ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Спірні питання державної реєстрації договору в цивільному праві України

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, професор кафедри
господарського та екологічного права юридичного
факультету Прикарпатського юридичного інституту
Львівського державного університету внутрішніх справ,
адвокат

Прийняття Верховною Радою України Цивільного кодексу України 2003 року, безумовно, стало важливим кроком у реформуванні правової системи, розвитку національного цивільного законодавства та удосконаленні правового регулювання однієї з найбільших груп суспільних відносин. Однак відповідний поступ у правотворенні, на нашу думку, не позбавлений і певних недоліків, оскільки окремі норми ЦК України передбачають прийняття нормативних актів у розвиток тих чи інших їх положень. Така ситуація власне і склалася навколо державної реєстрації юридичних фактів, спрямованих на виникнення, зміну і припинення цивільних прав та обов’язків.

Метою цієї статті є визначення сучасного стану відносин щодо державної реєстрації окремих договорів у цивільному праві України.

Важливість визначення моменту переходу права власності на об’єкти цивільних прав, у тому числі на нерухомі речі, пояснюється тим, що саме з цим моментом пов’язаний перехід до набувача відповідного об’єкта правомочностей, що становлять зміст суб’єктивного права власності — права володіння, права користування та права розпорядження. Саме сукупність цих повноважень надає набувачеві речі всю повноту влади над нею, при цьому з тріади повноважень власника особливе значення має наявність у нього повноваження саме з розпорядження об’єктом власності. Якщо право володіння та право користування можуть набуватися не тільки власником (наприклад, охоронець за договором схову володіє переданим на зберігання майном, а орендар на підставі договору оренди набуває не лише право володіння, а й одночасно право користування об’єктом оренди і таким чином реалізовує свої права орендаря), то право розпорядження майном, як правило, є прерогативою власника і, поєднане з можливістю володіння і користування майном, складає обсяг повноважень власника. Саме право розпорядження дозволяє вирішити юридичну долю речі, в тому числі шляхом укладення угод та здійснення інших юридичних актів [2].

Відповідно до п. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

У свою чергу, правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (п. 4 ст. 202 ЦК України).

Згідно з п. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його дер­жавної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів, встановлюються законом (п. 2 ст. 210 ЦК України).

З метою забезпечення реалізації фізичними і юридичними особами права на визнання державою правочинів, щодо яких передбачена державна реєстрація, до прийняття Верховною Радою України згідно із ст. 210 ЦК України відповідного закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 26 травня 2004 року № 671 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів».

Державна реєстрація правочинів проводиться згідно з вимогами ЦК України шляхом внесення відповідної інформації до Державного реєстру правочинів. Реєстрами Міністерством юстиції України визначені державні нотаріальні контори, приватні нотаріуси, які згідно з договорами, укладеними з адміністратором Реєстру, проводять державну реєстрацію правочинів, змін, внесених до них, відомостей про припинення їх дії, приймають запити, видають завірені витяги з Реєстру та виконують інші функції, передбачені цим Порядком.

Однак в преамбулі Закону України «Про нотаріат» вказано, що нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про нотаріат» правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, цей Закон, інші законодавчі акти України.

Важливо підкреслити, що в ч. 2 ст. 19 Конституції України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Повноваження державних та приватних нотаріусів установлені статтями 34, 35 Закону України «Про нотаріат». На реалізацію цих повноважень прийнято Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, зареєстровану в Міні­стерстві юстиції України 3 березня 2004 року за № 283/8882. Втім у п. 2 Інструкції, як і в статтях 34, 35 Закону України «Про нотаріат», при визначенні компетенції державних та приватних нотаріусів не міститься повноважень щодо здійснення державної реєстрації правочинів або державної реєстрації договорів. Так, відповідно до п.п. 1 п. 2 цієї Інструкції державні та приватні нотаріуси здійснюють лише посвідчення правочинів.

В юридичній літературі зазначається, що в ЦК України 2003 року передбачається здійснення, по-перше, державної реєстрації правочину (ст. 657 ЦК України); по-друге, державної реєстрації права власності (ст. 182 ЦК України). І вказується, що державна реєстрація договору й державна реєстрація права власності — два окремих юридичних факти, які мають відбутися для належного переходу права власності на нерухоме майно шляхом укладення договору [4].

Разом з цим слід враховувати, що в п. 3 ст. 640 ЦК України передбачено державну реєстрацію саме договору. Однак договір розглядають як юридичний факт, правовідношення та певний документ [3]. На нашу думку, цивільно-правовий договір — це юридичний акт двох і більше осіб, заснований на їх погоджених діях, виражений в єдиному волевиявленні, зафіксований у передбаченій законом формі і спрямований на досягнення правового результату, який полягає у встановленні, зміні та припиненні цивільних прав і обов’язків [1]. У цьому разі виникає питання, що саме підлягає державній реєстрації і в якому порядку вона має бути проведена. На нашу думку, важливо зазначити таке.

По-перше, оскільки юридичним фактом є життєві обставини, а саме дії і події, тому ті з них, які є контрольованими учасниками цивільних відносин і виникають на основі їх волевиявлення, є правочинами. Тому що відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи із спеціальною цивільно-правовою метою — виникнення, зміна та припинення цивільних прав та обов’язків.

По-друге, необхідно підкреслити, що реєстрація договору (за ст. 210 ЦК України — двостороннього правочину) як документа нотаріусом не може бути здійснена взагалі через відсутність в останнього такої компетенції.

По-третє, правовідносини розглядають як юридичну фікцію, оскільки правовими є суспільні відносини, що врегульовані нормами права. А суспільні відносини є поняттям багатогранним, проте нематеріальним і таким, що не може бути чітко ви­значене. Втім зміст договору як правових відносин становлять права і обов’язки його сторін, а це дає підстави стверджувати, що державна реєстрація договору як цивільного правовідношення та реєстрація прав і обов’язків сторін договору (договірного правовідношення) та їх обмежень і є державною реєстрацією договору. Так, у п. 2 ст. 182 ЦК України вказано, що державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Таким органом є ОБТІ.

Крім цього, відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» цей Закон регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості.

Отже, державна реєстрація прав на нерухоме майно та державна реєстрація договорів здійснюються тим самим органом, у тому ж порядку та на підставі тих самих правових норм. Зазначене дає підстави стверджувати, що державна реєстрація договору, предметом якого є нерухоме майно, здійснюється БТІ.

Додатковим доказом на підтвердження того, що державна реєстрація договору не може здійснюватися нотаріусами та здійснюється поряд (одночасно) із державною реєстрацією прав на нерухоме майно, є те, що договори між юридичними особами, за якими у власність передається нерухоме майно, укладаються у простій письмовій формі і не підлягають обов’язковому

отаріального посвідчення не здійснюється взагалі. Із вказаного випливає висновок: якщо державна реєстрація договору і здійснюється, то тільки під час державної реєстрації прав на нерухоме майно як одна із складових такої реєстрації, тому що державна реєстрація права власності є загальним поняттям стосовно державної реєстрації правочину, дер­жавної реєстрації об’єктів нерухомості тощо.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що розірвання в часі нотаріального посвідчення договору і державної реєстрації договорів про передачу земельних ділянок і договорів про відчуження інших об’єктів нерухомого майна однозначно суперечить охороні й захисту відповідних прав та законних інтересів сторін таких договорів. Втім толерування практики Міністерства юстиції України та його органів щодо регулювання цивільно-правових відносин на свій розсуд, без врахування положень ЦК України, Закону України «Про нотаріат» і власного наказу «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» теж не сприяє розбудові правової держави і не відповідає одній із загальних засад, закріплених Конституцією України, а саме верховенству права.

Література

1. Бородовський С. О. Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України: Дис... канд. юрид. наук: 12. 00. 03 / Національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2005.
2. Глоба Олена. Перехід права власності на об’єкти нерухомості на підставі договорів про їх відчуження //http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1242
3. Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. — 3-е изд., стереот. — М.: Статут, 2001. — Кн. 1. — 848 с.
4. Мічурін Євген. Державна реєстрація при укладенні правочинів з нерухомим майном // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1250