин, що дійсно у зв’язку зі своєю специфікою вимагатиме окремого правового регулювання і не охоплюватиметься жодною з названих галузей права. Можливо, такими (у залишку) відносинами стануть внутрішні зв’язки між навчальним закладом та особами, які в ньому навчаються, тобто відносини дисциплінарного порядку.

Також важко погодитись із висновком про кваліфікацію так званих освітніх правових норм як комплексної галузі права. Насправді, ніяких комплексних галузей права взагалі не може існувати.^[4] Можна говорити тільки про комплексну дію на певну групу відносин різних самостійних галузей права, які при такому інтегративному впливі не втрачають ознак галузевої самостійності. Розмивання специфіки тих чи інших галузей права характеристикою «комплексності» призводить до негативних правозастосувальних наслідків, бо це не дозволяє правильно обрати методи впливу на відносини, що потребують урегулювання. Як, наприклад, можна примирити у регулюванні освітніх відносин методологію приватного права про визнання юридичної рівності суб’єктів договірного процесу ^[5] з методами дисциплінарного примусу? Назвавши дисциплінарно-правові та приватно-правові норми «комплексною» галуззю права, цю проблему не вирішити.

З приводу оцінки норм, які регулюють освітні відносини, «комплексною» або «самостійною» галуззю права відомий російський дослідник ? професор Є. О. Суханов, вказує, що у цьому разі слід казати про методологічну помилку, коли змішують різнорідні категорії («право» і «законодавство») та їх ознаки. Словосполучення «освітнє право» можна приймати як умовне поняття, за яким насправді стоїть законодав­ство про освіту ? масив нормативних актів комплексного характеру. Слід нагадати, зазначає Є. О. Суханов, про давно встановлені та загальновизнані в юридичній науці ознаки розрізнення категорії «право» і «законодавство», «галузь права» та «галузь законодавства». Якщо галузь права являє собою об’єктивно існуючу сукупність правових норм, що відрізняються однорідними предметом і методом правового регулювання, то галузі законодавства формуються із сукупності нормативних актів, які мають загальний предмет (але, як правило, такий, що складається із правових норм різногалузевої належності, тобто він має комплексний характер). Тому галузі законодавства «дзеркально» не відповідають галузям права, бо практично всі вони є комплексними та виокремлюються за іншими критеріями, ніж галузі права. Зокрема, зазначає Є. О. Суханов, є житлове, транспортне, патентне законодавство, але не існує «відповідних» їм самостійних галузей права. ^[6]

Таким чином, погоджуючись із висновком В. М. Сирих та деяких інших дослідників про складний характер освітніх відносин, ми не згодні з оцінкою норм, які регулюють ці відносини, у вигляді «самостійної», «комплексної» або «комплексної самостійної» галузі права. Виходячи з обраної нами позиції, договірні норми, що виявляють себе у регулюванні так званих освітніх відносин, залишаються цивільно-правовими.

З метою встановлення (або краще сказати ? підтвердження) цивільно-правової природи договірних відносин між вищими навчальними закладами та особами, які в них навчаються, а також визначення меж договірного регулювання цих відносин пропонується декілька аргументів.

У відповідності зі ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Усім переліченим у ст. 1 ЦК України критеріям відповідають і відносини, що виникають на підставі договору про професійну підготовку у вищому навчальному закладі. При цьому слід наголосити, що кваліфікувати (щодо відповідності критеріям, закріпленим у ст. 1 ЦК України) слід і відносини, які виникають саме з факту укладання договору. Поряд з цим юридичним фактом існує й інший: видання наказу про зарахування абітурієнта до складу студентів ВНЗ. Останній юридичний факт породжує не цивільно-правові наслідки, а дисциплінарні. Отже, згаданої кваліфікації тут зазнають лише ті відносини, що спираються безпосередньо на факт укладання договору між вищим навчальним закладом та особою, яка має намір навчатись (або іншою особою).

За своїм предметом договірні відносини ВНЗ ? студент є майновими. ^[7] Вони мають відносний характер та опосередковують обмін майновими благами. Майновими благами, що мають передаватися за договором вищим навчальним закладом студентові, є інформація професійно-навчального характеру (результат послуги), надання студентові можливості користуватися майном ВНЗ з метою професійного навчання (книгами бібліотеки ВНЗ, іншими джерелами інформації, технічними пристроями, предметами меблі, спортивним інвентарем тощо), передання результатів роботи, виконаної підрозділами ВНЗ (наприклад, копіювання паперових носіїв інформації, відновлення стану (ремонт) книг). Майновим благом, що підлягає переданню за договором студентом навчальному закладу, є гроші. Таким чином, досліджувані відносини за своїм характером є товарно-грошовими, що дозволяє їх кваліфікувати (поки що на рівні предмета регулювання) як цивільно-правові. ^[8]

Цивільно-правовими досліджувані договірні відносини будуть й з боку оцінки методу правового регулювання. Стаття 23 («Правовий статус вищого навчального закладу») Закону України «Про вищу освіту» зазначає: «Вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді». Цивільно-правовою характеристикою суб’єктності володіє також інша сторона договірних відносин, тобто студент (або інша особа). Правосуб’єктність останнього охоплюється цивілістичною категорією «фізична особа» (ст. 24 ЦК України). ^[9] На момент укладання договору про професійну підготовку як навчальний заклад, так і абітурієнт (або інша особа) не перебувають у юридичній залежності один від одного, тобто вони є юридично рівними; їх волевиявлення щодо можливості встановлення між ними правового зв’язку є вільним, не підкореним волі одне одного чи волі інших осіб; майно кожного із розглядуваних суб’єктів є відокремленим і стосовно нього вони самостійно обирають варіанти розпорядчих дій.

Отже, юридичний статус учасників договору про професійну підготовку та характер відносин, що випливають з цього договору, повністю відповідають ознакам відносин, які регулюються цивільним правом (ст. 1 ЦК України).

Доказом того, що досліджувані відносини не лише за фактом свого існування є договірними, але й принципово мають бути саме такими (тобто виникати на підставі укладення договору), слід назвати все той же юридичний статус учасників цих відносин. Будь-який договір уособлює квінтесенцію приватного права, бо саме він найкраще ілюструє одну із головних ознак цієї галузі права: визнання юридичної рівності суб’єктів приватного права. Необхідність укладення договору виникає тільки там, де з’являється ситуативна потреба урахування автономії волі суб’єктів правових відносин, їх юридичної непідкореності один одному, майнової та іншої самостійності. Договір дає можливість примирити волю юридично рівних суб’єктів та виробити компромісний варіант волевиявлення, що був би прийнятним (або відносно прийнятним) одночасно для всіх сторін договірної домовленості. Навіть тоді, коли ми маємо справу із договором про приєднання ? досліджуваний договір є саме таким, де одна із сторін не бере участі у розробці його умов, все одно ця більш слабка за договором сторона спершу з’ясовує для себе прийнятність запропонованих іншою стороною умов і тільки після цього добровільно погоджується на укладання такого договору, що повністю відповідає принципу свободи договору (ст. 627 ЦК України). Отже, взаємне бажання юридично рівних суб’єктів щодо обміну майновими благами може реалізовуватись виключно на підставі формально закріпленого взаємного волевиявлення, яке має сформуватись вільно. Виходячи з такої диспозиції, відносини між вищим навчальним закладом та студентом (іншою особою) можуть виникнути тільки на підставі укладення договору. Договір, як відомо, — це вид юридичного факту у вигляді вольової, правомірної, взаємоузгодженої дії сторін («...домовленість двох або більше сторін» — ч. 1 ст. 626 ЦК України), спрямованої на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Вольова поведінка соціального зв’язку студент (інша особа) — ВНЗ повністю відповідає кваліфікаційним ознакам договору, закріпленим у цивільному законодавстві.

Визначення меж дії цивільно-правових норм у регулюванні відносин ВНЗ ? студент пропонується розпочати з розгляду ст. 55 Закону України «Про вищу освіту», яка має назву «Обов’язки осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах». У цій статті зокрема визначається: «Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов’язані: додержуватись законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу; виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану». Як зазначалося вище, обов’язки студента про дотримування ним правил внутрішнього розпорядку навчального закладу та виконання графіку навчального процесу (вимог навчального плану) розглядаються деякими вченими (В. М. Сирих, В. І. Шкатулла, О. В. Южакова, В. В. Спаська та ін.) як один із основних аргументів проти кваліфікації відносин ВНЗ ? студент цивільно-правовими. При цьому створюється дивна ситуація, коли договір як правовий інструмент упорядкування досліджуваних тут відносин цими вченими не тільки визнається, а більше того ? зазначається на необхідність посилення його регулятивної ролі [11, с. 99–100], але водночас він (тобто договір) не розглядається цивільно-правовою конструкцією [2, с. 68–83; 3, с. 40; 10, с. 104–105; 11, с. 99].

У відповідь на аргументацію цих науковців М. Н. Малеїна висуває контраргументи, що, на її думку, тільки підтверджуватимуть цивільно-правову природу відносин ВНЗ ? студент. Серед інших вона критикує тезу професора В. М. Сирих про те, що на відміну від цивільно-правових відносин, на його думку, у відносинах ВНЗ ? студент налагоджуються стосунки публічно-правового характеру щодо виконання студентом вказівок адміністрації навчального закладу, дотримання правил внутрішнього розпорядку тощо. Такі обов’язки, зазначає М. Н. Малеїна, беруться до виконання студентом добровільно та тільки на обмежений строк (тобто на період навчання у ВНЗ) [12, с. 60], а отже, не можуть спростувати цивільно-правового походження розглядуваних відносин. З останнім аргументом М. Н. Малеїної, на наш погляд, погодитися не можна, хоча з іншими положеннями, сформульованими нею, ми солідаризуємося.

На нашу думку, відносини, що виникають на підставі укладання договору про професійну підготовку у вищому навчальному закладі та видання наказу про зарахування особи (колишнього абітурієнта) до складу студентів мають все ж таки складний характер: вони одночасно є і приватно-, і публічно-правовими. Але межа між цими двома блоками відносин існує і її не слід ігнорувати. Інакше адекватності у регулюванні цих відносин досягти неможливо. ^[10]

Не випадково ми згадали про те, що відносини ВНЗ ? студент є складними та виникають з двох юридичних фактів: укладання договору та видання наказу адміністрацією ВНЗ про зарахування до складу студентів осіб, які позитивно склали вступні випробування, пройшли конкурсний відбір та бажають навчатися. Студенти є перемінним складом навчального закладу і налагодити діяльність такої організації (яка за чисельністю постійних співробітників та студентського складу є чималою) без встановлення правил внутрішнього розпорядку просто неможливо. Отже, встановлення дисциплінарної влади як відносно співробітників, так і щодо студентів є обов’язковою умовою існування навчальних закладів. Договірні або інші цивільно-правові норми будуть просто безсилими щодо належного регулювання цих внутрішніх відносин. Таким чином, ми твердимо, що укладання договору та видання наказу породжують дві лінії паралельно існуючих відносин — цивільно-правові та дисциплінарні, які безпідставно змішують, намагаючись вивести якусь малозрозумілу «комплексну» характеристику або характеристику відносин особливого роду. ^[11]

Деякими вченими, наприклад А. В. Бєлозьоровим [13, с. 131] та К. А. Карчев­ським [14, с. 142], обов’язки студента про дотримання ним правил внутрішнього розпорядку та виконання навчального плану (грубо кажучи «обов’язок добре навчатись») виводяться із договірних зобов’язальних відносин ВНЗ ? студент. Обов’язком студента успішне навчання називає й уже цитована ст. 55 Закону України «Про вищу освіту» (щоправда, ця норма не уточнює: є це обов’язком усіх студентів, чи лише тих, хто навчається за так званою бюджетною формою навчання). Звичайно, таку вимогу не слід ігнорувати, але й не можна згадані обов’язки оцінювати договірними, цивільно-правовими, особливо тоді, коли їх розглядають як змістовний бік правовідносин з надання «освітніх послуг» (А. В. Бєлозьоров, К. А. Карчевський та ін.). ^[12] Цей обов’язок можна розглядати як публічно-правовий обов’язок студента, який навчається за рахунок загальнодержавного бюджету чи бюджету окремих міністерств (відомча освіта) або бюджетних коштів муніципальних органів. Відповідно перед цими суб’єктами студент буде зобов’язаний добре опановувати навчальний план, бо вони виступають замовниками перед ВНЗ та зацікавлені в отриманні професійно освіченого випускника.

Щодо студента, який навчається за договором та самостійно сплачує гроші за підготовку, про висування до нього вимоги добре навчатись та кваліфікацію такої вимоги як юридичного обов’язку говорити не можна. Наскільки якісно студент повинен навчатися ? це його особисте право. Якщо він буде погано підготовленим, то не зможе пройти проміжний і як наслідок ? остаточний контроль. Вищий навчальний заклад уповноважений від імені держави оцінювати рівень професійної підготовки випускників, оскільки суспільство не може дозволити безладдя у цьому питанні. ^[13] Члени суспільства зацікавлені в отриманні професіоналів встановленого кваліфікаційного рівня і це є певним публічним благом, «вироблення» якого має невпинно контролюватися державою (достатньо пригадати некваліфікованих медичних робітників, юристів, інженерів, недбала діяльність яких негативно позначається не тільки на рівні інтересів окремих осіб, а й суспільства в цілому).

Таким чином, діяльність вищих навчальних закладів щодо контролю успішності навчання студентів не слід намагатись кваліфікувати у межах прав та обов’язків сторін за договором про професійну підготовку. Проведення контролю успішності навчання студентів є не цивільно-правовою вимогою ВНЗ, а компетентним повноваженням, яке у соціальному зв’язку держава ? ВНЗ є публічним обов’язком, а у зв’язку ВНЗ ? студент — компетентним правом [15, с. 38–42]. Підкреслюємо, що це є правом здійснення контролю, а не правом вимагати від студента добре навчатись. А коли так, то й добре навчання не буде юридичним обов’язком студента перед ВНЗ. Тому можна сміливо сказати: ті дослідники, що обов’язок студента добре навчатись та контрольні функції вищих навчальних закладів використовують як аргументацію про встановлення специфіки договорів «з надання освітніх послуг» ^[14] (яка у свою чергу виводить ці договори за рамки цивільного права і дає змогу їх кваліфікувати як договори особливого роду, договори, що діють у специфічній юридичній сфері — «освітньому праві», вони такою аргументацією просто б’ють мимо цілі. Розглянуті «обов’язки» студента та контрольні повноваження навчальних закладів взагалі мають недоговірне походження, причому, публічно-правового характеру. ^[15]

Після висновку про те, що досліджувані відносини виникають (і принципово повинні виникати) на підставі такого юридичного факту, як договір, наступним кроком має стати цивілістична кваліфікація цього договору.

Слід зауважити, що незважаючи на великий обсяг наукового матеріалу щодо спроби визначення послідовно завершеної системи критеріїв оцінки цивільно-правових договорів, такої системи на сьогодні не побудовано. Це питання залишається дискусійним [17, с. 61 — 69, с. 308 — 323; 18, с. 216 — 224].

Передусім розглядуваний договір має бути оцінений з точки зору видової належності породжуваного ним правовідношення щодо кваліфікації останнього за таким критерієм, як спосіб задоволення інтересу управомоченого суб’єкта. За цією ознакою у цивілістиці розрізняють речові та зобов’язальні правовідносини. ^[16]

Речовим розглядуване правовідношення принципово бути не може, оскільки у речових правовідносинах об’єктом виступає право на річ. Цілком очевидно, що ті блага, які передаються учасниками правовідношення з професійної підготовки один одному, не є речами. І взагалі, речові правовідносини не є динамічними, тобто такими, що опосередковують передання прав на певні блага. Такі правовідносини, як відомо, є статичними. Досліджуване ж правовідношення з професійної підготовки вирізняється саме динамікою у правах, а отже складається враження про його зобов’язальну природу. Аби підтвердити (чи відкинути) такий висновок, звернемося до загальновідомих у цивілістичній науці ознак зобов’язального правовідношення (зобов’язання) та оцінимо їх крізь призму договірне правовідношення з професійної підготовки у вищих навчальних закладах.

Ознаками зобов’язань зокрема є: 1) те, що вони своєю юридичною формою «обслуговують» майновий обіг або, інакше кажучи, юридично оформлюють соціальній зв’язок з обміну майновими благами. З правової точки зору такий соціальний зв’язок подається у вигляді виникнення, зміни та/або припинення суб’єктивних прав і обов’язків у суб’єктів зобов’язального правовідношення стосовно певних майнових благ. Це головна правова функція зобов’язань. Саме через це їх іменують «динамічними»; 2) те, що юридичний зв’язок між управомоченим (кредитором) та зобов’язаним (боржником) суб’єктами має відносний характер, тобто кількісно суб’єкти зобов’язального правовідношення чітко визначені; 3) те, що їх об’єктом виступає право управомоченого суб’єкта (кредитора) вимагати визначеної договором, іншим правочином або законом певної поведінки на користь самого кредитора чи іншої особи. Отже, інтерес управомоченого суб’єкта досягається у зобов’язаннях за рахунок вчинення конкретних актів поведінки зобов’язаним суб’єктом.

Можна визначити й інші ознаки зобов’язань, але наведених (вони є основними) достатньо, щоб підтвердити або відкинути гіпотезу про зобов’язальну природу досліджуваних відносин. Лише зазначимо, що договірні відносини між вищими навчальними закладами та студентами (іншими учасниками) з приводу професійної підготовки дійсно матимуть зобов’язальний характер, оскільки повністю відповідають наведеним вище ознакам.

Перше. Договірні відносини між вищими навчальними закладами і студентами та/або іншими учасниками спрямовані на обмін майновими благами. Результат по­слуги у вигляді передання навчальним закладом інформації студентові, котра формує у останнього певні професійні знання та вміння, та здійснення ВНЗ (як виконавцем) інших дій, наприклад у вигляді робіт на користь студента, надання у користування відповідного майна тощо — все це слід кваліфікувати як майно. ^[17] Замовник за договором про професійну підготовку відшкодовує виконавцеві витрати та сплачує винагороду. Отже, такий договір опосередковує обмін майновими благами.

Друге. Коло учасників договірного правовідношення з професійної підготовки у ВНЗ чітко визначається фактом укладання одноіменного договору (як правочину). Таке коло учасників нерідко є достатньо широким, тобто не обмежується двома основними суб’єктами: навчальним закладом та особою, що навчатиметься. Як буде показано далі, цей правовий зв’язок може бути поданий декількома варіантами участі інших суб’єктів (зокрема, третіми особами). Але і в цих випадках розглядуване правовідношення матиме не абсолютний, а відносний характер, бо обов’язок боржників — ними виступають як ВНЗ, так і особа, що навчається (або інші особи, що нестимуть цю роль, наприклад, батьки студента) — полягає в активних діях, які здійснюються на користь конкретних управомочених суб’єктів. Вчинення конкретними зобов’язаними суб’єктами визначених активних дій на користь конкретних управомочених суб’єктів є характеристикою, властивою відносним правовідносинам, до яких слід віднести й досліджувані відносини ВНЗ — студент (інший суб’єкт).

Третє. Соціально-економічною мотивацією укладання розглядуваного договору для вищого навчального закладу (виконавця) є бажання отримати гроші, як дохід від своєї діяльності з професійної підготовки студента, а з боку замовника — отримання відповідної інформації та вчинення ВНЗ інших дій, спрямованих на формування професійної кваліфікації особи, яка навчається. Реалізація мотивації виконавця та замовника досягається здійсненням відповідних актів поведінки контрагентом, що також є ознакою розпізнання зобов’язальних правовідносин.

Таким чином, договір про професійну підготовку у ВНЗ породжує зобов’язальне правовідношення і тим самим ще раз підтверджує висновок про цивільно-правовий характер відносин ВНЗ — студент (інша особа). Виходячи з цього, подальша кваліфікація досліджуваних правовідносин має відбуватися тепер у рамках оцінки їх тільки як договірних зобов’язальних правовідносин.

Договірні зобов’язальні правовідносини оцінюються, у першу чергу, за їх основним функціональним призначення, тобто за їх предметною спрямованістю. Це дозволяє віднести той чи інший договір до договорів певного типу. Як зауважував О. С. Іоффе, договірний тип визначається особливостями матеріальних відносин, що опосередковується колом юридичних умов, об’єктивно необхідних для утворення цього договірного зобов’язання [19, с. 37–38].

У тих випадках, зазначає науковець, коли договір опосередковує два або кілька різнорідних відношень та об’єднує умови, об’єктивно необхідні для формування зобов’язань різних типів, він стає змішаним договором [19, с. 37–38]. Відповідно до положень статей 6, 627, 628 ЦК України сторони є вільними у визначенні умов договору та мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). За нашим переконанням, договір про професійну підготовку у ВНЗ має характер змішаного договору, ^[18] бо саме така конструкція відповідає матеріальному змісту відносин за участю вищих навчальних закладів та студентів (інших осіб). Головним аргументом на користь такого висновку має служити та обставина, що конструкція договору про надання послуг не дозволяє врегулювати всі відносини, які окрім послуги (з професійної підготовки) також виникають між згаданими суб’єктами: з приводу користування майном, що належить ВНЗ (виконавцеві), передання результатів робіт, виконаних виконавцем, на користь замовника (виготовлення копій документів, ремонт книг тощо), передання у власність майна тощо. Дійсно, якщо уважно розглянути зміст відносин між сторонами, що іменуються тут виконавцем та замовником, то неважко помітити, що послуги з професійної підготовки посідатимуть хоча і головне, але не єдине місце. Отже, досліджуваний договір за ознакою типізації буде змішаним.

Як контраргумент, мабуть, можна було б сказати, що такі договірні відносини (з найму майна, підряду, купівлі-продажу) не слід приєднувати до послуги з професійної підготовки, бо вони існують окремо, а тому своїм існуванням не формуватимуть інтегративного утворення у вигляді змішаного договору. Але це не так. Ці відносини не є юридично автономними. Вони виникають тільки у зв’язку з необхідністю «обслуговування», у цьому випадку, процесу професійної підготовки людини. Відомий дослідник проблем договірного права В. А. Ойгензіхт такі обслуговуючі договори кваліфікував навіть як акцесорні, а сам договір, що їх поєднує в одне ціле, називав змішаним [20, с. 7]. З цим слід погодитись, бо у змішаних договорах завжди буде один, який за своєю правовою ціллю виконуватиме роль основного, а усі інші матимуть від нього похідний характер та своїм функціонуванням «обслуговуватимуть» правову роль основного. Досягнення правової мети, що випливає з основного договору, призводить до втрати необхідності в існуванні додаткових зобов’язань, а тому вони будуть залежними (акцесорними) не лише у соціально-економічному, але й у юридичному значенні. Тобто автоматично припинятимуться з фактом припинення основного правовідношення.

Кваліфікація договору про професійну підготовку як змішаного дозволить обрати адекватні важелі нормативного впорядкування для кожного з елементів такого об’єднання договорів, які є неоднорідними за своїм типом. Наприклад, нормативні положення про послуги не дають змоги врахувати всі юридичні відтінки користування майном. Точніше, такі норми взагалі не розраховані на впорядкування відносин з користування майном. Між тим відносини з користування майном навчальних закладів завжди виникають за досліджуваним договором: користування книгами, іншими матеріальними носіями інформації (у тому числі й у вигляді електронних пристроїв), спортивним інвентарем тощо. Таке користування майном не завжди пов’язане з необхідністю організації виконавцем (ВНЗ) надання освітньої послуги безпосередньо. Майно використовується студентами у тому числі й при організації самостійного навчання, тобто поза наданням навчальним закладом послуги. Отже, використання студентами майна ВНЗ може здійснюватись окремо, коли це не пов’язано з матеріальним облаштуванням навчальним закладом процесу надання послуги у вигляді читання лекцій, проведення інших аудиторних занять, організації практичного застосування знань (під час студентської практики) тощо.

Практична значущість визнання договору про професійну підготовку не монотипним, а змішаним може бути проілюстрована судовою справою, яка була порушена за позовною заявою колишнього студента (позивача) до вищого навчального закладу приватної форми власності (відповідача), про передання відповідачем диплома про вищу освіту та інших документів позивачеві. Як з’ясувалося у суді, студент-випускник (тобто позивач) під час навчання втратив комплект підручників та методичних посібників, що видавались йому у користування бібліотекою навчального закладу (відповідачем). Адміністрація навчального закладу у відповідь на дії студента притримала видачу документів студента, серед яких були диплом про вищу освіту, атестат про середню освіту та трудова книжка. Зрозуміло, що такі «оперативні дії» відповідача є цілком неправомірними, бо названі документи не можуть виступати предметом застави чи притримання. Що ж може бути юридичною підставою для висування вимог навчального закладу про повернення (або відшкодування вартості) книг та методичних посібників? Очевидно, що нормативні положення про послуги (гл. 63 ЦК України) не будуть адекватними до цієї вимоги. ^[19] Норми про кондикційне зобов’язання (гл. 83 ЦК України) також не можуть бути покладені в основу контрвимог навчального закладу, оскільки книги та методичні посібники видавались у користування студентові на юридичній підставі. Такою підставою може стати тільки договір найму (оренди), який не був виконаний наймачем (студентом). Отже, якщо не визнати у цій ситуації існування договору найму (оренди) як інтегративного елемента змішаного договору, то витребування майна на­вчального закладу важко обґрунтувати на іншій юридичній підставі.

Визнання договору про професійну підготовку у ВНЗ змішаним договором не заперечує того факту, що головним елементом такого інтегративного утворення виступає договір з надання послуг, спрямованих на професійну підготовку замовника (або іншої особи).

Цивільне законодавство України визначає тільки одну з основних ознак послуги: те, що вона «споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності» (ч. 1 ст. 901 ЦК України). У цивілістичній доктрині з цього приводу тривалий час точаться дискусії, бо дослідники не дійшли згоди щодо певного компромісного переліку ознак, що були б властиві всім послугам. Наприклад, Д. І. Степанов у своїй монографії «Услуги как объекты гражданских прав» після аналізу дискусійного матеріалу з цього приводу наводить таку формулу послуги: «Послуга — різновид об’єктів цивільних правовідносин, що виражається у вигляді певної правомірної операції, тобто у вигляді низки доцільних дій виконавця або діяльності, яка є об’єктом зобов’язання, має нематеріальний ефект, нестійкий уречевлений результат, пов’язаний з іншим договірним відношенням, та характеризується властивостями здійсненності, невіддільності від джерела, моментальною споживаністю, неформалізованістю якості» [21, с. 217].

Для виявлення специфіки послуги з професійної підготовки пропонується взяти за основу загальні ознаки послуги, наведені Д. І. Степановим. Слід зауважити, що не всі ознаки послуг, сформульовані автором, можна назвати безсумнівними, але вони видаються нам більш-менш компромісними порівняно з позиціями інших науковців з цього приводу.

По-перше, предметом послуги виступає активна поведінка виконавця, що може мати вигляд одноактної дії, операції чи діяльності [21, с. 177–179]. Стосовно дослі­джуваного договору про поведінку виконавця слід говорити скоріше у значенні «діяльність». Співвідношення між цими трьома варіаціями активної поведінки виконавця полягає у тому, що у першому випадку (одноактна дія) послуга здійснюється одним актом поведінки виконавця, у другому (операція) — йдеться вже про низку взаємопов’язаних цілеспрямованих актів поведінки виконавця, а у третьому — виникає ще така ознака, як систематичність здійснення цілеспрямованих дій. Виходячи з того, що навчання (професійна підготовка) — це тривалий цілеспрямований процес, така послуга проявлятиметься саме у вигляді діяльності вищого навчального закладу. Студента як замовника цікавить систематичне здійснення програмної навчальної та іншої педагогічно-наставницької діяльності, яка разом із самопідготовкою призведе до певного початкового рівня професійної кваліфікації.

По-друге, поведінка виконавця у процесі надання послуги (і після її завершення) не призводить до уречевленого результату, що дає змогу відмежувати послуги від робіт та договорів про передання речей.

Діяльність вищих навчальних закладів завжди пов’язана з інтелектуально-духовними наслідками для отримувача послуги у вигляді формування знань та вмінь. Щоправда, сказане не слід сприймати як те, що цей вид послуги передбачає (у цивільно-правовому розумінні) досягнення результату, ^[20] точніше, оцінка належності надання послуги ВНЗ тут не може бути жорстко пов’язана із результативністю опанування студентом програмного курсу, бо успішність навчання залежить не в останню чергу від природних інтелектуальних здібностей самого студента, його сумлінності у на­вчанні (у тому числі в процесі самопідготовки).

По-третє, будь-яка послуга має бути здійсненою у фактичному та юридичному відношеннях. Фактична здійсненність пов’язана з можливостями її соціальної реалізації. «Якщо послуга може існувати тільки в уявленні окремих осіб, а насправді вона є нездійсненною, об’єктивно не може бути виконана, ця послуга не може бути об’єктом цивільного обігу як така, що не відповідає вимозі фактичної здійсненності» [21, с. 181]. У юридичному відношенні будь-яка послуга повинна відповідати вимогам законодавства, тобто має бути правомірною.

Виходячи з того, що вища професійна освіта є цензовою, тобто до неї висуваються вимоги щодо ліцензування діяльності навчальних закладів та їх акредитації, така діяльність (як цивільно-правова послуга) є і фактично, і юридично здійсненою, інакше ВНЗ не отримали б можливості щодо надання таких послуг. Тобто реальність та правомірність діяльності вищих навчальних закладів оцінюється уповноваженими державними органами. Отже, послуги з професійної підготовки у вищих навчальних закладах є як фактично, так і юридично здійсненими.

По-четверте, внутрішньою властивістю послуг є те, що благо, яке виробляється поведінкою виконавця, у більшості випадків надання послуг має безпосередньо сприйматись отримувачем послуги. Особливо це є характерним для послуг, де ефект (результат) не передбачається як обов’язковий наслідок. ^[21] Звідси, говорять про характеристику невіддільності послуги від джерела її надання (діяльності виконавця) та моментальність споживання послуги, у зв’язку з чим виникає потреба перебування отримувача послуги у місці її надання, тобто місці здійснення відповідних актів поведінки виконавцем. ^[22]

Заслуговує на увагу ще один акцент, на якому зосереджується Д. І. Степанов, — ексклюзивність послуги. «Оскільки послуга завжди виступає у «прив’язці» до конкретної людини (тут мається на увазі виконавець — З. С.), а абсолютно однакових людей немає, то властивість невіддільності послуги від її джерела повинна з необхідністю породжувати специфічну рису послуг — ексклюзивність» [21, с. 183]. Ознака ексклюзивності особливо актуальна у разі надання послуг вищими навчальними закладами, де двох однакових лекторів чи інших викладачів, незважаючи на їх рівну наукову та педагогічну кваліфікацію, важко знайти. Більше того, один і той же викладач на різних заняттях може надавати не однаково якісну «послугу» ^[23] (навіть якщо йдеться про одну тему заняття). Тому кожен акт надання послуги з професійної підготовки має унікальний (ексклюзивний) характер.

Невіддільність та моментальність споживаності послуги викликає необхідність безпосереднього перебування студентів, як отримувачів послуги, у місцях здійснення відповідних організованих ВНЗ дій в особі викладацького складу. Таким чином, описувані вище ознаки також властиві професійній підготовці у ВНЗ.

По-пяте, послуги характеризуються неможливістю формального закріплення критеріїв якості їх надання (неформалізованістю якості). Ця характеристика є дуже актуальною для послуг з професійної підготовки у вищих навчальних закладах, де можна говорити про відповідність чи невідповідність навчальних програм нормативним вимогам, які висуваються відповідними органами влади (наприклад, Міносвіти), про відповідність кваліфікації викладачів займаній посаді, матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, але все це жодним чином не може визначати якість профпідготовки, бо все це — зовнішні фактори щодо самої послуги за договором про професійну підготовку у ВНЗ.

Таким чином, оцінка предметної діяльності вищих навчальних закладів (щодо її відповідності загальним ознакам цивільно-правової послуги) дає підстави дійти висновку про те, що розглядуваний договір містить у собі зобов’язання із надання послуги про професійну підготовку. Зобов’язання з надання послуги є основним серед інших зобов’язань договору про професійну підготовку, адже саме воно є головною соціально-правовою метою виникнення відносин між навчальним закладом та студентом.

Значну теоретико-практичну цінність для характеристики договору з професійної підготовки у ВНЗ має класифікація зобов’язань про надання послуг з точки зору наявності в них чи, навпаки, відсутності певного кінцевого результату (ефекту). Щоправда, не всі науковці визнають зобов’язання з надання послуг, у яких метою є досягнення того чи іншого результату. Зокрема, А. В. Єгоров, полемізуючи у своїй праці [22, с. 121–178] з Д. І. Степановим, критикує позицію останнього щодо визнання послуг «з результатом», бо, на думку А. В. Єгорова, досягнення результату є характерним для договорів підрядного типу. У послузі ж, вважає він, сама дія виконавця виступає предметом зобов’язання. У відповідь на це Д. І. Степанов зазначає, що договір підряду передбачає не просто результат, а саме уречевлений результат.

У послузі теж може бути результат, як критерій оцінки належності виконання боржником (виконавцем) свого обов’язку, але він завжди буде неуречевленим, тобто ефективність цих видів послуги не буде пов’язаною зі зміною матеріальної форми речей. Так, наводить приклади Д. І. Степанов, договори про перевезення, надання фінансових послуг (розрахунки, страхування) слід кваліфікувати як послуги, спрямовані на досягнення нематеріалізованого ефекту [21, с. 195–197]. Разом з тим, зазначає Д. І. Степанов, існує вид договорів про надання послуг, де досягнення результату не передбачається. Такі зобов’язання слід оцінювати як зобов’язання, що спрямовані на «докладення максимальних зусиль» [21, с. 192–195]. До них належать (за Д. І. Степановим): «послуги зв’язку, медичні, ветеринарні, аудиторські, консультативні, інформаційні, освітні (послуги з навчання) послуги, а також послуги з туристичного обслуговування... » [21, с. 194–195].

Першопричиною розглядуваного вище спору є проблема неможливості формалізації критеріїв оцінки якісності виконання боржником (виконавцем) свого обов’язку, оскільки послуга не передбачає (після свого завершення) виникнення певного уречевленого результату. Отже, неможливо застосувати кількісні параметри (довжина, об’єм, вага тощо) для оцінки належності поведінки виконавця з надання послуги. Тим не менше, на наш погляд, усі випадки (види) надання послуг передбачають той чи інший ефект. Цим ефектом є певний інтерес (мотив) послугоотримувача (замовника). Хіба прояв дії виконавця з надання послуги ніяк не сприймається замовником? Саме сприйняття замовником наслідків предметних дій виконавця і є тим ефектом чи результатом послуги. Інша річ, що ступінь ефективності послуги в одних випадках залежить значною мірою від належної поведінки виконавця, а в інших — не тільки від дій виконавця, тобто від зовнішніх відносно дій (операцій, діяльності) виконавця факторів: у медичній послузі — від стану задавненості хвороби та загального стану здоров’я пацієнта, у юридичній послузі — від дотримання клієнтом порад юриста-консультанта, у послугах з навчання — від здібностей суб’єкта навчання тощо. Таким чином, ми вважаємо, що ефект (результат) у послугах завжди передбачається, а от його досягнення не завжди можна поставити у абсолютну залежність від поведінки виконавця послуги.

Якщо взяти за основу позицію Д. І. Степанова, то розглядуваний у дослідженні договір слід було б віднести до послуг «з докладення максимальних зусиль». ^[24] Професійна кваліфікація особи, що навчається у ВНЗ, не має жорсткої залежності від дій виконавця (ВНЗ). Кожен, хто має педагогічний досвід роботи у вищих навчальних закладах, може підтвердити тезу про те, що ефективність навчання повністю не залежить від кваліфікації викладацького складу чи особливостей організації навчання у навчальному закладі взагалі. Звичайно виконавець (ВНЗ) має докласти всіх залежних від нього зусиль, аби професійна підготовка студента була найбільш ефективною. ^[25] Але значною мірою рівень підготовленості до професії залежить від організації студентом самостійної підготовки, від його попередньої підготовленості (успішності навчання у середній школі), врешті-решт — від його природних інтелектуальних здібностей.

Отже, вищий навчальний заклад не може гарантувати для всіх студентів однаково якісний рівень підготовленості до майбутньої професійної діяльності, він може (і має обов’язок) докласти всіх залежних від нього зусиль, аби створити для належного навчання студентів відповідні вимогам законодавства та/або положенням договору умови, у тому числі й щодо надання послуг.

Таким чином, послуги, які надаються за договором про пенсійну підготовку у ВНЗ, є послугами «з покладення на виконавця максимальних зусиль». Це призводить до необхідності визнання тієї обставини, що ВНЗ може покласти на себе обов’язок тільки «навчати», а не «навчити», бо остаточна ефективність професійної підготовки залежить не лише від діяльності виконавця (ВНЗ).

Класифікація цивільно-правових договорів може також відбутися за критерієм, що вказує на спосіб вироблення сторонами договору його умов. За цим критерієм розрізняють: 1) договори, де умови встановлюються шляхом своєрідного торгу, тобто досягненням певного компромісу за ходом переговорів; 2) договори, умови яких встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах. Другий різновид договорів може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору у цілому; такі договори у ст. 634 ЦК України називаються «договорами приєднання». Виходячи з того, що такі договори, а точніше їх умови, диктуються однією із сторін, М. Й. Брагінський зазначає, що для їх позначення більш точним був би термін не «договір приєднання», а «продиктований договір» [17, с. 208].

Договір про професійну підготовку у ВНЗ за наведеним вище критерієм є майже класичним прикладом договору приєднання. Замовники в особі студентів чи інших осіб не беруть участі у виробленні умов договору про професійну підготовку у ВНЗ. Умови договору їм пропонуються у заздалегідь заготовлених формулярах, і якщо такі умови влаштовують замовників, вони дають свою згоду щодо їх прийняття в цілому та укладають договір шляхом підписання.

Договір приєднання, як спосіб вироблення умов правочину, є вимушеною необхідністю не тільки з огляду на монопольне становище вищих навчальних закладів у сфері послуг з професійної підготовки, а й з точки зору організаційних потреб. Справа в тому, що формуляри договорів, які розробляються вищими навчальними закладами, містять у собі не лише власне умови майбутнього договору (істотні та ін.), а й положення, що мають характер локальних норм, які у стандартному вигляді повинні визначити певний правовий режим (у тому числі й дисциплінарний) поведінки достатньо великого контингенту студентів та інших осіб. Індивідуальний підхід до вироблення «персональних» умов із кожним замовником не надав би можливості встановлення стабільного правового режиму перебування студентів у навчальному закладі. ^[26]

Слід зауважити, що вчені давно вже звернули увагу, що «...подібні договори ближче до норми, ніж до узгодженості волі» [17, с. 208]. Тобто, конструкція договорів приєднання використовується там, де є необхідність врегулювати поведінку суб’єктів не тільки в межах, умовно кажучи, правочинних прав та обов’язків, а й поза ними.

Юридична характеристика договору про професійну підготовку у ВНЗ не може бути наведена однозначно, оскільки цей договір є змішаним, а отже, така характеристика буде відмінною стосовно розгляду кожного із зобов’язань, що входить у такий договір як інтегративний елемент.

Основним інтегративним елементом є зобов’язання з надання послуг. Саме його юридична характеристика визначає момент виникнення досліджуваного договору. Як відомо, чинний ЦК України не містить у собі поіменованого договору про професійну підготовку у ВНЗ. Але загальні положення про послуги (гл. 63 «Послуги. Загальні положення») дають змогу зорієнтуватися у визначенні юридичної характеристики й відносно цього договору. Легальне визначення договору про надання послуг (ст. 901 ЦК України) дає підстави зробити висновок, що цій групі договорів, якщо інше не буде встановлено законом чи договором, властива характеристика консенсуальності, бо зобов’язання виконавця про надання послуги виникає не з факту передання замовником певної речі (чи здійснення іншої «реальної» дії), а саме з факту досягнення між цими сторонами згоди з усіх істотних умов. Характеристика консенсуальності повністю відповідає сутності відносин між вищим навчальним закладом та студентом.

Зобов’язання з надання послуги про професійну підготовку є двостороннім, оскільки і на виконавця, і на замовника покладено взаємні обов’язки. Виконавець після укладення договору має обов’язок здійснювати надання різноманітних послуг з передання відповідної інформації та проведення тренінгу, спрямованого на засвоєння цієї інформації особою, що навчається. Замовник має обов’язок періодично сплачувати виконавцеві винагороду у грошовій формі за надані послуги. Цією обставиною визначається й наступний елемент юридичної характеристики досліджуваного зобов’язання — оплатність.

Окрім зобов’язання з надання послуг, змішаний договір про професійну підготовку у ВНЗ містить й інші зобов’язання: найму (оренди) майна, підряду, купівлі-продажу. Юридична характеристика цих зобов’язань у цивілістичній доктрині є добре дослідженою, а тому на цьому питанні ми зупинятись не будемо.

Специфіка договірних правовідносин з професійної підготовки у ВНЗ полягає також у тому, що в них нерідко беруть участь не лише вищий навчальний заклад та студенти (як виконавці та замовники відповідно), а й інші особи. З цього приводу можна назвати декілька варіативних прикладів: 1) студент, будучи молодою людиною, що не досягла повноліття, не маючи достатнього соціального досвіду, укладає договір від свого імені, але через дії представника (батьків, як законних представників, або піклувальників); 2) замовником у договорі виступає не особа, що навчатиметься (студент), а інший суб’єкт, наприклад, організація, як майбутній роботодавець, або батьки студента. У цьому випадку йдеться про укладення договору на користь студента, але сам студент не виступає стороною договору (замовником); 3) виконання деяких обов’язків виконавця або замовника покладається не на ВНЗ та студента відповідно, а на інших осіб: наприклад, ВНЗ для проведення студентської практики залучають до виконання договору інші організації; або обов’язок замовника щодо оплати професійної підготовки виконує (одноразово, періодично чи постійно) інша особа, що не бере участі на стороні «замовник».

Випадки участі у договірних правовідносинах суб’єктів, які не є сторонами договору, але своїми діями певним чином впливають на динаміку правовідносин, називають участю третіх осіб. М. Й. Брагінський третю особу визначає як таку, що не належить до числа контрагентів, але перебуває у юридично значущому зв’язку з одним із них або з обома [17, с. 290]. Таким чином, з позиції професора М. Й. Брагінського, третьою особою слід називати: а) особу, на користь якої виконується зобов’язання (коли така особа не є стороною цього зобов’язання); б) особу, якій виконується боржником обов’язок, але на користь кредитора; в) особу, яка за боржника виконує обов’язок кредитора [17, с. 308].

Цікаво зазначити, що з точки зору відповідності українській законодавчій термінології третьою особою у договірних зобов’язаннях можна називати тільки ту особу (не контрагента договору), на користь якої виконується договір. Такий висновок ви­пливає із аналізу статей 511, 528, 636 ЦК України. У нормі ч. 1 ст. 636 ЦК України зазначається, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи. Тобто визначальним для розуміння категорії «третя особа» є те, що договірне зобов’язання виконується не на користь сторони договору (одного із контрагентів), а третього учасника. При цьому зобов’язання, як вказує вимога ч. 1 ст. 511 ЦК України, не створює обов’язку для третьої особи. Коли йдеться про випадки виконання обов’язку боржника не боржником, а іншим учасником правовідношення, у такому разі слід вже говорити не про «третіх осіб», а про «інших осіб» (ст. 528 ЦК України). Третіми не можна також називати осіб, яким обов’язок боржника виконується в інтересах кредитора. Тобто там, де виконане боржником має бути передане «іншою особою» кредиторові, бо виконання провадилось не в її інтересах, а в інтересах кредитора. Щоправда, це не означає, що таку конструкцію виконання договірного зобов’язання взагалі побудувати не можна. Як слушно зазначає А. В. Бєлозьоров [13, с. 138], виходячи із принципу свободи договору, сторони мають право укласти будь-який договір, як передбачений, так і не передбачений законом. Тобто ніхто не обмежує право сторін укласти договір про виконання зобов’язання не кредиторові безпосередньо, а іншій особі. За умовами такого договору «інша особа» не буде наділена правом самостійної вимоги до боржника. У законодавстві хоча й опосередковано, але передбачається така можливість: у ч. 2 ст. 527 ЦК України зазначається, що кредитор має право уповноважити інших осіб щодо прийняття від боржника виконання за зобов’язанням.

Наведений матеріал дає підстави сформулювати такі висновки:

1. Договір про професійну підготовку у ВНЗ породжує цивільно-правове правовідношення, яке не має характеристики «комплексності», на чому наполягають деякі дослідники правових проблем освітніх відносин. Оцінка цих відносин щодо предмета та методу регулювання вказує на їх цивільно-правове походження.

При цьому автором не заперечується існування поряд із цивільно-правовими відносинами (між студентами та навчальним закладом) інших правовідносин, зокрема дисциплінарних. Але підставою виникнення останніх є не договір про професійну підготовку (як юридичний факт у вигляді правочину), а інший юридичний факт: наказ адміністрації навчального закладу про зарахування особи до складу студентів. Той факт, що цивільні та дисциплінарні відносини виникають між одними й тими ж суб’єктами та проявляються одночасно, точніше, існують паралельно, не дає підстав змішувати їх та кваліфікувати як відносини «комплексні», «особливого роду» тощо. Межа між цими відносинами зберігається.

2. Договір про професійну підготовку у ВНЗ породжує зобов’язальні правовідносини, причому неоднорідні. Тобто такий договір має змішаний характер.

Основним інтегративним елементом такого змішаного договору виступає зобов’язання про надання послуг, які в узагальненому вигляді можна назвати послугами з професійної підготовки. За своїм предметним змістом ці послуги здебільшого є інформативними (спрямованими на передання інформації). Проведення педагогічної роботи щодо засвоєння відповідної інформації студентами має характер тренінгу (навчання), що також є елементом послуги з професійної підготовки.

Окрім послуги у змішаному договорі з професійної підготовки, знаходять свій вияв інші зобов’язання: найму (оренди) майна, підряду, купівлі-продажу тощо. Відносно послуги ці зобов’язання відіграють «обслуговуючу» роль, бо основною соціально-правовою метою договору (правовою ціллю) є все ж таки отримання студентом благ, що випливають з факту надання послуги з професійної підготовки.

З точки зору класифікацій послуг на ті, де досягнення результату гарантується виконавцем, та ті, де досягнення результату не може гарантуватись, послуги з професійної підготовки у ВНЗ є другими. Вищий навчальний заклад може докласти лише максимальних зусиль для підготовки достатньо кваліфікованих випускників, але гарантувати всім однаково високий рівень підготовки не в змозі.

3. За способом вироблення умов договору договір про професійну підготовку у ВНЗ є договором приєднання.

4. Оцінюючи юридичну характеристику основного зобов’язання з договору про професійну підготовку у ВНЗ — зобов’язання з надання послуги, можна сказати, що воно є консенсуальним, двостороннім, оплатним.

5. За суб’єктним складом та характером виконання суб’єктами своїх обо­в’язків досліджуваний договір може мати вигляд: 1) договору з виконанням обов’язку на користь третьої особи; 2) договору з виконанням обов’язку іншій особі, але на користь кредитора; 3) договору, де обов’язок боржника виконує перед кредитором інша особа.

Література

1. Бахрах Д. Н., Барабанова С. В. Правовой статус студента в Российской Федерации // Право и образование. - 2004. - №1.
2. Сырых В. М. О юридической природе образовательного договора с условием оплаты обучающимся стоимости обучения // Право и образование. - 2002. - №4.
3. Шкатулла В. И. Образовательное право: Учебник для вузов. - М.: НОРМА, 2001. - 688 с.
4. Сырых В. М. Предмет правового регулирования образовательного права// Право и образование. - 2001. - №3.
5. Бажанова Н. Н «Образовательное право» и некоторые проблемы законодательства об образовании // Юридическое образование и наука. - 2004. -№1.
6. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо - Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Т. 1. - 480 с.
7. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У 2 т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - Т. 1. Загальна частина. - К.: Ін Юре, 2003. - 520 с.
8. Гражданское право: Учебник. Часть I. — 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: ПРОСПЕКТ, 1997. - 600 с.
9. Гражданское право: В 2 т.: Учебник / Отв. ред. проф Е. А. Суханов. - 2-е изд. перераб. и доп. - Т. І. — М.: БЕК, 2000. - 816 с.
10. Южакова О. В. Об определении образовательной услуги // Право и образование. - 2005. - №5.
11. Спасская В. В. К вопросу о специфике образовательных правоотношений // Право и образование. - 2005. - №2.
12. Малеина М. Н. Договор о подготовке специалиста с высшим профессиональным образованием // Государство и право. - 2004. - №8.
13. Белозёров А. В. Понятие и содержание обязательства по возмездному оказанию образовательных услуг: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 03. - М., 2000. -158 с.
14. Карчевский К. А. Платные образовательные услуги высших заведений образования МВД Украины: гражданско-правовой аспект: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 03. - Харьков, 2001. - 174 с.
15. Пушкин А. А. Компетенция государственных хозяйственных органов как особая форма проявления их административно-хозяйственной правосубъектности // Правоведение. - 1965. -№3.
16. Кислов А. Г. К определению современного образования как объекта правоотношения // Право и образование. — 2003. - №2.
17. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Общие положения. — М.: Статут, 1997. — 682 с.
18. Бервено С. М. Проблеми договірного права України: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 392 с.
19. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит., 1975. — 880 с.
20. Ойгензихт В. А. Нетипичные договорные отношения в гражданском праве. — Душанбе: Таджикский гос. ун-т, 1984. — 128 с.
21. Степанов Д. И. Услуги как объект гражданских прав. — М.: Статут, 2005. — 349 с.
22. Егоров А. В. Агентский договор: опыт сравнительного анализа законодательных и теоретических конструкций // Ежегодник сравнительного правоведения. 2002 год. – М.: НОРМА, 2003. — С. 121–178.