АКТУАЛЬНИЙ КОМЕНТАР

Оскарження рішень загальних зборів учасників у господарських товариствах — питання теорії та практики

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук,
партнер юридичного товариства «Юрпайінтел»

Останнім часом у юридичних виданнях чимало уваги приділяється корпоративним відносинам у господарських товариствах, які виникають між його учасниками та органами господарського товариства при прийнятті рішень у сфері управління його господарською діяльністю. Підвищений інтерес до цих питань серед науковців та практиків передусім зумовлений великою кількістю судових справ у спорах, пов’язаних із корпоративним управлінням у господарських товариствах. Особливо увагу серед таких спорів привертають судові спори, що стосуються оскарження рішень загальних зборів учасників господарських товариств та визнання їх недійсними.

Право на оскарження рішень загальних зборів учасників господарського товариства та підвідомчість спору

Оскарження до суду рішень загальних зборів учасників господарського товариства охоплюється поняттям корпоративного спору, тобто спору, що випливає з корпоративних відносин. Разом із цим при вирішенні питання про право на оскарження до суду рішень загальних зборів учасників господарського товариства слід ураховувати, що процесуальне законодавство (ст. 1 ГПК України, статті 1, 3 ЦПК України) містить загальний принцип, згідно з яким до суду звертаються особи за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та охоронюваних законом інтересів.

Тому при вирішенні питання про право на оскарження до суду рішень загальних зборів учасників господарського товариства слід брати до уваги як сам характер відносин, що складаються у зв’язку із корпоративним управлінням у господарському товаристві при прийнятті загальними зборами товариства рішень, так і склад учасників цих відносин і зміст їх взаємних прав та обов’язків, від чого залежить не тільки правильне визначення способу захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів, а і взагалі можливість оскарження до суду рішень загальних зборів учасників господарського товариства та визначення підвідомчості конкретного судового спору.^[2]

Відповідно до ст. 97 ЦК України управління господарським товариством здійснюється через його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше прямо не встановлено законом.^[3] За статтею 98 ЦК України загальні збори учасників господарського товариства мають право приймати рішення з усіх питань його діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. Згідно з ч. 1 ст. 88 ЦК України та ч. 2 ст. 65 ГК України компетенція загальних зборів учасників господарського товариства та порядок прийняття ними обов’язкових для інших органів господарського товариства рішень, як будь-якого органу юридичної особи, визначаються у законі та установчих документах товариства.

Особливістю відносин, які складаються у зв’язку із здійсненням управління загальними зборами учасників діяльністю господарського товариства, є те, що кожен з учасників господарського товариства, особисто здійснюючи своє корпоративне право на управління господарським товариством, може його реалізувати виключно через участь у загальних зборах учасників, рішення яких приймаються спільно всіма присутніми учасниками від імені органу юридичної особи.^[4]

Відповідно до загального змісту ч. 1 ст. 92 ЦК України тільки рішення, прийняті учасниками господарського товариства на загальних зборах, можуть бути підставою для набуття взаємних цивільних прав та обов’язків для господарського товариства та його учасників.

Здійснення корпоративного управління господарським товариством через участь у загальних зборах його учасників та прийняття загальними зборами обов’язкових рішень охоплюється загальним поняттям «корпоративні відносини».

Визначення поняття «корпоративні відносини» наведено у ч. 3 ст. 167 ГК України. Згідно із цією нормою під корпоративними розуміють відносини, які виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. При цьому згідно із ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.^[5]

Таким чином, під корпоративними відносинами слід розуміти правові відносини, які складаються між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, а також між ними та господарським товариством, з приводу набуття, здійснення, розпорядження та припинення корпоративних прав, передбачених ч. 1 ст. 167 ГК України та ст. 116 ЦК України, а також інших прав, які передбачаються в інших законах, зокрема Законі України «Про господарські товариства», або в установчих документах господарського товариства.

Право на оскарження до суду рішення загальних зборів учасників господарського товариства має будь-який із його учасників (акціонерів), як особа, якій належить корпоративне право щодо такого товариства. Зокрема, право учасників господарського товариства оскаржувати до суду будь-яке рішення загальних зборів прямо передбачене у ч. 5 ст. 98 ЦК України.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України спори, що пов’язані з корпоративними відносинами, підвідомчі господарському суду. Зокрема, за вказаною нормою господарському суду підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Право на оскарження до суду рішення загальних зборів товариства відповідно до загальних засад цивільного та процесуального законодавства має також будь-яка інша особа, прав і охоронюваних законом інтересів безпосередньо якої стосується рішення загальних зборів товариства. Разом із цим треба зазначити, що оскаржувати рішення загальних зборів товариства можуть особи, які не є його учасниками (акціонерами) за умови, якщо воно порушуватиме їх законні права та охоронювані законом інтереси. Наприклад, таке право мають особи, які входять до складу (обіймають посади) виконавчих та інших органів господарського товариства та призначаються на відповідні посади згідно з законом та установчими документами товариства загальними зборами його учасників (акціонерів) у разі їх звільнення (відсторонення, усунення) та/або дострокового припинення з ними трудового договору. Однак, зважаючи на те, що правові відносини між господарським товариством та такими особами не будуть охоплюватися власне корпоративними відносинами, справи у таких спорах не підвідомчі господарському суду та підсудні судам загальної юрисдикції.^[6]

Підстави та предмет позову при оскарженні рішень загальних зборів учасників господарського товариства

Стаття 12 ГПК України містить вичерпний перелік підстав, за яких будь-який суб’єкт господарювання може звернутися до господарського суду з відповідним позовом за захистом порушених прав та охоронюваних законом інтересів.^[7]

Підстави для звернення учасників корпоративних відносин до господарського суду зазначені у п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, які вказують на підсудність господарському суду двох категорій спорів, незалежно від наявності у його сторін статусу суб’єкта господарювання: спорів між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув; а також спорів між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Однак забезпечення судом захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників корпоративних правовідносин у господарських товариствах прямо пов’язане не тільки із закріпленими процесуальним законодавством підставами для звернення до суду, а й правильним вибором учасниками корпоративних правовідносин способу захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів при зверненні до суду з відповідним позовом.

Вірне обрання учасниками корпоративних правовідносин способу захисту, адекватного порушенню їх законних прав та охоронюваних законом інтересів, прямо пов’язане з предметом позову, тобто з тим, чого саме треба просити позивачеві у заявленому позові та в який спосіб суд, розглянувши справу по суті заявлених позовних вимог, має забезпечити захист порушених законних прав та охоронюваних законом інтересів сторін судового спору.

З приводу цього слід зазначити, що ч. 5 ст. 98 ЦК України лише загальним чином вказує про право учасників господарського товариства оскаржувати до суду будь-яке рішення загальних зборів. Однак, ані ЦК України та ГК України, ані Закон України «Про господарські товариства» не містять норм, які б дозволяли конкретизувати, яку саме вимогу треба заявляти у позові при оскарженні до суду рішень загальних зборів учасників господарського товариства. Відсутність відповідних норм, які б давали можливість правильно визначити спосіб захисту у справах, пов’язаних з оскарженням рішень загальних зборів учасників господарського товариства, певною мірою викликає ускладнення у правозастосуванні при вирішенні судами корпоративних спорів.

У зв’язку з цим при визначенні способу захисту у справах, пов’язаних з оскарженням рішень загальних зборів учасників господарського товариства, слід керуватися загальними нормами ст. 16 ЦК України, якою визначаються способи захисту цивільних прав та інтересів судом, та ст. 20 ГК України^[8], якою встановлено способи захисту прав суб’єктів господарювання.

Так, згідно з приписами ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Перелік способів захисту наведений у ч. 2 ст. 16 ЦК України^[9]. У цій нормі законодавцем наведено десять самостійних способів захисту цивільних прав та інтересів: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов’язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Дещо схожий перелік способів захисту прав та законних інтересів містить ч. 2 ст. 20 ГК України. Згідно з наведеним у вказаній нормі переліком права та законні інтереси суб’єктів господарювання можуть захищатися шляхом: 1) визнання наявності або відсутності прав; 2) визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; 3) відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання; 4) припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; 5) присудження до виконання обов’язку в натурі; 6) відшкодування збитків; 7) застосування штрафних санкцій; 8) застосування оперативно-господарських санкцій; 9) застосування адміністративно-господарських санкцій; 10) установлення, зміни і припинення господарських правовідносин та іншими способами, передбаченими законом.

Утім, аналіз наведених у ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України способів захисту законних прав та охоронюваних законом інтересів дає підстави зробити висновок про відсутність способів захисту, які б прямо стосувалися оскарження рішень загальних зборів учасників господарських товариств.

Про те, які із зазначених способів захисту можна обирати у разі оскарження рішень загальних зборів, можна лише здогадуватись за їх загальним змістом, ураховуючи юридичну природу рішень загальних зборів учасників господарського товариства та правових наслідків, які настають з їх прийняттям для учасників корпоративних відносин.^[10]

Серед наведених способів захисту, на перший погляд, найбільш прийнятними, що відповідають юридичній природі рішень загальних зборів учасників господарського товариства, є: визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 1 ст. 16 ЦК України); визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів (п. 2 ч. 2 ст. 20 ГК України).

Утім, застосування при оскарженні рішень загальних зборів учасників товариства вимоги про недійсність їх рішень на підставі п. 2 ч. 1 ст. 16 ЦК України або п. 2 ч. 2 ст. 20 ГК України викликає деякі ускладнення.

Так, за змістом п. 2 ч. 2 ст. 20 ГК України можна зробити висновок, що недійсними повністю або частково можуть визнаватися не тільки акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а й акти інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів.

За загальним змістом зазначеної норми на її підставі визнаним недійсним може бути акт будь-якої юридичної особи. Однак указана норма за колом осіб, які можуть скористатися зазначеними в ній способами захисту своїх законних прав та охоронюваних законом інтересів, стосується лише суб’єктів господарювання та споживачів, а тому, якщо керуватися буквальним змістом цієї норми, вона не може бути використана учасниками господарського товариства при оскарженні рішень його загальних зборів, якщо вони не є суб’єктом господарювання або споживачем. Крім цього, у зазначеній нормі йдеться про визнання недійсними лише актів органів державної влади, органів місцевого самоврядування та актів інших суб’єктів за умови, якщо вони суперечать законодавству або ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання, проте, нічого не вказано про визнання недійсними їх рішень.

Подібні проблемні питання виникають й щодо застосування при визнанні недійсними рішень загальних зборів учасників товариства і інституту недійсності правочинів на підставі п. 2 ч. 1 ст. 16 ЦК України.

Разом з цим необхідно зазначити, що «Узагальнення судової практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств» від 1 січня 2004 року, схвалене Президією Верховного Суду України, свідчить що сьогодні господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, зокрема актів органів господарських товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов’язковий характер.

З цього приводу заслуговує на увагу позиція, викладена у роз’ясненні Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 року N 02-5/35. У пункті 1 вказаного документа задля однакового і правильного вирішення спорів, пов’язаних із визнанням недійсними актів державних чи інших органів, президія Вищого господарського суду України роз’яснює, що саме треба розуміти під «актами державного чи іншого органу» при вирішенні справ, пов’язаних із визнанням їх недійсними.

Зокрема, згідно з викладеним у роз’ясненні баченням змісту цього поняття актом державного чи іншого органу є юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин.^[11] Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, які ним урегульовані, акти поділяються на нормативні^[12] і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. При цьому, на відміну від нормативних актів, акти ненормативного характеру (індивідуальні акти) породжують права і обов’язки тільки у того суб’єкта (чи визначеного ними певного кола суб’єктів), якому вони адресовані.

У пункті 6. 2. 4 Роз’яснення зазначається, що господарські суди мають право розглядати на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов’язковий характер.^[13]

Не викликає сумніву, що викладені у вказаних узагальненнях судової практики, схвалених Президією Верховного Суду України, та роз’ясненнях Президії Вищого господарського суду України позиції мають неабияке важливе як теоретичне, так і практичне значення для забезпечення всебічного й повного вирішення справ про захист прав і законних інтересів учасників (акціонерів) й господарських товариств, забезпечення оперативності вирішення спорів та однакового застосування закону у справах, що стосуються визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариств.

Утім до внесення відповідних змін до процесуального законодавства та норм матеріального права, що стосуються діяльності господарських товариств, визнання недійсними рішень загальних зборів учасників господарських товариств викликатиме багато проблем правозастосування при вирішенні судами зазначеної категорії спорів, адже, крім підстав для оскарження до суду рішень загальних зборів, чинне законодавство прямо не визначає підстав, саме за яких рішення загальних зборів можуть визнаватися недійсними. А викладені у зазначених документах висновки, хоча і орієнтовані на забезпечення однакового і правильного вирішення спорів зазначеної категорії, однак, з урахуванням стану чинного законодавства можна говорити лише про те, що вони базуються більше на загальних засадах чинного законодавства (аналогії закону та права), ніж на чітких нормах матеріального та процесуального права.

Ускладнення правозастосування, що мають місце сьогодні при вирішенні судами справ, пов’язаних з визнанням недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів) господарських товариства, передусім викликані тим, що сьогодні чинне законодавчо не містить норм, які б дозволили чітко відповісти на питання, чи належать рішення загальних зборів учасників (акціонерів) товариства до «актів інших суб’єктів» у розумінні п. 2 ч. 2 ст. 20 ГК України або до «правочинів» у розумінні п. 2 ч. 1 ст. 16 ЦК України.

При вирішенні цього питання слід зважати на висновки, викладені у вказаних узагальненнях судової практики, схвалених Президією Верховного Суду України, та роз’ясненнях Президії Вищого господарського суду України. Зокрема, з цього приводу заслуговує на окрему увагу висновок, що господарські суди мають право розглядати на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, у тому числі актів органів господарських товариств, громадських організацій тощо, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов’язковий характер. А також висновок щодо віднесення таких актів до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), що породжують права і обов’язки у суб’єкта (чи визначеного ними певного кола суб’єктів), якому вони адресовані.

Таким чином, на підставі наведеного можна зробити висновок, що рішення загальних зборів учасників господарських товариств за своїм змістом є актом ненормативного характеру (індивідуальним актом), що породжує права і обов’язки у суб’єктів корпоративних відносин у відповідному господарському товаристві. За юридичною формою рішення загальних зборів учасників господарського товариства є офіційним письмовим документом, який спричиняє певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших правових відносин у господарському товаристві і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин.

Такий висновок дає можливість не лише порівнювати, а навіть і ототожнювати рішення загальних зборів учасників господарського товариства із правочинами. Адже відповідно до наведеного у ч. 1 ст. 202 ЦК України визначення правочину ним є будь-які дії особи (осіб), спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України правочини є підставами для виникнення цивільних прав та обов’язків.

Отже, якщо рішення загальних зборів учасників господарського товариства є актом, що породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших правових відносин у господарському товаристві і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин (тобто породжує права і обов’язки у учасників (акціонерів) та у самого господарського товариства), виникає закономірне питання: чим рішення загальних зборів учасників господарського товариства відрізняється від правочинів та що заважає застосовувати до них відповідні норми ЦК України, які стосуються правочинів?

Відповідаючи на це питання, слід звернути увагу на таке:

1. Згідно із ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи (осіб), спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Рішення загальних зборів учасників господарського товариства є актом, що породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших правових відносин у господарському товаристві і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин. Зокрема, у п. «а» ч. 1 ст. 11 Закону України «Про господарські товариства» серед обов’язків учасників товариства зазначається про обов’язок додержуватись установчих документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства. Подібна норма міститься і у п. «а» ч. 1 ст. 117 ЦК України. Водночас рішення загальних зборів учасників господарського товариства як найвищого органу управління є обов’язковими для самого господарського товариства, що випливає із загального змісту окремих норм про господарські товариства та їх установчих документів.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. На підставі закріплених у ст. 3 ЦК України та загальних засад цивільного законодавства, викладених у статтях 12, 13 ЦК України засад здійснення і меж здійснення цивільних прав, а також відповідних норм про господарські товариства рішення загальних зборів їх учасників не можуть суперечити законодавству та ущемляти (порушувати) права та законні інтереси будь-яких осіб.

3. Згідно із ч. 2 ст. 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Відповідно до ст. 97 ЦК України управління господарським товариством здійснюється через його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше прямо не встановлено законом. Згідно зі ст. 98 ЦК України загальні збори учасників господарського товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу. При цьому відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦК України, ч. 2 ст. 65 ГК України компетенція загальних зборів учасників господарського товариства та порядок прийняття ними обов’язкових для інших органів господарського товариства рішень, як будь-якого органу юридичної особи, визначається у законі та установчих документах, тобто з урахуванням правил дієздатності.

4. Виходячи з ч. 3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Водночас, згідно із частинами 1, 2 ст. 65 ГК України управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Згідно з ч. 2 ст. 98 ЦК України, відповідних норм щодо господарських товариств та положень їх установчих документів, які встановлюють вимоги щодо кворуму присутніх на загальних зборах учасників, порядку голосування тощо, рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від кількості присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Таким чином, указані норми встановлюють правило уособлення волевиявлення присутніх на загальних зборах учасників при прийнятті рішення колегіальним органом господарського товариства — загальними зборами.

5. Згідно із ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. За формою рішення загальних зборів учасників господарських товариств є офіційним письмовим документом, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов’язковий характер для суб’єктів цих відносин.

Зокрема, ч. 9 ст. 41 та ч. 5 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» стосовно акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю передбачають ведення протоколу загальних зборів, в якому фіксується хід проведення загальних зборів та прийняті рішення щодо питань, винесених на розгляд загальними зборами.

6. Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Рішення загальних зборів учасників господарського товариства є обов’язковими для виконання виконавчими та іншими органами господарського товариства, а також для його учасників (акціонерів). А тому вони не можуть не створювати настання реальних правових наслідків як для товариства, так і його учасників (акціонерів).

Слід зазначити, що наведеного достатньо для висновку, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства як індивідуальні акти органу юридичної особи містять усі ознаки, характерні для правочинів.

Тому, відповідаючи на питання, що заважає застосовувати до них правові норми інституту правочинів з урахуванням їх специфіки, можна зазначити, що чинне законодавство не виключає можливість застосовування до рішень загальних зборів норм правового інституту правочинів та відповідно вимагати визнання їх недійсними.

Підстави визнання недійсними рішень загальних зборів учасників господарського товариства

Чинним ЦК України, ГК України та Законом України «Про господарські товариства» не встановлено вичерпного переліку випадків, коли особа, право якої порушено рішенням загальних зборів товариства, може звернутися за захистом до суду, як і не встановлено підстав, за яких саме рішення загальних зборів повинні визнаватися судом недійсними.

Відповідно до викладених висновків в «Узагальненнях судової практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств» від 1 січня 2004 року та роз’ясненнях Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000 року N 02-5/35 правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства наділені, насамперед, учасники (акціонери) товариства, а також інші особи, права та охоронювані законом інтереси яких порушуються такими рішеннями.

Зазначеними документами судам було рекомендовано при розгляді цієї категорії справ ураховувати, що однією з обов’язкових умов визнання рішення загальних зборів товариства недійсним є порушення у зв’язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів осіб — позивачів (у нашому випадку учасників корпоративних правовідносин). При цьому у зазначених вище документах касаційних судових інстанцій серед підстав для визнання недійсними актів (у тому числі й рішень загальних зборів) у судовому порядку вказувалося на невідповідність їх вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який їх прийняв.^[14]

Узагальнення матеріалів судової практики свідчить, що найчастіше підставою для задоволення позову про визнання недійсним рішення загальних зборів стає порушення передбаченого законом та внутрішніми документами товариства порядку скликання й проведення зборів, зокрема: порушення вимог закону щодо формування порядку денного, у тому числі внесення змін до опублікованого порядку денного; порушення порядку повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів, зокрема, ненадіслання акціонерам персонального повідомлення або надіслання у спосіб, не передбачений статутом товариства, відсутність публікації у передбачених законом засобах масової інформації або опублікування повідомлення в інших засобах масової інформації, ніж передбачені статутом товариства, порушення строків повідомлення; ненадання акціонерам можливості ознайомитися з документами, пов’язаними з порядком денним; прийняття загальними зборами рішень із питань, не включених до порядку денного; відсутність кворуму, необхідного для проведення загальних зборів та прийняття ними рішень; порушення процедури реєстрації акціонерів та їх представників, у тому числі реєстрація представників акціонерів на підставі довіреностей, оформлених із порушеннями вимог законодавства.

При цьому в роз’ясненнях Президії Вищого господарського суду України зроблений висновок, який, до речі, підтримується і у згадуваних узагальненнях судової практики Верховного Суду України, що недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі якщо відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт у цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

На підставі цього судам лише рекомендовано при розгляді спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів товариства з’ясовувати, чи відповідає спірне рішення вимогам чинного законодавства та/або компетенції органу, що ухвалив це рішення, а також установлювати факт порушення у зв’язку з ухваленням спірного рішення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Однак, у документах судових касаційних інстанції так і не зазначено, за яких саме порушень, допущених у ході підготовки та проведення загальних зборів товариства, їх рішення підлягають визнанню недійсними.

Утім, це можна зрозуміти, адже суд касаційної інстанції не є нормотворчим, а є правозастосовчим органом, і в межах чинного законодавства, яке не тільки не передбачає чітких підстав для визнання рішень загальних зборів товариств недійсними, а навіть не передбачає, яким чином відповідні рішення повинні оскаржуватися до суду, не може дати відповідь на це питання. Очевидно, що за таких умов суди при вирішенні зазначеної категорії прав перебуватимуть у складному становищі, а судова практика не може бути усталеною до того часу, поки законодавець не вирішить цю проблему та не вживе заходів щодо належного врегулювання корпоративних відносин у господарських товариствах.

Вирішення питання про те, які саме порушення, що допускаються при скликанні, проведенні загальних зборів товариства, при прийнятті та оформленні їх рішень, які порушення закону, статуту товариства, законних прав та охоронюваних законом інтересів його учасників та самого товариства можуть бути підставою для визнання рішення загальних зборів недійсним, сьогодні має неабияке практичне значення для забезпечення ефективного захисту законних прав та охоронюваних законом інтересів учасників корпоративних відносин у господарських товариствах.

У зв’язку з цим слід зазначити, що коли судова практика, яка отримала схвалення на рівні найвищих касаційних судових інстанцій, визнає застосування способу захисту у вигляді визнання недійсними рішень загальних зборів, прийнятих з порушенням закону, статуту товариства, законних прав та охоронюваних законом інтересів його учасників та самого товариства, то, зважаючи на неврегульованість цих питань у чинному законодавстві, бачиться послідовним застосовування за аналогією відповідних норм ЦК України стосовно інституту правочинів, які визначають чіткі підстави для визнання їх чинності та недійсними. Такий підхід буде виправданим, оскільки з підстав, зазначених вище, за юридичним змістом рішення загальних зборів учасників господарського товариства не лише мають багато спільного з правочинами, а й повністю характеризуються всіма ознаками, що й правочини.

Порушення правил дієздатності та волевиявлення як підстава для визнання рішень загальних зборів учасників господарського товариства недійсними

Частиною 2 ст. 203 ЦК України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до ст. 97 ЦК України управління господарським товариством здійснюється від імені товариства через його органи, найвищим з яких є загальні збори його учасників. Загальні збори учасників господарського товариства згідно зі ст. 98 ЦК України мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу.

Компетенція загальних зборів учасників господарського товариства та порядок прийняття ними обов’язкових для інших органів господарського товариства та його учасників рішень, як будь-якого органу юридичної особи, визначаються у законі та установчих документах.

Тобто всі рішення загальних зборів приймаються з урахуванням правил дієздатності, передбачених ч. 1 ст. 88 ЦК України, ч. 2 ст. 65 ГК України.

Згідно зі змістом ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину (у нашому випадку загальних зборів товариства) має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Загальний принцип здійснення волевиявлення при прийнятті рішень органами юридичної особи передбачено частинами 1, 2 ст. 65 ГК України, де зазначається, що управління будь-яким підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. У частині 2 ст. 98 ЦК України передбачається, що рішення загальних зборів товариства приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.

Отже, вказані норми встановлюють правило щодо уособлення волевиявлення присутніх на загальних зборах учасників при прийнятті рішень колегіальним органом господарського товариства — загальними зборами.

Правові гарантії забезпечення волевиявлення учасників товариства при прийнятті загальними зборами рішень закладено в п. «а» ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства», де закріплено право кожного з учасників товариства брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом, а також ч. 7 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства», якою стосовно акціонерних товариств встановлено вимоги щодо кворуму присутніх на загальних зборах акціонерів, необхідного для їх правомочності, а також ч. 1 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства», якою встановлено вимоги щодо кворуму присутніх на загальних зборах учасників товариства з обмеженою відповідальністю, необхідного для визнання їх повноважними.^[15]

Згідно зі змістом ч. 3 ст. 92 ЦК України загальні збори товариства як орган юридичної особи зобов’язані діяти в інтересах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Тому загальні збори товариства можуть бути правомочними (повноважними) лише за умови дотримання встановленого законом кворуму присутніх учасників. За відсутності необхідного за законом кворуму присутніх на загальних зборах учасників або у разі неможливості його встановлення при розгляді конкретної судової справи за відсутності належних доказів його дотримання, немає підстав вважати загальні збори правомочними (повноважними), а отже, їх рішення не можна розглядати як такі, що відповідають встановленим вимогам щодо чинності правочинів.

У зв’язку з цим важливе значення для визнання загальних зборів правомочними (повноважними) має дотримання встановленого порядку їх скликання та реєстрації присутніх учасників, що є запорукою забезпечення кворуму учасників товариства на загальних зборах.

Порушення порядку скликання та реєстрації учасників загальних зборів товариства

Питання про те, який орган товариства, в яких випадках його учасники (акціонери) мають право ініціювати скликання загальних зборів товариства, забезпечувати організацію їх проведення та відповідно формувати порядок денний, вести протокол загальних зборів тощо, має важливе значення.

Частиною 1 ст. 45 Закону України «Про господарські товариства» передбачено загальне правило, згідно з яким загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено статутом товариства. Підставою для скликання позачергових зборів акціонерів є неплатоспроможність товариства, а також наявність обставин, указаних у статуті товариства, та будь-які інші випадки, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому (ч. 2 ст. 45 Закону України «Про господарські товариства»).

Слід звернути увагу на те, що зі змісту ст. 45 Закону України «Про господарські товариства» чітко не вбачається, який саме орган товариства має право скликати загальні збори акціонерів.^[16] У ній лише як виняток передбачаються окремі випадки, коли позачергові збори повинні скликатися виконавчим органом. Зокрема, серед таких випадків зазначається про письмову вимогу наглядової ради акціонерного товариства або ревізійної комісії^[17] або про вимогу акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів. Поряд з цим передбачається можливість скликати загальні збори акціонерами, які у сукупності володіють більш як 10 відсотками голосів, якщо протягом 20 днів правління не виконає їх вимоги про скликання загальних зборів.^[18]

Тому, визначаючи орган товариства, який має право скликати загальні збори товариства, слід виходити передусім зі змісту його установчих документів та закону. Зокрема, такий висновок можна зробити на підставі абз. 2 ч. 5 ст. 159 ЦК України, де зазначено, що порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.

Порядок скликання загальних зборів учасників у товариствах з обмеженою відповідальністю передбачено ст. 61 Закону України «Про господарські товариства». Згідно з ч. 1 зазначеної норми загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено його установчими документами. Позачергові збори учасників скликаються головою товариства за наявності обставин, зазначених в установчих документах, у разі неплатоспроможності товариства, а також у будь-якому іншому випадку, якщо цього потребують інтереси товариства в цілому, зокрема, якщо виникає загроза значного скорочення статутного (складеного) капіталу (ч. 2 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства»). При цьому учасники товариства, що володіють у сукупності більш як 20 відсотками голосів, мають право вимагати скликання позачергових загальних зборів учасників у будь-який час і з будь-якого приводу, що стосується діяльності товариства.^[19] Якщо протягом 25 днів голова товариства не виконав зазначеної вимоги, вони вправі самі скликати загальні збори учасників (ч. 2 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства»).

На відміну від акціонерних товариств, щодо яких, крім скликання позачергових зборів, чітко не передбачено, який орган товариства приймає рішення про скликання загальних зборів акціонерів, стосовно товариств з обмеженою відповідальністю ч. 3 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» чітко зазначає, що загальні збори учасників товариства повинні скликатися на вимогу виконавчого органу.

У зв’язку з цим постає питання: чи можна вважати правомочними загальні збори акціонерів та повноважними загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю, а прийняті ними рішення дійсними, скликання та проведення яких було ініційовано органом товариства або його учасниками (акціонерами), які за законом та установчими документами товариства за відповідних обставин не мали права скликати та проводити загальні збори.

Вирішуючи це питання, слід ураховувати, що законодавство про господарські товариства пов’язує правомочність загальних зборів акціонерів та повноважність загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю лише за наявності кворуму присутніх на загальних зборах акціонерів (учасників), та не пов’язує правомочність (повноважність) загальних зборів з тим, хто ініціює їх скликання та організовує їх проведення. Це дає підстави вважати загальні збори акціонерів (учасників) товариства правомочними (повноважними), якщо було дотримано необхідного за законом для їх проведення кворуму і не допущено інших порушень, наслідком яких є їх неправомочність (неповноважність). Проте рішення таких загальних зборів можуть бути визнані недійсними, якщо при їх скликанні та проведенні були допущені порушення, наслідком яких є їх недійсність.

Порядок скликання загальних зборів акціонерів у акціонерних товариствах передбачено ч. 1 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства». Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально у передбачений статутом спосіб.^[20] Крім того, загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному із офіційних друкованих видань Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця^[21] проведення зборів та порядку денного. При цьому, якщо до порядку денного включено питання про зміну статутного (складеного) капіталу акціонерного товариства, то одночасно з порядком денним друкується інформація, передбачена ст. 40 Закону України «Про господарські товариства».

Відповідні повідомлення повинні робитися не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів. У разі необхідності може бути зроблено повторне повідомлення в зазначених засобах масової інформації.

На відміну від акціонерних товариств, порядок скликання загальних зборів у товариствах з обмеженою відповідальністю так детально не регламентується. Згідно із ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» про проведення загальних зборів товариства учасники повідомляються у передбачений статутом спосіб із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного. Таке повідомлення має бути зроблене не менш як за 30 днів до скликання загальних зборів.

Недотримання встановленого законом та установчими документами порядку скликання загальних зборів у акціонерних товариствах та у товариствах з обмеженою відповідальністю, порушує передбачене п. «а» ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» право кожного з учасників (акціонерів) товариства брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, а також закріплені ч. 1 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» права акціонерів (зокрема, право вносити свої пропозиції щодо порядку денного загальних зборів^[22], право знайомитися з документами, пов’язаними з порядком денним зборів, передбачене ч. 4 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства», право акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів, призначати своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах), а у товариствах з обмеженою відповідальністю, права учасників передбачені ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» (зокрема, право вимагати розгляду питання на загальних зборах учасників, а також право знайомитися з документами, внесеними до порядку денного зборів).

Вивчення судової практики свідчить, що порушення строків повідомлення і скликання загальних зборів часто стає предметом судового розгляду у справах, пов’язаних із визнанням недійсними рішень загальних зборів.

Певні ускладнення виникають щодо застосування встановлених ч. 1 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» строків повідомлення про скликання загальних зборів у акціонерних товариствах. Більшість проблем пов’язують із тим, що законодавцем нечітко сформульована вимога щодо строку надіслання персонального повідомлення та строку опублікування загального повідомлення. Це є причиною того, що інколи робиться висновок, що встановлений зазначеною нормою строк повідомлення стосується лише загального повідомлення, який друкують у засобах масової інформації. Однак за змістом вказаної норми встановлений нею строк повідомлення є загальним і стосується як повідомлення персонально передбаченим статутом способом, так і загального повідомлення, що друкується у засобах масової інформації.^[23]

Слід зазначити, що не завжди порушення встановлених законом та установчими документами товариства строків та порядку повідомлення про скликання загальних зборів можна розглядати як достатню підставу для визнання недійсними рішень загальних зборів товариства.

При встановленні факту повідомлення та/або факту участі учасника (акціонера), який звертається з відповідним позовом, у загальних зборах порушення порядку повідомлення, якщо загальні збори відбулися з дотриманням встановленого законом кворуму, не може спричинити визнання рішень загальних зборів недійсними. Такі порушення хоча і можуть створювати перешкоди у здійсненні учасником (акціонером) права вносити пропозиції до порядку денного, знайомитись з документами, внесеними до порядку денного, однак, за умови його участі у загальних зборах ніяк не могли сприяти прийняттю неправильного по суті рішення.

Крім цього, допущення порушень строків та порядку персонального повідомлення про скликання загальних зборів не може бути достатньою підставою для визнання рішень загальних зборів недійсними, навіть якщо персонально повідомлений учасник (акціонер) не брав участі у загальних зборах.

Водночас у практиці господарських судів трапляються непоодинокі випадки, коли по деяких справах відмовляється у задоволенні позовів про визнання недійсними рішень загальних зборів, з посиланням на те, що за наявності персонального повідомлення та встановленого законом кворуму зборів відсутність загального повідомлення у засобах масової інформації не може бути взята судом до уваги, оскільки це порушення не спричиняє прийняття неправильного акта, а рішення загальних зборів узгоджується з вимогами чинного законодавства і є вірним по суті.

З приводу цього слід звернути увагу, на те, що згідно з викладеною в «Узагальненнях судової практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств» від 1 січня 2004 року позицією Верховного Суду України відсутність передбаченого законодавством загального повідомлення у місцевій пресі або в одному із офіційних друкованих видань є порушенням порядку скликання загальних зборів і може бути підставою для визнання недійсними прийнятих зборами рішень.

Стосовно цього виникає питання, як треба вирішувати спір, якщо у разі повідомлення та/або участі учасника (акціонера) у загальних зборах порушення порядку повідомлення не може спричинити визнання рішень загальних зборів недійсними, з чим, до речі, погодився Верховний Суд України у зазначених узагальненнях, а відсутність повідомлення у друкованих засобах масової інформації, є достатньою підставою, навіть якщо всі учасники (акціонери) були персонально повідомлені.

Таке питання виникає не тільки щодо акціонерних товариств, а й щодо товариств з обмеженою відповідальністю, стосовно яких законом прямо і не передбачається таких способів повідомлення, проте в установчих документах яких часто зазначається про персональне повідомлення учасників та загальне повідомлення у засобах масової інформації.

Відповідаючи на питання, чи може відсутність загального повідомлення у засобах масової інформації за наявності персонального повідомлення та встановленого законом кворуму зборів бути підставою для визнання рішення загальних зборів недійсним, необхідно звернути увагу на те, що у ч. 1 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» міститься лише загальна вимога, що про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій повідомляються персонально у передбачений статутом спосіб. Стосовно ж товариств з обмеженою відповідальністю у ч. 5 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що учасники повідомляються у передбачений статутом спосіб із зазначенням часу і місця проведення зборів та порядку денного.

Отже, на відміну від товариств з обмеженою відповідальністю, щодо акціонерних товариств законом чітко не передбачається, яка інформація повинна міститися у персональному повідомленні. Зазначеною нормою стосовно акціонерних товариств встановлено тільки вимоги щодо змісту загального повідомлення у друкованих засобах масової інформації, зокрема, зауважується на необхідності зазначення часу і місця проведення зборів та порядку денного.

А отже, якщо персональне повідомлення як учасників товариства з обмеженою відповідальністю, так і акціонерів не міститиме інформації про порядок денний, то майже кожен з учасників (акціонерів) вправі буде вимагати визнання недійсним рішення таких загальних зборів, а відповідна вимога підлягатиме задоволенню, оскільки за відсутності публікації у друкованих засобах масової інформації про порядок денний неможливо буде встановити, що рішення загальних зборів приймалось з питань, включених до порядку денного, щодо яких загальні збори мають право приймати рішення.

Певні ускладнення при визнанні рішень загальних зборів недійсними виникають у випадках, коли деякі учасники (акціонери) персонально не повідомляються, як того вимагає закон та установчі документи товариства, а з публікацією у друкованих засобах масової інформації не завжди встигають ознайомитися, через що не знають про проведення загальних зборів та не беруть у них участі.

Безумовно, персональне неповідомлення учасників (акціонерів), через що вони не беруть участі у загальних зборах товариства, прямо пов’язане з результатами волевиявлення при прийнятті загальними зборами рішень. Однак у такому разі публікація у друкованих засобах масової інформації не може розцінюватись як достатній засіб повідомлення про скликання загальних зборів, та не може бути належним доказом повідомлення всіх учасників (акціонерів) товариства.

Відсутність персонально неповідомлених учасників (акціонерів) може істотно впливати на результати волевиявлення при прийнятті загальними зборами рішень. Проте вплив на прийняття рішення не обмежується тільки участю в голосуванні. Висновку щодо істотності впливу відсутності неповідомлених учасників (акціонерів) на прийняття загальними зборами рішення можна дійти, виходячи лише з кількості голосів, що належать таким учасникам (акціонерам).^[24]

На підставі цього можна зробити висновок, що відсутність персонального повідомлення може бути підставою для визнання рішення загальних зборів недійсним тільки за умови, якщо з урахуванням кількості голосів відсутнього на загальних зборах учасника (акціонера) результати волевиявлення при голосуванні та прийнятті рішень з урахуванням його наміру голосувати були б іншими.

Прийняття загальними зборами рішення за відсутності неповідомлених акціонерів (учасників) фактично є порушенням їх прав на управління товариством через прийняття участі і голосування на загальних зборах, тобто здійснення волевиявлення при прийнятті рішення колегіальним органом — загальними зборами, рішення якого залежить від волі та волевиявлення кожного з присутніх акціонерів (учасників), інакше кажучи, правил волевиявлення. У зв’язку з цим, можливо, було б правильно при визнанні таких рішень недійсними посилатися на ч. 3 ст. 203 ЦК України, яка встановлює вимоги щодо волевиявлення сторін правочину, та ч. 1 ст. 215 ЦК України, яка передбачає підстави для недійсності правочину, вчиненого з порушенням умов його чинності, встановлених ст. 203 ЦК України.

Норми Закону України «Про господарські товариства» обмежують загальні збори товариств при прийнятті рішень лише рядом питань, винесених на порядок денний. Зокрема, стосовно акціонерних товариств ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що загальні збори не вправі приймати рішення з питань, не включених до порядку денного. Таким чином, загальні збори акціонерів не мають права приймати рішення з питань, що не були включені до порядку денного при скликанні загальних зборів. А отже, такі рішення можна розцінювати як рішення, що прийняті з порушенням компетенції органу юридичної особи, тобто правил дієздатності, що є наслідком визнання їх недійсними в частині розгляду питань і прийняття по них рішень, що не включались до порядку денного.

У зв’язку з цим можна зробити висновок, що можуть також визнаватися недійсними рішення загальних зборів на вимогу осіб, прав і обов’язків яких вони стосуються, прийняті з окремих питань, що не були винесені на порядок денний, а увійшли до загальної назви «інше». Адже, згідно із загальним змістом норм, що стосуються формування порядку денного загальних зборів, питання, які виносяться на розгляд, мають бути чіткими та конкретними, тобто повинні зазначатися в оголошенні про порядок денний, а питання — «інше» не є таким.^[25]

Слід зазначити, що ч. 4 ст. 43 Закону України «Про господарські товариства» тільки передбачено, що загальні збори акціонерів не мають права приймати рішення з питань, що не були включені до порядку денного, проте, нею не передбачено правових наслідків прийняття такого рішення. Тому зважаючи на те, що прийняття загальними зборами відповідного рішення фактично є порушенням його компетенції, тобто правил дієздатності юридичної особи, які базуються на тому, що цивільні права та обов’язки юридичною особою набуваються та здійснюються через органи, які повинні діяти виключно згідно з вимогами закону та установчими документами, то, можливо, було б правильним при визнанні таких рішень недійсними, посилатися на ч. 2 ст. 203 ЦК України, яка встановлює вимоги щодо дієздатності сторін правочину, та ч. 1 ст. 215 ЦК України, яка передбачає підстави для недійсності правочину, вчиненого з порушенням умов його чинності, встановлених ст. 203 ЦК України.

На відміну від загальних зборів акціонерів, загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю згідно із ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» можуть приймати рішення з питань, не включених до порядку денного, тільки за згодою всіх учасників, присутніх на зборах. Тому, якщо на загальних зборах були присутні всі учасники товариства, то правових підстав для визнання недійсними прийнятих рішень, з питань не включених до порядку денного, немає, якщо вони були прийняті за згодою всіх учасників.

Разом з цим зміст наведеної норми дає змогу зробити висновок, що якщо при прийнятті загальними зборами рішення з питань, не включених до порядку денного, один із присутніх на зборах учасників наполягатиме проти прийняття відповідного рішення, загальні збори учасників не мають права приймати рішення з питання, не включеного до порядку денного, навіть якщо учасники, що виступатимуть за прийняття відповідного рішення, матимуть більшу кількість голосів.

Відповідно рішення, прийняте з питань, не включених до порядку денного, за умови незгоди з ним одного з присутніх на загальних зборах учасників можуть визнаватися недійсними як прийняті з порушенням компетенції органу юридичної особи, тобто правил дієздатності.

У зв’язку із застосуванням зазначеної норми виникає питання, чи може учасник товариства з обмеженою відповідальністю, який не був належним чином повідомлений про дату, час та місце проведення загальних зборів, порядок денний, через що був відсутній на загальних зборах, вимагати визнання недійсним рішення, прийнятого за згодою присутніх учасників з питань, не включених до порядку денного, та чи є підстави для задоволення такої вимоги, якщо відсутній на загальних зборах учасник заперечував би проти прийняття відповідного рішення будучи присутнім на загальних зборах.

Є очевидним, що, з одного боку, зміст ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» дає можливість приймати рішення з питань, не включених до порядку денного, за згодою всіх присутніх на загальних зборах учасників. Однак, з другого боку, порушення, допущені при скликанні загальних зборів, які полягають у неповідомленні одного з учасників про їх проведення, прямо пов’язані із прийняттям рішення, яке б не могло бути прийнятим, якщо учасник, який не брав участі у загальних зборах, був би належним чином повідомлений та заперечував проти його прийняття.

Зважаючи на позицію, викладену в узагальненнях судової практики Верховного Суду України та роз’ясненнях Президії Вищого господарського суду України, можна дійти висновку, що можуть визнаватися частково недійсними рішення загальних зборів товариств з обмеженою відповідальністю, прийняті з питань, не включених до порядку денного.^[26]

Адже, відповідно до зазначених вище висновків, які, до речі, були підтримані найвищими касаційними судовими інстанціями, неповідомлення учасника товариства може бути підставою для визнання рішення загальних зборів недійсним за умови, якщо з урахуванням кількості голосів відсутнього на загальних зборах учасника результати волевиявлення при голосуванні та прийнятті рішень з урахуванням його наміру голосувати були б іншими.

Разом з цим немає правових підстав для визнання недійсними рішень загальних зборів за вимогою учасників, які у встановленому законом порядку надавали пропозиції до включення окремих питань до порядку денного, з підстав їх відхилення виконавчим органом, якщо загальні збори відбулися з дотриманням кворуму та без інших порушень, а їх рішення було прийняте з питань, включених до порядку денного.

Дотримання порядку реєстрації учасників загальних зборів товариства має важливе значення для встановлення кворуму, а отже, і правомочності (повноважності) загальних зборів товариства при прийнятті рішень.

Стосовно акціонерних товариств порядок реєстрації акціонерів закріплено у ст. 41 Закону України «Про господарські товариства», у якій зазначається, що у загальних зборах мають право брати участь усі акціонери незалежно від кількості та класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах із правом дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є акціонерами.

Згідно з ч. 2 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» право участі у загальних зборах акціонерів мають особи, які є власниками акцій на день проведення загальних зборів (крім випадку проведення установчих зборів).

Водночас необхідно звернути увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 4 «Про цінні папери та фондовий ринок» до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять усі посвідчені ним права. Підтвердженням права власності на цінні папери згідно з ч. 4 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» є сертифікат, а у разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач^[27] зобов’язаний надавати власнику цінних паперів.

При цьому слід враховувати, що відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.^[28] Згідно зі ст. 1 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» реєстр власників іменних цінних паперів є складений реєстратором^[29] на певну дату список власників іменних цінних паперів та номінальних утримувачів.^[30]

Частиною 2 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» передбачається, що реєстрація акціонерів — власників акцій на пред’явника здійснюється на підставі пред’явлення ними цих акцій (сертифікатів акцій) або виписок з рахунку у цінних паперах. За цією нормою акціонери (власників акцій на пред’явника), які прибули на загальні збори, повинні мати при собі сертифікати акцій на пред’явника або виписки з рахунку у цінних паперах.

Однак, слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року № 3480-IV акціонерне товариство розміщує тільки іменні акції, які згідно з ч. 5 зазначеної норми можуть бути простими або привілейованими. При цьому всі вказані різновиди акцій відповідно до ч. 1 зазначеної норми є іменними. Акції на пред’явника передбачались Законом України «Про цінні папери та фондову біржу», який втратив чинність у зв’язку із прийняттям зазначеного закону.^[31]

При цьому в будь-якому разі згідно з ч. 4 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» сертифікати акцій, а в разі їх знерухомлення чи емісії в бездокументарній формі виписка з рахунку у цінних паперах є беззаперечним підтвердженням права власності на акції.

На підставі цього можна зробити висновок, що бажано, щоб усі акціонери, які прибули на загальні збори, мали при собі сертифікати акцій або виписки з рахунку у цінних паперах.

Частиною 1 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» зазначеної норми встановлено, що реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору. Цей реєстр підписується головою та секретарем. При цьому зазначається, що акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник.

Слід звернути увагу, що зазначена норма містить лише загальні вимоги про реєстрацію акціонерів. Однак з неї чітко не вбачається, яким чином та ким формується реєстр акціонерів, як і не вбачається, яких акціонерів — тих, що прибули на реєстрацію, чи всіх акціонерів товариства, а лише вказується про те, хто підписує такий реєстр.

Це питання має неабияке значення, адже при реєстрації акціонерів необхідно встановити, чи справді особа є акціонером на дату проведення загальних зборів та визначити кількість голосів, яку вона має при голосуванні. Особливо це є важливим, коли реєстрація здійснюється виконавчим органом, а не реєстратором.

До того ж провести реєстрацію неможливо без наявного реєстру власників іменних цінних паперів, складеного саме на дату проведення загальних зборів, в якому містяться записи про власників акцій товариства та номінальних утримувачів.

Сертифікати акцій або виписка з рахунку у цінних паперах, хоча і є беззаперечним підтвердженням права власності на акції, однак, пересвідчитись у тому, чи має особа право на управління на дату проведення загальних зборів, можна лише у разі наявності відповідного запису у реєстрі власників іменних цінних паперів (акцій). Це є особливо необхідним, оскільки згідно з абз. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» передбачене акцією право на управління може бути реалізоване тільки з моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів (акцій).

Водночас у разі відступлення акціонером прав, що посвідчені акцією, іншій особі, акціонер втрачає право власності на акцію, яке на підставі відповідного договору переходитиме до нового набувача, якщо інше не буде встановлено законом або договором. Проте до внесення відповідних змін до реєстру власників іменних цінних паперів (акцій) новий власник акцій юридично залишатиметься позбавленим права на управління.

У зв’язку з цим встановлення наявності у особи прав акціонера на дату проведення загальних зборів бажано проводити як на підставі сертифікатів акцій або виписки з рахунку у цінних паперах, так і даних реєстру власників іменних цінних паперів (акцій) на дату проведення загальних зборів.

Певні вимоги встановлено законом й щодо реєстрації учасників товариства з обмеженою відповідальністю. Згідно з ч. 2 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» учасники загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю, які беруть участь у зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний учасник.^[32] На відміну від акціонерних товариств, стосовно товариств з обмеженою відповідальністю законом чітко не передбачається, хто проводить реєстрацію учасників, а лише загальним чином зазначається, що цей перелік підписується головою та секретарем зборів.

Проте, у цій нормі не зазначається, хто призначає голову та секретаря зборів. Тому, вирішуючи питання, хто повноважний виступати головою та секретарем зборів, а відповідно і підписувати перелік учасників, які беруть участь у загальних зборах, слід виходити з того, хто виступив ініціатором скликання загальних зборів.

При цьому питань не виникає, якщо скликання загальних зборів було ініційовано виконавчим органом, адже законом передбачене право виконавчого органу скликати загальні збори товариства. Виконавчий орган за законом та, як правило, за установчими документами уповноважений приймати рішення, обов’язкові для товариства, що не виключає його право призначати голову і секретаря зборів.

Певні ускладнення виникають у разі якщо у зв’язку з невиконанням головою товариства вимоги учасників про скликання загальних зборів ініціатором скликання загальних зборів виступають його учасники. У такому разі, про те що голову зборів та секретаря можуть обирати учасники товариства, можна лише здогадуватись з огляду на те, що вони виступають ініціатором їх скликання.

Однак виникає питання щодо процедури обрання цих осіб: це може бути зроблено до дати проведення загальних зборів, проте, як прийняте поза загальними зборами рішення учасників може бути обов’язковим для органів товариства; якщо ж обрання відбуватиметься на загальних зборах присутніми учасниками, то виникає питання, а як можна розпочати загальні збори без дотримання процедури реєстрації учасників, необхідної для встановлення кворуму, потрібного для повноважності загальних зборів.

Зважаючи на те, що законом не встановлено чітких вимог щодо осіб, уповноважених проводити реєстрацію учасників товариства з обмеженою відповідальністю, та вимог щодо призначення (обрання) голови і секретаря загальних зборів, можна зробити висновок, що якщо це буде зроблено виконавчим органом, учасниками, які ініціювали скликання зборів або присутніми на зборах, то питань щодо повноважності зборів не виникатиме у разі дотримання встановленого законом кворуму. Проте, у всіх випадках виконавчий орган товариства відповідно до закону, та як правило, згідно з установчими документами товариства, якщо ними не передбачено інше, має право самостійно призначати голову та секретаря зборів.

На відміну від акціонерних товариств, єдиним доказом, що особа є учасником товариства з обмеженою відповідальністю, є його установчі документи (статут), в якому повинна бути чітко визначена його частка та кількість належних йому голосів.

Підсумовуючи, слід зауважити, що відповідно до зазначених вище вимог закону правомочність загальних зборів акціонерів щодо прийняття рішень визначається перед початком зборів на підставі реєстру, що містить дані реєстрації акціонерів (їх представників), які беруть участь у зборах, а повноважність загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю — на підставі переліку учасників, що містить дані реєстрації учасників (їх представників), що беруть участь у зборах.

Факт участі акціонера та учасника товариства з обмеженою відповідальністю у загальних зборах встановлюється тільки за даними реєстрації. Доказом наявності чи відсутності кворуму загальних зборів і, відповідно, доказом правомочності загальних зборів акціонерів та повноважності загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю є належним чином оформлений реєстр акціонерів та перелік учасників, у яких зареєстровані акціонери та учасники (їх представники), які беруть участь у загальних зборах, із зазначенням належної їм кількості голосів.

Наведене дає підстави для висновку про те, що акціонери та учасники (їх представники), які реєструвалися для участі у загальних зборах, вважаються акціонерами та учасниками, які беруть участь у загальних зборах.

Отже, не можуть визнаватися недійсними з підстав неправомочності (неповноважності) рішення загальних зборів, на яких були зареєстровані акціонери (учасники), що мають відповідно до статуту товариства більш як 60 % голосів, однак частина з яких в подальшому не брала участі у прийнятті рішень, зокрема, після проведення реєстрації не була присутня на загальних зборах.^[33]

Разом з цим слід зазначити, що у законі встановлено вимоги щодо повідомлення учасників товариства тільки про місце та проведення загальних зборів. Відсутність у законодавстві чітких вимог щодо місця та часу проведення реєстрації учасників загальних зборів та повідомлення про це учасників товариства часто використовується для того, щоб штучно створювати ситуації, коли реєстрація учасників відбувається не за місцем проведення загальних зборів, через що частина учасників, які повідомлені про скликання загальних зборів, не встигає пройти реєстрацію. Таким чином фактично усувається від участі у зборах та позбавляється права брати участь у голосуванні на загальних зборах.^[34]

Використання подібних технологій є досить поширеним, адже за наявності кворуму загальних зборів, учасникам, які були належним чином повідомлені про час та місце проведення загальних зборів, проте, не встигли пройти реєстрацію до початку зборів через вказані вище обставини, буде складно довести у судовому порядку, що саме у такий спосіб організаторами проведення загальних зборів було навмисно створено перешкоди для їх участі у загальних зборах, через що вони були позбавлені права участі у загальних зборах. До того ж цьому питанню не було приділено достатньо уваги у згадуваних узагальненнях судової практики Верховного Суду України, в яких лише про підставу для визнання рішень загальних зборів через відсутність учасників зазначається неповідомлення про загальні збори товариства окремих його учасників.

Разом з цим, якщо виходити з того, що неповідомлення учасників товариства про скликання загальних зборів є підставою для визнання рішень загальних зборів товариства недійсними, якщо буде доведено, що відсутність неповідомлених учасників (акціонерів) з урахуванням їх кількості голосів мало істотний вплив на прийняття загальними зборами рішення, то послідовним було б визнавати недійсними рішення зборів з цих же підстав, у разі коли учасники товариства через допущені порушення щодо їх реєстрації були позбавлені права участі та голосування на загальних зборах, або через інші порушення були не допущені до участі у загальних зборах, наприклад, зачинення дверей до зали, де відбуваються загальні збори, тощо. Адже такі порушення також можуть впливати на результати волевиявлення при голосуванні та прийнятті рішень загальними зборами.

Крім цього, аналізуючи норми щодо порядку реєстрації учасників загальних зборів як акціонерних товариств, так і товариств з обмеженою відповідальністю, можна зробити висновок що реєстрація акціонерів (учасників) повинна проводитись саме за місцем проведення загальних зборів. Зокрема, такий висновок випливає зі змісту ч. 1 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства». За змістом цієї норми реєстрації підлягають акціонери, які прибули для участі у загальних зборах, іншими словами акціонери повинні прибути на загальні збори за місцем їх проведення, де відповідно має проводитися їх реєстрація. Подібний висновок можна зробити і стосовно товариств з обмеженою відповідальністю на підставі аналізу ч. 2 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства».

Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» акціонери можуть брати участь у загальних зборах особисто або через представника. Право учасників брати участь у загальних зборах товариства з обмеженою відповідальністю закріплено у частинах 1–3 ст. 58 Закону України «Про господарські товариства». Зокрема, у зазначеній нормі передбачається, що загальні збори складаються з учасників товариства або призначених ними представників.^[35]

Передача акціонером (учасником) своїх повноважень для участі у загальних зборах іншій особі здійснюється відповідно до законодавства, а довіреності на право участі у загальних зборах повинні відповідати загальним вимогам, передбаченим цивільним законодавством, зокрема нормами глави 17 ЦК України щодо представництва.

Вимоги до форми довіреності на участь представника у загальних зборах акціонерів встановлено ч. 3 ст. 41 Закону України «Про господарські товариства». Цією нормою передбачається спеціальний порядок посвідчення довіреності, виданої представникові на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів. Згідно із зазначеною нормою такі довіреності посвідчуються реєстратором або правлінням акціонерного товариства.

З приводу цього у роз’ясненні ДКЦПФР «Щодо передачі акціонером повноважень, які виникають з прав власності на акції» від 31 травня 2001 р. № 8 зазначається, що довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена реєстратором, якщо він веде систему реєстру відповідного акціонерного товариства. При цьому довіреність на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена правлінням тільки того акціонерного товариства, збори якого скликаються. Реєстратор та правління акціонерного товариства повинні видати наказ (ухвалити рішення) про призначення особи (осіб), уповноваженої від їх імені посвідчувати довіреності.

Водночас у цьому ж роз’ясненні передбачено, що процедура посвідчення правлінням та реєстратором довіреностей на право участі та голосування на загальних зборах акціонерів здійснюється відповідно до пунктів 2, 3, — 14 (у частині правил посвідчення доручень) та пунктів 26 — 33 постанови КМУ «Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених».^[36]

Зазначеною Постановою КМУ встановлені певні вимоги щодо посвідчення довіреностей, прирівнюваних до нотаріально посвідчених, тобто тих, які не потребують нотаріального посвідчення. Однак слід звернути увагу, що відповідно до положення «Про ДКЦПФР», яке затверджено Указом Президента України від 14 лютого 1997 року № 142/97 (у редакції Указу Президента України від 25 вересня 2002 року № 861/2002 з подальшими змінами та доповненнями) ДКЦПФР на виконання покладених нею завдань може видавати роз’яснення по застосуванню чинного законодавства.

Однак такі роз’яснення не є актами законодавства, а тому не можуть бути обов’язковими для виконання особами, яким вони адресовані. Згідно з наданими ДКЦПФР правами вона приймає обов’язкові для виконання акти законодавства виключно у формі рішень (п. 12 зазначеного Положення). Крім цього у п. 1 зазначеної Постанови КМУ встановлено вичерпний перелік посадових осіб, які мають право посвідчувати доручення, що прирівнюються до нотаріально посвідчених. Проте такий перелік не містить посадових осіб реєстратора або правління акціонерного товариства. У зв’язку із цим можна зробити висновок, що положення, викладені у згаданому роз’ясненні ДКЦПФР, можна використовувати лише як рекомендації.

На відміну від акціонерних товариств, Закон України «Про господарські товариства» взагалі не містить норм щодо порядку оформлення довіреностей. Тому стосовно оформлення довіреностей на передання учасником представникові права на участь та голосування на загальних зборах товариства треба керуватися загальними нормами глави 17 ЦК України щодо представництва, а також нормами глави 68 ЦК України щодо договору доручення.

Відповідно до ч. 3 ст. 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.^[37] Таким чином, довіреність на право участі та голосування на загальних зборах товариства повинна оформлятися письмово.

Водночас слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, установлених законом або домовленістю сторін. При цьому у чинному законодавстві не міститься вимог щодо обов’язкового нотаріального посвідчення довіреностей на право участі та голосування на загальних зборах товариства. Отже, можна зробити висновок, що нотаріальне посвідчення такої довіреності не є обов’язковим.

Разом з цим на практиці нотаріальна форма довіреностей, що видаються фізичною особою іншій, вимагається як обов’язкова. Можливо, у цьому випадку виходять з положень Закону України «Про нотаріат», у ст. 34 якого йдеться про повноваження на вчинення нотаріусами нотаріальних дій, серед яких окремо зазначається про посвідчення доручень. Разом з тим навіть це не може бути підставою для висновку про обов’язкову нотаріальну форму довіреності, оскільки вказаною нормою встановлено лише повноваження на вчинення нотаріальних дій, а не вимоги до форми окремих правочинів.

З приводу цього треба звернути увагу, що самими нормами щодо довіреностей передбачено можливість видання особою, яку представляють (довірителем) довіреності на вчинення правочину представником безпосередньо третій особі (ч. 3 ст. 244 ЦК України). Водночас у ст. 58 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що учасник вправі в будь-який час замінити свого представника у загальних зборах учасників, сповістивши про це інших учасників.

Зазначені норми дають можливість зробити висновок, що довіреність на право участі та голосування на загальних зборах товариства з обмеженою відповідальністю може бути виданою безпосередньо шляхом надіслання учасником товариству листа із зазначенням всіх необхідних умов, які відповідно до вимог чинного законодавства повинна містити довіреність.

Можна зрозуміти, що необхідність дотримання нотаріальної форми довіреності (посвідчення довіреності) на практиці зумовлена передусім тим, що це є беззаперечним способом доведення того факту, що відповідна довіреність була видана на вказаних у ній умовах саме конкретною особою іншій конкретній особі. Однак для цього є достатнім нотаріальне посвідчення лише підпису особи, яка видала довіреність, і необов’язково, щоб така довіреність нотаріально посвідчувалась повністю.

Також слід зважати, що відповідно до викладених у згадуваних узагальненнях судової практики Верховного Суду України позицій, у разі якщо довіреність акціонера на право участі та голосування на загальних зборах оформлена (складена або посвідчена) з порушенням установлених законодавством вимог, то особа, на ім’я якої видана довіреність, не має повноважень щодо участі та голосування на загальних зборах. Отже, голоси, передані за такою довіреністю, не можуть враховуватися для визначення кворуму. Такий висновок можна брати до уваги і при встановленні кворуму загальних зборів і у товариствах з обмеженою відповідальністю.

Разом з цим треба зазначити, що не всі порушення, які допускаються при видачі довіреностей, можна розглядати як підставу, щоб вважати таку довіреність такою, що не надає особі повноважень на здійснення представництва. Підставою для такого висновку можуть бути допущені порушення, які вказують про нікчемність довіреності, що повинно братися до уваги, або визнання відповідної довіреності недійсною у судовому порядку. У такому разі визнання судом довіреності недійсною треба враховувати при розгляді справ, пов’язаних із визнанням недійсними рішень загальних зборів товариства. Недійсність довіреності може бути підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів, якщо голоси, передані за такою довіреністю, суттєво вплинули на дотримання не тільки кворуму, а також і на результати волевиявлення при прийнятті рішень загальними зборами.

Важливе значення для визначення кворуму та результатів волевиявлення при прийнятті рішень загальними зборами має не тільки дотримання встановлених законодавством вимог щодо оформлення довіреності, а також і дотримання вимог щодо змісту довіреностей на право участі та голосування на загальних зборах.

Стосовно реєстрації акціонерів (їх представників), а також учасників товариства з обмеженою відповідальністю (їх представників) у ч. 1 ст. 41 та ч. 2 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» наголошується, що ці особи реєструються із зазначенням кількості голосів.

Водночас у ч. 1 ст. 1003 ЦК України передбачається, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. При цьому дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.^[38]

У системному взаємному зв’язку ці норми дають підстави дійти висновку, що довіреність на право участі та голосування на загальних зборах товариства повинна містити відомості про те, яка частка голосів передається представникові для участі і голосування на загальних зборах. В іншому разі не можна буде чітко визначити обсяг голосів, які можуть використовуватися представником при голосуванні на загальних зборах, а відповідно його дії при голосуванні не можна розглядати як конкретні та здійсненні.

Згідно із ч. 1 ст. 1004 ЦК України повірений зобов’язаний вчинити дії відповідно до змісту даного йому доручення. Частиною 1 ст. 241 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

З урахуванням зробленого вище висновку та змісту цих норм можна підсумувати, що довіреність на право участі та голосування на загальних зборах товариства повинна також містити відомості про те, яким чином представник уповноважений голосувати на загальних зборах щодо питань, включених до порядку денного, оскільки дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Тому, якщо у довіреності не буде зазначено про те, яким чином представник (повірений) мав голосувати, а учасник заперечуватиме проти голосування представником відповідним чином, посилаючись на перевищення ним наданих йому повноважень, це може братися до уваги при визначенні впливу голосування представником на результати волевиявлення при прийнятті загальними зборами рішень.

Таким чином, голоси акціонерів (учасників), що передані за довіреностями, оформленими з порушенням вимог чинного законодавства, не повинні враховуватись для визначення кворуму загальних зборів та результатів голосування.^[39]

Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що при вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства господарський суд дає правову оцінку допущеним порушенням на загальних підставах, визначених ст. 43 ГПК України, згідно з якою господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Поряд з цим треба звернути увагу на те, що інколи відбуваються непоодинокі випадки, коли представники за довіреністю під час проведення загальних зборів висувають себе для обрання загальними зборами на посади у виконавчих та інших органах товариства, за що самі голосують у межах наданої за довіреністю кількості голосів, без згоди не те самого учасника, який видав довіреність.

З приводу цього слід зазначити, що в такий спосіб здійснення представництва на участь і голосування на загальних зборах, не узгоджується з чинним законодавством. Зокрема, з нормою ст. 238 ЦК України, якою передбачено, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, установлених законом.

Таким чином, вчиняючи дії щодо голосування про обрання себе на посади органів товариства представник фактично вчиняє дії, які суперечать зазначеній нормі, що відповідно до ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених представником.

Отже, з урахуванням зроблених вище висновків, відповідно до зазначених норм голосування представником у власних інтересах не повинно братися до уваги при встановленні результатів голосування (волевиявлення) при прийнятті загальними зборами рішень з відповідних питань.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що при встановленні факту порушень визначених законодавством вимог щодо кворуму, порядку реєстрації учасників та їх представників, вимог щодо передання повноважень представникам на участь і голосування у загальних зборах, рішення загальних зборів можуть визнаватися недійсними, якщо такі порушення істотно впливають на правомочність (повноважність) загальних зборів або на результати волевиявлення при прийнятті ними рішень.

Підставою для визнання недійсними актів індивідуальної дії є невідповідність цього акта як вимогам чинного законодавства, так і визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Іншими словами підставою для визнання недійсними актів індивідуальної дії, які мають обов’язковий характер, є порушення правил дієздатності юридичної особи, якою було видано такий акт.

Статті 41, 59 Закону України «Про господарські товариства» містять перелік повноважень, які належать до компетенції загальних зборів акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю. При цьому серед перелічених повноважень у вказаних нормах наводяться повноваження, що віднесено до виключної компетенції загальних зборів, які не можуть передаватись іншим органам товариства навіть відповідно до установчих документів. Поряд з цим передбачається, що установчими документами товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання.

Зазначені у вказаних нормах повноваження належать до компетенції загальних зборів акціонерів на підставі закону незалежно від того, чи вони передбачені установчими документами товариства. Водночас ч. 1 ст. 98 ЦК України передбачається, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й з тих, що передані до компетенції інших органів юридичної особи.

Таким чином загальні збори товариства мають право приймати будь-які рішення з будь-яких питань, включених до порядку денного. Це унеможливлює визнання недійсними рішень загальних зборів з підстав порушення ними компетенції.

Єдиним можливим порушенням, яке ще не розглядалось, але може бути підставою для визнання рішень загальних зборів недійсними, може бути порушення порядку голосування.

Так, відповідно до закріпленого у ч. 2 ст. 98 ЦК України загального правила рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Однак у законі та установчих документах можуть передбачатися випадки, коли рішення загальними зборами акціонерного товариства та товариства з обмеженою відповідальністю можуть прийматися не простою більшістю голосів присутніх учасників, а кваліфікованою, або взагалі певною кількістю голосів, не тільки присутніх, а всіх учасників товариства. Відповідні порушення можуть бути підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів, оскільки вони приймаються з порушенням порядку волевиявлення.

За юридичною формою рішення загальних зборів учасників господарських товариств як акти індивідуальної дії є офіційним письмовими документами, які породжують певні правові наслідки.

Частина 9 ст. 41 та ч. 5 ст. 60 Закону України «Про господарські товариства» стосовно акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю передбачають ведення протоколу загальних зборів, в якому відповідно фіксується хід проведення загальних зборів та прийняті рішення щодо питань, винесених на розгляд загальними зборами.

Протокол загальних зборів акціонерів підписується головою і секретарем зборів і не пізніш як через три робочих дні після закінчення зборів передається виконавчому органу акціонерного товариства. У товаристві з обмеженою відповідальністю голова зборів товариства організує ведення протоколу. Книга протоколів має бути у будь-який час надана учасникам товариства. На їх вимогу повинні видаватися засвідчені витяги з книги протоколів.

Отже, зазначені норми встановлюють вимоги щодо оформлення рішень загальних зборів відповідними протоколами. Норми чинного законодавства не містять вимог щодо обов’язкового скріплення підписаних протоколів печаткою товариства, а лише передбачають їх підписання головою та секретарем зборів.

Однак як у акціонерних товариствах, так і товариствах з обмеженою відповідальністю організацію проведення загальних зборів, як правило, забезпечує виконавчий орган, у посадових осіб якого повинна бути печатка товариства. Лише в окремих передбачених законом випадках організацію та проведення загальних зборів можуть здійснювати учасники товариства. Тому скріплення печаткою всіх документів, що стосуються проведення загальних зборів, переконливо свідчитиме, що проведення загальних зборів відбувалось у співпраці посадових осіб виконавчого органу товариства, на який у більшості випадках покладається обов’язок забезпечувати організацію та проведення зборів, реєстрацію учасників тощо, та учасників товариства.

У разі ж виникнення спору щодо проведення загальних зборів, наприклад, одна частина учасників проводить власні збори, тоді як інша частина — свої збори. При цьому всі вони приймають різні рішення щодо питань, включених до порядку денного, по-різному проводять реєстрацію учасників, при цьому як у одних, так і у других дотримується кворум. Очевидно, що у таких випадках надання відповідних протоколів, загальних зборів, реєстрів акціонерів, переліку учасників, що прибули на загальні збори, не скріплених печаткою товариства, може виникати сумнів щодо достовірності цих документів. У такому разі складно буде, посилаючись на належні докази, довести у суді, що збори відбулись без порушень, були скликані і проведені належними особами з дотриманням передбаченого законодавством порядку тощо, а їх рішення є правомочними (повноважними) і немає підстав для визнання їх недійсними.

У таких випадках суд може дати правову оцінку допущеним порушенням на загальних підставах, визначених ст. 43 ГПК України, згідно з якою господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.