ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС. АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Процесуальні питання розгляду справ, пов’язаних із застосуванням законодавства про інформацію та рекламу

В. І. Ольшанченко
суддя господарського суду Харківської області

Закон України «Про рекламу» був прийнятий у 1996 році. У 2003 році цей Закон був викладений у новій редакції. Протягом всього часу його дії до нього вносилися значні зміни, що часто ставало причиною відсутності єдності практики правозастосування судами його норм при вирішенні судових справ.

Цей Закон регулює відносини, пов’язані з виробництвом, розповсюдженням та використанням реклами на території України. Його дія не поширюється на відносини, пов’язані з розповсюдженням інформації, обов’язковість розміщення та оприлюднення якої визначено іншими законами України, а також на оголошення фізичних осіб, не пов’язані з підприємницькою діяльністю.

Під рекламою згідно з нормами Закону розуміють — інформацію про особу чи товар, розповсюджену в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначену сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо такої особи чи її товару.

Відповідно до п. 1 ст. 26 Закону «Про рекламу» контроль за дотриманням законодавства про рекламу здійснюють у межах своїх повноважень: Держспоживстандарт — щодо захисту прав споживачів; Антимонопольний комітет України — стосовно дотримання законодавства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення — щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності; Міністерство фінансів України — щодо реклами державних цінних паперів; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку — щодо реклами на фондовому ринку.

Держспоживстандарт — основний контролюючий орган у сфері законодавства про рекламу. Справи про порушення Закону «Про рекламу» можуть розглядатися з власної ініціативи Держспоживстандарту і його територіальних підрозділів.

Справи про порушення законодавства про рекламу розглядаються на підставі подань державних органів та громадських організацій, із власної ініціативи Держспоживстандарту і його територіальних органів та на підставі звернень заявників. Як правило, перевірка дотримання законодавства про рекламу провадиться із власної ініціативи Держспоживстандарту, при виявленні рекламних матеріалів, виконаних або розміщених із порушеннями норм Закону «Про рекламу». Але справу про порушення законодавства про рекламу може бути порушено і під час «звичайної» перевірки діяльності суб’єктів господарювання.

Найтиповішими порушеннями є: відсутність у суб’єктів господарювання дозвільних документів на розміщення реклами; розміщення реклами не українською мовою; розміщення реклами алкогольних напоїв і тютюнових виробів біля дитячих, освітніх та лікувальних закладів. При перевірці виконання законодавства про рекламу під час планової (або позапланової, за заявами громадян) перевірки суб’єкта господарювання часто виявляють рекламу знижок, які фактично не надаються.

У пункті 7 ст. 8 Закону «Про рекламу» зазначено, що розміщення інформації про виробника товару і/або товар у місцях, де цей товар реалізується чи надається споживачу, не вважається рекламою. Під товаром у Законі «Про рекламу» розуміють будь-який предмет господарського застосування, у тому числі продукцію, роботу, послуги, цінні папери, об’єкти права інтелектуальної власності. Положення Закону «Про рекламу» в цьому випадку не застосовуються, але набувають чинності норми ст. 23 Закону «Про захист прав споживачів», якою за поширення недостовірної інформації про товар (послугу) передбачено штраф у розмірі 30 % від купівельної вартості товару.

Слід зазначити, що не є рекламою вивіска з найменуванням продавця (виконавця робіт, послуг). У пункті 3 ст. 19 Закону «Про захист прав споживачів» зазначено, що продавець (виконавець) зобов’язаний надати покупцю достовірну і доступну інформацію про найменування, режим роботи і приналежність свого підприємства.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 27 Закону «Про рекламу» відповідальність за порушення цього несуть рекламодавці, винні у: замовленні реклами продукції, виробництво і/або обіг якої заборонено законом; наданні недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами; замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом; недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами; порушенні порядку поширюється реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно.

За перелічені порушення рекламодавці несуть відповідальність у розмірі п’ятикратної вартості розповсюдженої реклами. Повторне вчинення зазначених порушень протягом року спричиняє накладення штрафу в подвійному порівняно з передбаченим за ці порушення розмірі.

Також відповідальність несуть виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при виготовленні реклами, у розмірі п’ятикратної вартості розповсюдженої реклами, і розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами, в розмірі чотирикратної вартості розповсюдження реклами.

Вартість розповсюдженої реклами визначається виходячи з її договірної (контрактної) вартості без урахування суми внесених (нарахованих) податків, зборів (обов’язкових платежів), тобто без податку на додану вартість та податку на рекламу.

Порядок накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу встановлюється постановою КМ України від 26. 05. 04 р. № 693. Згідно зі ч. 11 ст. 27 Закону «Про рекламу» рішення у справах про порушення законодавства про рекламу може бути оскаржено у суді. Відповідно до ст. 28 Закону «Про рекламу» публічне спростування недобросовісної та неправомірної порівняльної реклами здійснюється добровільно або за рішенням суду, за рахунок винної особи та в такому ж порядку, в якому вона була розміщена. Ці спори розглядаються за правилами КАС України.

Закон України «Про інформацію» був прийнятий у 1992 році. Цей Закон закріплює право громадян України на інформацію та містить правові основи інформаційної діяльності.

Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Під інформацією в Законі розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Суб’єктами інформаційних відносин є: громадяни України; юридичні особи; держава, а також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об’єктами інформаційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах.

Згідно зі ст. 9 Закону всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України.

Галузі інформації — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави. Згідно зі ст. 17 Закону основними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна. Основними видами інформації є: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Згідно зі ст. 28 Закону режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. За режимом доступу інформація поділяється на: відкриту інформацію; інформацію з обмеженим доступом.

Доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації; безпосереднього її надання заінтересованим громадянам, державним органам та юридичним особам. Порядок і умови надання громадянам, державним органам, юридичним особам і представникам громадськості відомостей за запитами встановлюються цим Законом або договорами (угодами), якщо надання інформації здійснюється на договірній основі. Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом. Переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов’язків.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Відповідно до ст. 16 ГПК України справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядалися господарським судом міста Києва.

Стаття 38 Закону закріплює право власності на інформацію. При цьому ст. 39 Закону визначає інформацію як товар. Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є: створення інформації своїми силами і за свій рахунок; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творців. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками. Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передання її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.

Порушення законодавства України про інформацію спричиняє дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України (ст. 47 Закону). ⁽¹⁾

Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як: необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; безпідставна відмова від поширення певної інформації; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків; розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищення інформації; необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом; порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою.

Додаткові підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації та журналістів визначаються законами України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

У разі вчинення державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду.

Скарги на протиправні дії посадових осіб подаються до органів вищого рівня, яким підпорядковані ці посадові особи. У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня, заінтересований громадянин або юридична особа мають право оскаржити протиправні дії посадових осіб до суду.

У випадках, коли правопорушенням, учиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати у судовому порядку лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді.

Норми Закону «Про інформацію» кореспондуються з ЦК України. Так, зокрема ст. 177 ЦК України визначає, що об’єктом цивільних прав є інформація. Стаття 200 ЦК України дає таке ж визначення поняття «інформації», як і Закон, а також указує на можливість суб’єкта відносин у сфері інформації вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.

Слід звернути увагу на деякі процесуальні питання, які виникають при вирішенні спорів у справах, пов’язаних із застосуванням законодавства про інформацію. Вищий господарський суд України в оглядовому листі № 01-8/638 від 16 березня 2006 року наголошує, що відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Докази такого спростування мають бути додані до позовної заяви.

Відповідно до ч. 4 ст. 277 ЦК України спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків, вважається юридична особа, в якій вона працює.

З цього приводу необхідно звернути увагу на практику ВГС України в аналогічних справах. Так, зокрема, повідомлення керівником юридичної особи негативної інформації ⁽²⁾ про іншу юридичну особу, зроблене ним від власного імені, не дає підстав для ототожнення відповідної інформації з позицією юридичної особи, очолюваної цим керівником.

При вирішенні справ, пов’язаних із застосуванням законодавства про інформацію, також необхідно враховувати рішення Конституційного Суду України № 5-зп від 30 грудня 1997 року, в якому зазначається, що ч. 4 ст. 23 Закону України «Про інформацію» слід розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).

У статті 48 Закону України «Про інформацію» визначальними є норми, сформульовані у частині першій цієї статті, які передбачають оскарження протиправних діянь, учинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об’єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина 2 ст. 48 Закону України «Про інформацію» лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а частина третя цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї ст. 48 Закону України «Про інформацію» не можна розуміти як вимогу обов’язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім — до суду. Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного. ⁽³⁾