ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС. АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Визначення місця проживання дитини, батьки якої проживають окремо

Н. О. Міненкова
суддя судової палати у цивільних
справах Апеляційного суду Харківської області

У Конституції України, Конвенції ООН «Про права дитини», Законах України «Про охорону дитинства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а також у Сімейному кодексі України закріплюються права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо місця їх проживання.

Питання про визначення фактичного і юридичного місця проживання малолітніх дітей може постати у зв’язку з окремим проживанням батьків через припинення шлюбних відносин. Особливо складними є спори між подружжям, яке має декілька дітей.

Згідно зі ст. 161 Сімейного кодексу України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом.

При вирішенні спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведінкою зашкодити розвиткові дитини.

Утім не завжди спори про місце проживання дітей розглядаються тільки у зв’язку із розірванням шлюбу. Батьки, перебуваючи у шлюбі, можуть проживати окремо і з інших причин, а тому їх суперечки щодо місця проживання дітей можуть розглядатися: до розірвання шлюбу, одночасно з розглядом справи про розірвання шлюбу або через деякий час після розірвання шлюбу.

Розірвання шлюбу — особливий етап у житті сім’ї, який по-різному впливає на учасників цього процесу і тим більше діти не є сторонніми спостерігачами за цим процесом. Психічний стан дитини зазнає шкоди у період до та під час вирішення питання про розірвання шлюбу та і саме розлучення не є безслідним епізодом в житті дитини.

Згідно із соціальними дослідженнями про те, яку роль відіграє розірвання шлюбу в житті дитини, було встановлено, що дуже болісно реагують на розірвання шлюбу між батьками, залишення батьком сім’ї діти віком 5–7 років і перш за все хлопчики. А дівчатка гостро переживають розлучення з батьком переважно у віці 2–5 років, у період особливого емоційного розвитку.

Утім у підлітковому віці діти особливо болісно переживають розлучення батьків. Цей період є найбільш вразливим для дитини та може спровокувати порушення поведінки дитини в сім’ї, школі, глибокий невроз, а також напруження у взаєминах із дорослими. При цьому необхідно враховувати і те, що після розірвання шлюбу постійний щоденний контакт з дитиною одного із батьків неможливий. І якщо батьки зважатимуть на ці обставини, поставляться до них тактовно, можливо, це сприятиме примиренню подружжя. А отже, одночасний розгляд позову про розірвання шлюбу з питанням про місце проживання дитини заслуговує на увагу.

Аналізуючи справи про розірвання шлюбу, можна дійти висновку, що частіше з позовами про розірвання шлюбу до суду звертаються жінки. При цьому вони рідко замислюються над тим, як розірвання шлюбу вплине на дітей та яким буде її особисте життя. В результаті після розірвання шлюбу жінка повністю зосереджується на дитині, забуваючи про такі цінності, як робота, відпочинок, розвиток особистості, і це приводить до того, що у дитини формується занижена самооцінка, вона втрачає самостійність. Або жінка починає бачити в дитині джерело своїх невдач, що також не сприяє нормальному її розвитку.

Уявлення про те, що діти завжди залишаються з матір’ю, перешкоджає жінці, яка вимагає розлучення, об’єктивно подивитися на позитивні та негативні сторони розірвання шлюбу. Психолог А. Егідес зазначав, що якби молоді мами не були на сто відсотків упевнені у тому, що після розірвання шлюбу діти обов’язково залишаться з матір’ю, їм значно рідше б спадала на думку можливість самого розлучення.

А тому заслуговує на увагу висновок про те, що не тільки законодавство, а й судова практика повинні розвиватися таким чином, щоб жінка знала, що дитину їй можуть і не залишити і права щодо дитини у неї з чоловіком є рівними. Підстави для розірвання шлюбу, за наявності неповнолітніх дітей, мають бути достатньо обґрунтованими. А якщо конфліктна ситуація виникає з різних причин, але їх можна усунути і на те потрібен час, необхідно надавати цей час.

Утім на практиці при розгляді цивільних справ такої категорії переважне право на залишення з матір’ю малолітньої дитини надається саме матері дитини. При цьому зважають на те, що малолітні діти потребують перш за все жіночого догляду (регулярне та своєчасне харчування, дотримання правил гігієни, постійний нагляд), але у кожному конкретному випадку суд повинен перевіряти всі обставини, і якщо буде встановлено, що мати неналежно виконує свої обов’язки і доглядає дитину батько, то він має право розраховувати на справедливу оцінку виконання ним батьківських обов’язків та його ролі в житті сина чи доньки.

Проте слід зазначити, що сам по собі вік неповнолітнього не є визначальним при розгляді справи про місце проживання дитини, а цій обставині має бути надана оцінка у сукупності з іншими доказами.

Боровським районним судом Харківської області була розглянута позовна заява С. до С. про визначення місця проживання сина з батьком. Судовим розглядом було встановлено, що після розірвання шлюбу двоє дітей подружжя С. залишилися проживати з матір’ю. Діти є малолітніми, різниця у віці — два роки. Батько ставив питання про визначення місця проживання з ним одного з синів.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що після розірвання шлюбу подружжя С. проживає окремо в різних місцях, діти малолітні, віком п’ять та вісім років. Роз’єднання братів та визначення місця проживання окремо один від одного може негативно вплинути на їх подальші взаємини, до того ж діти сумуватимуть один за одним, що також негативно буде впливати на їх психічний стан. Згідно з матеріалами справи було встановлено, що батьки дітей перебувають у неприязних відносинах, діти з дня народження проживали разом. Батько — позивач по справі поставив питання про передачу йому на виховання одного з синів, при цьому свої доводи не аргументував.

Із матеріалів справи вбачається, що на одній із зустрічей з дітьми батько забрав старшого сина додому, а молодшого залишив у матері. Після такої поведінки батька молодший син захворів, оскільки переживав, що його розлучили з братом та залишили самого, відчував несправедливість батька. Мати, заперечуючи проти позову, посилалася на те, що діти є малолітніми, різниця у віці — два роки і весь час вони виховувалися разом. Старший син завжди піклувався про молодшого, допомагав йому, а тому вважає, що окреме проживання дітей призведе до того, що ці братерські зв’язки між дітьми будуть втрачені.

Суди першої та апеляційної інстанції погодилися з доводами відповідачки та відмовили у задоволенні позовних вимог позивача.

Таким чином при вирішенні аналогічних справ слід враховувати, що окреме проживання братів, сестер дуже рідко вчиняється на користь дітей, адже для нормального розвитку дітей є дуже важливим почуття однієї сім’ї, проживання разом, допомога один одному і т. ін.

По іншій справі судом був установлений порядок участі батька у вихованні двох хлопчиків-близнюків, віком до п’яти років, за якого діти три дні на тиждень повинні були проживати в будинку батька та бабусі, а чотири дні — у будинку матері. При цьому мати перебувала у відпустці по догляду за дітьми.

Однак цей висновок суду не можна визнати правильним, оскільки малолітня дитина має розвиватися таким чином, щоб умови її життя не могли негативно впливати на її психічний стан, на її здоров’я. Зміна протягом тижня місця проживання таких малолітніх дітей не може позитивно впливати на їх розвиток.

Перегляд цивільних справ зазначеної категорії показав і те, що суди першої інстанції дуже рідко застосовують норми ст. 171 Сімейного кодексу України, якою перед­бачено право дитини на те, щоб її вислухали батьки, інші члени сім’ї, посадові особи з питань, що стосуються її особисто.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення або поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Що саме слід ураховувати при вирішенні спорів між матір’ю та батьком щодо місця проживання дитини.

По-перше, необхідно визначити особисті якості батьків як вихователів, враховуються характеристика з місця роботи, місця проживання, а також показання свідків. Велику увагу приділяють поясненням вихователів з дитячих виховних установ щодо поведінки дитини, батьків, їх виховних якостей. При цьому не має значення, чи є спеціальна педагогічна освіта у одного з батьків. Важливо також з’ясувати, якою була поведінка батьків та їх ставлення до дітей до виникнення спору в суді.

Відсутність усілякої турботи про дітей, у період, коли спору не було, та явна демонстративна турбота під час вирішення спору — це одне. Розумна турбота про дитину до виникнення спору про виховання дітей у поєднанні з обережною для психіки дитини увагою до неї в період спору — це інше.

Тобто проведення аналізу поведінки батьків до виникнення спору та в період цього спору має велике значення для правильного вирішення справи.

Судом також повинні враховуватися умови виховання дитини (житлові, матеріальне забезпечення, навчання), але сама по собі перевага у матеріально-побутовому становищі одного з батьків не є визначальною умовою для передачі йому на виховання дітей. У даному випадку мають враховуватися проживання дитини у сімейному колі, де перевага надається взаємоповазі, доброзичливості, взаємодопомозі, де дитині комфортніше і спокійніше, де вона отримує щиру любов і підтримку. А тому суди повинні зважати на ці доводи та давати їм належну оцінку.

Суттєвим фактором, здатним вплинути на позицію по спору, є прив’язаність дітей до одного з батьків.

Утім дослідити ці почуття в період розгляду справи дуже важко, через те що інколи прив’язаність дитини стає предметом спекуляції з боку недобросовісних батьків. Крім того, в період вирішення спору між батьками дитина розривається в почуттях між матір’ю та батьком, адже їй важко визначитися, кого з батьків вона любить сильніше.

Якість судового процесу по спорах про дітей значною мірою залежить від досудової підготовки справи.

Вона має включати не тільки співбесіду із позивачем та відповідачем а й залучення спеціалістів: лікарів, психологів, педагогів. Обов’язковим учасником усіх спорів, пов’язаних із вихованням дітей, є орган опіки і піклування, який має дати свій висновок щодо того, з ким із окремо проживаючих батьків може проживати дитина, і цей висновок у справі має бути обов’язково. Втім висновок органу опіки і піклування, попри всю його важливість, не має для суду наперед установленої сили. Обов’язковою є присутність у судовому засіданні представника органу опіки та піклування.

Оцінюючи докази, суд повинен дати належну оцінку висновку органу опіки і піклування, а також з’ясувати думку дитини, яка за своїм віком має можливість ви­словлювати думки з цих питань. У висновку органу опіки і піклування також повинна бути відображена думка дитини, бесіда спеціаліста органу опіки та піклування з дитиною має проходити у вільній обстановці, частіше таке спілкування виключає присутність батьків.

Пояснення дитини в судовому засіданні, навіть якщо вони даються у закритому судовому засіданні або у нарадчій кімнаті, все ж таки мають офіційний характер і така обстановка не сприяє відвертості дитини. Допит дитини як свідка взагалі не передбачений.

Враховуючи викладене, слід зазначити, що ця категорія справ вимагає від суддів, які їх розглядають, знання законодавства, що передбачає захист прав дітей, неформальний підхід до розгляду справ цієї категорії, а також, судді повинні по цих справах бути своєрідними психологами і вирішувати їх таким чином, щоб у першу чергу були захищені права дитини та її інтереси.

При виконанні вимог ст. 171 Сімейного кодексу суддя повинен підготувати питання, на які має відповісти дитина, вони мають бути дуже тактовними, такими, що не травмують психіку дитини. А тому при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини необхідно виходити в першу чергу не з права на її виховання, а передусім з інтересів дитини.

Так, Київським районним судом м. Харкова був задоволений зустрічний позов А. до А. про визначення місця проживання дитини та відмовлено в задоволенні основного позову. Судовим розглядом було встановлено, що подружжя А. після розлучення почали проживати окремо. Питання про участь у вихованні неповнолітнього сина, який на той час проживав разом із матір’ю, вирішувалося деякий час добровільно. Після від’їзду матері до іншого міста дитина деякий час проживала з батьками матері, а потім була перевезена до місяця проживання матері.

Судовим розглядом було встановлено, що хлопчик дуже сумував за батьком і не бажав проживати в іншому місці, втікав із дому, у зв’язку з чим деякий час перебував у притулку, а потім був переданий батьку. Задовольняючи позовні вимоги батька про визначення місця проживання сина з батьком, суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість, усупереч волі дитини, якій виповнилося 12 років, передати її на виховання матері. Суд зазначив у рішенні те, що хлопчик під час вирішення спору багато страждав, був у стані напруженості, тривоги за вирішення його долі і ці переживання суд оцінив найбільшими порівняно з переживаннями матері, бабусі та дідуся. Суд апеляційної інстанції з висновками суду першої інстанції погодився.

Забезпечення права батьків на спілкування з дітьми. Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України батьки зобов’язані виховувати та розвивати дитину, піклуватися про її здоров’я, готувати її до самостійного життя. Батьки повинні поважати дитину і ніколи не застосовувати до дитини будь-які види експлуатації.

При вирішенні спорів, пов’язаних із забезпеченням спілкування одного з батьків зі своїми дітьми, перш за все мають враховуватися інтереси неповнолітніх. Лише для них є важливим збереження особистого спілкування з тим із батьків, який проживає окремо від дитини. Найскладніший період у процесі розпаду сім’ї — це рік після розлучення батьків. Поведінка батьків, з яким залишилися діти, і виконання своїх обов’язків того з батьків, який пішов із сім’ї, визначає самопочуття дітей, їх подальший розвиток. Якщо між батьками виникають непорозуміння, вони не знаходять між собою спільної мови, спільних дій стосовно дітей, тоді діти стають заручниками цих взаємовідносин і найбільше страждають.

Таким чином, з одного боку, суду необхідно забезпечити право одного з батьків на особисте виховання своєї дитини, а з іншого — забезпечити інтереси неповнолітньої дитини. І в даному випадку долю спору визначають, у першу чергу, інтереси дітей.

Розгляд цивільних справ по забезпеченню права на спілкування з дітьми може мати місце у різних ситуаціях.

Відділом опіки та піклування визначено порядок спілкування батька з дитиною, але мати це рішення не виконує та перешкоджає спілкуванню з дитиною. У даному випадку може бути пред’явлений позов про усунення перешкод у спілкуванні з сином або донькою. В іншому випадку одного з батьків не влаштовує форма спілкування з дитиною та виділений час або після зустрічей дитина почала хворіти, що негативно впливає на її психічний стан, навчання, розвиток. У даному випадку суд визначає порядок участі у вихованні дитини батька, який проживає окремо.

Так, по справі за позовом К. до Р. про зміну порядку участі у вихованні сина К. було встановлено, що відповідно до рішення органу опіки та піклування був визначений порядок участі у вихованні сина батьком, відповідно з яким він зустрічався з сином у будинку його матері. Цей порядок було порушено після того, як у будинку оселився співмешканець матері, що приводило до того, що батько не хотів спілкуватися з сином у присутності сторонньої особи, в результаті між дорослими виникали сварки, свідком яких була дитина. Суд, задовольняючи позовні вимоги, визначив такий порядок спілкування батька з сином: один раз на місяць у навчальному закладі в присутності педагогічного працівника. При цьому суд у рішенні зазначив, що причиною визначення такого порядку спілкування була неприязнь батьків.

Погодитися з таким висновком суду не можна, оскільки у матеріалах справи відсутні інші докази на підтвердження даного висновку. Такий порядок спілкування з сином не забезпечував права батька на виховання сина і, крім того, суд у рішенні не зазначив, чи відповідав такий порядок спілкування з сином інтересам неповнолітнього. А наявність між подружжям неприязних відносин сама по собі не є підставою для встановлення такого порядку спілкування з батьком.

Змінюючи рішення суду, судова колегія врахувала не тільки формальне право позивача на зустрічі з сином, а і його матеріально-побутові можливості, позитивну характеристику та бажання виховувати сина. Водночас судом було враховано малолітній вік дитини (п’ять років), а також те, що дитина перебуває на обліку у неврологічному відділенні поліклініки. Судова колегія відмовила у задоволенні позову про цілодобове перебування сина з батьком у визначені дні, визначивши час зустрічей з 1-ї до 19-ї години двічі на місяць.

По іншій справі суд першої інстанції задовольнив вимоги про встановлення порядку спілкування батька з донькою, за якого зустрічі проходили у навчальному закладі у присутності педагогічного працівника. Суд у даному випадку виходив з інтересів неповнолітньої дитини. Судовим розглядом було встановлено, що між батьками після розлучення склалися дуже неприязні стосунки. Батько на побаченнях із донькою за місцем її проживання виявляв ворожість до матері, висловлювався на її адресу брутально, що закінчувалось істерикою з боку доньки та плачем. До матеріалів справи залучені висновки психологів, відділу органів опіки та піклування, були допитані свідки, у зв’язку з чим суд дійшов висновку про забезпечення права батька на спілкування з донькою у навчальному закладі та в присутності педагогічного робітника, з чим погодилася судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду.

Слід зазначити, що вирішуючи спори з приводу спілкування дітей з батьками, суди повинні в резолютивній частині рішення чітко зазначати час, місце та тривалість спілкування з дитиною, щоб при виконанні рішення не виникало ускладнень, через те, що виконання рішень, пов’язаних із спілкуванням, належать до розділу особливо складних.

Уперше в Сімейному кодексі України передбачена санкція до того з батьків, з ким проживає дитина, якщо той чинить перешкоди при спілкуванні з іншим з батьків, ухиляється від виконання рішення суду про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, останній має право подати позов про передачу йому дитини. Особа, яка ухиляється від виконання рішення суду, зобов’язана також відшкодувати матеріальну і моральну шкоду тому із батьків, хто проживає окремо від дитини (ст. 159 СК).

Виховання дітей поза сім’єю батьків. Спори про дітей між батьками та іншими особами.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 Сімейного кодексу України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Права батьків щодо виховання дитини розцінюються як засіб виконання ними своїх обов’язків щодо неї. Тому права батьків виведені на друге місце — після обов’язків.

Головною особливістю спорів, які виникають між батьками та іншими особами, є нерівність прав та обов’язків. Чи наділена особа, яка виховує неповнолітнього, відповідними правами, чи ні, батьки при розгляді спору мають переважне право перед іншими особами на виховання своїх дітей. Втім головним критерієм, що визначає долю дитини, є її інтереси. Тому суд може відмовити у задоволенні позову батьків, якщо дійде висновку, що передача дитини батькам не відповідає її інтересам.

Відповідачами по цій категорії справ можуть бути: по-перше, особа, яка утримує дитину без законних підстав; по-друге, особа, яка уповноважена виховувати дитину.

Відповідно до ст. 163 Сімейного кодексу України батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Частіше такими особами є родичі дитини (бабуся, дідусь, тітка, дядько). Тому за даними справами суду необхідно ретельно перевірити та дати належну оцінку, чому дитина стала проживати поза сім’єю батьків. Найчастіше вимога про відібрання дитини подається до баби та діда дитини, яка проживає з ними у зв’язку зі смертю матері чи батька або з інших причин.

Так, по справі за позовом З., батька дитини, до К. та Л., діда та бабусі дитини, про відібрання малолітньої дитини було встановлено, що після смерті матері при пологах дівчинка до трьох років перебувала на вихованні у бабусі та дідуся. Батько весь цей час також брав участь у вихованні доньки, а після того, як ним була утворена нова сім’я, поставив питання про передачу доньки йому на виховання. У даному випадку відповідно до ч. 1 ст. 163 Сімейного кодексу батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Дуже різка протидія з боку бабусі та дідуся вкрай зруйнувала ті позитивні відносини, які існували впродовж цих років між батьком дитини та ними. Судова тяганина, в яку була втягнена також і малолітня дитина, негативно вплинула на її сприйняття взаємин між рідними їй людьми та травмувала її психіку, адже вона любила як бабусю та дідуся, так і батька.

Судом були враховані всі обставини, взаємини сторін, а також те, що дитина має генетичну потребу проживати з батьками, і постановлено рішення про задоволення позову батька.

По іншій справі позов було пред’явлено бабусею 12-річного хлопчика про передачу його їй на виховання з посиланням на те, що хлопчик від народження проживав разом з нею. Відповідач після розлучення з її донькою, матір’ю хлопчика, протягом багатьох років не виявляв до нього ніякої уваги, дуже рідко спілкувався з ним. Після раптової смерті доньки батько без згоди бабусі забрав сина у свою сім’ю і став перешкоджати їй спілкуватися з онуком. Хлопчик дуже переживав та заявляв про своє бажання жити з бабусею.

У даному випадку перед судом постало складне завдання проаналізувати взаємовідносини сторін, з’ясувати думку неповнолітньої дитини, перевірити, чи відповідають інтересам дитини дії батька, який у такий спосіб забрав його із сім’ї бабусі. Батько багато часу проживав окремо від сина, рідко спілкувався з ним, а тому повинен був виявити життєву мудрість і не розривати добрі відносини з матір’ю його померлої дружини.

Сама по собі зміна місця проживання дитини, її оточення можуть серйозно впливати на психіку дитини. Щоб цього не сталося, потрібен певний період адаптації, дитина має готуватися до плавного переходу від одних умов життя до інших. Батько у даному випадку ці правила порушив, а тому суду слід було б з’ясувати мотиви такої поведінки батька і залежно від цього вирішити спір в інтересах дитини.

Враховуючи всі викладені в узагальненні проблеми, які виникають при розгляді цивільних справ зазначеної категорії, можна зробити висновок про те, що ці справи повинні розглядатися після належної досудової підготовки, надання висновків органів опіки та піклування, спеціалістів, лікарів, вихователів. Переважне право при вирішенні справ мають інтереси малолітніх та неповнолітніх дітей, а потім права батьків на виховання.

Ця категорія справ вимагає від суддів, на розгляді у яких вони перебувають, бути всебічно обізнаними щодо законодавства, яке регулює ці правовідносини. До вирішення цих справ судді повинні підходити дуже виважено і тактовно, щоб уникнути небажаних помилок.