ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Правові наслідки розірвання договору за новим Цивільним кодексом України

О. Ю. Серьогін
кандидат юридичних наук, доцент кафедри міжнародного приватного
та митного права Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка,
директор Центру приватного права

Вимога сторони про розірвання договору, як один із способів захисту цивільних прав, передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України від 16 грудня 2003 р. (далі — ЦК), є за своєю природою перетворюючим позовом [1, с. 439]. При висуванні такої вимоги, на відміну від інших способів захисту, суттєвим для зацікавленої сторони є припинення дії договору в подальшому.

Оцінюючи перспективи такого способу захисту, за загальним правилом кредитор має врахувати те, у кого перебуває товар на момент винесення судом рішення про розірвання договору. Якщо у продавця, останній після розірвання договору має право розпорядитися ним за власним розсудом. У випадку, якщо товар було передано покупцю та у продавця немає відомостей про те, чи перейшов цей товар до третіх осіб (сумлінних набувачів), можливість реституції залежатиме від норм застосованого національного права [2].

В Україні зацікавлена у розірванні договору сторона, якщо інше не передбачено договором або законом (п. 4 ст. 653 ЦК), має чітко усвідомлювати наслідки: все отримане сторонами за договором до розірвання має у них залишитися. Отже, жодна сторона не має права вимагати повернення того, що було виконано, відповідно до прийнятих договірних зобов’язань, до моменту, коли відбулося таке розірвання. Таким чином, після винесення рішення судом про розірвання договору покупець, що одержав продану річ, повертати її продавцю не зобов’язаний.

У такому разі за продавцем зберігається право вимагати від покупця сплати обумовленої за договором суми, а також відшкодування збитків, спричинених розірванням договору (п. 5 ст. 653 ЦК), що, проте, не звільняє сторону, яка порушила зобов’язання за договором, від відшкодування заподіяних збитків на підставі ст. 22 ЦК. Варто також підкреслити, що застосування п. 4 ст. 653 ЦК не виключає дії загальних норм зобов’язань про наслідки, приміром, безпідставного збагачення (гл. 83 ЦК).

Більше того, положення ст. 653 ЦК окремого відсилання до норм гл. 83 ЦК не потребують, оскільки правила, що регулюють позадоговірні зобов’язання, мають загальний (генеральний) характер. Наприклад, якщо в договорі купівлі-продажу товару сторони встановлять, що право власності на товар переходить у момент одержання продавцем оплати за договором, то у випадку розірвання у зв’язку з істотним порушенням договору покупцем (наприклад, відсутність оплати) переданий товар підлягає поверненню як такий, що перебуває в чужому незаконному володінні (ч. 2 п. 3 ст. 1212 ЦК).

Проте редакція норми права ч. 3 п. 3 ст. 1212 ЦК з точки зору теорії та практики приватного права є грубою помилкою законодавця, зокрема: «Положення… (гл. 83 про набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. — О. С.) застосовуються також до вимог про: …повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні» [3].

Розробники ЦК пропонували цю норму у такій редакції: «Оскільки інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила… (гл. 81 про безпідставне збагачення. — О. С.) підлягають застосуванню також до вимог: …однієї сторони у зобов’язанні до іншої щодо повернення виконаного у зв’язку із зобов’язанням» (п. 3. ст. 1265 Проекту ЦК) [4].

Розробники мали на увазі те, що в цьому випадку мова повинна йти не про передачу виконаного однією стороною на підставі зобов’язання після розірвання договору на її вимогу іншій (як зазначено в ч. 3. п. 3. ст. 1212 ЦК), а про такі випадки виконання, що явно виходять за межі змісту зобов’язання, хоча з ним і пов’язані. Отже, поверненню підлягає в рамках деліктних правовідносин по безпідставному збагаченню (гл. 83 проекту ЦК), наприклад, передане понад обумовлену договором купівлі-продажу кількість товару, а не про вилучення вже переданого об’єкта договору у покупця на користь продавця.

Отже, беручи до уваги об’єктивно існуючий розподіл підстав виникнення зобов’язань на договірні (підрозд. 1 розд. 3 кн. 5 ЦК) та позадоговірні (підрозд. 2 розд. 3 кн. 5 ЦК), ігнорування законодавцем особливостей та специфіки правового регулювання кожної підстави неминуче призводить до непростих проблем правозастосування на практиці. Конфлікту між нормами п. 4 ст. 563 ЦК та ч. 3. п. 3. ст. 1212 ЦК не може існувати. Норми договірних та деліктних зобов’язань не мають конкурувати між собою. Отже, ч. 3. п. 3. ст. 1212 ЦК потребує внесення зазначеного розробниками в проекті ЦК уточнення.

Проте норма п. 4 ст. 653 ЦК при веденні зовнішньоекономічної діяльності має певні особливості та не може бути застосована. Так, при істотному порушенні однією стороною умов договору (наприклад, відсутність оплати) та набуванням винесеного судом рішення про розірвання договору з ініціативи зацікавленої сторони чинності, відбувається трансформація відносин між сторонами. На винну сторону може бути покладена відповідальність повернути отримане в рамках виконання по розірваному договору до моменту його розірвання.

У разі відмови зацікавлена сторона отримує можливість застосувати санкцію шляхом висування позову про витребування товару з чужого незаконного володіння, оскільки з розірванням договору за рішенням суду відпадає підстава збереження отриманого за договором товару покупцем.

Ця позиція підтверджується п. 2 ст. 81 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (далі — Віденська конвенція), згідно з яким сторона, що виконала договір повністю або частково, може зажадати від іншої сторони повернення того, що було першою стороною поставлено або сплачено за договором.

Таким чином, відповідно до ст. 9 Конституції України від 28 червня 1996 р., Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р., ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р., положенням Віденської конвенції є частиною національного законодавства України та підлягають пріоритетному застосуванню до зобов’язань сторін по зовнішньо­економічних договорах, незважаючи на норму п. 4 ст. 653 ЦК.

Однак з урахуванням того, що після розірвання договору продавець втрачає право вимагати сплати ціни (п. 1 ст. 81 Віденської конвенції, ст. 7. 3. 6 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА 1994 р.) [5, с. 220], а перспективи реституції можуть бути проблематичними, у більшості випадків продавцю вигідніше не вдаватися до розірвання договору, зберігаючи тим самим за собою такі способи захисту, як вимогу про сплату ціни (ст. 62 Віденської конвенції), відшкодування збитків (ст. 74 Віденської конвенції), стягнення річних відсотків (ст. 78 Віденської конвенції) тощо.

Література

1. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право: Книга 1: Общие положения. — М.: Статут, 2001. — С. 439.
2. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (ст. 4).
3. Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 р. — К.: Істина, 2003. — С. 337–338.
4. Цивільний кодекс України. Проект від 25 серпня 1996 // Українське право. — 1999. — №1. — С. 436.
5. Принципы международных коммерческих договоров / Пер. с англ. А. С. Комарова. — М.: Международный центр финансово-экономического развития, 1996. — С. 220.