ОГЛЯД ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Узагальнення практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про приватизацію державного майна

О. Д. Бережна
начальник аналітично-методичного відділу Харківського апеляційного господарського суду

Л. В. Слюсарева
суддя Харківського апеляційного господарського суду

В. П. Янишен
кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Вирішуючи спори, пов’язані із застосуванням законодавства про приватизацію державного майна, суди керувалися нормами Конституції України, Цивільним кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України, Законом України «Про оренду державного майна», Законом України «Про приватизацію державного майна» із змінами, внесеними окремими законами.

Законом України «Про приватизацію державного майна» передбачено, що приватизація державного майна — це відчуження майна, що перебуває у державній власності і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Зазначений Закон регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного майна.

При підготовці узагальнення використані статистичні дані щодо результатів розгляду апеляційних скарг апеляційним господарським судом Харківської області.

Із вивчених справ цієї категорії спорів можна виділити такі групи:
- спори, пов’язані з визнанням договору купівлі-продажу об’єкта приватизації недійсним — 6 справ;
- спори, пов’язані з визнанням недійсними актів, пов’язаних з питаннями приватизації — 4;
- спори, пов’язані з приватизацією державного майна, зданого в оренду — 18;
- спори, пов’язані з питаннями зупинення процесу приватизації під час провадження у справах про банкрутство — 1;
- спори, пов’язані з визнанням права власності на об’єкти соціально-побутового призначення у складі майна державних підприємств — 1;
- спори, пов’язані з приватизацією об’єктів незавершеного будівництва та законсервованих об’єктів — 2.

Найбільшу частку (54 %) у загальному масиві розглянутих апеляційних скарг цієї категорії становлять спори, пов’язані з приватизацією державного майна, зданого в оренду.

У звітному періоді апеляційним господарським судом розглянуто 32 апеляційні скарги на рішення та ухвали господарських судів Харківської, Сумської та Полтавської областей по справах, пов’язаних із застосуванням законодавства про приватизацію державного майна. Із них на рішення та ухвали господарського суду Харківської області — 21 апеляційна скарга; на рішення господарського суду Сумської області — 9; на рішення та ухвали господарського суду Полтавської області — 2 апеляційні скарги.

За результатами апеляційного провадження залишено без змін — 22 рішення місцевих господарських судів. Змінено одне рішення місцевого господарського суду, скасовано повністю — 6 рішень та 3 ухвали місцевих господарських судів. Касаційною інстанцією скасовані постанови апеляційного господарського суду у 3 справах, які направлені на новий розгляд до місцевих господарських судів.

Щодо стану вирішення спорів цієї категорії, як свідчить аналіз розглянутих справ, у цілому суди правильно, відповідно до норм чинного законодавства, вирішують ці спори.

Наприклад, справа № АС-46/473-05 за позовом ТОВ «Х» до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради, про визнання недійсною відмови Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради у приватизації об’єкта культурної спадщини та зобов’язання виконати рішення.

Постановою господарського суду Харківської області від 23. 12. 2005 року позов задоволено з огляду на те, що ще до 01. 02. 2005 року — до дати прийняття Закону України «Про заборону приватизації пам’яток культурної спадщини» — XXV сесією IV скликання Харківської міської ради було прийнято рішення від 06. 10. 2004 року про включення спірного приміщення до переліку об’єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу орендарями. Ухвалою апеляційного господарського суду від 22. 03. 2006 року постанову місцевого господарського суду залишено без змін.

Ухвала мотивована тим, що відповідно до ст. 58 Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, а тому положення Закону України «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини» не може бути підставою для зупинення виконання рішення XXV сесії IV скликання Харківської міської ради про надання права приватизації спірного приміщення.

Справа № 29/127-05 за позовом ФОП громадянина К. до Регіонального відділення Фонду державного майна України в Харківській області, третя особа «НФ університет», про визнання права та спонукання до вчинення дій. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач відмовив у прийнятті заяви про приватизацію спірного майна, зазначивши про необхідність доопрацювання документів, із додатковим посиланням на нормативні акти, якими встановлені тимчасові обмеження у сфері приватизації.

Рішенням господарського суду Харківської області від 17. 04. 2005 року позовні вимоги задоволено частково, з посиланням на те, що відповідачем порушено вимоги ст. 272 ЦК УРСР (1963 р.), ст. 27 Закону України «Про оренду державного майна», ст. 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Щодо визнання права на приватизацію шляхом викупу спірного об’єкта провадження по справі припинено у зв’язку з відсутністю предмета спору.

Постановою апеляційного господарського суду від 12. 07. 2005 року рішення місцевого господарського суду від 17. 04. 2005 року залишено без змін.

У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що господарський суд дійшов правильного висновку, що відповідач помилково зазначив як підставу повернення заяви те, що договором оренди спірної будівлі не передбачено компенсацію невід’ємних поліпшень, здійснених під час оренди за рахунок власних коштів орендаря, з огляду на те, що ст. 27 Закону України «Про оренду державного майна» вказує про обов’язок компенсації вартості невід’ємних поліпшень орендованої будівлі. Не може вважатися підставою для повернення заяви тимчасове призупинення приватизації, оскільки Постанова Верховної Ради України «Про тимчасові обмеження у сфері приватизації» від 13. 01. 2005 року і нормативні акти на її виконання могли бути підставою для продовження строків розгляду звернень і не містили приписів щодо порушення прав останніх на відповідну ініціативу. У частині визнання права на приватизацію шляхом викупу спірного об’єкта, провадження у справі припинено, оскільки таке право позивача випливає із закону і не заперечується сторонами по справі.

Справа № 46/353-04 за позовом Федерації «Ш» м. Харкова до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради про включення спірного орендованого приміщення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу.

Рішенням господарського суду Харківської області від 15. 09. 2004 року позовні вимоги задоволено з огляду на те, що п. 51 Державної програми приватизації на 2000–2002 роки передбачено право пріоритетного (пільгового) викупу орендарем орендованого державного майна за умови здійснення ним за рахунок власних коштів за згодою орендодавця невідокремленого поліпшення, вартістю не менше 25 % залишкової вартості будівлі.

Постановою апеляційного господарського суду від 16. 11. 2004 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін з посиланням на Закон України «Про державну програму приватизації», статті 8, 12 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств». Згідно із зазначеними нормами відмова у приватизації можлива тільки у випадках, коли: законодавством установлено обмеження на приватизацію цього об’єкта; майно у встановленому порядку включено до переліку об’єктів, що не підлягають приватизації. Цей перелік є вичерпаним. Вищезазначений Закон не передбачає узгодження заяви про приватизацію з відповідними Управліннями міської ради, районною радою та депутатом міської ради виборчого округу, де знаходиться об’єкт приватизації. З урахуванням викладеного, судова колегія дійшла висновку, що відповідач безпідставно відмовив позивачу у задоволенні його заяви про включення спірного приміщення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, яке він орендує.

У деяких справах, предметом позову яких були спори, пов’язані з визнанням договору купівлі-продажу, оренди об’єкта приватизації недійсним; про спонукання у приватизації об’єкта шляхом викупу, апеляційним господарським судом скасовані рішення місцевих господарських судів.

Підставами для скасування та зміни судових рішень були: неповне з’ясуванням обставин справи, неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.

Наприклад, справа № 29/627-04 за позовом ДП «П» до КП «Харківське міське бюро... » про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Рішенням господарського суду Харківської області від 24. 03. 2005 року позов задоволено з огляду на те, що сторонами під час укладання договору купівлі-продажу об’єкта малої приватизації було порушено вимоги ст. 2 Закону України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та ст. 5 Державної програми приватизації, затвердженої Законом України від 18. 05. 2000 року № 1723-III.

Постановою апеляційного господарського суду від 15. 06. 2005 року рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення. У позові відмовлено з огляду на те, що предметом спірного договору купівлі-продажу були нежитлові приміщення, які включені до Переліку об’єктів державної власності групи А, що підлягали приватизації, а не майно агропромислового комплексу. І згідно з ч. 2 ст. 5 Державної програми приватизації, затвердженої Законом України від 18. 05. 2000 року № 1723-III до групи А об’єктів приватизації належать не тільки цілісні майнові комплекси державних орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства, а й окреме індивідуально визначене майно (у тому числі будівлі, споруди та нежитлові приміщення). З урахуванням викладеного судова колегія дійшла висновку, що рішення господарського суду Харківської області прийнято при неповному з’ясуванні обставин, які мають значення для справи, та з порушенням норм матеріального права.

Вищий господарський суд України постановою від 21. 12. 2005 року постанову апеляційного господарського суду залишив без змін. Колегія суддів касаційної інстанції в постанові зважила на те, що перебування будинку, який належить до загальнодержавної або комунальної власності, на балансі одного підприємства (організації) не означає, що спірні приміщення належать до цілісного майнового комплексу і що підприємство (організація) має виключне право користування всіма приміщеннями цього будинку. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується, розпоряджається належним йому майном, а тому незалежно від того, на балансі якого державного підприємства перебуває майно, воно не втрачає статусу державної власності.

У іншій справі, № 35/151-04 за позовом ДП «У» до регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, ТОВ «У», про спонукання вчинити певні дії, рішенням господарського суду Харківської області від 24. 06. 2004 року позов задоволено з посиланням на те, що відповідачем безпідставно не здійснювалися дії з приватизації цілісного майнового комплексу позивача, включеного до переліку об’єктів державної власності групи А, що підлягали приватизації шляхом викупу.

Постановою апеляційного господарського суду від 26. 08. 2004 року рішення місцевого господарського суду скасовано. У задоволенні позовних вимог відмовлено, з посиланням на п. 2 ст. 5 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)». Згідно із вказаною нормою Закону покупцями об’єктів малої приватизації не можуть бути юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків.

Із урахуванням викладеного судова колегія дійшла висновку про те, що коли позивач не може бути покупцем майна, то відсутнє і порушення або оспорювання його прав та законних інтересів у зв’язку з невчиненням відповідачем дій, направлених на приватизацію спірного майна.

Вищий господарський суд України підтримав позицію апеляційного господарського суду. Колегія суддів Вищого господарського суду України в постанові від 07. 12. 2004 року зазначила, що апеляційним господарським судом встановлено, що позивач фактично вважався об’єктом приватизації, а не суб’єктом, і позов подано в інтересах ТОВ «У», яке брало участь у справі як третя особа і самостійних вимог не заявляло. За відсутності порушення прав і охоронюваних законом інтересів ДП «У» (позивача у справі) доводи ТОВ «У» були необґрунтованими.

У справі № 5/375 за позовом Управління комунального майна Сумської області міської ради м. Суми до ТОВ «В» про визнання приватизації та договору недійсними рішенням господарського суду Сумської області від 02. 10. 2003 року позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсною приватизації шляхом викупу нежитлового приміщення, а також визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення у зв’язку з необґрунтованістю заявлених вимог.

Постановою апеляційного господарського суду від 28. 01. 2004 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Колегія суддів апеляційного господарського суду вважала, що подані позивачем до позовної заяви докази не підтверджують наявності умислу відповідача на укладання ним угоди такої, що завідомо суперечить інтересам держави. Так, експертизу для визначення вартості приміщення та вартості невід’ємних поліпшень замовляв позивач, ним же і затверджено експертний висновок, акт перевірки КРУ не визнаний належним доказом по справі, оскільки відповідачем на зазначений акт подані заперечення і позивачем не подані докази: чи прийняті зазначені заперечення контрольно-ревізійним відділом, чи відхилені в установленому порядку. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 100 Господарського процесуального кодексу України не може бути прийнятий до уваги акт КРУ, поданий в засідання апеляційного господарського суду, без обґрунтування неможливості їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від позивача. Вищий господарський суд України постановою від 26. 05. 2004 року підтримав правову позицію апеляційного господарського суду.

Як приклад можна навести справу № 47/302-05 за позовом прокурора Харківської області в інтересах Фонду державного майна України по Харківській області в особі Регіонального відділення, треті особи на стороні позивача: Харківська обласна державна адміністрація та Комунальне підприємство «Х», до Управління майном комунальної власності Харківської обласної державної адміністрації, до Харківської обласної громадської організації Фонд «Н», до АТ «Д» та ПП «З», треті особи на стороні відповідачів: Виробничо-експлуатаційне підприємство «Д» та Харківська обласна рада про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Рішенням господарського суду Харківської області від 10. 01. 2006 року в задоволенні позовних вимог відмовлено з посиланням на їх безпідставність. Рішення мотивоване тим, що статтями 330, 658 Цивільного кодексу України передбачена можливість набуття права власності на майно покупцем, який придбав це майно за угодою з особою, що не була його власником, а укладання такої угоди не може бути розцінене як недодержання сторонами вимог ст. 203 Цивільного кодексу України та підставою для визнання її недійсною за ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України. Така угода, на відміну від недійсного правочину, який не створює юридичних наслідків (ст. 216 ЦК України), створює наслідки у вигляді переходу права власності до покупця.

Погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, судова колегія апеляційного господарського суду в постанові від 05. 06. 2007 року зазначила, що правові наслідки такої угоди мають визначатися за правилами п. 3 ч. 1 ст. 338 Цивільного кодексу України згідно з якою, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі якщо майно: вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду вважала правомірними висновки місцевого господарського суду щодо безпідставності позовних вимог.

У справі № 3753-8/100 за позовом Повного товариства «П» до Роменської міської ради м. Ромни та органу приватизації — Виконавчого комітету Роменської міської ради про визнання недійсним рішення другої сесії двадцять четвертого скликання Роменської міської ради від 25. 04. 2002 року «Про приватизацію двоповерхового приміщення …» та зобов’язання провести підготовку до приватизації та продажу рішенням господарського суду Сумської області від 25. 09. 2002 року відмовлено у задоволенні позовних вимог у зв’язку із необґрунтованістю заявлених вимог.

Постановою апеляційного господарського суду від 15. 01. 2003 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін. У постанові зазначено, що Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» встановлено правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу.

Колегією суддів було встановлено, що позивач подав заявку не на викуп об’єкта, що був зазначений у переліку, а нежилого приміщення площею 30 кв. м, якого у жодному переліку не було. Заяву про приватизацію шляхом викупу спірного приміщення, як цілісного майнового комплексу за умови збереження його профілю, як закладу культури, відповідно до рішення Роменської міської ради позивач не подавав.

У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що не може бути підставою скасування рішення місцевого господарського суду посилання позивача на те, що судом не розглядалася друга вимога позивача. Друга вимога була заявлена позивачем за умови вступу в законну силу рішення по справі в частині визнання недійсним рішення Роменської міської ради від 25. 04. 2002 року, що само по собі вже є підставою для відмови у її задоволенні.

У справі № АС-3/296-06 за позовом ТОВ «Ф» до управління комунального майна та приватизації Сумської міської ради та Сумської міської ради про визнання першочергового права на приватизацію орендованого майна, визнання незаконними дій та бездіяльності відповідачів, зобов’язання включити до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу та про укладення договору купівлі-продажу, постановою господарського суду Сумської області від 17. 05. 2006 року позовні вимоги позивача задоволені повністю.

Ухвалою апеляційного господарського суду від 16. 11. 2006 року постанову від 17. 05. 2006 року залишено без змін. Постанова і ухвала мотивовані тим, що відповідачі в порушення вимог статей 7, 11 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» безпідставно відмовили позивачу у приватизації спірного орендованого майна. Можливість приватизації шляхом викупу орендованого майна позивачем передбачена як п. 51 Державної програми приватизації на 2000–2002 роки, затвердженої Законом України від 18. 05. 2000 року № 1723–III (позивач здійснив за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від відповідного об’єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше як 25 % залишкової вартості майна), так і договором оренди (умовами договору передбачено однією із підстав для припинення договору викуп об’єкта оренди орендарем). Колегія суддів Вищого адміністративного суду України підтримала правову позицію господарських судів.

У постанові Вищого адміністративного суду України від 24. 05. 2007 року зазначено, що суди дійшли правильного висновку про необхідність задоволення позовних вимог, з огляду на те, що відповідачі неправомірно відмовили позивачу у визнанні права на приватизацію.

Як приклад можна навести справу № 5/197-06 за позовом Приватного підприємця М. до Управління комунального майна та приватизації Сумської міської ради та Сумської міської ради м. Суми про визнання першочергового права на приватизацію шляхом викупу орендованого нежитлового приміщення та про визнання незаконними дій та бездіяльності.

Із матеріалів справи вбачалося, що за рахунок власних коштів позивач здійснив у орендованому приміщенні ремонтно-відновлювальні роботи, загальна вартість яких складала приблизно 31 % залишкової вартості об’єкта оренди, звернувся до відповідачів із заявою про включення орендованих ним нежитлових приміщень до переліку об’єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу.

Постановою господарського суду Сумської області від 29. 05. 2006 року позов задоволено. Постанова мотивована тим, що відмова позивачеві у включенні спірних приміщень до переліку об’єктів, які підлягають приватизації шляхом викупу, суперечить ст. 7 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», п. 51 Державної програми приватизації на 2000–2002 роки.

Постановою апеляційного господарського суду від 09. 11. 2006 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін з посиланням на ст. 11 вищезазначеного Закону і Рішення Конституційного Суду України від 13. 12. 2000 року № 14-рп/2000.

Згідно із зазначеними вище правовими нормами однією із підстав продажу об’єктів приватизації шляхом викупу є включення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу. Порядок включення зазначений у п. 51 Державної програми приватизації на 2000–2002 роки та передбачає, що орендар, який за згодою орендодавця здійснив за рахунок власних коштів поліпшення орендного майна, які неможливо відокремити від відповідного об’єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше, ніж 25% залишкової вартості майна, набуває права на викуп цього майна.

У справі № 44/185-05 за позовом ЗАТ «Х» до регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області про визнання права власності рішенням господарського суду Харківської області від 13. 07. 2005 року позов задоволено. Рішення мотивоване тим, що відповідно до ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у редакції Закону 1992 р.) товариству покупців відповідний державний орган безкоштовно передає об’єкти соціально-побутового призначення, і оскільки ці об’єкти належать до головної речі — цілісного майнового комплексу, то у позивача виникло право власності на ці приміщення з моменту підписання договору купівлі-продажу.

Постановою апеляційного господарського суду від 04. 11. 2005 року рішення місцевого господарського суду скасовано. Аналізуючи приписи ч. 2 ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у редакції Закону 1992 року) колегія суддів зазначила, що безоплатна передача спірних об’єктів соціально-побутового призначення могла бути здійснена тільки після укладання договору купівлі-продажу (після того як товариство покупців стало власником майна цілісного майнового комплексу), і така безоплатна передача майна не є способом його приватизації, оскільки законом не передбачена передача цього майна у власність покупця безкоштовно. З огляду на викладене та з посиланням на статті 1, 2, 15 вищезазначеного Закону колегія суддів вважала, що приватизація державного майна на користь недержавних юридичних та фізичних осіб здійснюється на засадах оплатності.

Колегія суддів Вищого господарського суду України не погодилася з позицією апеляційного господарського суду і скасувала прийняту ним постанову, залишивши в силі рішення місцевого господарського суду, мотивуючи постанову тим, що апеляційним господарським судом застосоване законодавство, яке не було чинним на момент спірних правовідносин. У постанові Вищого господарського суду України від 26. 01. 2002 року зазначено, що апеляційний господарський суд припустився помилки у застосуванні ч. 2 ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у редакції 1992 року) і зробив помилковий висновок про те, що оскільки вартість цілісного майнового комплексу, що приватизувався, була зменшена на вартість майна соціально-побутового призначення, у т. ч. і вартість спірних приміщень, то покупець не набув права власності на ці об’єкти. Колегія суддів касаційної інстанції зважала на те, що оскільки в даному випадку приватизація відбувалася до 1997 року, то на законодавчому рівні при приватизації майна надавалася пільга для товариства покупців, створеного працівниками підприємства, згідно зі ст. 8 вищезазначеного Закону, яке стало власником свого підприємства, і тому такі об’єкти переходили у власність товариства.

Так, у справі №11/385-05 за позовом АКБ «Б» до управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради про визнання частково недійсним абз.4 п. 4. 3. 3 договору купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва, яким встановлена заборона на продаж об’єкта незавершеного будівництва до моменту завершення будівництва і введення його в експлуатацію, рішенням господарського суду Харківської області від 01. 08. 2005 року позовні вимоги задоволено з посиланням на ст. 41 Конституції України, статті 127, 203, 319, 321 Цивільного кодексу України. Рішення мотивоване тим, що умова, викладена в абз. 4 п. 4. 3. 3 спірного договору, про заборону на продаж об’єкта договору, порушує права позивача як власника, позбавляє власника майна здійснювати повноваження по розпорядженню цим майном на власний розсуд, а тому є такою, що не відповідає вимогам Конституції України та нормам Цивільного кодексу України.

Погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду, судова колегія апеляційного господарського суду в постанові від 06. 10. 2005 року зазначила, що посилання відповідача на ст. 19 Закону України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва», яка передбачає, що обов’язковою умовою приватизації об’єктів незавершеного будівництва є заборона відчуження об’єкта незавершеного будівництва та земельної ділянки, на якій розташований цей об’єкт до завершення будівництва та введення об’єкта в експлуатацію, були необґрунтованими, оскільки згідно зі ст. 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Тому умови договору не можуть позбавляти власника встановленого Конституцією України права розпоряджатися своїм майном.

При розгляді справ зі спорів, що виникли при приватизації об’єктів незавершеного будівництва, виникають питання, чиїм обов’язком є вирішення питання відведення земельної ділянки під придбаний об’єкт незавершеного будівництва. У постанові Вищого господарського суду України від 30. 11. 2006 року у справі № 52/161-06 зазначено: ст. 8 Закону України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» містить імперативну норму, яка передбачає, що у разі відсутності рішення про відведення земельної ділянки в натурі, на якій розташований об’єкт незавершеного будівництва, за поданням органів приватизації спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів та його органи на місцях разом із адміністрацією підприємства, установи, організації, на балансі яких перебуває об’єкт незавершеного будівництва, у місячний строк вживають у встановленому законом порядку заходів щодо відведення земельної ділянки несільськогосподарського призначення, на якій розташований придбаний об’єкт завершеного будівництва.

Вищий господарський суд України вважав необґрунтованим посилання судів попередніх інстанцій на те, що відповідачем не визначено питання відведення земельної ділянки, оскільки згідно з приведеною вище нормою вирішення питання відведення земельної ділянки покладено на інших осіб, хоча договором купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва покупець прийняв на себе серед інших зобов’язань і зобов’язання вирішити питання відведення земельної ділянки з відповідною місцевою радою. Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний господарський суд не врахував ту обставину, що придбаний за договором купівлі-продажу об’єкт незавершеного будівництва розміщений на території Харківського приладобудівного заводу ім. Т. Г. Шевченка та входив до складу земель, переданих заводу в постійне користування.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування нею. Однак такої відмови впродовж тривалого часу не було, що, на думку колегії суддів касаційної інстанції, може бути об’єктивною підставою несвоєчасного виконання покупцем договірних зобов’язань.

Узагальнення судової практики з вирішення господарських спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про приватизацію державного майна, дозволяє окреслити ряд проблемних питань, які потребують роз’яснень Верховного Суду України чи врегулювання на законодавчому рівні з метою усталення практики вирішення спорів зазначеної категорії:

1. Судовими інстанціями неоднозначно застосовується ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у редакції до 1997 року) при визначенні поняття безоплатної передачі майна, що не увійшло до статутного фонду господарського товариства, створеного в процесі приватизації; при визначенні підстав для безоплатної передачі майна; визначенні моменту безоплатної передачі та перехід права власності на зазначене майно.

2. Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» (у редакції Закону від 19. 02. 1997 року № 8997-ВР) було розроблено Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затверджене спільним наказом Фонду державного майна України і Міністерства економіки України від 19. 05. 1999 року № 908/68. Однак ні перша, ні друга редакції Закону України «Про приватизацію державного майна» не визначають статусу майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), поняття такого майна і статусу органу управління ним.