ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС. АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Реєстр вимог кредиторів — основний документ у справі про банкрутство

Н. М. Камша
заступник голови Господарського суду
Дніпропетровської області

Одним із основних етапів у провадженні по справах про банкрутство є формування реєстру вимог кредиторів боржника, тобто «кристалізація» його пасиву, з яким в подальшому будуть працювати арбітражний керуючий, боржник, комітет кредиторів, санатори чи інвестори.

Як зазначав класик російської цивілістики Г. Ф. Шершеневич, «задача конкурсного процесса предполагает сравнение двух величин, ценности имущества несостоятельного должника и суммы всех долгов последнего» [4, с. 384].

Хотілося б виокремити проблемні питання, що виникають при розгляді та затвердженні реєстру вимог кредиторів у справі про банкрутство.

Його формування починається після публікації оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство в офіційному друкованому органі згідно з ухвалою господарського суду за підсумками підготовчого засідання.

Доречно зазначити, що в газетному оголошенні має бути обов’язково вказана дата порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство, оскільки вимоги до боржника мають заявити лише конкурсні, а не поточні кредитори. При цьому визначальним є виникнення у кредитора права вимоги до боржника саме до порушення провадження у справі про банкрутство.

Чинний Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон) зобов’язує всіх конкурсних кредиторів подати заяви про грошові вимоги до боржника у тридцятиденний строк після публікації оголошення [2].

Ні боржник, ні розпорядник майна не зобов’язані повідомляти кредиторів про початок «збору» кредиторських вимог. Нема такого обов’язку і у органів Державної виконавчої служби, на виконанні яких перебувають судові рішення про стягнення заборгованості з боржника. Виконавче провадження після порушення провадження у справі про банкрутство підлягає обов’язковому зупиненню, про що має бути повідомлений стягувач.

Таким чином, саме конкурсний кредитор повинен слідкувати за оголошенням і захистити своє право вимоги до боржника шляхом подання заяви до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Установлений Законом тридцятиденний строк є граничним і поновленню не підлягає за будь-яких причин.

Більше того, ч. 2 ст. 14 Закону передбачає негативні наслідки для кредиторів, які пропустили цей строк або не заявили вимоги взагалі: їх вимоги вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Тобто пропуск строку фактично означає втрату права.

Законодавче положення щодо обмеження строку заявлення кредиторських вимог в Україні набуло чинності з 2002 р., і на практиці розцінюється неоднозначно — як позитивно, так і негативно.

Так, безперечно, присічний строк дисциплінує кредиторів, зобов’язуючи їх подати вимоги до боржника у справу про банкрутство. Тоді по справі є чітке уявлення про пасив боржника, а інвестори чи санатори впевнені, що, вклавши кошти в бізнес боржника, вони вже не матимуть справи із так званими «старими» боргами.

Втім, можна зрозуміти і тих кредиторів, які, інколи з цілком поважних причин, пропустили строк і не подали заяву про грошові вимоги до боржника. До речі, переважна більшість таких кредиторів підтвердили свої вимоги у позовному провадженні, а накази судів про стягнення заборгованості перебували на виконанні в органах ДВС.

Як приклад, можна навести ситуацію, коли кредитор-контрагент боржника розташований у Росії, Білорусії, Польщі, де нема інформації про порушення справ про банкрутство українських юридичних осіб. Звідки іноземний кредитор дізнається про публікацію оголошення щодо порушення справи про банкрутство боржника?

Багато проблем виникає в подальшому саме у боржника після припинення прова­дження у справі про банкрутство без ліквідації (затверджено мирову угоду, затвер­джено звіт керуючого санацією), коли органи державної виконавчої служби поновлюють всі виконавчі провадження, як по вимогах кредиторів, що пройшли процедуру банкрутства, так і по тих, які не брали участі у справі про банкрутство. При цьому державними виконавцями вживаються всі заходи, передбачені чинним законодавством, для погашення боргу (арешт майна, коштів на рахунках тощо).

Саме зважаючи на такі обставини, доходимо висновку про недосконалість правового регулювання відносин неплатоспроможності в цій частині, погоджуючись із думкою Г. Ф. Шершеневича, який наголошував на неприпустимості такого стану речей з вимогами кредиторів та зазначав: «Невозможно допустить, чтобы пропущение строка влекло за собой потерю самого права» [4, с. 414].

Слушною, на наш погляд, видається позиція російського законодавця, який передбачає, що тимчасовий керуючий зобов’язаний не пізніше як через 14 днів від дати опублікування повідомлення про введення спостереження повідомити всіх кредиторів боржника про прийняття арбітражним судом ухвали про введення цієї процедури [3, ч. 2 ст. 68].

Утім перейдемо до процедури подання кредиторами вимог та формування реєстру.

Письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, мають бути подані кредиторами у встановлений строк саме до господарського суду. Копії зазначених заяв та доданих до них документів кредитори надсилають боржнику та розпоряднику майна.

Непоодинокими на практиці є випадки, коли кредитори, надіславши заяви до господарського суду, не надсилають їх копій боржнику та розпоряднику майна або залишають поза увагою лише останнього. Тобто кредитори порушують порядок подання заяв про грошові вимоги. Однак Закон не містить положень, які б дозволяли суду повертати заяви таких кредиторів.

Як зазначив Вищий господарський суд України у одній із постанов, за таких обставин місцевий суд зобов’язаний, скориставшись наданим йому ст. 38 Господарського процесуального кодексу України правом, витребувати у кредитора відповідні докази надіслання копій заяви у порядку, передбаченому чинним законодавством (постанова Вищого господарського суду України від 29. 12. 2003 р. у справі № 1/5/132«Б»).

Це не є підставою для відхилення вимог кредитора у попередньому засіданні, а за наявності належних доказів суд визнає вимоги такого кредитора і зобов’язує розпорядника майна включити їх до реєстру.

Аналогічно слід діяти і у випадку, якщо кредитор не додав до заяви необхідних для її розгляду документів, у тому числі й доказів сплати держмита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Таку практику вважаємо прийнятною, оскільки повернення заяв може мати не­зворотні негативні наслідки для кредиторів.

Трапляються і випадки, коли кредитори «забувають» направити заяву про грошові вимоги до господарського суду взагалі або направляють її до боржника вчасно, а до суду — із запізненням. Донедавна ми залишали без розгляду такі заяви і повертали їх заявникам із посиланням на пропущення строку, а розпорядника майна зобов’язували виключити із реєстру вимоги такого кредитора навіть у разі визнання їх боржником. Ми виходили з положень ст. 14 Закону, яка встановлює, що кредитор має подати заяву саме до господарського суду, а боржнику та розпоряднику майна направити її копії.

Однак постановою Вищого господарського суду України від 27. 07. 2004 р. у справі № Б29/182/03 така ухвала скасована з посиланням на те, що відповідно до ч. 6 ст. 14 Закону вимоги кредиторів, визнані боржником або господарським судом, включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. Касаційною інстанцією, виходячи із аналізу змісту цієї статті, зроблено висновок, що визнання кредиторських вимог боржником, так само, як і визнання їх судом, є належною підставою для включення їх до реєстру вимог кредиторів. За таких обставин кредитор, звертаючись із заявою про визнання вимог лише до боржника, ризикує втратити право на оскарження рішення боржника про невизнання його вимог (п. 3 ст. 14 Закону).

Конкурсних кредиторів класифікують як ініціюючих, вимушених та привіле­йованих.

Говорячи про вимоги так званих «привілейованих» кредиторів (по заробітній платі, відшкодуванню шкоди, аліментах, авторській винагороді), слід зазначити, що ці кредитори не зобов’язані, а мають право подавати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Закон не обмежує строку подання таких заяв тридцятьма днями, тобто такі заяви можуть бути подані у будь-який момент під час провадження у справі про банкрутство.

Незрозуміло, що мав на увазі законодавець, визначаючи у ч. 5 ст. 14 Закону, що заяви кредиторів за вимогами щодо виплати заробітної плати, авторської винагороди, аліментів, а також за вимогами по відшкодуванню шкоди, завданої життю та здоров’ю громадян, щодо яких є заперечення боржника, розглядаються згідно з підсудністю, яка встановлена цим Законом. Є очевидним, що тут має бути зазначено, що ці заяви розглядаються згідно з підсудністю, яка встановлена чинним законодавством, оскільки будь-яких положень щодо встановлення підсудності Закон не містить. Тому цю частину ст. 14 Закону при внесенні змін доцільно взагалі виключити.

Інша група «привілейованих» кредиторів — заставні кредитори. Закон не зобов’язує їх подавати заяви про грошові вимоги до боржника після публікації оголошення про порушення провадження у справі в офіційному друкованому органі. Більше того, розпорядник майна зобов’язаний окремо внести до реєстру вимог кредиторів вимоги кредиторів, які забезпечені заставою майна боржника, згідно з їх заявами (кому подавати такі заяви і у який строк, Закон не встановлює), а за відсутності заяв — згідно з даними обліку боржника, а також окремо внести до реєстру відомості про майно боржника, яке є предметом застави відповідно до державного реєстру застав.

Як свідчить практика, з метою уникнення «заставними» кредиторами всіляких непорозумінь та захисту своїх майнових інтересів, їм все-таки доцільно подати заяву про грошові вимоги до господарського суду.

По-перше, для того щоб захистити і зафіксувати свої вимоги (непоодинокими є випадки, коли розпорядник майна не включає вимоги заставних кредиторів за відсутності їх заяв).

По-друге, розмір грошових вимог кредитора та вартість предмета застави, як правило, не збігаються, значна частина вимог не задовольняється при реалізації предмета застави і тоді має бути задоволена у четверту чергу.

Обов’язок розглянути копії заяв кредиторів покладається Законом на боржника, завдання розпорядника майна полягає в перевірці обґрунтованості визнання боржником грошових вимог. Законом не надано право розпоряднику майна самостійно включати до реєстру вимоги кредиторів (окрім вищеозначених — «привілейованих»).

У Рекомендаціях Президії Вищого господарського суду України від 04. 06. 2004 р. (далі — Рекомендації) вказано, що виняток становлять випадки, коли керівник боржника ухиляється від розгляду вимог кредиторів або взагалі відсутній і місцезнаходження його невідоме. У такій ситуації виникає питання: чи можемо ми перекладати повноваження боржника щодо визнання або відхилення вимог на розпорядника майна навіть за таких обставин, якщо Закон не наділяє розпорядника майна цим правом? Виконання цієї функції розпорядником майна можливе, напевне, у випадку виконання розпорядником майна повноважень керівника боржника у разі відсторонення останнього господарським судом від посади або припинення його повноважень за клопотанням комітету кредиторів. Тому ця проблема потребує, на мою думку, додаткового вивчення та доопрацювання.

За результатами розгляду заяв кредиторів боржник їх визнає або відхиляє.

Якщо вимоги визнані повністю, вони включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, про що повідомляються кредитор та господарський суд.

Якщо ж боржник визнав частково або відхилив вимогу кредитора, то розпорядник майна зобов’язаний направити обґрунтування підстав відхилення господарському суду та кредитору. Це необхідно для того, щоб кредитор прийшов у попереднє судове засідання, маючи інформацію, з яких саме причин його вимога відхилена, і зміг подати докази на обґрунтування своїх вимог та спростувати або погодитись із запереченнями.

Абзац 2 ч. 3 ст. 14 Закону передбачає, що рішення боржника про невизнання вимог може бути оскаржене до господарського суду, який порушив провадження у справі про банкрутство. Існує думка, що конкурсні кредитори можуть оскаржити рішення боржника про невизнання їх вимог до господарського суду до припинення провадження у справі про банкрутство, оскільки в Законі не встановлено строку для оскарження зазначеного рішення. У разі визнання судом таких вимог арбітражний керуючий зобов’язаний внести до реєстру відповідні доповнення [1, с. 145].

Однак така позиція не враховує вимог ч. 2 ст. 15 Закону, згідно з якою у попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. Тобто закон обмежує строк розгляду спірних вимог попереднім засіданням і не ставить у залежність від подання скарги розгляд спірних вимог у попередньому засіданні.

Зважаючи на такі суперечності, останній абзац у ч. 3 ст. 14 Закону доцільно виключити.

Розпорядник майна зобов’язаний подати реєстр до господарського суду у строк, що не перевищує 70 днів з дати проведення підготовчого засідання. На жаль, трапляються випадки, коли розпорядник майна його не дотримується, що призводить до порушення строків подальших процесуальних дій у справі на стадії розпорядження майном.

Говорячи про зміст та форму реєстру вимог кредиторів, слід зазначити, що з метою запровадження єдиної форми цього важливого документа, було б доцільно, щоб державний орган з питань банкрутства розробив таку типову форму і затвердив її у встановленому порядку. Нині ж реєстри, подані до господарського суду, як правило, потребують доопрацювання.

Закон надає господарському суду лише 20-денний термін для призначення попереднього засідання щодо розгляду реєстру вимог кредиторів. На це засідання викликаються розпорядник майна, представники боржника та всіх кредиторів, що заявили до нього вимоги. Розпорядник майна, кредитори мають право заявити в суді свої заперечення щодо вимог, які визнані боржником без заперечень. Така можливість сприяє відхиленню «сумнівних» вимог, у визнанні яких може бути зацікавлений боржник та «дружні» кредитори. Саме тому кредитори, які бажають належним чином захистити свої права у процедурах банкрутства, не повинні бути сторонніми спостерігачами при затвердженні реєстру і мають скористатись своїми процесуальними правами у повному обсязі.

Проблема формування реального реєстру вимог існувала і в дореволюційній Росії, на чому акцентував увагу і Г. Ф. Шершеневич: «Само собой понятно, что при определении суммы долгов несосоятельного должника невозможно ограничиться показаниями его самого, нельзя вполне довериться его добросовестности. Поэтому такое определение пассива производится при помощи самих кредиторов посредством заявления ими своих требований и проверки последних со стороны судебного органа или взаимным контролем. Заявлением и проверкой требований достигаются две цели: а) определение суммы долгов, лежащих на имуществе должника, и б) определение состава лиц, имеющих право участия в общем собрании» [4, с. 384].

У попередньому судовому засіданні суд перевіряє вимоги всіх кредиторів, кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Досить часто у попередньому засіданні по суті вирішується господарський спір, оскільки суд не може залишити заяву кредитора без розгляду через неподання доказів, а повинен або визнати вимоги кредитора, або відхилити їх.

Практика свідчить, що саме цей етап провадження у справі про банкрутство є найбільш складним. До деяких боржників заявляють вимоги по 50, 200 кредиторів. Так, по одній зі справ гірничого підприємства були заявлені вимоги 206 кредиторами, тому суд більше місяця розглядав ці вимоги по 15–20 на день. Тому по такого роду боржниках попереднє судовое засідання ні за яких умов не може бути проведено за один день, оскільки по кожній вимозі кредитора слід прийняти обґрунтовану ухвалу, яка по суті є судовим рішенням.

Відповідно до вимог Закону господарський суд зобов’язаний сформувати пасив боржника у попередньому судовому засіданні і лише після цього має право продовжувати подальший рух справи про банкрутство: зобов’язувати розпорядника майна провести перші загальні збори кредиторів, розглядати питання щодо переходу до наступної судової процедури.

Це підтверджується і судовою практикою, зокрема Постановою Верховного Суду України від 27. 12. 2005 р. по справі № 01/1494, по якій суд при розгляді вимог у попередньому засіданні зупинив провадження у справі в частині вимог одного із кредиторів до вирішення справ у позовному провадженні. Цим самим конкурсний кредитор, вимоги якого перевищували вимоги всіх кредиторів по справі, був фактично відсторонений від участі в роботі комітету кредиторів, прийнятті рішень про застосування подальших судових процедур відносно боржника.

Актуальним залишається питання черговості деяких вимог кредиторів. Так, дотепер виникають питання щодо правильного визначення черговості таких вимог кредиторів:

– моральної шкоди, стягненої за судовими рішеннями по трудових спорах (друга, четверта чи шоста черга);

– втрат від інфляції, що стягнені на користь кредитора у позовному провадженні (четверта чи шоста черга);

– поточних вимог органів стягнення, які заявляються у ліквідаційній процедурі (третя чи четверта черга).

Дуже своєчасним було прийняття у Рекомендаціях п. 4. 3, яким передбачено, що кредитори з вимогами щодо сплати неустойки (штрафів, пені) за грошовими зобов’язаннями, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 14 Закону, також мають право пред’явити свої вимоги до боржника у передбаченому Законом порядку. Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону зазначені вимоги вносяться до реєстру вимог кредиторів окремо та задовольняються у шосту чергу. Цим положенням Рекомендацій нарешті поставлено крапку в дискусії з цієї проблеми, що позитивно вплинуло на регулювання відносин неплатоспроможності.

Але й досі йдуть суперечки стосовно того, чи враховуються при підрахунку кількості голосів, належних кожному кредиторові, на зборах (комітеті) кредиторів, суми неустойки (штрафу, пені)? З метою уникнення неоднозначного тлумачення законодавства доцільно це положення законодавчо закріпити в ч. 4 ст. 16 Закону.

Підтримуємо також положення п. 8. 13 Рекомендацій, що визначають співвідношення позовного провадження та провадження у справі про банкрутство при розгляді заяв (позовів) конкурсних кредиторів.

Важливо зазначити, що інколи стосовно цих питань висловлюються різні погляди, зокрема і такий, що позовне провадження має здійснюватись без будь-якого врахування наявності справи про банкрутство, затвердження реєстру тощо.

З такою позицією не можна погодитися, оскільки кредитори звертаються до суду за захистом порушеного права (не має значення — у позовному провадженні чи у справі про банкрутство) і суд повинен захистити порушене право належним чином, з урахуванням всіх обставин, які в подальшому дадуть змогу виконати прийняте рішення.

Тому суди мають у встановленому порядку приймати позовні заяви до особи, щодо якої порушено провадження у справі про банкрутство, і вирішувати спір за цією вимогою по суті за правилами позовного провадження до оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство в офіційному друкованому органі. Після публікації оголошення господарський суд на підставі п. 1 ст. 79 ГПК України зупиняє позовне провадження.

Якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк із дня публікації із заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство, господарський суд поновлює провадження та відмовляє у задоволенні позову, посилаючись на ч. 2 ст. 14 Закону.

У разі звернення позивача із заявою про визнання його вимог до боржника у справі про банкрутство, після винесення ухвали суду за результатами розгляду цих вимог позовне провадження підлягає припиненню на підставі п. 2 ст. 80 ГПК України.

І насамкінець, хотілося б запросити колег до дискусії: висловитись з приводу можливості відступлення кредитором права вимоги іншій особі після затвердження реєстру вимог кредиторів.

На мою думку, впродовж всього руху справи (що може становити декілька років у разі банкрутства містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств) кредитори повинні мати право «розпоряджатися» своїми вимогами.

Як зазначав Г. Ф. Шершеневич у своїй фундаментальній праці «Конкурсный процесс»: «Кредитор не лишается возможности передачи принадлежащих ему прав по конкурсу. Для той цели, ввиду которой учреждается конкурсное производство, безразлично, кто является обладателем права, потому что личный характер обязательства уступает в конкурсе чисто имущественному» [4, с. 202].

Література

1. Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні: Монографія. — К.: Юрид. практика, 2006. — 384 с.
2. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
3. Федеральный Закон Российской Федерации «О несостоятельности (банкротстве)». — М.: ИКФ «ЭКМОС», 2002. — 160 с.
4. Шершеневич Г. Ф. Конкурсный процесс. — М.: Статут, 2000. — 477 с.