АКТУАЛЬНИЙ КОМЕНТАР

Актуальні питання захисту прав учасників (акціонерів) у процедурі банкрутства господарського товариства

М. Л. Бєлкін
юрисконсульт Українського фінансово-промислового концерну, м. Київ

Правові відносини, що складаються при банкрутстві господарського товариства, безперечно, стосуються прав і обов’язків засновників (учасників) господарського товариства — боржника, у зв’язку з цим останні завжди зацікавлені в результаті справи про банкрутство боржника. Зокрема, унаслідок процедури банкрутства засновники (учасники) господарського товариства-боржника можуть повністю або частково позбутися свого майна у вигляді акціонерного капіталу. При недобросовісному проведенні процедур банкрутства ці процедури, за умов відсутності контролю з боку засновників (учасників) господарського товариства-боржника можуть використовуватися для перерозподілу майна боржника на користь окремих акціонерів та/або кредиторів.

Як зазначає російський автор Н. А. Ємелькіна [1], у відносинах неспроможності (банкрутства) стикаються інтереси засновників (учасників) і кредиторів, засновників (учасників) і керівника (менеджменту) юридичної особи, засновників (учасників) — власників великих пакетів акцій, паїв (часток) і дрібних засновників (учасників), наприклад міноритарних акціонерів. Тому захист прав засновників (учасників) боржника у відносинах неспроможності (банкрутства) викликаний як захистом публічних державних інтересів, так і приватних інтересів юридичних і фізичних осіб, у тому числі з метою недопущення зловживання правом великих засновників (учасників) боржника, органів управління боржника, що, у свою чергу, впливає на привабливість інвестицій і стабільність цивільного обороту.

Аналізуючи розвиток російського законодавства про банкрутство, вказаний автор підкреслює, що одним із найбільш важливих позитивних моментів в ухваленні Федерального закону Російської Федерації від 26. 10. 2002 року № 127 «Про неспроможність (банкрутство)» (далі — Федеральний закон) є надання певних гарантій засновникам (учасникам) господарського товариства-боржника, про які раніше законодавець довгий час «забував». Посилаючись на Аналітичну записку про законопроект «Про неспроможність (банкрутство)», внесений Урядом РФ, прийнятий Держдумою в першому читанні, Н. А. Ємелькіна [1] вказує, що найбільш актуальною проблемою застосування законодавства про банкрутство є порушення прав засновників боржника — відсутність у них можливості провести оздоровлення під контролем кредиторів при вже порушеній справі про банкрутство, вилучення активів боржника на користь певного кола кредиторів у процедурах зовнішнього управління і конкурсного провадження.

Певний захист прав засновників (учасників) господарського товариства-боржника у процедурі банкрутства російський законодавець забезпечив тим, що, згідно зі ст. 35 Федерального закону в редакції від 26. 10. 2002 року, надав представнику засновників (учасників) боржника право брати участь в арбітражному процесі у справі про банкрутство, разом з представником працівників боржника, представником власника майна боржника-унітарного підприємства, представником зборів кредиторів або комітету кредиторів.

Українське ж законодавство, надаючи трьом останнім категоріям осіб право брати участь у справі про банкрутство, можливості участі у справі про банкрутство представника засновників (учасників) боржника довгий час прямо не передбачало.

Ситуація дещо змінилася з прийняттям Закону України від 17 листопада 2005 року № 3107-IV «Про внесення змін до деяких законів України щодо уповноваженої особи господарського товариства в процедурах банкрутства» (далі — Закон № 3107-IV). Цим Законом до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» уведено поняття «уповноважена особа акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю». У статтю 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» пп. 2 п. 2 Закону № 3107-IV уведено визначення поняття «уповноважена особа акціонерів, учасників товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю» — це є особа, уповноважена загальними зборами акціонерів або учасників товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю, що володіють більш як половиною статутного капіталу товариства, представляти їх інтереси під час проведення процедур банкрутства цього товариства з правом дорадчого голосу.

До Закону України «Про господарські товариства» п. 1 Закону № 3107-IV вніс норму, згідно з якою обрання такої уповноваженої особи віднесено до виключної компетенції зборів. Слід зазначити, що відповідно до п. 1 Прикінцевих положень Закону № 3107-IV він набирає чинності через рік з дня його опублікування, а відповідно до п. 2 Прикінцевих положень, положення цього Закону не застосовуються до акціонерних товариств, щодо яких на дату набрання чинності цим Законом порушено провадження у справі про банкрутство.

Зазначений закон уперше опубліковано в газеті «Урядовий кур’єр» № 237 від 13. 12. 2005 року. Таким чином, зазначені положення щодо уповноважених осіб акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю не поширюються на господарські товариства щодо яких провадження у справі про банкрутство було порушено до 13. 12. 2006 року.

Якщо ж порівняти зазначені вище новації Закону України № 3107-IV та норми Федерального закону в редакції від 26. 10. 2002 року щодо прав уповноважених осіб акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю (представників засновників (учасників) боржника), то необхідно зазначити таке.

Для реалізації своїх прав Федеральний закон надає представнику засновників (учасників) боржника певні повноваження. Так, вказані особи наділені повноваженнями щодо звернення до арбітражного суду, що розглядає справу про банкрутство, пред’явлення заяви про визнання недійсними рішень зборів кредиторів (п. 4 ст. 15), надання арбітражному суду заперечень щодо вимог кредиторів (п. 2 ст. 71, п. 3 ст. 100), заяви клопотань першим зборам кредиторів і арбітражному суду про введення щодо боржника процедури фінансового оздоровлення (ст. 77), оскарження рішень суду.

Останнє є дуже важливим, оскільки дає змогу безпосередньо захистити права і інтереси засновників (учасників) боржника в умовах ухвалення судами нижчих інстанцій неправосудних рішень. Проте багато російських правознавців і юристів-практиків навіть усі вказані права і повноваження вважають недостатніми для захисту інтересів засновників (учасників) боржника в процедурах банкрутства.

У Законі України № 3107-IV права уповноважених осіб акціонерів або учасників товариств з обмеженою чи додатковою відповідальністю більш обмежені. Прямо передбачено лише право брати участь з правом дорадчого голосу у зборах кредиторів та бути включеним до складу ліквідаційної комісії.

Однак можливість висунути заперечення щодо вимог кредиторів та право оскарження рішень суду прямо не передбачені, хоча судова практика може останнє право визнати по аналогії зі схожим правом арбітражного керуючого. Крім того, як зазначено вище, усіма цими правами не можуть скористатися акціонери (учасники) господарських товариств щодо яких провадження у справі про банкрутство порушено до 13. 12. 2006 року.

Нарешті незрозуміло, як мають захищати свої права меншість учасників (акціонерів), якщо збори внаслідок негативного голосування великих акціонерів не приймуть рішення про призначення уповноваженої особи. Таким чином, проблема чітких гарантій захисту прав і інтересів засновників (учасників) боржника в процедурах банкрутства залишається актуальною як для засновників (учасників) тих господарських товариств щодо яких провадження у справі про банкрутство порушено до 13. 12. 2006 року і продовжується без урахування норм Закону України № 3107-IV, так і для засновників (учасників) тих господарських товариств, збори яких не прийняли рішення про призначення уповноваженої особи, а меншість акціонерів не погоджується з такою позицією, або позицією уповноваженої особи навіть за її наявності, і не згодні із здійсненням процедури банкрутства (останнє дуже актуальне в умовах зазначеного вище конфлікту між великими і дрібними акціонерами акціонерних товариств).

Тому подальший розгляд проблеми захисту прав учасників (акціонерів) у процедурі банкрутства господарського товариства розглядається в умовах правового регулювання, яке існувало до 13. 12. 2006 року.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції до 13. 12. 2006 року, учасниками провадження у справі про банкрутство можуть бути, зокрема, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також Фонд державного майна України.

Слід зазначити, що словосполучення «власник майна боржника» є досить невдалим, якщо аналізувати його зв’язок з іншими нормами законодавства України. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», кожне підприємство розглядається як юридична особа, відокремлена від її власників, у зв’язку з чим особисте майно та зобов’язання власників не повинні відображатися у фінансовій звітності підприємства. Таким чином, у випадку процедури банкрутства господарського товариства саме воно, тобто боржник, і є власником свого майна, а засновники, акціонери, учасники товариства є тільки власниками корпоративних прав, емітованих товариством.

Однак боржник є окремою стороною у справі про банкрутство. Таким чином, можна припустити, що використовуючи поняття «власник майна боржника», законодавець мав на увазі саме власників корпоративних прав. Це припущення підтверджується також аналізом системного зв’язку норми ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з іншими нормами цього Закону. Так, згідно з ч. 9 ст. 17 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», власник майна боржника (орган управління майном боржника) не може обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном боржника. Оскільки саме керуючий санацією діє від імені боржника, то «власник майна боржника» не може в даному контексті розглядатися як боржник, а є саме власником корпоративних прав боржника.

Невизначеність цього питання викликає певні проблеми у власників корпоративних прав боржника, які не згодні з рішеннями, прийнятими в процедурі банкрутства, та вважають їх такими, що порушують права власників, а також призводить до досить суперечливої судової практики. Звичайним є те, що ані власники корпоративних прав боржника, ані їх представники безпосередньо не допускаються до участі у справі, особливо якщо вони є недержавними структурами. Проблематичним є і касаційне оскарження власником корпоративних прав боржника судових рішень у справі про банкрутство на підставі ст. 107 Господарського процесуального кодексу України.

Слід при цьому зазначити, що Вищий господарський суд України (ВГСУ) визнавав за можливе касаційне оскарження власниками корпоративних прав боржника (акціонерами) судових рішень у справі про банкрутство саме на підставі ст. 107 Господарського процесуального кодексу України.

Так, у Постанові ВГСУ від 6 травня 2005 року у справі № Б15/29/56/04 (джерело — офіційний сайт ВГСУ www. arbitr. gov. ua) зазначено, що особа, яка подала касаційну скаргу, а саме — ТОВ «НФК «П» є акціонером ВАТ «Д», тобто має корпоративні права у статутному фонді боржника. Згідно з ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. У абзаці 22 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено коло учасників провадження у справі про банкрутство, якими є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника. Отже, ТОВ «НФК «П» не є стороною у справі про банкрутство ВАТ «Д», але є учасником провадження у цій справі. Тому оскаржуване судове рішення стосується прав і обов’язків ТОВ «НФК «П» щодо боржника. У зв’язку з цим доводи боржника та кредиторів у справі щодо відсутності у ТОВ «НФК «П» права на подання касаційної скарги на оскаржувану ухвалу не узгоджуються з приписами ст. 107 Господарського процесуального кодексу України, за якими касаційну скаргу мають право подати не лише сторони у справі, а й також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо судове рішення стосується їх прав і обов’язків. Таким чином, ВГСУ визнав, що ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» надає право власнику корпоративних прав боржника оскаржити судове рішення у справі про банкрутство на підставі ст. 107 Господарського процесуального кодексу України.

В іншій Постанові ВГСУ — від 19 жовтня 2005 року у справі № 9/207 (джерело — офіційний сайт ВГСУ www. arbitr. gov. ua) зазначено, що згідно з ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» учасником провадження у справі про банкрутство є, зокрема, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника. Відповідно до ст. 13 Закону України «Про власність» акції та інші цінні папери є об’єктами права приватної власності. На підставі ст. 5 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» власник акції має право на частину прибутку акціонерного товариства (дивіденди), на участь в управлінні товариством (крім власника привілейованої акції), а також інші права, передбачені цим Законом, іншими законодавчими актами України, а також статутом акціонерного товариства. Виходячи з аналізу положень чинного законодавства України, акціонер є співвласником майна боржника та відповідно є учасником справи про банкрутство. Статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд вирішує господарські спори (розглядає справи), зокрема, на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України). Унаслідок визнання боржника банкрутом обмежуються права акціонерів, зокрема, на участь в управлінні товариством у зв’язку з тим, що повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном припиняються. Також обмежується право на отримання частину прибутку підприємства, оскільки підприємницька діяльність банкрута завершується. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що акціонери боржника мають право на подання касаційної скарги на постанову про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, оскільки таке судове рішення суттєво впливає на їхні права та законні інтереси.

Але, на жаль, зазначені Постанови ВГСУ скасовані Верховним Судом України (ВСУ). Так, Постанова ВГСУ від 19 жовтня 2005 року у справі № 9/207 скасована Постановою ВСУ від 17 січня 2006 року [2], а Постанова ВГСУ від 6 травня 2005 року у справі № Б15/29/56/04 скасована Постановою ВСУ від 23 серпня 2005 року [3]. В останній Постанові ВСУ відповідні обґрунтування, які, на думку ВСУ, стають на заваді безпосередньо захисту прав акціонерів, викладені найбільш повно.

Зокрема, ВСУ звернув увагу на те, що згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду мають підприємства та організації, що звертаються за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Відповідно до п. 2 рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у разі їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства; порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом.

Статтею 150 Конституції України передбачено, що рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на території України і, відповідно, до застосування судами загальної юрисдикції при вирішенні підвідомчих їм спорів.

На підставі норм ст. 107 Господарського процесуального кодексу України право подати касаційну скаргу на рішення місцевого суду, що набрало законної сили, мають сторони у справі, а також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення, що стосується їх прав і обов’язків.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» учасниками провадження у справі про банкрутство є сторони (кредитори та боржник), арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном боржника), а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган із питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Акціонери господарського товариства можуть бути учасниками справи про банкрутство, якщо вони матимуть статус будь-якої з зазначених осіб.

ТОВ «НФК «П» у розумінні Закону України «Про господарські товариства» є лише власником частини корпоративних прав, а не власником майна боржника. Таким чином, ТОВ «НФК «П» не має відношення до жодної з перелічених у ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» категорій осіб, які є учасниками провадження у справі про банкрутство, а відтак ВГСУ порушив і здійснив провадження у цій справі за касаційними скаргами особи, яка не мала права їх подавати. За таких обставин оскаржені постанови ВГСУ підлягають скасуванню.

Порівняння аргументів ВГСУ та ВСУ, на нашу думку, свідчить про те, що ВГСУ більш ретельно ставиться до захисту прав учасників (акціонерів) боржника. Тому судова практика ВГСУ більш орієнтована на захист прав акціонерів у справах про банкрутство акціонерних товариств. Тому більш послідовним було б до належного законодавчого врегулювання цього питання описану судову практику ВСУ обґрунтовано переглянути у зв’язку з набранням чинності з 2006 року Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Згідно з ч. 1 ст. 17 цього Закону, суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод:1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно зі ст. 1 («Захист права власності») Протоколу № 1 до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Показовим у цьому сенсі є Рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто Холдинг проти України» [4].

У пункті 90 цього рішення Суд нагадує, що відповідно до його прецедентної практики стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі норми: перша, що виражається в першій фразі першого абзацу та має загальний характер, виражає принцип поваги до права власності; друга, що міститься в другій фразі того ж абзацу та має за об’єкт позбавлення права власності за певних умов; що стосується третьої, згаданої в другому абзаці, вона визнає саме можливість державам — учасницям регламентувати на власний розсуд використання майна в загальних інтересах. Проте тут не йдеться про абсолютно не пов’язані між собою норми. Друга та третя є особливими прикладами, що стосуються права власності, крім того, вони повинні тлумачитися в світлі принципу, закріпленого першою нормою.

У пункті 91 вказаного рішення Суд зазначає, що в своєму рішенні стосовно прийнятності він уже констатував, що акції, якими володів заявник, мали, безсумнівно, економічну цінність та становили «майно» в розумінні статті 1 Протоколу № 1. З огляду на те, що уряд не оскаржує твердження, що заявник мав право на відповідні акції, Суд, відтак, констатує, що стаття 1 може бути застосована в цьому випадку.

У пункті 92 вказаного рішення Суд зазначає, що Суд також має своїм завданням дослідити, яке положення ст. 1 застосовується у цьому випадку. Суд нагадує у зв’язку з цим, що акція товариства є складною річчю. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова не йде лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції.

У пункті 96 вказаного рішення Суд нагадує, що відповідно до статті 1 Конвенції кожна Держава-учасниця «визнає для всіх у межах своєї юрисдикції права та обов’язки, визначені <...> Конвенцією». Це зобов’язання гарантувати ефективне використання прав, визначених цим договором, може створювати для держави позитивні зобов’язання. У подібному випадку держава не може обмежуватися пасивною роллю та «не може проводити розмежування між діями та бездіяльністю». Що стосується права, гарантованого ст. 1 Протоколу № 1, то такі позитивні зобов’язання можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, також і у разі, якщо йдеться про судовий розгляд спору між фізичними чи юридичними особами. Зокрема, це передбачає для держави зобов’язання забезпечувати судову процедуру, яка повинна містити необхідні процесуальні гарантії, і яка, таким чином, дає можливість національним судам ефективно та справедливо вирішувати всі існуючи спори між приватними особами.

У цьому сенсі слід зазначити, що національне законодавство України вважає порушенням інтересів акціонерів знецінення його акцій унаслідок певних дій товариства. Ця правова позиція відображена, зокрема, у п. «є» ст. 40 Закону України «Про господарські товариства», де зміни статутного фонду пов’язуються з наявністю збитків. Таким чином, знецінення або повна втрата акціонерного капіталу, на що звертається увага у п. «є» ст. 40 Закону України «Про господарські товариства» та у п. 92 Рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто Холдинг проти України», впливає на права власників корпоративних прав і створює підстави, зокрема, для звернення таких власників з касаційною скаргою відповідно до ст. 107 Господарського процесуального кодексу України.

Це є особливо актуальним у процесі ліквідації господарського товариства, коли йдеться про повну втрату акціонерного капіталу.

Слід зазначити, що українські суди стають значно менш принциповими щодо звернень акціонерів з касаційними скаргами в процедурах банкрутства, якщо таким акціонером є держава (державний орган). Так, ВГСУ прийняв до провадження і Постановою від 22 червня 2005 року задовольнив частково касаційну скаргу Міністерства транспорту та зв’язку України та задовольнив касаційне подання заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства транспорту та зв’язку України у справі № 10/317, яка розглядається господарським судом Полтавської області [3].

У цій справі здійснюється провадження про банкрутство відкритого акціонерного товариства, створеного за наказом Міністерства транспорту та зв’язку України шляхом перетворення однойменного Державного підприємства в порядку, передбаченому Указом Президента України від 15 червня 1993 року № 210/93 «Про корпоратизацію підприємств». Згідно з п. 2 цього Указу, засновниками відкритих акціонерних товариств, що створюються відповідно до цього Указу на базі загальнодержавної власності, з боку держави є органи, уповноважені управляти цим майном: центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи та обласні державні адміністрації. Відповідно до п. 15 Положення про порядок корпоратизації підприємств, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року № 508, з моменту державної реєстрації відкритого акціонерного товариства активи і пасиви підприємства, структурного підрозділу (одиниці) переходять до відкритого акціонерного товариства. Акціонерне товариство стає правонаступником прав і обов’язків корпоратизованого підприємства. Таким чином, після реєстрації в зазначеному порядку відкритого акціонерного товариства орган, який до того був уповноважений управляти майном відповідного державного підприємства, набуває статусу звичайного акціонера (засновника), участь якого у справі про банкрутство прямо не передбачена. Цей висновок підтверджується, зокрема, положеннями Типового статуту відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердженого Наказом від 31. 08. 93 року № 55 Міністерства економіки України, Фонду Державного майна України, Міністерства юстиції України, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 грудня 1994 року за № 312/522. Згідно з п. 3. 5 Типового статуту, товариство є власником майна, переданого йому засновником та учасниками у власність; продукції, виробленої Товариством у результаті господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом. Таким чином, майнові відносини в такому товаристві відповідають зазначеним вище положенням ст. 12 Закону України «Про господарські товариства» і нічим не відрізняються від звичайного акціонерного товариства. Згідно з п. 8. 3. 1 Типового статуту, в період до проведення перших загальних зборів акціонерів, які скликаються після прийняття рішення про приватизацію майна Товариства, Спостережна рада є органом Товариства, що з метою захисту інтересів держави та акціонерів здійснює контроль за діяльністю Правління Товариства. Порядок її обрання, діяльності та питання, віднесені до її компетенції, визначаються відповідно до Положення про спостережну раду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1993 року № 556 та пп. 8.3.2 — 8.3.10 цього Статуту.

Зокрема, до складу Спостережної ради входять представники засновника, банку, трудового колективу, органу приватизації. Таким чином, державний орган-засновник втрачає статус розпорядника майна, а Спостережна рада, яка певною мірою отримує цей статус, не є державним органом, а є органом товариства. Тобто, до державного акціонера (крім Фонду державного майна України) мають застосовуватися ті самі підходи, що і до недержавного. Інакше це суперечить ст. 13 Конституції України, відповідно до якої усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

З огляду на останнє зауваження неприпустимим є особливий статус Фонду державного майна України як акціонера, оскільки це також суперечить зазначеній нормі ст. 13 Конституції України, оскільки Фонд державного майна України в процедурі банкрутства може захистити свої права як акціонера, а приватний акціонер — ні.

Що стосується рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004, то треба звернути увагу на ту частину п. 2 цього рішення, відповідно до якої акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у разі їх порушення, оспорювання чи невизнання самим акціонерним товариством, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства. Тобто, по-перше, якщо товариство подає заяву про порушення справи про власне банкрутство за відсутності ознак банкрутства, то учасник (акціонер) може розглядати це як порушення своїх інтересів самим акціонерним товариством, яке полягає у позбавленні акціонера акціонерного капіталу. Якщо, по-друге, товариство-боржник визнає претензії кредитора, які суперечать законодавству, то учасник (акціонер) може розглядати це як порушення своїх інтересів самим акціонерним товариством, яке полягає у знеціненні або позбавленні акціонера акціонерного капіталу. Таким чином, участь учасника (акціонера) у справі про банкрутство не суперечить п. 2 рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004.

Отже, аналіз норм законодавства Росії, судової практики Європейського суду з прав людини, норм Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у системному зв’язку з іншими нормами українського законодавства і з судовою практикою свідчить про те, що права учасників господарських товариств у процедурі банкрутства потребують судового захисту, а законодавство України не виключає можливості судового захисту безпосередньо таким учасником.

[1.] Емелькина Н. А. Защита прав учредителей (участников) должника в деле о несостоятельности (банкротстве). — СПб.: Юрид. центр Пресс, 2006.
[2.] Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Застосування законодавства про банкрутство / Упоряд. Б. М. Поляков; Відп. ред. В. С. Москаленко. — Вип. 2. — К.: Праксіс, 2006. — С. 164–167.
[3.] Практика розгляду справ про банкрутство / Упоряд. Б. М. Поляков. — К.: Юрид. практика, 2006. — С. 16–19.
[4.] Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006. — С. 711–716.