ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Поняття договору в цивільному праві України

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, професор кафедри господарського
та екологічного права Прикарпатського юридичного інституту
Львівського державного університету внутрішніх справ, адвокат

Метою статті є визначення правової природи договору в цивільному праві України. Важливо зазначити, що на сучасному етапі розвитку доктрини договірного права відсутнє єдине визначення сентенції договору. Так, цивільно-правовий договір є узагальнюючим поняттям, до якого належать різні договірні типи (купівля-продаж, поставка, перевезення, оренда, підряд на капітальне будівництво тощо) із схожими принципами нормативно-правової регламентації. Дослідження цивільно-правового договору полягає у встановленні спільних ознак, властивих кожному з названих та невизначених договірних типів у чинному законодавстві. Доктрина цивільного права України визначає та вивчає сукупність правил, що стосуються всіх видів договорів і загалом становлять «договірне право». Відомо, що і римське право «не знало теорії договору (контракту)», а визначало її як «теорію договорів», відповідно до якої правила, що регулюють укладення і дію договору, залежать від змісту, виду чи форми його вираження [1].

Універсальність договору обумовлена його сутністю, яка полягає в тому, що в основі договору як правового явища лежить сукупність волевиявлення його сторін, реалізована у взаємній домовленості з метою реалізації власних інтересів [2]. Договір є одним із правових засобів, у межах якого інтерес кожної сторони в принципі може бути задоволеним лише через задоволення інтересу іншої сторони. Це породжує загальний інтерес сторін до укладення договору та його належного виконання [3]. Тому саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатен забезпечити орга­нізацію, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо досягти за допомогою найжорсткіших адміністративно-правових засобів.

У більшості випадків цивільно-правовий договір визначають як угоду двох або декількох сторін, що направлена на досягнення певного правового результату шляхом здійснення дій правомірного характеру, результатом чого є виникнення, зміна або припинення прав та обов’язків суб’єктів. При розгляді цього питання важливо врахувати особливості правової природи та істотні ознаки цивільно-правового договору, а також методи державного впливу і можливості обмеження свободи договору в цих правовідносинах. В. Г. Вердников указував, що цивільно-правовий договір спрямований на досягнення певного правового результату [4], В. М. Старцева доповнила цю думку, зазначивши, що будь-який договір містить предмет, згоду сторін і мету [5]. Іноді до змісту дефініції договору також включають ризикованість вкладення майна [6], що видається зайвим, оскільки здійснення підприємницької діяльності, опосередкованої договором, уже передбачає ризикованість її здійснення.

Договір розглядають як урегульоване нормами цивільного права зобов’язальне відношення, учасники якого є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Однак поняття «договірне зобов’язання» і «договір» — не аналогічні юридичні категорії, оскільки перше поняття за змістом ширше за друге, адже договір є однією з підстав виникнення зо­бов’язання. Сторони можуть поставити виникнення зобов’язання в залежність від певного юридичного факту, тому договір як юридичний факт передує зобов’язанню [7].

Цивільно-правовий договір — це дво- чи багатосторонні дії сторін, спрямовані на досягнення певного правового результату. В даному випадку поняття цивільного договору звужується до значення юридичного факту, який сам по собі не має матеріального змісту. Таке смислове значення не дозволяє виявити всі істотні ознаки цивільного договору, оскільки угода сторін не є договірним відношенням, а лише має на меті його встановлення. В цій площині розгляду договір є не тільки особливим юридичним фактом, який встановлює зв’язок між юридично рівними суб’єктами, рівність яких заснована на їх однопорядковій правоздатності [8], але є засобом регулювання су­спільних відносин [9]. Дослідження особливостей договору як домовленості сторін і зобов’язального правовідношення дає змогу уточнити сутність договору. Цивільно-правовий договір як юридичний факт є підставою виникнення зобов’язальних правовідносин, в яких сторонам надається можливість взаємодіяти між собою шляхом реалізації взаємних прав і обов’язків, що охороняються та гарантуються державою.

Юридична конструкція договору — це передбачена законом система взаємо­пов’язаних компонентів правового характеру, яка забезпечує функціонування зв’язків між учасниками договору. Серед цих компонентів називають угоду сторін та порядок її досягнення, структуру, способи виконання договору, умови та обсяг відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань [10].

Основою будь-якого договору є домовленість, що заснована на волі сторін. Воля особи, її рішення вступити в договір, установлення умов договору визначаються економічними, політичними, соціальними реаліями життя суспільства [11]. Деякі дослідники вважають, що закон схиляється до переваги волі перед волевиявленням [12], інші погоджуються з тим, що закон визнає перевагу волевиявлення [13], треті переконані у рівності всіх названих елементів [14]. Ми вважаємо, що в першу чергу погоджене волевиявлення є юридичним фактом, який спричиняє виникнення, зміну чи припинення цивільних прав і обов’язків. Тому саме з моменту волевиявлення договір вважається укладеним [15]. Незмінним залишається правило, згідно з яким воля в договорі має полягати у відповідності, а не однорідності волі сторін [16].

Основне призначення договору — це врегулювання в межах закону поведінки людей. Ця ознака робить договір подібним до закону [17]. М. І. Кулагін підкреслював, що договір використовується «як правовий інструмент організації ринкового господарства» [18].

У системі континентального права було сформовано «суб’єктивну» та «об’єктивну» теорії договору. Перша розглядає договір як згоду двох чи більшої кількості осіб, спрямовану на встановлення взаємних прав і обов’язків. Сутність договору, згідно із суб’єктивною теорією, полягає у збігу прагнень сторін, що домовляються. Вона базується на концепції свободи особистості, що виникла у ХІХ сторіччі, і передбачає, що кожна людина має право реалізовувати свої інтереси шляхом вільного укладення угоди на найбільш вигідних умовах. Суб’єктивна теорія була поширена на початкових стадіях розвитку капіталізму. З розвитком капіталістичних виробничих відносин свобода договору зазнала значних змін. З’ясувалося, що вільно укладати можна лише ті договори, які відповідають інтересам суспільства. Право дедалі значніше перешкоджає неконтрольованим проявам свободи волевиявлення у договорі. Цей процес розпочався наприкінці ХІХ сторіччя, коли було розроблено об’єктивну теорію договору. Вона меншою мірою, ніж суб’єктивна теорія, базується на збігу свободи сторін у договорі і значно більше уваги надає очікуванням, які повинні випливати з поведінки сторін договору. Об’єктивна теорія договору пояснює вплив держави на процес укладення і виконання договорів, що ґрунтуються на формальній рівності сторін у договорі та свободі їх волевиявлення [19].

Г. Трайтел визначає договір як угоду, яка передбачається, розпізнається чи забезпечується правом і яка спричиняє виникнення юридичних прав чи обов’язків сторін. Він стверджує, що договірне право в першу чергу звертає увагу на такі питання: чи є певне правовідношення договірним; чи є воно таким, що має бути юридично розпізнаваним та виконаним; і стосовно виконання договору: які репарації можна застосувати у разі невиконання договору [20]. Відповідно до класичної концепції договору в англійському праві він є обіцянкою або одностороннім виявленням волі особи, виконання якого забезпечується правом [21]. Договір в іноземному законодавстві, практиці і доктрині традиційно визначається як згода двох і більше осіб, через яку встановлюються певні права та обов’язки [22]. На розвиток цього трактування договору можна навести визначення, запропоноване Є. О. Сухановим: «Договір — це угода двох або більше осіб про здійснення певних дій і встановлення регулюючих ці дії прав та обов’язків, виконання яких забезпечується мірами державно-організаційного примусу» [23].

В. Г. Олюха вказує, що розкриття договору через термін «домовленість» звужує його зміст і фактично виключає конклюдентні дії та дії з передачі майна, необхідні поряд із домовленістю для укладення реальних договорів. Він пропонує визначати договір як юридичний факт, а саме як правочин двох чи більше осіб у визначеній законодавством формі, який спрямовано на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [24]. Автор не повністю враховує, що правочинна природа договору передбачає його формування на основі дій сторін, а домовленість є результатом таких дій. Визначення договору тільки через категорію дії «розмиває» його правову природу як результату цих дій — домовленості двох і більше осіб, заснованої на їх спільних діях, вираженої в єдиному волевиявленні та спрямованої на досягнення єдиного правового результату.

Для повноти визначення поняття «договір» слід відобразити усі значення цього терміна в їх сукупності, об’єднуючи розуміння договору як юридичного факту, як зобов’язального правовідношення і як документа. Оскільки терміни «домовленість», «угода» і «згода» є синонімами, то їх використання в сентенції договору і надалі спонукатиме дослідників до нових спроб визначення сутності договору через ці категорії. Необхідно вказати, що визначення поняття договору через категорію «правочин» може викликати його несприйняття окремими дослідниками, оскільки в ГК взагалі не використовується термін «правочин», а значить, при такому способі визначення сутності договору не буде враховано господарський договір як вид цивільно-правового договору. На нашу думку, визначення договору терміном «юридичний акт» дає змогу відобразити значення договору, як: юридичного факту, адже він створює юридичний стан і спричиняє виникнення правових наслідків (прав і обов’язків сторін); зобов’язального правовідношення, оскільки акт є юридичною формою регулювання відносин сторін; документа, через те, що акт є юридичною формою волевиявлення сторін.

Цивілісти системи загального права вказують на особливу важливість врахування об’єктивного аналізу при укладенні договорів. На думку Р. Тейлора, він виражається у формуванні абсолютно однакових намірів сторін при укладенні договору щодо досягнення кінцевого результату. Оскільки мають на увазі, що сторони не завжди точно можуть зрозуміти наміри одна одної, тому при укладенні договору пропонується зважати на однакове трактування тих чи інших положень договору з метою уникнення в їх взаємовідносинах підміни понять. Отже, право як регулятор відносин у загальному сприймає об’єктивний аналіз і звертає особливу увагу на зовнішні ознаки договору (волевиявлення сторін). Що саме можна вважати такими ознаками? З цього погляду цивільне право здається дуже ліберальним і потенційно відносить до таких ознак усі дії сторін, які так чи інакше вказують на їх бажання укласти договір. Близьким за змістом до об’єктивного аналізу договору в українській цивілістиці є тлумачення змісту правочину, що передбачено у ЦК України (ст. 213) та дозволяє не тільки визначити фактичні наміри сторін договору, але й факт існування самого договору. Формування договору відбувається відповідно до законодавчо установленого порядку, в якому розрізняють стадії укладення договору — оферту і акцепт. Зазначені стадії укладення договору виявляють себе при укладенні всіх цивільно-правових договорів, а тому вони є певними формами вираження волі. Оскільки людська поведінка є комплексним явищем і непросто піддається аналізу, тому при укладенні договору її умовно розділено на окремі керовані правові конструкції, які можуть бути класифіковані, на­приклад, оферта, запрошення звернутися з пропозицією про укладення договору, акцепт, контрпропозиція, анулювання оферти чи акцепту [25].

Із урахуванням викладеного можна зробити висновок, що договір слід ви­значати як юридичний акт двох і більше осіб, заснований на їх погоджених діях, виражений у вільному волевиявленні, спрямований на досягнення єдиного правового результату, що полягає у встановленні, зміні та припиненні цивільних прав і обов’язків, та зафіксований у встановленій законом формі.

Література

1. Buckland and Mcnair. Roman Law and Common Law. — Second edition. — London, 1991. — 460 p.
2. Гегель Георг Вільгельм Фрідріх. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. — К.: Юніверс, 2000. — С. 336.
3. Договор в народном хозяйстве (вопросы общей теории) / М. К. Сулейменов, Б. В. Покровский, В. А. Жакенов и др.; Отв. ред. М. К. Сулейменов. – Алма-Ата, 1987. — 223 с.
4. Вердников В. Г., Кабалкин А. Ю. Гражданско-правовые формы товарно-денежных отношений. — М.: Юрид. лит., 1970. — 224 с.
5. Статистичний бюлетень Вищого Господарського Суду України. — К.: Статистично-аналітичний відділ Господарського Суду України, 2003. — 24 с.
6. Ситник О. Проблеми договірного права у сфері підприємництва // Українське право. — 1997. — № 3. — С. 155–156.
7. Фогельсон Ю. Б. Комментарий к страховому законодательству. — М.: Юристъ, 2000. — 284 с.
8. Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общественных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925–1989. — М., 2001. — С. 370–389.
9. Меркулов В. В. Гражданско-правовой договор в механизме регулирования товарно-денежных отношений: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12. 00. 03. — Саратов, 1994. — 25 с.
10. Мозолин В. П., Фарнсворт Е. А. Договорное право в США и СССР. История и общие концепции. — М.: Наука, 1988. — 308 с.
11. Халфина Р. О. Цивилизованный рынок: правила игры. — М., 1993. — 168 с.
12. Рабінович П. М. Права людини та їх юридичне забезпечення (Основи загальної теорії права і держави). — К., 1992. — 99 с.
13. Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. — М.: Госюриздат, 1954. — 247 с.
14. Хейфец Ф.С. Недействительность сделки по российскому гражданскому праву / Вcтуп. ст. Ю. Н. Власова. — 2-е изд., доп. — М.: Юрайт, 2000. — 164 с.
15. Карпекин Ю. Б., Кизилов С. Ю. Воля и волеизъявление в сделке // Арбитражная практика. — 2002. — № 12. — С. 12–17.
16. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по изд. 1907 г.) / Вступ. ст. Е. А. Суханова. — М.: Спартак, 1995. — 556 с.
17. Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М.: БЕК, 1995. — 184 с.
18. Кулагин М. И. Предпринимательство и право: опыт Запада // Избранные труды. — М.: Статут, 1997. — 284 с.
19. Beatson J. Anson’s Law Of Contract. — 28-th edition. — New York: Oxford University Press, 2002. — 739 p.
20. Treitel G. H. An outline of the law of contract. — London: Butterworths, 1995. — 427 р.
21. Халфина Р. О. Договор в английском праве. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — 319 с.
22. Безбах В. В., Блей Г., Кнапп В. Советское и иностранное гражданское право (проблемы взаимодействия и развития). — М.: Наука, 1989. — 336 с.
23. Грущинський І. Правове регулювання відносин у підприємництві // Право України. — 1998. — № 2. — С. 74–76.
24. Олюха В. Г. Цивільно-правовий договір: поняття, функції і система: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 03. — К., 2003. — 20 с.
25. Taylor R. D. Law of contract. — Sixth edition. — London: Black Stone Press Limited, 1998. — 240 р.