ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Окремі питання державної реєстрації договору в цивільному праві України

С. О. Бродовський
кандидат юридичних наук,
професор кафедри господарського та екологічного права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, адвокат

Н. О. Бородовська
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри господарського та екологічного права Прикарпатськоaго юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ

Прийняття ЦК України 2003 року в цілому позитивно позначилося на регулюванні майнових та особистих немайнових відносин в Україні. Проте окремі цивільно-правові інститути, як-то інститут державної реєстрації договору, на жаль, проявляють себе достатньо неоднозначно. У зв’язку з цим виникає необхідність дослідження окремих положень державної реєстрації договору в цивільному праві України, що є безпосередньою метою цієї статті.

Державні реєстрації, що застосовуються у цивільному праві України, можуть бути класифіковані за різними ознаками. Наприклад, за видами державних органів, що здійснюють таку реєстрацію, чи за способом установлення державної реєстрації (законний чи підзаконний), за видами відносин, у яких здійснюється державна реєстрація (у договірних відносинах, у відносинах інтелектуальної власності тощо), або за предметом реєстрації (права, речі, правочини та договори тощо).

Крім цього, державна реєстрація передбачена стосовно: фізичних осіб, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 року № 35 «Про затвердження Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання»; юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, згідно із Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»; нормативно-правових актів, відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» тощо.

Отже, під державною реєстрацією нами розуміється вчинення легальних дій компетентним органом щодо визначеного нормативним актом юридичного факту або одного з його елементів. При цьому мета державної реєстрації визначається самим змістом державної реєстрації. Наприклад, унесенням змін до відповідного державного реєстру або ж визнання державою (легалізація) конкретного суспільного відношення та надання йому правового захисту, або ж здійснення контролю щодо відповідності змісту правовідношення його нормативно-правовому регулюванню.

Згідно з п. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації. Отже, із здійсненням державної реєстрації законодавець прямо пов’язує настання надзвичайно важливого правового результату — укладення договору.

За моментом виникнення прав і обов’язків договори в цивільному праві України поділяються на консенсуальні та реальні. Якщо в акті цивільного законодавства прямо не вказано, що договір є або може бути реальним, то він вважається консенсуальним (пп. 1, 2 ст. 640 ЦК України). Таким чином, особливістю цивільно-правових договорів, які підлягають державній реєстрації, є те, що вони завжди є консенсуальними, а моментом їх укладення є момент здійснення державної реєстрації.

При цьому в п. 2 ст. 220 ЦК України вказано: якщо сторони домовилися стосовно всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступного нотаріального посвідчення договору не вимагається.

Однак, аналогічної ситуації у разі встановлення державної реєстрації договору виникнути не може, через те, що ні часткове, ані повне виконання договору, що підлягає державній реєстрації, його сторонами або ж навіть учинення перешкод третьою стороною у здійсненні державної реєстрації договору, не може бути підставою для визнання такого договору укладеним. А відтак, державна реєстрація договору, що встановлена законом, є не просто обов’язковою вимогою щодо такого правовідношення, а має правостворюючий характер.

З іншого боку, домовленість сторін договору, як юридичний факт і їх волевиявлення втрачають у такому разі своє значення, оскільки виникнення договору вже пов’язано не з цими категоріями, а з діями державного чи іншого наділеного відповідною компетенцією органу. А з цим неможливо погодитись, оскільки останнє прямо суперечить диспозитивності у регулюванні цивільно-правових відносин.

Разом з цим у п. 3 ст. 640 ЦК України вказано, що в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації договору він є укладеним з моменту державної реєстрації. Отже, державній реєстрації у часі завжди передує нотаріальне посвідчення договору.

При цьому відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Отже, по-перше, нотаріальне посвідчення договору матиме наслідком надання юридичної вірогідності такому договору. По-друге, у ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК України нікчемність правочину означає його неоспорюваність, тобто безумовну недійсність.

Таким чином, правочин щодо якого дотримано вимогу про його нотаріальне посвідчення і до моменту здійснення його державної реєстрації є юридично вірогідним і дійсним. У такому разі виникає закономірне питання, якою ж є така необхідність у здійсненні державної реєстрації договору, якщо відомо, що державна реєстрація і договору, і правочину, як власне і їх нотаріальне посвідчення, має одну й ту саму мету: визнання юридичного факту державою.

Це питання є ще більш актуальним через те, що відповідно до п. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, установлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Отже, державній реєстрації підлягає правочин, що на той момент є юридично вірогідним та внаслідок нотаріального посвідчення є дійсним. А значить, підстав для пов’язування державної реєстрації договору та моменту його укладення, як це здійснено в п. 3 ст. 640 ЦК України, немає.

Якщо звернути увагу на те, щодо яких саме договорів установлено державну реєстрацію, то до них належать: договір купівлі-продажу, міни земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти; договір довічного утримання (догляду), за якими передається набувачеві у власність нерухоме майно; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше ніж три роки; договір управління нерухомим майном; інші правочини, державна реєстрація яких передбачена законом.

Так, державна реєстрація встановлюється щодо договорів, за якими передаються майнові права на нерухомість. Проте у ст. 182 ЦК України вказано, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (п. 2 ст. 182 ЦК України). Отже, державна реєстрація договору в Україні застосовується щодо об’єктів нерухомості через державну реєстрацію договорів та державну реєстрацію речових прав на нерухомі речі. У цьому разі виникає друге закономірне питання, а якою ж є така потреба у дублюванні державних реєстрацій щодо об’єктів нерухомого майна, попри те, що державна реєстрація прав є більш широким за змістом поняттям, порівняно із державною реєстрацією договорів, оскільки останні є лише підставою виникнення, зміни та припинення відповідних речових прав.

Важливо також підкреслити, що у ЦК України відсутня єдність поглядів і щодо підстав установлення державної реєстрації. Так, згідно з п. 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, установлених законом. Проте у п. 2 ст. 640 ЦК України вказано, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Якщо поширити цю норму і на відносини державної реєстрації договору, то з цього випливатиме наслідок можливості встановлення державної реєстрації, від якої залежить дійсність договору, на підставі актів цивільного законодавства взагалі, а не тільки тих, що є законними нормативно-правовими актами.

На підставі зазначеного можна дійти висновку, що державна реєстрація договору в цивільному праві України не є досконалою і вже сьогодні потребує вироблення загальних засад її здійснення та істотного доопрацювання її сучасного правового регулювання.