ОГЛЯД ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

Узагальнення практики перегляду судових рішень у справах, пов’язаних із земельним законодавством

І. І. Шепітько
заступник голови Харківського апеляційного господарського суду

В. В. Лакіза
суддя Харківського апеляційного господарського суду

О. Д. Бережна
начальник відділу узагальнення судової практики
та систематизації законодавства

Узагальнення проведено відповідно до п. 20 Плану основних заходів Харківського апеляційного господарського суду на II півріччя 2007 року з використанням статистичних даних про результати перегляду судових рішень господарських судів Харківської та Сумської областей, постанов апеляційного господарського суду та Вищого господарського суду України.

Згідно зі статистичними даними апеляційного господарського суду протягом 9 місяців 2007 року розглянуто 240 апеляційних скарг у справах, пов’язаних із застосуванням земельного законодавства, з них: на рішення господарського суду Харківської області — 227, на рішення господарського суду Сумської області — 13.

Аналіз постанов апеляційного господарського суду свідчить, що при розгляді спорів цієї категорії справ господарські суди застосовували Цивільний кодекс України, Земельний кодекс України, Закон України «Про плату за землю», Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель», Закон України «Про землеустрій», Закон України «Про оренду землі», підзаконні нормативні акти: постанови Кабінету Міністрів України, накази Державного комітету України по земельних ресурсах, які регулюють відносини, пов’язані із землекористуванням, постанову Пленуму Верховного Суду України від 16. 04. 2001 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Відповідно до ст. 2 Земельного кодексу України земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Згідно з п. 2 ст. 116 цього Кодексу набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Користування землею може бути постійним (без заздалегідь установленого строку) та тимчасовим. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів (або органи державної виконавчої влади, виконавчі органи місцевого самоврядування), які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування (оренда землі) та вилучають їх. У тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об’єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об’єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства. Умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі.

З апеляційних скарг, які надходили на рішення місцевих господарських судів, вбачається, що у справах, пов’язаних із земельним законодавством, сторонами оскаржувалися такі вимоги: про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки; про спонукання до укладення договору оренди земельної ділянки та стягнення збитків; визнання права на укладення договору оренди земельної ділянки; розірвання договору оренди земельної ділянки та зобов’язання повернути земельну ділянку; про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним; припинення дії договору оренди земельної ділянки; про поновлення договору оренди; про стягнення заборгованості з орендної плати; про визнання права володіння і користування земельною ділянкою; про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою; про визнання права власності земельної ділянки; про припинення користування земельною ділянкою; про повернення зайво сплаченого земельного податку; про поновлення права та знесення самочинних будівель.

Найбільш поширеною вимогою в апеляційних скаргах сторін була вимога про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки. Ця вимога була предметом розгляду у 176 апеляційних скаргах.

Статтею 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» передбачено, що самовільне зайняття земельних ділянок — це будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.

Стаття 211 Земельного кодексу України передбачає відповідальність за порушення земельного законодавства, а саме, цивільно-правову та адміністративну.

Відповідно до ст. 212 Земельного кодексу України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

З метою захисту інтересів держави до господарського суду звертався прокурор в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування з вимогою про звільнення та повернення земельних ділянок, самовільно зайнятих суб’єктами господарювання.

Дослідивши та оцінивши докази того, що відповідачем порушені вимоги земельного законодавства щодо використання земельних ділянок без набуття права власності чи права користування ними, господарські суди приймали рішення про задоволення позовів.

Наприклад, у справі № 5/812-06 за позовом міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі райдержадміністрації до НУ «О», третя особа на стороні позивача — сільська рада, про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки під свердловиною площею 1,74 га рішенням господарського суду Сумської області від 19. 03. 2007 року позов задоволено повністю та зобов’язано відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку з огляду на те, що відповідачем не надані докази правомірного використання земельної ділянки.

Апеляційний господарський суд підтримав правову позицію місцевого господарського суду. Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що 21. 10. 05 року між відповідачем за погодженням із сільською радою укладено договір тимчасового користування земельною ділянкою площею 1,74 га. Термін користування, визначений договором, закінчився 31. 05. 2006 року.

Аналізуючи ст. 33 Закону України «Про оренду землі», статті 26, 77 Закону України «Про місцеве самоврядування», судова колегія дійшла висновку, що за відсутності відповідного рішення орендодавця про поновлення договору оренди землі після закінчення строку дії попереднього, позовні вимоги прокурора у справі задоволені обґрунтовано. Постановою Вищого господарського суду України від 07. 08. 2007 року постанова апеляційного господарського суду залишена без змін.

Часто причиною відмови у задоволенні позовів була необґрунтованість заявлених вимог прокурора щодо звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Наприклад, у справі № 11/354-06 за позовом районного прокурора в інтересах держави та органу місцевого самоврядування в особі міської ради до СПД ФО Т. (третя особа — міське управління земельних ресурсів) про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки рішенням господарського суду Харківської області від 09. 10. 2006 року у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на необґрунтованість позовних вимог.

Постановою апеляційного господарського суду від 06. 12. 2006 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що відповідач використовував земельну ділянку під кіоск на підставі ордера, виданого Управлінням споживчого ринку виконавчого комітету міської ради згідно з розпорядженням № 000 від 10. 09. 2001 року районної ради, відповідно до рішення виконавчого комітету міської ради № 000 від 13. 04. 1994 року «Про видачу ордерів на розміщення об’єктів дрібно-роздрібної торгівлі суб’єктам підприємницької діяльності». Тобто відповідач здійснював торгівлю з кіоску на підставі ордера з 2001 року, який був виданий в період дії Земельного кодексу УРСР від 18. 12. 1990 року, на зворотному боці якого зазначено місце розташування вказаного кіоску на земельній ділянці.

У постанові апеляційного господарського суду вказано, що відповідно до ст. 3 Земельного кодексу від 18. 12. 1990 року розпоряджаються землею Ради народних депутатів (або органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування), які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Земельним кодексом України в редакції від 13. 03. 1992 року та від 25. 10. 2001 року забезпечувалась можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключались як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв’язку з непереоформленням правового титулу.

Колегією суддів встановлено, що виконавчим комітетом міської ради прийнято рішення № 000 від 19. 05. 2004 року, що стало підставою для продовження дії ордера для відповідача, і було підтвердженням того, що зміна законодавства щодо регулювання земельних відносин не призвела до зміни титулів права на землю, зокрема з ордера на договір оренди. Крім того, згідно з п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішувалися питання щодо регулювання земельних відносин.

Крім того, колегія суддів зазначила, що в матеріалах справи були відсутні будь-які докази того, що на пленарному засіданні міської ради вирішено питання щодо припинення користування відповідачем земельною ділянкою, зайнятою під кіоск, яка була надана відповідно до законодавства, що діяло на час надання дозволу на розміщення кіоску на земельній ділянці.

З урахуванням викладеного колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що прокурор передчасно на підставі лише акта обстеження земельної ділянки, без проведення належної, комплексної та повної перевірки дійшов висновку, що порушені права позивача.

Вищий господарський суд України підтвердив правову позицію апеляційного господарського суду та зазначив, що висновок апеляційного господарського суду про те, що відповідач мав усі необхідні документи для користування земельною ділянкою, був обґрунтований.

У іншій справі № 11/167-06 за позовом районного прокурора в інтересах держави в особі міської ради до СПД ФО З. про зобов’язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та привести у придатний для використання стан рішенням господарського суду Харківської області від 11. 09. 2006 року в задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на необґрунтованість.

Постановою апеляційного господарського суду від 17. 01. 2007 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Колегія суддів апеляційного господарського суду встановила, що відповідачем був розміщений кіоск на підставі ордера № 000, наданого управлінням споживчого ринку виконавчого комітету міської ради згідно з розпорядженням № 00 районної ради від 06. 06. 2000 року та рішення міськвиконкому міської ради № 000 від 19. 05. 2004 року «По впорядкуванню дрібно-роздрібної торгівлі в м. Харкові».

У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що відповідно до ст. 16 Правил розміщення пунктів дрібно-роздрібної торговельної мережі здійснюється господарюючим суб’єктом з письмового дозволу місцевого органу державної виконавчої влади (органу місцевого самоврядування) та за погодженням з органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду, пожежної охорони, державної автоінспекції та архітектури, і може бути анульований відповідно до пункту 17 зазначених Правил місцевим органом державної виконавчої влади (органом місцевого самоврядування) у разі систематичного порушення працівниками пунктів дрібно-роздрібної торговельної мережі вимог законодавства. У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що позивачем не були надані суду докази порушення СПД ФО З. вимог чинного законодавства при здійсненні ним торгівлі з кіоску.

З огляду на викладене колегія суддів апеляційного господарського суду України дійшла висновку, що земельна ділянка зайнята відповідачем не самовільно, а на підставі наведеного розпорядження, згідно з яким відповідачем був отриманий ордер на право здійснення торгівлі і закріплене торговельне місце, де й було встановлено кіоск.

Вищий господарський суд України погодився з тим, що пунктом 7 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки. Постановою Вищого господарського суду України від 27. 03. 2007 року постанова апеляційного господарського суду та рішення місцевого господарського суду залишені без змін.

Разом з тим слід зазначити, що за результатами розгляду позовів прокурора про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки різні судові інстанції мають неоднакові правові позиції.

Наприклад, у справі № 44/148-07 за позовом міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі міської ради до фізичної особи-підприємця Г. рішенням господарського суду Харківської області від 17. 05. 2007 року в задоволенні позову відмовлено з огляду на те, що відповідач займав спірну земельну ділянку законно на підставі ордера на здійснення торгівлі з кіоску, який вважався правоустановчим документом.

Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено. Колегія суддів апеляційного господарського суду, проаналізувавши статті 116, 125, 126 Земельного Кодексу України, дійшла висновку, що чинним законодавством України не передбачено, що такий документ, як ордер на право здійснення торгівлі з кіоску, є документом, який би підтверджував право користування земельною ділянкою.

У судовій справі № 37/27-07 за позовом міжрайонного природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі міської ради до управління з контролю за використанням та охороною земель та ТОВ «А» до фізичної особи-підприємця В. про зобов’язання звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки рішенням господарського суду Харківської області від 21. 06. 2007 року позов задоволено з огляду на те, що відповідач користувався земельною ділянкою без набуття права власності.

Постановою апеляційного господарського суду від 15. 10. 2007 року рішення місцевого господарського суду скасовано. У позові відмовлено. Колегія суддів виходила з того, що оскільки дозвіл (ордер) на право розміщення кіоску виданий відповідачеві у встановленому порядку, не анульований, тому відповідач правомірно на підставі цього ордера займає відведену йому для торгівлі з лотка земельну ділянку.

У справі № 11/420-06 за позовом заступника прокурора району в інтересах держави в особі міської ради (третя особа на стороні позивача — управління земельних ресурсів) до СПД ФО А. про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки рішенням господарського суду Харківської області від 24. 10. 2006 року у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на те, що відповідач займав земельну ділянку з дозволу відповідних органів влади.

Апеляційний господарський суд постановою від 25. 12. 2006 року скасував рішення місцевого господарського суду та задовольнив позовні вимоги, керуючись тим, що у відповідача відсутні документи, які підтверджують право користування спірною земельною ділянкою. Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що відповідач отримав ордер для розміщення кіоску на земельній ділянці, дія якого продовжувалась до жовтня 2004 року. Управління земельних ресурсів міської ради листом попереджало відповідача про необхідність у строк до 25. 10. 2005 року звільнити самовільно зайняту земельну ділянку, на якій розміщено кіоск, у зв’язку з відсутністю документа, що підтверджує право користування нею. Крім того, з матеріалів справи вбачалося, що проведеною перевіркою встановлено відсутність у відповідача права на користування земельною ділянкою, на якій використовувався та обслуговувався кіоск.

У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що відповідно до Правил, установлених рішенням виконкому міської ради № 000 від 13. 04. 1994 року «Про впорядкування дрібно-роздрібної торгівлі…» 16. 04. 2003 року до вказаного рішення внесені зміни та доповнення, згідно з якими для отримання ордера на розміщення кіоску СПД ФО повинен надати також документ, що посвідчує право на земельну ділянку. Частиною 1 ст. 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладання договору оренди земельної ділянки.

Частиною 1 ст. 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Частиною 3 ст. 125 Земельного кодексу України передбачено, що приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється. Зважаючи на це колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що СПД ФО А. самовільно займав земельну ділянку для розміщення кіоску. Вищий господарський суд України підтримав правову позицію апеляційного господарського суду в постанові від 06. 03. 2007 року.

При вирішенні спорів у справах за позовами прокурорів в інтересах держави про звільнення та повернення за належністю земельної ділянки місцеві господарські суди та апеляційний господарський суд мають різні правові позиції. За результатами розгляду позовів в одних справах позови задоволені, в інших — у позовах відмовлено.

Наприклад, у справі № 44/360-06 рішенням господарського суду Харківської області від 10. 04. 2007 року у задоволенні позову відмовлено з огляду на те, що позивачем не доведено факт належності відповідачу торговельного павільйону. Апеляційний господарський суд не погодився з позицією місцевого господарського суду. Постановою від 13. 08. 2007 року рішення місцевого господарського суду скасовано, позов задоволено.

У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що факт використання відповідачем земельної ділянки площею 24 кв. м для розміщення торговельного павільйону без належного оформлення права користування земельною ділянкою було підтверджено актом обстеження земельної ділянки, який вважається офіційним документом органу, уповноваженого здійснювати контроль за використанням земель комунальної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладання договору оренди земельної ділянки. Згідно з ч. 2 ст. 125 Земельного кодексу України, право користування земельною ділянкою виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. За ч. 2 ст. 126 Земельного кодексу України право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону. Колегією суддів апеляційного господарського суду зазначено, що відповідач не надав доказів, які б підтверджували його право користування земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 212 Земельного кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними, з приведенням земельних ділянок у придатний для використання стан.

З урахуванням викладеного колегія суддів вважала, що позовні вимоги прокурора про зобов’язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернення її міській раді з приведенням її у придатний для подальшого використання стан підтверджені матеріалами справи.

У справі № 37/469-06 в обґрунтування позову прокурор посилався на те, що відповідач самовільно, без встановлення меж у натурі, без набуття права власності чи права користування земельною ділянкою використовував земельну ділянку площею 34 кв. м. Рішенням господарського суду Харківської області від 05. 04. 2007 року позовні вимоги задоволено — зобов’язано ВАТ «З» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її міській раді з приведенням її у придатний для подальшого використання стан. Рішення мотивовано тим, що спірна земельна ділянка самовільно зайнята відповідачем.

Апеляційний господарський суд погодився з позицією місцевого господарського суду. У постанові апеляційного господарського суду від 06. 08. 2007 року зазначено, що рішенням сесії міської ради 4 скликання від 28. 09. 2005 року № 000 «Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для будівництва (реконструкції) та подальшої експлуатації об’єктів» відповідачу було надано в межах акта встановлення меж земельної ділянки на місцевості від 18. 05. 2004 року № 000 земельну ділянку. При цьому відповідно до п. 4.2 вказаного рішення юридичні та фізичні особи, яким надавались земельні ділянки, були зобов’язані в 3-місячний термін оформити в управлінні земельних ресурсів акти встановлення меж земельних ділянок на місцевості та договори оренди землі. Крім того, за п. 4.3 вказаного рішення до початку будівництва юридичні та фізичні особи, яким надавались земельні ділянки, були зобов’язані підготувати та оформити будівельно-технічну документацію, дозволи на виконання будівельних робіт, а після закінчення будівництва об’єкти будівництва здати до експлуатації у встановленому законом порядку.

Колегією суддів встановлено, що за результатами перевірки дотримання земельного законодавства відділом самоврядного контролю за використанням та охороною земель управління земельних відносин Харківської міської ради документи на здійснення ВАТ «З» торговельної діяльності відсутні.

Із посиланням на ч. 1 ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 2 ст. 126 Земельного кодексу України апеляційний господарський суд дійшов висновку, що відповідачем не були надані суду документи на підтвердження наявності у нього права власності чи права користування земельною ділянкою площею 34 кв. м, а тому користування відповідачем зазначеною земельною ділянкою було самовільним.

Стаття 13 Закону України «Про оренду землі» визначає договір оренди землі як договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно зі ст. 32 Закону «Про оренду землі» в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24, 25 цього Закону та умов договору, на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду. Приписи статей 4, 5 Земельного кодексу України закріплюють один із принципів та завдань земельного законодавства — принцип забезпечення раціонального використання та охорони земель, тобто однією з істотних умов договору оренди землі є умови використання та цільове призначення земельної ділянки. Згідно із ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки — використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Апеляційним господарським судом розглядалися апеляційні скарги у справах зі спорів, що виникли з договірних відносин за договором оренди земельної ділянки.

Наприклад, у справі № 37/219-06 за позовом міської ради до ДП «О» ТОВ з іноземними інвестиціями «О», третя особа ДПІ, про розірвання договору оренди земельної ділянки, її повернення та приведення у придатний для використання стан рішенням господарського суду Харківської області від 21. 11. 2006 року позов задоволено у повному обсязі. Рішення мотивовано невиконанням відповідачем на момент розгляду справи умов договору щодо обов’язку приступити до використання спірної земельної ділянки.

Апеляційний господарський суд постановою від 19. 03. 2007 року залишив без змін рішення місцевого господарського суду. У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що рішенням загальних зборів відповідача сформовано його статутний фонд шляхом передачі до нього, як внеску, права довгострокової оренди до 50 років земельної ділянки 1500 м2 для проектування та будівництва стаціонарної автозаправної станції. Виконавчий комітет міської ради рішенням від 23. 09. 1998 року надав відповідачеві на умовах оренди зазначену земельну ділянку строком до 23. 09. 2048 року шляхом укладення договору оренди земельної ділянки № 108/99 від 12. 08. 1999 року. Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що відповідачем всупереч вимог статей 4, 5 Земельного кодексу України, статей 13, 15, 25 Закону України «Про оренду землі» та договору не забезпечено раціональне використання земельної ділянки. Вищий господарський суд України погодився з висновком апеляційного господарського суду і залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції.

Предметом розгляду апеляційних скарг у ряді справ були вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.

Наприклад, у справі № 3/13-07 за позовом АТ «Т» до районної державної адміністрації про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки рішенням господарського суду Сумської області від 06. 06. 2007 року позов задоволено, визнано недійсним договір оренди землі від 27. 12. 2004 року, укладений між сторонами. Визнано за АТ «Т» право постійного користування земельною ділянкою під тепличним комплексом на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.

Постановою від 16. 08. 2007 року апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Колегією суддів установлено, що листом № 80 від 04. 05. 2006 року позивач звертався до відповідача з пропозицією про розірвання договору оренди землі від 27. 12. 2004 року у зв’язку з прийняттям Конституційним Судом України 22. 09. 2005 року рішення щодо неконституційності п. 6 розділу Х перехідних положень Земельного кодексу України.

Із матеріалів справи вбачалось, що 22. 08. 2006 року за № 429 голова районної державної адміністрації прийняв розпорядження, відповідно до якого розпорядження № 000 від 24. 12. 2004 року «Про надання в оренду АТ «Т» земельної ділянки доповнено п. 5, де зазначено, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою визнати таким, що втратив чинність з моменту укладення договору оренди даної земельної ділянки.

Колегією суддів встановлено, що постановою господарського суду Сумської області від 21. 12. 2006 року у справі № АС 3/717-06 за позовом АТ «Т» районної державної адміністрації про визнання недійсними розпоряджень голови позовні вимоги задоволено та визнано протиправними та нечинними розпорядження голови державної адміністрації № 000 від 24. 12. 2004 року «Про надання в оренду АТ "Т" земельної ділянки на території сільської ради», № 000 від 22. 08. 2006 року «Про внесення змін у розпорядження голови райдержадміністрації від 24. 12. 2004 року № 000 «Про надання в оренду АТ "Тепличний комбінат"» земельної ділянки на території сільської ради.

У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладання договору оренди земельної ділянки.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що договір оренди землі від 27. 12. 2004 року є недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України.

У постанові апеляційного господарського суду від 14. 05. 2007 року у справі № АС3/717-06 зазначено, що статтями 17, 92, 125 Земельного кодексу України та ст. 13 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», якими керувалась райдержадміністрація при прийнятті розпорядження № 000 від 22. 08. 2006 року, зазначено, що відповідачеві не надано право визнання Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою таким, що втратив чинність. До того ж, чинним законодавством не передбачено право визнання таким, що втратив чинність, державного акта на право постійного користування землею до визнання нечинним рішення органу, на підставі якого він виданий.

З огляду на те, що в матеріалах справи відсутні докази наявності підстав припинення права користування спірною земельною ділянкою, передбачені ст. 141 Земельного кодексу України, зокрема, звернення позивача з заявою до відповідача у порядку ст. 142 Земельного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку про визнання недійсним договору оренди від 27. 12. 2004 року та визнання за АТ «Т» права постійного користування земельною ділянкою на підставі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою.

У ряді справ прокурори зверталися до господарського суду з вимогами про зобов’язання суб’єктів господарювання припинити користування земельною ділянкою у зв’язку з порушенням ними земельного законодавства.

Статтею 140 Земельного кодексу передбачено, що підставами припинення права власності на земельну ділянку є: добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за рішенням власника, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду тощо.

Прикладом може бути справа № 11/361-06 за позовом районного прокурора в інтересах держави в особі міської ради до приватного підприємця Б. про зобов’язання припинити користування земельною ділянкою та звільнити земельну ділянку від розміщеного на ній кіоску.

Рішенням господарського суду Харківської області від 10. 10. 2006 року у задоволенні позовних вимог відмовлено у зв’язку із необґрунтованістю заявлених вимог та відсутністю підстав для їх задоволення.

Апеляційний господарський суд погодився з висновком місцевого господарського суду. Постановою від 15. 01. 2007 року рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Як вбачалося з матеріалів справи, згідно з додатком № 0 рішення виконавчого комітету міської ради №000 від 19. 01. 2001 року відповідачу Б. була передана у приватну власність земельна ділянка та видано державний акт на право приватної власності на землю.

Враховуючи наявність рішення виконавчого комітету міської ради, колегія суддів апеляційного господарського суду вважала, що приватний підприємець Б. користувався земельною ділянкою правомірно.

Колегія суддів у постанові зазначила, що необґрунтованими були посилання прокурора на статті 124, 125, 141 Земельного кодексу України, а саме: ст. 124 регулює порядок передачі земельних ділянок в оренду, у ст. 125 вказано, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації, однак відповідач користувався земельною ділянкою на праві власності, тому припинення права власності регулюється не ст. 141, а ст. 140 цього Кодексу.

При цьому колегія суддів зазначила, що у ст. 140 Земельного кодексу України відсутні підстави для припинення відповідачем права власності на земельну ділянку, на які посилався прокурор.

Статтею 93 цього Кодексу передбачено право оренди земельної ділянки. Частиною 2 ст. 93 Кодексу встановлено, що земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним об’єднанням, міжнародним об’єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Згідно зі ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору оренди землі є: об’єкт оренди, строк дії договору оренди і орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату, умова використання та цільове призначення земельної ділянки.

Законом гарантований захист прав на землю. Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків.

Апеляційним господарським судом розглядалися вимоги про усунення перешкод користування земельною ділянкою.

Так, у справі № 44/385-06 за позовом СПД ФО Г. до МП «К» про усунення перешкод користування земельною ділянкою рішенням господарського суду Харківської області від 30. 01. 2007 року позовні вимоги задоволено, зобов’язано відповідача знести самовільні будівлі та металеве огородження на земельній ділянці, яка була надана у користування позивачу згідно з договором оренди землі від 29. 03. 2005 року.

Постановою від 10. 07. 2007 року апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Як установлено апеляційним господарським судом, на підставі рішення між позивачем та міською радою 29. 03. 2005 року укладено договір оренди землі, згідно з п. 1 якого позивач прийняв у строкове платне користування земельну ділянку площею 0,0659 га. Відповідачем самовільно здійснені добудови до кафе (встановлено сітчасту металеву огорожу та до будівлі існуючого кафе самовільно влаштовано прибудову, площею орієнтовно 0,0009 га), які розташовувалися на земельній ділянці, переданій у користування позивачу.

Колегією суддів зазначено, що відповідачем були порушені вимоги ст. 125 Земельного кодексу України, відповідно до якої право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Згідно з договором оренди землі від 29. 03. 2005 року правом користування земельною ділянкою був наділений позивач, а відповідач самовільно зайняв земельну ділянку без відповідних правових підстав.

Колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що відповідач перешкоджав законному праву позивача на користування земельною ділянкою, який відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України вимагав усунення порушень своїх прав.

Наприклад, у справі № 2/160-06 за позовом районного прокурора в інтересах держави в особі райдержадміністрації до ПП «А», третя особа — сільська рада, про спонукання до укладення договору оренди земельної ділянки площею 42,0 га ріллі, розташованої на території сільської ради та стягнення збитків, понесених сільською радою внаслідок використання відповідачем земельної ділянки без укладення договору оренди рішенням господарського суду Сумської області від 05. 06. 2006 року позовні вимоги задоволено повністю з посиланням на порушення відповідачем вимог статей 2, 5, 6, 18, 20 Закону України «Про оренду землі». Господарський суд вважав установленим факт користування відповідачем без належних правових підстав земельною ділянкою протягом 2004 року. При цьому як на доказ посилався на акт ревізії виконання та використання бюджетних коштів сільської ради від 16. 01. 2006 року.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 09. 10. 2006 року рішення скасовано, у позові відмовлено. Підставою для скасування рішення місцевого господарського суду було неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у судовому рішенні, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважала, що не є належним доказом факт користування відповідачем без належних правових підстав земельною ділянкою, оскільки про факт бездоговірного використання землі стало відомо на підставі пояснень сільського голови.

Колегія суддів не вважала доказами складені посадовими особами районного відділу земельних ресурсів акт дотримання земельного законодавства від 23. 09. 2004 року та протокол про накладення адміністративного стягнення від 23. 09. 2004 року, тому що в цих документах не було зазначено, з якого часу почалося використання земель та стан використання, вони складені не в місці виявлення порушення земельного законодавства. Крім того, у матеріалах справи відсутні документи, що підтверджують розмір збитків, тому підстави для стягнення з відповідача збитків, спричинених користуванням земельною ділянкою з 01. 01. 2004 року до 31. 12. 2004 року, відсутні.

Колегія суддів встановила, що відсутні підстави для задоволення вимоги про зобов’язання відповідача укласти договір оренди землі у зв’язку з тим, що в матеріалах справи відсутні докази направлення відповідачу проекту договору оренди земельної ділянки та його укладення, як це передбачено ст. 638 ЦК України, ст. 15 Закону України «Про оренду землі». Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції.

У іншій справі № 46/208-06 за позовом ТОВ «О» до КП «МА» та міської ради про визнання права на укладення договору оренди земельної ділянки рішенням господарського суду Харківської області від 16. 10. 2006 року позовні вимоги задоволено повністю, визнано КП «МА» таким, що втратив право користування земельною ділянкою, та визнано право ТОВ «О» на укладення договору оренди земельної ділянки.

Постановою апеляційного господарського суду скасовано рішення місцевого господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що земельна ділянка площею 3,3355 га згідно з державним актом на право постійного користування землею надана в постійне користування особі, правонаступником якої було КП «МА». Як вбачалось з матеріалів справи, докази вилучення земельної ділянки чи припинення права постійного користування площею 0,0831 га у відповідача у справі відсутні.

Колегія суддів у постанові зазначила, що підстави припинення права користування земельною ділянкою та порядок його оформлення визначено статтями 141, 142 Земельного кодексу України, а порядок вилучення земельної ділянки та оформлення такого вилучення регулюються ст. 149 цього Кодексу.

Аналізуючи вказані норми закону, колегія суддів дійшла висновку, що у разі припинення права користування земельною ділянкою чи вилучення земельної ділянки власник чи орган державної влади або місцевого самоврядування повинен прийняти відповідне рішення. З матеріалів справи не вбачалось, що таке рішення було прийнято. Стосовно примусового припинення прав на земельну ділянку відповідно до ст. 143 Земельного кодексу України, у матеріалах справи відсутні докази наявності визначених цією статтею підстав для примусового припинення прав на земельну ділянку.

З огляду на викладене колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що відсутні правові підстави для визначення за ТОВ «О» права на укладення договору оренди земельної ділянки, а тому рішення господарського суду Харківської області від 16. 10. 2006 року прийняте внаслідок неналежного з’ясування обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального права. Постановою Вищого господарського суду від 07. 06. 2007 року постанову апеляційного господарського суду від 15. 01. 2007 року залишено без змін.

Так, з матеріалів справи № 46/195-06 за позовом міської ради до ТОВ «О», третя особа на стороні відповідача — ЗАТ «В», про розірвання договору оренди земельної ділянки вбачалося, що рішенням міської ради від 24. 11. 2004 року ТОВ «О» була надана в оренду земельна ділянка на період будівництва до 31. 12. 2006 року (але не пізніше прийняття об’єкта до експлуатації) та для подальшої експлуатації об’єкта до 31. 12. 2029 року. Земельна ділянка була передана в оренду для будівництва житлового будинку із вбудованими приміщеннями культурно-побутового призначення. Рішенням господарського суду Харківської області від 02. 06. 2006 року у задоволенні позову відмовлено з огляду на те, що позивачем не наведено, які норми законодавства були порушені відповідачем. Місцевий господарський суд вважав, що правовстановлюючі документи ТОВ «О» відповідали вимогам законодавства, тому він мав усі законні підстави на право користування земельною ділянкою.

Колегія суддів апеляційного господарського суду постановою від 28. 03. 2007 року скасувала рішення місцевого господарського суду, та прийняла нове рішення, яким позовні вимоги задоволено. У постанові апеляційного господарського суду зазначено, що ст. 141 Земельного кодексу України передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Колегія суддів апеляційного господарського суду, проаналізувавши акти обстеження земельної ділянки, які складені контролюючими органами, встановила, що відповідач не виконував умови договору щодо закінчення будівництва об’єкта до 31. 12. 2006 року та встановила порушення п. 8 Договору щодо будівництва на орендованій земельній ділянці житлового будинку.

За таких обставин колегія суддів вважала, що порушення ТОВ «О» договору оренди земельної ділянки від 25. 02. 2005 року обмежувало її власника, тобто міську раду та мешканців територіальної громади, які проживають поряд із зазначеним об’єктом будівництва, у реалізації права розпоряджатися нею та використовувати її за своїм призначенням відповідно до ст. 90 Земельного кодексу України. На підставі наведеного колегія суддів дійшла висновку, що рішення місцевого господарського суду не відповідало фактичним обставинам справи, у зв’язку з чим було скасовано.

У справі № 37/464-06 за позовом Харківської міжрайонної прокуратури в інтересах держави в особі селищної ради до споживчого товариства «В» про стягнення 33007,50 грн заборгованості по сплаті орендної плати згідно з договором оренди земельної ділянки від 01. 07. 2003 року, укладеним між сторонами, та зустрічним позовом про визнання договору оренди нечинним рішенням господарського суду Харківської області від 24. 01. 2007 року первісний позов задоволено частково, стягнуто 8924,2 грн заборгованості. У задоволенні решти вимог первісного позову та в задоволенні зустрічного позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий господарський суд вважав, що договір оренди земельної ділянки від 01. 07. 2003 року було укладено сторонами відповідно до вимог чинного на той час законодавства та зареєстровано згідно з його вимогами у селищній раді 01. 07. 2003 року.

Апеляційний господарський суд не погодився з позицією місцевого господарського суду. Постановою від 03. 05. 2007 року колегією суддів рішення місцевого господарського суду скасовано, у задоволенні первісного позову відмовлено, а зустрічний позов задоволено та визнано нечинним договір оренди земельної ділянки від 01. 07. 2003 року.

Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що в порушення вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 25. 12. 1998 року № 2073 «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04. 05. 1999 року № 43, спірний договор оренди земельної ділянки не був зареєстрований у структурному підрозділі Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України, яким у даному випадку був відділ земельних ресурсів.

Із урахуванням викладеного та застосовуючи норми статей 203, 215, 216 ЦК України, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що договір оренди земельної ділянки від 01. 07. 2003 року вважається нечинним.

Колегія суддів виходила з того, що місцевий господарський суд унаслідок порушення норм матеріального права дійшов неправильного висновку про часткове задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову.

Разом з цим Вищим господарським судом України скасовувалися постанови апеляційного господарського суду у спорах цієї категорії справ та рішення місцевих господарських судів. Основними причинами скасування були неповно встановлені обставини справи та неналежна оцінка доказів.

Наприклад, у справі № 52/245-06 за позовом прокурора міста в інтересах держави в особі міської ради до АК «Х» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,8156 га рішенням господарського суду Харківської області від 21. 08. 2006 року позовні вимоги задоволено та зобов’язано відповідача привести земельну ділянку площею 0,8156 га у придатний для використання стан і повернути її міській раді.

Постановою від 15. 01. 2007 року апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду скасовано в частині визначення площі земельної ділянки, зобов’язано відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,166 га, привести її у придатний стан та повернути міській раді, у решті позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що частина земельної ділянки площею 0,65 га була надана відповідачу на підставі рішення міськвиконкому № 000 від 26. 12. 1989 року, яким йому було відведено в тимчасове користування вільну від забудови земельну ділянку площею 0,42 га для організації тимчасової автостоянки автомобілів членів кооперативу та на підставі рішення виконавчого комітету міської ради від 08. 02. 1995 року за № 00, яким було затверджено акт попереднього погодження місця розташування земельної ділянки площею 0,23 га за рахунок вільної від забудови міської землі для проектування у 1995 році додаткових гаражів і ремонтного боксу.

Вищий господарський суд України не погодився з позицією апеляційного господарського суду. Постановою від 10. 07. 2007 року скасовано постанову апеляційного господарського суду, а рішення місцевого господарського суду залишено без змін. Колегія суддів касаційної інстанції в постанові зазначила, що апеляційний господарський суд не взяв до уваги, що рішенням виконавчого комітету міської ради від 08. 02. 1995 року передбачено проект відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування гаражів. Тобто право користування земельною ділянкою цим рішенням відповідачеві надано не було.

У постанові касаційної інстанції зазначено, що колегією суддів апеляційного господарського суду також не враховано, що рішенням виконавчого комітету міської ради від 14. 02. 1990 року № 000 надано земельну ділянку у тимчасове користування під автостоянку, а не для здійснення будівництва гаражів.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначила, що відповідно до статей 23, 24 Земельного кодексу України (в редакції 19. 12. 1990 року) право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Право тимчасового користування землею, у тому числі на умовах оренди, посвідчується договором. З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що документом, який надавав право користуватися земельною ділянкою, був державний акт або договір, а не рішення органу місцевого самоврядування.

У деяких справах Вищим господарським судом України скасовані постанови апеляційного господарського суду та рішення місцевих господарських судів, а справи передані на новий розгляд до місцевих господарських судів. Причинами скасування процесуальних документів у справах були порушення судами вимог статей 33, 38, 43 ГПК України.

Наприклад, у справі № 53/272-06 за позовом заступника прокурора району в інтересах держави в особі міської ради до ПФ «П», третя особа міське управління земельних ресурсів, про звільнення земельної ділянки та стягнення заборгованості з орендної плати рішенням господарського суду Харківської від 02. 10. 2006 року позов задоволено частково. Зобов’язано відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її позивачу з огляду на те, що ПФ «П» використовувала земельну ділянку без правоустановчих документів. У частині вимог про стягнення заборгованості з орендної плати позов залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України через ненадання прокурором та позивачем витребуваного судом розрахунку заявленої до стягнення суми.

Постановою апеляційного господарського суду від 16. 01. 2007 року рішення місцевого господарського суду скасовано, у позові відмовлено. Колегією суддів встановлено, що ПФ «П» користувалася земельною ділянкою на підставі ордера, який був виданий управлінням споживчого ринку виконавчого комітету міської ради згідно з рішенням міськвиконкому міської ради від 19. 05. 2004 року № 000, відповідно до розпорядження районної ради міста від 17. 02. 2003 року № 000, підставою якого було рішення міськвиконкому № 000 від 13. 04. 1994 року «Про впорядкування дрібно-роздрібної торгівлі…».

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що ордер № 000, виданий управлінням споживчого ринку виконавчого комітету міської ради, є дозволом органу місцевого самоврядування дрібно-роздрібної торгівлі, тому не може розглядатися як відсутність у ПФ «П» права землекористування. Колегія суддів вважала, що висновок місцевого господарського суду про те, що оспорювана земельна ділянка зайнята відповідачем самовільно, є помилковим.

Вищий господарський суд України, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду, зазначив, що апеляційний господарський суд не надав належної правової оцінки ордера стосовно строку його дії та дійсності на момент звернення з позовом у справі. Суд першої інстанції вказані обставини також не досліджував. Крім цього у постанові касаційної інстанції вказано, що суди належним чином не дослідили рішення виконавчого комітету міської ради щодо врегулювання ними певним чином земельних правовідносин, а також не надали правової оцінки відповідності положенням ст. 125 Земельного кодексу України дій виконавчого комітету міської ради щодо прийняття рішення про видачу ордера № 000, а також органу, який видав цей ордер.

В іншій справі № 37/291-06 за позовом прокурора району в інтересах держави в особі міської ради до СПД ФО Я., треті особи — міське управління земельних ресурсів та головне управління містобудування, архітектури та земельних відносин, про знесення кіоску, зобов’язання привести у придатний стан та повернення земельної ділянки рішенням господарського суду Харківської області від 28. 11. 2006 року позов задоволено частково, зобов’язано СПД ФО Я. привести у придатний для використання стан самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її міській раді. У частині звільнення відповідачем самовільно зайнятої земельної ділянки припинено провадження у справі на підставі п. 11 ст. 80 ГПК України у зв’язку з відсутністю предмета спору, оскільки відповідачем звільнена самовільно зайнята земельна ділянка.

Мотивуючи рішення, місцевий господарський суд дійшов висновку, що актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства було підтверджено, що земельна ділянка, на якій розміщено кіоск, використовувалася відповідачем без правовстановлюючих документів. Апеляційний господарський суд постановою від 28. 11. 2006 року рішення місцевого господарського суду залишив без змін.

Вищий господарський суд України не погодився з правовою позицією апеляційного господарського суду. Колегія суддів касаційної інстанції в постанові зазначила, що доводи відповідача стосовно того, що спірна земельна ділянка ним не використовувалась, не були прийняті до уваги, їм не надана належна оцінка. Не надана правова оцінка доводам відповідача стосовно оформлення наданих позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства в односторонньому порядку без повідомлення відповідача про проведення перевірок.

Разом з тим колегія суддів касаційної інстанції вважала, що судами першої та апеляційної інстанції при розгляді справи та при прийнятті рішення не взято до уваги та не надано належної правової оцінки всім доказам у справі в їх сукупності, що свідчить про нез’ясування судом всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З матеріалів справи № 11/510-05 за позовом ТОВ «Х» до ТОВ «С» про поновлення порушеного права на постійне користування земельною ділянкою та зобов’язання відповідача знести самочинно збудовані ним споруди вбачалось, що земельна ділянка належала позивачеві на праві постійного користування, що було підтверджено державним актом від 13. 08. 1998 року № 000. Земельна ділянка з користування позивача не вилучалась та відповідачеві не передавалась.

Рішенням господарського суду Харківської області від 12. 09. 2006 року в позові про поновлення порушеного права в користуванні земельною ділянкою відмовлено. Зобов’язано відповідача знести самовільно збудовані споруди. Постановою від 18. 12. 2006 року апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд та апеляційний господарський суд виходили з того, що відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а на час розгляду справи володіння спірною земельною ділянкою та самочинно збудованими на ній спорудами здійснював не відповідач у справі, а СПД ФО М.

Колегією суддів апеляційного господарського суду встановлено, що відповідач продав суб’єкту підприємницької діяльності самовільно збудовані споруди і передав їх актом приймання-передачі покупцеві. Договір купівлі-продажу не був нотаріально посвідчений, право власності не зареєстровано в установленому законом порядку.

За таких обставин судова колегія вважала, що вимога до відповідача по справі про звільнення земельної ділянки не може бути задоволена, з огляду на те, що відповідач не здійснював користування спірною земельною ділянкою, а споруди, які були побудовані на ній, фактично перебували у володінні іншої особи, а не відповідача.

Вищий господарський суд України не погодився з позицією господарського суду Харківської області та апеляційного господарського суду. Постановою від 14. 03. 2007 року рішення господарського суду Харківської області та постанова апеляційного господарського суду скасовані, а справа передана на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Колегія суддів касаційної інстанції в постанові зазначила, що суд першої та апеляційної інстанцій взагалі не надали правової оцінки обставинам, які доводив позивач, щодо їх відповідності вимогам ст. 376 ЦК України, якою передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Колегія суддів касаційної інстанції в постанові дійшла висновку, що судом першої та апеляційної інстанцій не встановлено обставини щодо відповідності спірного майна поняттю самочинного будівництва та наявності підстав для застосування ч. 4 ст. 376 ЦК України. Згідно з цією нормою, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво. З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що справа не розглянута судами по суті позовних вимог. Колегія суддів вважала, що суди не дотримались вимог законодавства щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства.

Слід зазначити, що при розгляді земельних спорів місцеві господарські суди та апеляційний господарський суд застосовували норми спеціальних законів, що регулюють земельні відносини. Як вбачається з аналізу судових справ цієї категорії, досить часто земельні спори ініціювалися у судах за позовами прокурора.

Позови прокурора про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки місцевими господарськими судами задовольнялись з тих підстав, що земельна ділянка використовувалася без належно оформлених документів, які посвідчували право власності або право тимчасового користування земельною ділянкою.

При поданні позовів у ряді справ прокурори доходили до передчасних висновків про порушення прав землекористувачів, а саме, не надавали доказів підтвердження порушених прав землекористувачів, і, як наслідок, суди відмовляли в задоволенні таких позовів.

Разом з тим при вирішенні земельних спорів, пов’язаних із самовільним користуванням земельними ділянками, місцеві господарські суди, апеляційний господарський суд та Вищий господарський суд України мають різні правові позиції щодо звільнення земельних ділянок, на яких розташовувалися кіоски суб’єктів підприємницької діяльності на підставі ордера, що видавався суб’єктам господарювання управлінням споживчого ринку виконавчого комітету міської ради на право розміщення об’єктів дрібно-роздрібної торгівлі.

При розгляді спорів про розірвання договору оренди земельної ділянки, місцевими та апеляційним господарським судом враховувалось, що всупереч вимог Закону України «Про оренду землі» сторони не дотримувалися вимог щодо цільового використання земельної ділянки, наданої в оренду. У таких справах позови про розірвання договору оренди земельної ділянки судами задовольнялись.