АКТУАЛЬНИЙ КОМЕНТАР

Цивільно-правові засоби забезпечення оборотоздатності корпоративних прав (коментар чинного законодавства, огляд судової практики та аналіз доктрини)

В. Л. Яроцький
доктор юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри цивільного права № 2 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Проблеми правового регулювання відносин у сфері набуття, здійснення та захисту корпоративних прав як у ході проведення комплексних досліджень, так і на рівні висвітлення окремих питань досить детально розглядались вітчизняними та зарубіжними правниками. Зокрема, практичну та теоретичну значущість мають дослідження, проведені у цьому напрямі наукових пошуків В. І. Борисовою, О. Р. Кібенко, І. В. Спасибо-Фатєєвою та ін. Однак малодослідженість у цивілістиці специфіки корпоративних прав з точки зору цивільно-правових засобів та механізмів забезпечення їх оборотоздатності обумовлює актуальність обраної проблематики. Участь особи у створенні господарського товариства є однією з передумов набуття нею комплексу (особистих немайнових і майнових) корпоративних прав і виникнення сфери відносин, що потребує правового регулювання.

Як слушно зазначається в цивілістичній літературі, правове регулювання корпоративних відносин має базуватися на загальних положеннях цивільного законодавства про цінні папери й корпорації, установлюючи відомі межі поводження учасників, але не визначаючи його основного змісту. [1] Набувати корпоративних прав, визначаючи їх обсяг відповідно до економічних запитів та фінансових можливостей кожного із засновників господарського товариства, дає підстави унормований порядок формування, можливого поповнення та подальшого функціонування його статутного капіталу. Можливість урахування запитів заінтересованої особи у корпоративних правовідносинах досягається за рахунок забезпечення нормативно узгодженої (згідно з вимогами закону та приписами установчих документів) та контрольованої (у межах корпоративного контролю) відповідності обсягу корпоративних прав, що підлягають перерозподілу між учасниками корпорації, загальній кількості й розміру часток кожного із них. Диспозитивні засади нормативного закріплення модельних схем належної поведінки учасників корпорації дають їм змогу на власний розсуд визначати бажаний для них обсяг частки участі в корпоративній організації не тільки при первісному формуванні її статутного капіталу. Її обсяг може бути предметом договірного узгодження між первісними і наступними учасниками корпорації (новими правонабувачами) у ході задіяння цивільно-правових механізмів супроводження переходу до інших осіб корпоративних прав, які припадають на відповідну частку. Наприклад, положення ст. 127, п.7 ч. 2

ст. 137, 147 ЦК України (далі — ЦК) закріплюють можливість переходу до інших осіб не тільки частки участі в корпорації в повному обсязі, але і її частини.

Найбільш наочним та показовим з точки зору максимального задіяння правових засобів та механізмів, протягом тривалого часу апробованих у сфері речових відносин, є цивільно-правові механізми забезпечення оборотоздатності корпоративних прав, посвідчених акціями. На відміну від інших видів господарських товариств, визначена характером та обсягом корпоративних прав, посвідчених акцією, частка участі в акціонерному товаристві його учасника (акціонера) не підлягає відчуженню частинами. У сфері корпоративних відносин, що виникають в акціонерному товаристві, застосовуються цивільно-правові механізми та сконструйовані для їх забезпечення правові засоби формування необхідного обсягу частки участі в корпорації. Загальна частка участі акціонера в акціонерному товаристві, яка визначає бажаний для нього обсяг корпоративних прав, формується ним особисто шляхом набуття майнових прав (права власності) на відповідну кількість акцій. Досягнення вказаної правової мети забезпечується закріпленням правового режиму акції як правового засобу фіксації та посвідчення корпоративних прав. Акція є цивільно-правовим засобом посвідчення визначеної установчими документами акціонерного товариства частки корпоративних прав того самого змісту та однакового (щодо інших акцій аналогічного класу єдиного їх випуску) найменшого обсягу частки участі акціонера (власника акції) у відповідному акціонерному товаристві. У цьому значенні акції застосовуються для формування складеного (із переданого засновниками майна, вартість якого відповідає на момент створення АТ номінальній вартості загальної кількості емітованих ним акцій) статутного капіталу відповідного акціонерного товариства. Цивільно-правові механізми, які передбачають застосування акцій як правового засобу фіксації, посвідчення, здійснення, передачі, відновлення і захисту корпоративних прав, одночасно визначають можливість урахування розміру частки участі акціонера в корпорації у ході їх набуття та реалізації (у широкому розумінні). Зокрема, при формуванні складеного капіталу акціонерного товариства, розподілі прибутку, корпоративному управлінні (наприклад, при голосуванні за принципом: одна акція — один голос), отриманні вартості майна в разі його ліквідації тощо. Виходячи з цього, у цивілістичній доктрині дореволюційного періоду акціонерне товариство відносили до товариств, що є об’єднанням капіталів, протиставляючи їх товариствам, що є об’єднаннями осіб.

Закріплення для акцій правового режиму об’єктів цивільних прав і можливість їх віднесення до різновидів майна і об’єктів права власності дає змогу оптимізувати цивільно-правові механізми забезпечення безперешкодної участі посвідчених ними корпоративних прав у майновому обороті. Цивільно-правові засоби, застосування яких опосередковує механізм передачі корпоративних прав, ґрунтуються на оборотоздатно­сті акцій. Одним із основних цивільно-правових засобів забезпечення оборотоздатності корпоративних прав, посвідчених акціями, є правочини, вчинення яких має наслідком їх перехід до нових правонабувачів, які набувають статусу учасників корпоративних відносин. Характерний для правової природи тісний правовий зв’язок власне акцій у значенні документів та посвідчених ними корпоративних прав дає можливість одночасно з переходом речових прав (прав власності) на акції передати і посвідчені ними зобов’язальні права. Ринок цінних паперів (і, зокрема, акцій) як сукупність правочинів, учинених учасниками майнового обороту, охоплює комплекс суспільних відносин, пов’язаних з їхнім обігом. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» обігом цінних паперів (включаючи і акції) є вчинення правочинів, пов’язаних з переходом прав власності на цінні папери і прав за цінними паперами, за винятком договорів, що укладаються під час розміщення цінних паперів. У цивілістичній літературі під обігом цінних паперів пропонують розуміти правочини не тільки ті, що призводять до зміни їхнього власника, але й ті, що опосередковують настання «інших правових наслідків для власника цінного папера» (передача в довірче управління, на зберігання, у заставу тощо). [2] Однак, А. Ю. Бушев, вважаючи таке визначення зайво широким, пропонує поняття «обіг акцій» розглядати як зміну їхніх власників у результаті здійснення цивільно-правових правочинів, а також настання інших зазначених у законі юридичних фактів. [3] Інший підхід до аналізу визначення обігу цінних паперів пропонує Л. Р. Юлдашбаєва. Вона вважає, що обіг — це не просто процес укладення правочинів сам по собі, а й сукупність цих правочинів. Тому в законодавстві повинні визначатися загальні засади обігу емісійних цінних паперів як сукупність цивільно-правових правочинів, що мають наслідком перехід прав на цінні папери. [4] Обіг акцій має місце у всіх випадках їх участі у цивільному обороті, тобто їх передачі першими набувачами (власниками) іншим особам, окрім їхнього первісного розміщення. У цьому разі має місце їх «вторинний обіг» на т. зв. «вторинному ринку», що охоплює сукупність усіх правочинів, укладення яких має наслідком перехід акцій від одного власника до іншого. Тут оборот акцій регулюється багато в чому загальними нормами, застосовуваними до відносин по передачі будь-якого рухомого майна у власність (інше речове право). Під цивільним оборотом слід розуміти структурно визначену окремими змістовно різноманітними сегментами певну всеохоплюючу сферу майнових відносин, динамічність якої забезпечується шляхом укладення правочинів або здійснення інших правомірних дій (наприклад, юридичних вчинків). [5] Ці правочини можуть учинятись не тільки між акціонерами та третіми особами, але і між акціонерами та акціонерним товариством. Прикладом останньої категорії правочинів можуть служити випадки можливості здійснення викупу акціонерним товариством розміщених ним акцій власних випусків. На практиці слід ураховувати, що акціонерне товариство має право, а не обов’язок викупу власних акцій. Як слушно наголошується у постанові Верховного Суду України від 25 листопада щодо касаційної скарги ВАТ «УНДІ АП», можливість придбання акціонерним товариством власних акцій встановлена ст. 32 Закону України «Про господарські товариства», але в цій статті закріплено право товариства викупити в акціонера акції, а не його обов’язок. Цікавою є також вітчизняна судова практика в разі забезпечення захисту прав акціонерів, що набули посвідчених акціями корпоративних прав, не будучи учасниками прийняття відповідних рішень. З цього приводу у постанові Верховного суду України від 31 січня 2006 року по касаційній скарзі ВАТ «ФК „УНГ"» у справі № 149/66–40/125 про спонукання до укладення договору купівлі-продажу акцій зазначається, що акціонер має право вимагати викупу акцій на підставі рішення акціонерного товариства про свою реорганізацію навіть у разі, якщо цей акціонер не голосував за прийняття рішення про реорганізацію.

Слід навести цікавий і повчальний досвід окремих зарубіжних країн щодо забезпечення захисту прав акціонерів у сфері обігу корпоративних прав, посвідчених акціями, врахування якого має важливе значення в період становлення вітчизняного ринку цінних паперів. Згідно з законодавством та правозастосовною практикою США у майновому обороті цієї країни, відповідно до загальних принципів права, вільна передача акцій завжди була однією з відмінних ознак корпорації. Тому суди часто визнавали незаконними положення установчих документів корпорацій, у яких містились обмеження передачі акцій. Подібні судові рішення ґрунтувалися на тому, що акціонер як власник акцій не повинен обмежуватися у праві розпоряджатись ними. Втім, останнім часом законодавство та практика американських судів з цього питання дещо змінилась. У законодавчому порядку (на рівні положень ст. 6.27 Зразкового закону про корпорації правомірними визнаються обмеження на передачу акцій, установлених з метою: а) підтримки статусу корпорації, якщо він залежить від числа або складу акціонерів; б) збереження положення, при якому корпорація не підпадає під дію окремих законів про обіг цінних паперів; в) у будь-яких інших розумних цілях. Заслуговує на увагу той факт, що встановлення обмежень на передачу акцій не змінює статуту корпорації, не приводить до автоматичного перетворення відкритої корпорації у закриту. Про наявність обмеження просто має бути обов’язково зазначено в сертифікаті акції, а якщо акції випущені без сертифікатів, то в інформації, що розсилається акціонерам.

Обмеження на вільну передачу акцій у США можуть уводитися, наприклад: а) шляхом установлення обов’язку акціонера спочатку запропонувати корпорації або іншим особам (звичайно акціонерам) придбати обмежені в обігу акції. У цьому разі такі особи мають право, подібне до переважного права покупки акцій, що випускаються товариством; б) за допомогою введення заборони на відчуження акцій певним особам або групам осіб. Наприклад, може бути визнана законною заборона продажу акцій посадовим особам конкуруючих організацій, але незаконною — установлення обмеження, що має характер расової дискримінації. Як зазначає О. М. Сиродоєва, було б важко застосовувати такі правила, у континентально-правовій системі. Положення чинного корпоративного законодавства України в цій важливій сфері мають суттєві прогалини, що підлягають усуненню шляхом його подальшого вдосконалення.

Окремою важливою проблемою забезпечення оборотоздатності корпоративних прав, посвідчених акціями, є визнання недійсними правочинів, предмет яких становить передача або інші юридично вагомі дії стосовно акцій. На правочини стосовно акцій поширюються загальні правила про недійсність правочинів, установлені нормами Глави 16 ЦК (природно, з урахуванням специфіки, пов’язаної з особливостями правового режиму акцій, специфіки їх обігу, а також обліку прав на них).

На вітчизняному ринку цінних паперів особливо поширеними є правочини, спрямовані на відчуження акцій шляхом їх передачі у власність інших осіб (зокрема, купівля-продаж , міна, дарування) або на підставі інших речових прав (наприклад, прав на чужі речі, специфіка яких визначена положеннями, закріпленими Главами 30–32 ЦК). Г. Ф. Шершеневич, розглядаючи свого часу питання щодо самої можливості купівлі-продажу прав вимоги, у тому числі й посвідчених цінними паперами, писав: «Продавати й купувати можна тільки речі як частини фізичного світу. Втім, досить часто поняття купівлі-продажу розширюють за межі матеріального світу, ставлять поряд із речами виключні права, а також права вимоги, наприклад, говорячи про купівлю-продаж векселів. Виходячи з цього, є очевидним, що поняття купівлі-продажу розширюється законодавством при оплатному відчуженні прав. Але, разом з тим, купівля-продаж втрачає свої відмінні риси, зливаючись почасти з уступкою прав за зобов’язаннями… якщо це питання може вважатися спірним у науці, то з погляду законодавства немає, здається, сумніву в тому, що продавати й купувати тільки речі…». [6] Водночас, виходячи з сучасної цивілістичної доктрини (і з урахуванням положень чинного законодавства України) договір купівлі-продажу може визнаватися підставою передачі іменної акції й прав, нею засвідчених. [7]

Договори купівлі-продажу , у яких продавцем або покупцем виступають акціонери, що є фізичними особами, найчастіше укладаються за участю професійних учасників ринку цінних паперів — торговців цінними паперами. Договори купівлі-продажу акцій укладаються в письмовій формі, і в них, як правило, передбачається ряд стандартних умов: найменування й місцезнаходження сторін; кількість і тип акцій; ціна продажу акцій; строк оплати; міжнародний ідентифікаційний номер акцій; найменування акціонерного товариства, що випустило акції (емітента) тощо. На практиці виникають питання щодо окремих наслідків визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій. Зокрема, у судовій практиці не виникає проблем стосовно визначення наслідків недійсності договору в частині припинення права власності на акції як на речі. Однак положення чинного законодавства не містять указівок щодо легітимності корпоративних прав, реалізованих акціонером до моменту винесення рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, згідно з яким він набув статусу акціонера. Слід погодитись із думкою щодо хибності практики визнання недійсними рішень загальних зборів, проведених за участю набувача акцій за договором, визнаним недійсним. Корпоративні відносини, що виникли на підставі укладення такого договору, можна припинити лише на майбутнє.

Укладення договору міни, предметом якого є обмін акцій на інше майно, підпорядковується правилам ст. 715 ЦК. За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (ст. 716 ЦК), положення про договір поставки, договір контрактації або інший договір, елементи яких містяться в договорі міни. При цьому кожна зі сторін визнається продавцем акцій, які вона зобов’язується передати, і покупцем майна (включаючи і цінні папери), які вона зобов’язується прийняти в обмін. Товари (акції) або інші предмети обміну передбачаються рівними в ціновому вираженні, в іншому випадку договором може бути передбачена можливість доплати за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч. 3 ст. 715 ЦК).

Договір міни акцій укладається в письмовій формі й лише за бажанням сторін може бути посвідчений у нотаріальному порядку. У договорі міни мають зазначатися: сторони договору, їхнє місцезнаходження (проживання); кількість, тип, ідентифікаційні номери й ціна акцій; найменування й ціна товару, на який обмінюються акції, інші істотні умови. Отже, акції можуть обмінюватися на інше майно (речі, майнові права та інші цінні папери) або на інші акції. Повчальною є практика Вищого господарського суду України щодо досліджуваного питання. Посилаючись на порушення вимог постанови КМ України та НБУ від 10.09.1992 року «Про затвердження правил виготовлення та використання вексельних бланків», згідно з якими векселі можуть видаватися лише для оплати за фактично наданий товар, ураховуючи, що вони були предметом договору міни № К/28–99 від 06.12.1999 року цінних паперів (векселів на акції), Позивач просив визнати договір недійсним. У постанові Вищого господарського суду України від 11 травня 2005 року по справі № 39/252 (30/88–10/ 42-Д32 /9–18/141) зазначається, що вексель може виступати і як засіб платежу, і як товар, який може продаватися та обмінюватися на інший товар (акції), а тому правові підстави для визнання недійсним договору міни № К/28–99 від 06.12.1999 року відсутні, у зв’язку з чим позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Безоплатна передача або зобов’язання передати акцію її набувачеві у власність може здійснюватися за договором дарування, адже положення ст. 717 ЦК не містять обмежень щодо речей, які можуть бути об’єктом передачі за цим договором. На практиці виникають питання щодо форми договору дарування акцій та визначення наслідків недійсності правочинів, при укладенні яких мають місце вади їх форми. Стаття 719 ЦК допускає укладення договору дарування будь-яких різновидів майна як у письмо­вій, так і в усній формі. Якщо ж дарувальником акцій виступає акціонер-фізична особа, договір має бути укладений у письмовій формі. У літературі висловлено думку, що договори дарування повинні в обов’язковому порядку засвідчувати нотаріально, оскільки вони є найбільш заперечними в судовій практиці. [8]

На практиці має враховуватися специфіка вчинення, виконання та визнання недійсними правочинів стосовно акцій за участю професійних учасників ринку цінних паперів. У розділі ІІІ Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» передбачені форми здійснення професійної діяльності учасників ринку цінних паперів. Професійна діяльність на фондовому ринку — це діяльність юридичних осіб з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, що відповідає вимогам, установленим для такої діяльності законодавством. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами провадиться торговцями цінними паперами після отримання ліцензії і зазвичай опосередковується укладенням договорів андеррайтингу, купівлі-продажу , доручення, комісії, зберігання, довірчого управління, а також надання консультативних, інформаційних послуг на ринку цінних паперів тощо.

У зв’язку із цим постає питання про те, які види договорів можуть застосовуватись для опосередкування тих або інших сфер професійної діяльності учасників ринку цінних паперів і в чому полягає специфіка визнання їх недійсними. До договорів, укладення та виконання яких здійснюється за участю торговців цінними паперами і забезпечує обіг емісійних цінних паперів (зокрема, акцій), можуть бути віднесені брокерський, дилерський, депозитарний договори, договір довірчого управління цінним паперами, договори на ведення реєстру власників іменних цінних паперів і на здійснення клірингової діяльності (з визначення взаємних зобов’язань по правочинах із цінними паперами і їхнім заліком) тощо. Брокерський і дилерський договори забезпечують опосередкований перехід речового права на емісійні цінні папери від однієї особи до іншої.

Брокерською діяльністю визнається вчинення правочинів, у яких повірений або комісіонер (професійний учасник ринку цінних паперів) на підставі договору доручення або комісії відповідно виступає брокером. Брокерська діяльність може здійснюватися й на підставі доручення на здійснення таких правочинів за відсутності вказівок на повноваження повіреного або комісіонера в договорі. Тут брокер виступає як повірений у договорі, укладеному за моделлю договору доручення. Зовсім іншу правову природу має дилерський договір. Дилером (продавцем у договорі) може виступати тільки юридична особа, що є професійним учасником ринку цінних паперів. Покупцем може бути як юридична, так і фізична особа. Дилерською діяльністю визнається здійснення правочинів купівлі-продажу цінних паперів від свого імені й за свій рахунок шляхом публічного оголошення цін покупки й/або продажу цінних паперів із зобов’язанням покупки й/або продажу цих паперів за оголошеними дилером цінами. Відмінності дилерського договору від брокерського полягають у тому, що дилер тільки здійснює купівлю-продаж цінних паперів за свій рахунок за заздалегідь оголошеними цінами. У разі відхилення дилера від укладання договору за оголошеними цінами до нього може бути пред’явлений позов про примусове укладення договору й/або про відшкодування заподіяних клієнтові збитків.

Природно, участь корпоративних прав, посвідчених акціями, у цивільному обороті припускає вчинення правочинів, стороною яких є непрофесійні учасники ринку цінних паперів. Наприклад, акціонер без посередників здійснює відчуження належних йому акцій або фізична особа отримує їх у спадщину. У цій сфері діють норми ЦК, але на практиці слід враховувати наявність вимог та правил набуття речових прав на акції, установлених спеціальним законодавством України про цінні папери. Це, наприклад, урахування нормативних вимог щодо процедури ведення реєстру власників іменних цінних паперів або правил передачі прав на акції, випущених у бездокументарній формі, визначених Законом України «Про Національну депозитарну систему України і особливості електронного обігу цінних паперів». На недосконалість цивільно-правових механізмів передачі корпоративних прав, посвідчених акціями, вказує і той факт, що в спеціальній літературі продовжується задавнена дискусія. Зокрема, обговорюється питання про те, які правочини повинні й можуть служити підставою для передачі акцій та відповідно всіх посвідчених ними корпоративних прав від однієї особи до іншої — договір купівлі-продажу або будь-який інший правочин, що може опосередковувати оборот рухомого майна, чи необхідна наявність інших юридичних фактів. Згідно із загальними засадами функціонування вітчизняного ринку цінних паперів, а також виходячи з міжнародної практики, правові підстави переходу прав, посвідчених акціями, визначаються відповідними договорними механізмами та актами реєстрації такого переходу.

Таким чином, передачі корпоративних прав опосередковуються цивільно-правовими механізмами, у межах яких одним із правових засобів забезпечення їх оборотоздатності постають правочини. Загалом відносини у сфері вчинення, виконання та визнання недійсними цих правочинів підпорядковуються загальним правилам цивільно-правового регулювання. Специфіка правового режиму акцій обумовлює застосування окремо сконструйованих цивільно-правових механізмів передачі посвідчених ними корпоративних прав. Це механізми, пов’язані з набуттям та переходом корпоративних прав, відчуженням акцій або частки учасника у майні іншого різновиду господарських товариств. Певну специфіку мають цивільно-правові механізми реалізації права на переважне придбання акцій або частки учасника у майні господарського товариства, звернення стягнення на акції або частку учасника у майні господарського товариства тощо. На практиці слід ураховувати, що чинне законодавство України передбачає можливість звернення стягнення на акції або частку учасника в господарському товаристві іншого виду і не передбачає можливості звернення стягнення на корпоративні права. З огляду на законодавче поширення права власності на акції, акціонери можуть здійснювати захист своїх прав та законних інтересів шляхом подачі позовів щодо визнання права власності на акції або здійснювати витребування їх із чужого незаконного володіння шляхом віндикації. Оптимізації вимагають механізми захисту прав та правоохоронюваних інтересів акціонерів у сфері укладення, зміни, розірвання або визнання недійсними договорів на ведення реєстру власників іменних цінних паперів (зокрема, акцій). У сфері захисту корпоративних прав, посвідчених акціями, важливе місце займає визнання правочинів, що опосередковують їх обіг, недійсними. Вади цих правочинів (наприклад, вади форми, змісту, волевиявлення, суб’єктного складу тощо) є підставою для констатації факту їх нікчемності або їх оспорюваності у судовому порядку. Викладене дає підстави дійти висновку про те, що цивільно-правові засоби та механізми, що забезпечують здійснення й захист прав та законних інтересів акціонерів, потребують подальшого вдосконалення.

1. Суханов Е.А. Вступительная статья к кн. Белова В. А. Ценные бумаги в российском гражданском праве. — М., 1996. — С. 3–4.
2. Файзутинов И. Ш. Акции по российскому законодательству. — М., 1994. — С. 7.
3. Бушев А. Ю., Скворцов О. Ю. Акционерное право: Вопросы теории и судебно-арбитражной практики. — М., 1997. — С. 10.
4. Юлдашбаева Л. Р. Правовое регулирование оборота эмиссионных ценных бумаг. — М., 1999. — С. 159.
5. Яроцький В. Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання майнових відносин (основи інструментальної концепції). — Х., 2006. — С. 436.
6. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права. — М., 1995. — С. 317.
7. Бушев А.Ю., Скворцов О.Ю. Акционерное право: Вопросы теории и судебно-арбитражной практики. — С. 15–16.
8. Див.: Мамай В. Ещё раз об акции и выплате дивидендов // Хозяйство и право. — 1995. — № 6. — С. 88.