ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС. АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Особливості розгляду корпоративних спорів у господарському процесі, пов’язаних із виходом учасника з товариства

В. В. Соботник,
голова Господарського суду
Івано-Франківської області

М. А. Шіляк,
заступник голови Господарського суду
Івано-Франківської області

Корпоративні правовідносини існують безстроково і припиняються внаслідок настання обставин, передбачених чинним законодавством. Найпоширенішою підставою припинення корпоративних правовідносин, у наш час, є вихід з товариства.

До обговорення цього питання перш за все конкретизуємо саме поняття виходу, оскільки на практиці дуже часто вихід учасника ототожнюють із виключенням, проте це дві різні підстави припинення корпоративних правовідносин, з яких виключення — це примусове припинення участі у товаристві, натомість вихід — це добровільне волевиявлення учасника.

Вихід з товариства — це одностороння дія учасника, яка реалізується в порядку, передбаченому чинним законодавством, якщо інше не передбачене статутом, має імперативний характер і не може бути обмежена установчими документами, рішенням органів товариства, наявністю зобов’язань перед товариством чи інших обставин, не залежить від згоди інших учасників, а також спрямована на припинення корпоративних відносин у товаристві.

Безумовність права на вихід учасника з товариства випливає зі змісту статей 100, 116, 148 Цивільного кодексу (ЦК) України, а також ст. 10 Закону України «Про господарські товариства».

Відповідно до п. 4 ст. 12 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів, підвідомчі господарським судам. Згідно із цим Кодексом досудове врегулювання спорів, пов’язаних із виходом з товариства, не є обов’язковим. Розгляд спорів, пов’язаних із виходом з товариства, найчастіше стосується правильності і своєчасності розрахунків з учасником.

Серед обставин, які підлягають доказуванню в господарському процесі під час розгляду справ, пов’язаних з виходом учасника з товариства, можна виділити: розмір частки учасника у статутному капіталі товариства; виконання зобов’язань щодо сплати внеску до статутного капіталу товариства; дата виходу з товариства; вартість майна та розмір прибутку товариства за результатами діяльності за рік на день виходу учасника.

Враховуючи те, що найпоширенішою організаційно-правовою формою юридичної особи серед господарських товариств в Україні є товариство з обмеженою відповідальністю, подальший аналіз будемо здійснювати на прикладі саме цього виду товариства. В акціонерних товариствах припинення корпоративних відносин відбувається виключно шляхом відчуження акцій, на підставі договору між власником акцій і набувачем.

Згідно зі ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У самій назві товариства з обмеженою відповідальністю закладений правовий зміст відповідальності її учасників, яка обмежується лише їх вкладами. У ч. 2 ст. 140 ЦК передбачено, що учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов’язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників. Тобто солідарна відповідальність є обмеженою розміром невнесеної частини вкладу і виникає лише у тих учасників, які не сплатили повністю свої вклади. Відповідно до ч. 3 ст. 147 ЦК частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути продана лише у сплаченій частині. Тому у разі відчуження частини частки, яка сплачена, особа продовжує залишатися учасником товариства і буде нести обов’язок зі сплати несплаченої частини вкладу, а також відповідальність за зобов’язаннями товариства згідно із ст. 140 ЦК.

Розмір частки учасника визначається за установчими документами в процентному співвідношенні до розміру статутного капіталу, який не може бути меншим за сто мінімальних заробітних плат, виходячи зі ставки, що діє на момент створення товариства, відповідно до ст. 52 Закону України «Про господарські товариства».

Згідно із вищеназваною статтею Закону, учаснику товариства з обмеженою відповідальністю, який повністю вніс свій вклад, видається свідоцтво товариства. На практиці виконання цієї умови є рідкістю, тому для встановлення обставин, що підтверджують виконання зобов’язань щодо сплати внеску до статутного капіталу, судом можуть бути витребувані, як уже згадувалось вище, довідки банку, прибуткові касові ордери, квитанції із зазначенням: «Призначення платежу — внесок до статутного капіталу».

Варто зазначити, що при оформленні операцій щодо внесення коштів до статутного капіталу учасникам та товариству слід звернути увагу на коректне заповнення документів бухгалтерської звітності в частині визначення призначення такого платежу. В іншому випадку факт внесення коштів буде трактуватись як інше джерело надходжень і, крім наслідків щодо виникнення корпоративних прав для самого учасника, може спричинити небажані податкові зобов’язання, зокрема для товариства. Також варто звернути увагу на випадки, коли статутний капітал товариства формується за рахунок рухомого чи нерухомого майна учасника. Абзацом другим частини другої ст. 115 ЦК України грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, установлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці. Статтею 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання. Суб’єкт оціночної діяльності складає звіт про оцінку майна (акт оцінки майна), що містить висновки про вартість майна (ст. 12 зазначеного вище Закону). На думку суддів, такі питання потребують спеціальних знань, тому є всі підстави для призначення судової оціночної, економічної експертизи відповідно до ст. 41 ГПК України. У статуті товариства повинна зазначатись інформація про майно (тип майна, його реквізити, вартість згідно із грошовою оцінкою на момент вкладу, документ, що це підтверджує), яке передане учасником у статутний капітал товариства, після чого товариство має право оформити правовстановлюючі документи на це майно (свідоцтво про право власності, технічний паспорт тощо). У чинному законодавстві допускається внесення до статутного капіталу особистих майнових прав, як наприклад, право користування майном. У цьому випадку треба зважати на те, що відповідно до п. 2 ст. 148 ЦК України, якщо вклад до статутного капіталу був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди.

Однією з найгостріших практичних проблем розгляду спорів, пов’язаних із вибуттям учасника, є встановлення дати припинення корпоративних правовідносин, або дати, з якої учасник вважається таким, що вийшов з товариства, оскільки з цією датою пов’язаний остаточний термін повного розрахунку товариства з учасником. З цього приводу висловлювалися різні думки, пов’язані з однією із таких подій (у хронологічному порядку): день прийняття учасником рішення про вихід (день написання заяви); подання товариству заяви (рішення) про вихід; день, коли встановлений статутом (а у разі відсутності спеціальних норм у статуті — строк, установлений в законі) строк попередження про вихід; день розгляду заяви про вихід на зборах учасників товариства; день затвердження змін до установчих документів, пов’язаних із виходом учасника; день остаточного розрахунку з учасником.

Прийняття учасником рішення про вихід саме по собі не припиняє корпоративних правовідносин, оскільки це рішення ще не відоме товариству. Товариство не має можливості враховувати таке рішення у власній діяльності. Основне завдання заяви про вихід — інформування товариства про волю учасника. Якщо цього завдання не досягнуто, жодних наслідків не настає. Отже, прийняття учасником рішення про вихід саме по собі не припиняє корпоративних правовідносин.

Викладене у належній формі рішення учасника про вихід (як правило, це нотаріально оформлена заява — для фізичної особи; протокол зборів, рішення власника — для юридичної особи) має бути повідомлене товариству. Саме з цього моменту волевиявлення учасника набуває значення юридичного факту, що породжує певні правовідносини. Рішення про вихід повинно потрапити до товариства законно від учасника або його уповноваженого представника. З точки зору практики судочинства фіксація цього моменту та підтвердження документально має велике значення.

Відповідно до ст. 148 ЦК України учасник має повідомити товариство про свій вихід не пізніше як за три місяці до виходу, якщо інше не передбачено статутом. Увесь цей час учасник залишається в товаристві, і корпоративні правовідносини тривають. У протилежному випадку встановлення строку попередження не мало б сенсу. Отже, немає достатніх підстав вважати датою виходу учасника з товариства — дату попередження останнього про вихід.

За умови, що товариство не вчинило жодних дій щодо реагування на заяву учасника (не збирає загальні збори учасників, не виносить на голосування питання внесення змін до установчих документів, пов’язаних із виходом учасника), є достатньо підстав вважати моментом припинення корпоративних відносин сплив трьох місяців або іншого, встановленого статутом строку, з дати повідомлення товариства про свій вихід.

Окремі правознавці дату виходу пов’язують із днем прийняття рішення про вихід зборами учасників товариства. До прикладу, якщо збори учасників неналежно реагують на заяву учасника, внаслідок різних причин приймають рішення про відмову у виході учасника з товариства — ця позиція є прямим запереченням безумовності права на вихід. Як уже згадувалось вище, товариство не вправі перешкодити учаснику вийти, тому розгляд заяви про вихід на зборах не має впливу на припинення корпоративних правовідносин. Незалежно від позиції товариства — погоджується воно з виходом чи ні — участь у товаристві припиняється, оскільки цього бажає учасник. Товариство лише бере до уваги рішення (заяву) учасника про вихід.

Інша ситуація виникає у разі виключення учасника з товариства відповідно до ст. 64 Закону України «Про господарські товариства». У цьому випадку корпоративні відносини припиняються з моменту прийняття такого рішення товариством. Рішення зборів учасників породжує правові наслідки, а саме примусово позбавляє учасника корпоративних прав. Такий висновок можна зробити, аналізуючи роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. № 02–5/35 з відповідними змінами «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів», де зазначено, що акти органів господарських товариств є актами ненормативного характеру, мають обов’язковий характер та можуть бути предметом окремого спору в суді. Отже, дата припинення корпоративних відносин, пов’язана із днем прийняття рішення зборами учасників товариства, може мати місце тільки у разі виключення учасника з товариства.

Слід також зазначити, що вихід з товариства не припиняє трудових чи цивільних правовідносин між учасником і товариством. Тому зобов’язання учасника за цивільними чи трудовими договорами перед товариством не повинні переноситись у площину корпоративних взаємовідносин.

Припинення корпоративних правовідносин намагаються пов’язати також із днем затвердження змін до установчих документів, які відображають вибуття учасника. Така позиція є хибною. Потрібно розрізняти підстави і наслідки виникнення, зміни чи припинення правовідносин між учасником і товариством. Наслідки — виділення частки, зміна складу учасників та ін. Обов’язковим наслідком є фактична зміна складу учасників, що зумовлює необхідність внесення змін до установчих документів. Закон зобов’язує товариство зробити це. Учасник, який вибув, до цього обов’язку не має жодного відношення. Він не повинен брати участі у затвердженні змін до установчих документів товариства, учасником якого він уже не є.

Учасник, який вибув, позбавлений права брати участь в управлінні товариством, тому не може залежати від того, затвердить товариство зміни чи ні, і коли саме це станеться. Фактично незатвердження змін, пов’язаних із виходом, було б тоді формою блокування товариством рішення учасника про вихід. Основний аргумент прибічників цієї позиції — зміни до установчих документів набирають законної сили з моменту державної реєстрації. Проте ця позиція суперечить закону. Відповідно до ст. 7 Закону «Про господарські товариства» зміни, які сталися в установчих документах товариства і які вносяться до державного реєстру, підлягають державній реєстрації за тими ж правилами, що встановлені для державної реєстрації товариства. Ця норма не визначає моменту набуття чинності змін до установчих документів, а лише встановлює обов’язок їх державної реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 18 Закону «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців » якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою. Наведені норми не дають підстав вважати, що незареєстровані зміни є недійсними.

Фактичні зміни складу учасників породжують правові наслідки незалежно від їх реєстрації. Ці наслідки породжуються діями сторін. Подання заяви про вихід є односторонньою дією, спрямованою на припинення корпоративних відносин. Такий правочин є дійсним з моменту його вчинення. Його дійсність не залежить ні від згоди товариства, ні від реєстрації змін до установчих документів.

Остання за послідовністю подія, що має відношення до виходу з товариства, — остаточний розрахунок з учасником у зв’язку з виділенням частки, проте розрахунок з учасником є тільки наслідком виходу, тому його проведення не може вважатись датою припинення корпоративних правовідносин.

Незважаючи на те, що дата виходу з товариства трактується по-різному , залежно від того ти чи іншого бачення самої сутності цієї підстави припинення корпоративних правовідносин, принципи добровільності, безумовності й односторонності виходу не порушуються, лише якщо моментом виходу вважати день спливу встановленого статутом (або законом) строку попередження товариства про вихід. Саме цей день можна вважати днем припинення корпоративних правовідносин. Тому при розгляді корпоративних спорів, пов’язаних із виходом учасника із товариства, вважаємо за необхідне перш за все встановити факт та час звернення до товариства. Підтверджуючими доказами може служити: зареєстрована в журналі реєстрації вхідної кореспонденції заява про вихід; повідомлення про вручення рекомендованого листа з описом відправлення; примірник заяви про вихід з підписом посадової особи товариства (генерального директора, директора чи його заступника) про його отримання з указаною датою отримання. Саме з дати повідомлення товариства починається сплив строків, передбачених статутом та чинним законодавством.

Визначення вартості та розрахунок частки учасника саме і є підставою більшості корпоративних спорів і на сьогодні ще не прийнято спеціального нормативного акта, який би встановив єдиний механізм чи методику такого розрахунку для господарських товариств.

Згідно із ст. 54 Закону України «Про господарські товариства» та ст. 148 ЦК України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж за три місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом. Учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного фонду був здійснений шляхом передання права користування майном, відповідне майно повертається учасникові без виплати винагороди.

Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна частці учасника у статутному фонді, а також порядок і строки її виплати встановлюються статутом і законом.

З вищенаведеного більш детально зупинимось саме на визначенні вартості частини майна, у відсотковому співвідношенні до частки у статутному капіталі, а також розміру частини прибутку, одержаного товариством в році на момент виходу. Для розрахунку частки учасника, який вийшов, основним завданням є визначення правильних вихідних даних. При цьому необхідно відокремити поняття внеску до статутного капіталу товариства та поняття частки у статутному капіталі товариства. Це два різних за своєю правовою природою поняття: внесок учасника — це майно (кошти, рухоме, нерухоме майно), передане ним до статутного капіталу товариства для забезпечення його діяльності; частка учасника — це відсоткове відображення його внеску у співвідношенні із розміром статутного капіталу, розмір якої має властивість змінюватись залежно від результатів діяльності товариства. Поняття «частини майна товариства», яке згадується у вищеназваних статтях, треба розглядати ширше, не тільки як частину речей, які належать товариству, це поняття охоплює також сукупність усіх прав та обов’язків товариства, у тому числі й майнові зобов’язання товариства.

Майновий стан товариства відображається в самостійному балансі, форма якого затверджена наказом Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87. Цей документ має служити основою для визначення вартості частки. Для того щоб встановити вартість частини майна учасника на дату його виходу, потрібно належну йому частку, визначену у відсотковому співвідношенні до розміру статутного капіталу, помножити на вартість майна товариства. Вартість майна товариства — це вартість його чистих активів, тобто власного капіталу, що дорівнює різниці між активами і зобов’язаннями. Аналогічний підхід наведено у п.п. 11, 12 Методики оцінки державних корпоративних прав, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.1999 р. № 1406.

Вартість чистих активів товариства відображається в рядку 380 Балансу, який спеціально повинен бути складений товариством на день виходу учасника. У результаті частка учасника у статутному капіталі множиться на показник рядка 380 Балансу і отримана сума має бути виплачена учаснику як належна йому частина в майні товариства.

Для роз’яснення питань, що виникають при визначенні вартості частки, яка розрахована за балансом і не відповідає ринковій вартості активів, господарський суд вправі призначити дві судові експертизи: судово-бухгалтерську (економічну) — для визначення відповідності даних балансу товариства, на дату виходу учасника, даним у документах первинного бухгалтерського обліку, а також розміру прибутку товариства за результатами року, в якому учасник вийшов; будівельно-технічну (оціночну) — для визначення ринкової вартості нерухомого майна товариства, а саме його частини, яка припадає на частку учасника, що вийшов.

При цьому сторонам спору потрібно зважити на те, що вибірково здійснити переоцінку практично неможливо. У разі переоцінки якогось одного об’єкта основних засобів на ту саму дату потрібно переоцінити всі об’єкти групи основних засобів, до яких належить цей об’єкт.

Підсумовуючи викладене, з метою дотримання конституційних принципів та засад судочинства, при вивченні та оцінці поданих сторонами доказів господарським судам слід ураховувати розглянуті вище обставини для прийняття правильного та обґрунтованого рішення.