АКТУАЛЬНИЙ КОМЕНТАР

Неправосудне судове рішення по цінних паперах: аналіз та наслідки на фондовому ринку

М. Л. Бєлкін
юрисконсульт Українського фінансово-промислового концерну, м. Київ

Судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Наголосивши на цьому, Верховний Суд України в Постанові Пленуму ВСУ від 29. 12. 1976 р. № 11 «Про судове рішення» (із змінами та доповненнями) далі зазначив, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Аналогічні вимоги закріплені у ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ). Згідно з цими вимогами, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тому неправосудні судові рішення завдають нищівного удару як безпосередньо по правосуддю, так і по тих правовідносинах, щодо яких таке рішення постановлено.

Звичайно, до того часу поки судове рішення не скасоване в апеляційному та/або касаційному порядку, воно є чинним і регулює суспільні відносини. Тому ігнорувати таке рішення, навіть якщо його неправосудність є очевидною, неможливо. Але такі рішення необхідно аналізувати хоча б для того, щоб зрозуміти перспективи їх оскарження зацікавленими особами.

Так, у 2007 році Господарський суд Дніпропетровської області (далі — Суд) як окружний адміністративний суд прийняв судове рішення у формі постанови від 17. 10. 2007 р. у справі № А8/464-07 за позовом прокурора одного з районів м. Дніпропетровська в інтересах держави в особі міської ради до ВАТ «Т» [1] про (цитується за текстом зазначеної постанови):
-визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації підприємствавідповідача у формі товариства з обмеженою відповідальністю;
-визнання недійсними установчих документів підприємства-відповідача у формі товариства з обмеженою відповідальністю з моменту його реєстрації та свідоцтва про державну реєстрацію з моменту його видачі;
-визнання недійсним запису про державну перереєстрацію підприємствавідповідача з моменту реєстрації та свідоцтва про державну перереєстрацію з моменту його видачі;
-визнання недійсними установчих документів підприємства-відповідача з моменту його реєстрації та свідоцтва про державну реєстрацію з моменту його видачі;
-визнання недійсною реєстрацію випуску акцій підприємства-відповідача з моменту внесення інформації про неї до Загального реєстру випуску цінних паперів;
-визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію випуску акцій підприємствавідповідача з моменту його видачі;
- припинення державної реєстрації підприємства-відповідача.

Задоволення зазначених вимог вмотивоване тим, що при державній реєстрації юридичного попередника зазначеного ВАТ (товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), яке згодом було перетворене у ВАТ) засновники ТОВ не внесли до державної реєстрації ТОВ частки статутного фонду (30 % або 50 %), яка у відповідний період вимагалася законодавством. Схожі судові рішення з подібних підстав виносились і в інших аналогічних справах [4].

Необхідно зазначити, що акції ВАТ вільно обертаються на фондовому ринку. Тому на момент прийняття вказаних Постанов власниками акцій зазначених емітентів була велика кількість юридичних та/або фізичних осіб. Розпочавши процедуру ліквідації зазначених товариств, Суд фактично сприяв зупиненню обігу цих акцій, що обмежує власників у здійсненні своїх прав на розпорядження своїм майном у вигляді акцій. А згодом, при скасуванні випуску акцій, створюється загроза взагалі позбавлення акціонерів свого майна у вигляді акцій. Таким чином, можна зробити висновок, що зазначене судове рішення зачіпає інтереси великого кола осіб, а тому його аналіз є актуальним.

У наведеній як приклад судовій справі підставою для задоволення позову суд визнавав те, що при державній реєстрації юридичного попередника (ТОВ) не була внесена необхідна частка статутного фонду саме до державної реєстрації. При цьому у судовому рішенні Суд посилався на те, що державна реєстрація ТОВ здійснена з порушенням ч. 4 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осібпідприємців». Поряд з цим Судом було зроблено висновок, що така реєстрація проведена з порушенням ч. 3 ст. 144 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ).

Вивчення судових рішень у подібних справах свідчить, що зазначені норми застосовувалися Судом щодо ВАТ, юридичні попередники яких були зареєстровані до набрання дії Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» або навіть і нового ЦК України.

Таким чином, до спірних правовідносин, які є фундаментом висновків, зроблених щонайменше в семи аналізованих судових рішеннях, Суд застосував правові норми, які не регулювали спірні правовідносини в період, коли ці відносини виникли.

До набрання чинності Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності регулювало Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740 (далі — Постанова № 740). Постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2003 р. № 1821 визначено, що Постанова № 740 втрачає чинність з 1 липня 2004 року. Таким чином, державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності до 1 липня 2004 р. регулювалася не Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», а Постановою № 740.

Відповідно до пп. г) п. 3 Положення, затвердженого Постановою № 740, для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності-юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом. Тобто, станом на

21. 10. 2003 р. та на 24. 03. 2004 р. вимагалася тільки сплата внеску до статутного фонду, а сплата можлива тільки за умови, коли внесок здійснюється грошовими коштами. На цей випадок був розроблений спеціальний механізм — через відкриття тимчасових банківських рахунків у грошових коштах. Крім того, згідно зі ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Відповідно до п. 33 Положення, затвердженого Постановою № 740 та чинного на 1 липня 2004 р., скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності-юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації за заявою власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу, а також на підставі рішення господарського суду у разі:

визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

провадження діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству;

несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством);

неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством.

Однак у аналізованому судовому рішенні про суперечність законодавству установчих документів товариств не зазначалося. Таким чином, можна зробити висновок про відсутність підстав для визнання недійсними установчих документів товариств, оскільки не було порушено порядок їх прийняття, а зміст не суперечить закону. Інших передбачених законодавством підстав для скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності-юридичної особи не було встановлено.

Отже, застосування формулювання «через допущені при створенні порушення, які не можна усунути», а саме відсутність попереднього внесення майна в статутний фонд, не можна вважати обґрунтованим для скасування державної реєстрації товариства, оскільки до набрання чинності ЦК України це не вважалося порушенням, а з набранням чинності ЦК України ця обставина не була віднесена до підстав для скасування державної реєстрації у спеціальному законодавстві.

А відтак, відсутність попереднього внесення майна до статутного фонду не вважалася порушенням, яке спричиняло скасування державної реєстрації. Саме тому розробці відповідного механізму не приділялося значення. З урахуванням цього можна зробити висновок, що зазначене формулювання, з огляду на ст. 58 Конституції України, неможливо застосувати заднім числом, принаймні до ТОВ, які було створено до набрання чинності новим ЦК України.

Що стосується акціонерних товариств, створених унаслідок реорганізації господарських товариств — попередників інших організаційно-правових форм, створених після набрання чинності Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», слід зазначити, що його норми в системному зв’язку з ЦК України треба застосовувати при з’ясуванні підстав для скасування реєстрації господарських товариств. Але при цьому необхідно враховувати, що формування статутних фондів акціонерних товариств здійснюється за рахунок випуску (емісії) та продажу (розміщення) акцій.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути зокрема і цінні папери. При цьому слід вказати, що до прийняття зазначеного закону механізму внесення до статутного фонду акцій до державної реєстрації юридичної особи не було передбачено, оскільки рахунки для обліку цінних паперів могли відкривати тільки зареєстровані юридичні та фізичні особи. Таким чином, відповідного правового механізму не існувало. А отже, саме держава відповідальна за неможливість формального виконання вимоги про попереднє внесення цінних паперів до статутного фонду.

Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. На підставі ч. 1 ст. 8 КАСУ, адміністративний суд при вирішенні подібних справ повинен керуватися принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Рішенням Конституційного Суду України (далі — КСУ) від 2. 11. 2004 р. № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004 визначено, що верховенство права — це панування права в суспільстві. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість — одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Тож незаконно і несправедливо покладати на громадянзасновників та на створену ними юридичну особу відповідальність за недоліки в діяльності держави.

За таких умов слід визнати, що законне право засновників, гарантоване ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», внести до статутного фонду акції не може заперечуватися відсутністю механізму його реалізації. А відтак, передача акцій до статутного фонду безпосередньо після державної реєстрації, за відсутності механізму реалізації зворотного, не може вважатися порушенням.

Отже, є очевидним, що незаконним та протиправним є неврахування при вирішенні судами зазначеної категорії справ неврахування річного строку щодо застосування адміністративно-господарських санкцій. Так, згідно з ч. 1 ст. 239 ГК України видом адміністративно-господарських санкцій, зокрема, є скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання. Згідно з ч. 1 ст. 250 ГК України, адміністративногосподарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Аналогічна позиція визнається як Вищим господарським судом України (ВГСУ) [2], так і Вищим адміністративним судом України (ВАСУ) [3].

Так, у Постанові ВГСУ від 22. 03. 2005 р. у справі № 05/265-04 зазначено, що відповідно до ст. 250 ГК України адміністративно-господарські санкції, якою є скасування (припинення) державної реєстрації суб’єкта господарювання, можуть бути застосовані протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Необхідно також зазначити, що не можна застосовувати санкції до господарюючого суб’єкта (у нашому випадку акціонерного товариства, створеного внаслідок реорганізації його юридичного попередника) лише на підставі встановлених порушень при створенні попередника, правонаступником якого є такий господарюючий суб’єкт. Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦКУ, юридична особа ліквідується за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, установлених законом. Тобто, відповідачем у справах про ліквідацію юридичної особи в судовому порядку повинні бути ті самі юридичні особи, які створені з порушеннями.

З огляду на зазначене можна зробити висновок, що в аналізованих судових рішеннях не було враховано, що відповідно до ч. 1 ст. 104 ЦКУ, з 1. 01. 2004 р. вважається, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам-правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Тобто у момент реєстрації акціонерного товариства його юридичний попередник ТОВ уже був припинений. А відтак неможливо одну й ту саму юридичну особу припинити двічі: перший раз — на підставі рішення засновників, а вдруге — за рішенням суду.

Отже, відповідачем у справах про ліквідацію юридичної особи в судовому порядку повинні бути ті самі юридичні особи, які створені з порушеннями. Тобто, в аналізованому випадку відповідачем повинно бути ТОВ, правонаступником якого є ВАТ. Тому формулювання однієї з позовних вимог про «визнання недійсними установчих документів підприємства-відповідача у формі товариства з обмеженою відповідальністю» суперечить та не відповідає фактичним обставинам спору, адже такого відповідача вже не існує через його припинення шляхом реорганізації.

Згідно з ч. 1 ст. 55 КАСУ, у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього тією ж мірою, в якій вони були б обов’язкові для особи, яку він замінив. Тобто відповідно до вказаної норми, зміна відповідача можлива тільки правонаступником, а не попередником. А відтак у аналізованому судовому спорі правонаступник ВАТ не міг заміняти його попередника ТОВ, який на момент розгляду справи вже був припинений.

Крім цього слід звернути увагу, що п. 2 ст. 121 Конституції України та ст. 60 КАСУ передбачено, що прокурор може звернутися до адміністративного суду із адміністративним позовом та здійснювати представництво інтересів держави в порядку, встановленому чинним законодавством. При цьому прокурор самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому полягає порушення інтересів держави або в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява відповідно до ст. 104 КАСУ є підставою для порушення справи в суді.

Слід зазначити, що така позиція викладена в рішенні КСУ від 8. 04. 1999 р. № 3-рп/99 у справі № 1-1/99. Однак треба звернути увагу, що у цьому рішенні зазначено, що із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Під представництвом прокуратурою України інтересів держави треба розуміти правовідносини, у яких прокурор, реалізовуючи визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави.

Однак за матеріалами аналізованих справ та судовими рішеннями незрозуміло, у чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави внаслідок того, якщо внески до статутного фонду 2–4 роки тому було здійснено не до, а через 6–30 (для різних емітентів) днів після їх державної реєстрації.

Крім того, необхідно підкреслити, що позов подано в інтересах органу, який здійснює державну реєстрацію. Але саме орган державної реєстрації здійснив незаконну реєстрацію, якщо її визнавати такою. Таким чином, саме орган державної реєстрації повинен відповідати за це порушення. У таких випадках державну реєстрацію ТОВ здійснювали районні ради або безпосередньо міська рада. При цьому у всіх справах Позивачем визнана міська рада.

Якщо в частині виконання зазначених функцій міська рада є правонаступником районних рад, а тим більше у випадках, коли міська рада сама реєструвала зазначені ТОВ, то саме міська рада має бути не Позивачем, а Відповідачем.

У результаті цього порушення поза увагою Суду залишилися причини того, чому орган державної реєстрації, якщо він повинен був перевірити дотримання порядку формування статутного фонду, не зробив цього, і яка відповідальність внаслідок цього покладається саме на державу (державний орган).

Таким чином, у даному випадку проблема інтересу держави полягає в тому, що вона сама їх порушила і позиватися повинна сама до себе, а не перекладати недоліки своєї діяльності на суб’єктів господарювання, у першу чергу на акціонерів.

Слід звернути увагу, що в аналізованих справах не було підстав для визнання недійсними установчих (статутних) документів товариств тільки тому, що були начебто допущені порушення при їх реєстрації. Адже, при прийнятті цих документів не було встановлено порушень жодних законів, ці документи прийняті компетентними органами товариств. Зміст установчих документів не суперечить закону. При цьому будь-яких порушень не було встановлено і в при розгляді коментованих справ.

Привертає також увагу, що у коментованих судових рішеннях не було зазначено передбачених законом підстав для задоволення вимоги про визнання недійсною реєстрацію випусків акцій ВАТ з моменту внесення інформації про ці випуски до Загального реєстру випуску цінних паперів та про визнання недійсним Свідоцтва про реєстрацію випуску акцій ВАТ з моменту його видачі.

Так, відповідно до ст. 104 КАС України, суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, установлених законом. У коментованій справі позивачем зазначалася міська рада, яка не має регуляторних повноважень у галузі цінних паперів та фондового ринку, а відтак не має права заявляти такий позов. Ці питання має право вирішувати виключно Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). Крім того, оскільки саме цей орган реєстрував випуск акцій, то прийняття рішення щодо його скасування без участі у справі ДКЦПФР суперечить процесуальному законодавству, оскільки суд повинен за власною ініціативою залучати до справи всіх осіб, причетних до суті спору.

При цьому слід зазначити, що територіальне управління ДКЦПФР є іншою юридичною особою, а тому участь у справі територіального управління ДКЦПФР не змінює суті справи та не спростовує зроблений вище висновок, якщо з матеріалів справи не вбачається, що ДКЦПФР передавала свої повноваження щодо конкретного емітенту територіальному управлінню.

Слід зазначити, що зроблені вище висновки та правова оцінка наведених обставин знаходили певне підтвердження в судовій практиці. Так, стосовно деяких акціонерних товариств у подібних справах позовні заяви прокурора не приймалися до розгляду. Наприклад, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 14. 05. 07 р. № АЗБР7/3514-07 позовна заява до ВАТ «М» залишена без руху [1]. Ухвалою того ж суду від 14. 05. 2007 р. № АВ10/3512-07 за позовною заявою до ВАТ «Т» відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі [1].

Так, в ухвалі від 14. 05. 07 р. № АВ10/3512-07 суд розглянув позовну заяву з вимогами про: визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації ТОВ «Т»; визнання недійсними установчих (статутних) документів ТОВ «Т»; визнання недійсним запису про державну реєстрацію ВАТ «Т»; визнання недійсними установчих (статутних) документів ВАТ «Т»; визнання недійсною реєстрацію випуску акцій ВАТ «Т»; визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію випуску акцій ВАТ «Т»; припинення державної реєстрації ВАТ «Т». Розглянувши ці вимоги, суд зазначив, що відповідно до ст. 21 КАСУ позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою і підсудні одному адміністративному суду. Не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом. Зокрема, у зазначеній справі було заявлено сім позовних вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, оскільки інше не встановлено законом.

Так, позовні вимоги, які пов’язані із визнанням недійсними установчих документів товариства та випуском цінних паперів (корпоративний спір), належить розглядати в порядку господарського судочинства, а позивач у вказаних у позові правовідносинах не здійснює вищезазначених владних управлінських функцій щодо відповідача у названих правовідносинах. Враховуючи наведене, господарський суд не знайшов підстав у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки було об’єднано кілька вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства.

В ухвалі від 14. 05. 2007 р. № АЗБР7/3514-07 суд зазначив, що в позовній заяві прокурором не викладені обставини, якими обґрунтовуються вимоги, викладені в пп. 2, 3, 4, 5, 6, 7 прохальної частини позовної заяви, не наведено правове обґрунтування заявлених вимог: з огляду на які правові положення є підстави для визнання недійсними установчих (статутних) документів ТОВ «М» та свідоцтва про державну реєстрацію, недійсним запису про державну перереєстрацію ВАТ «М», його установчих документів, реєстрацію випуску акцій, свідоцтва про реєстрацію випуску акцій. У позовній заяві не приведені обставини, чому визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації ТОВ «М» має наслідком визнання його установчих документів недійсними; що є установчими (статутними) документами ТОВ «М» та ВАТ «М».

У позовній заяві не вказані обставини щодо підстав об’єднання в одну позовну заяву заявлених вимог: щодо визнання недійсними записів, щодо визнання недійсними установчих (статутних) документів, щодо визнання недійсною реєстрацію випуску акцій та свідоцтва про реєстрацію випуску акцій.

Також у позовній заяві не приведені обставини, на підставі чого (яких законодавчих положень) міська рада уповноважена звертатися з вимогами про визнання недійсними установчих документів, визнання недійсною реєстрацію випуску акцій, свідоцтва про реєстрацію випуску акцій.

Наразі невідомо про оскарження зазначених ухвал, тобто невідомо, чи скасовувалися ці ухвали в апеляційному порядку і чи втратили вони чинність. Але за умови чинності, наприклад ухвали № АВ10/3512-07 від 14. 05. 2007 р., вона повинна визнаватися юридичною перешкодою для порушення провадження та розгляду справи за знову поданою позовною заявою з подібними вимогами до того ж відповідача, якщо позовні вимоги за юридичним змістом та текстуально збігатимуться.

Зокрема, відповідно до ч. 5 ст. 109 КАС України, повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 109 КАС України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили: постанова суду чи ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття провадження в такій справі у зв’язку з відмовою позивача від адміністративного позову або примиренням сторін. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КАС України, сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач. При цьому залучення третьої особи не змінює склад сторін, з такими ж позивачем та відповідачем.

Аналогічного висновку щодо суті позовних вимог дійшов і Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 21. 11. 2007 р. у справі № 22-1256/07 [1]. Як зазначив апеляційний суд, ч. 2 ст. 38 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» визначає підстави для постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов’язано з банкрутством юридичної особи, зокрема: визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути; провадження нею діяльності, що суперечить установчим документам, або такої, що заборонена законом; невідповідність мінімального розміру статутного фонду юридичної особи вимогам закону; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність юридичної особи за вказаним її місцезнаходженням.

Аналіз вищевикладених норм права свідчить про те, що законом не передбачено право на звернення позивача до суду з вимогами про визнання недійсними установчих документів ПП «У» (статуту, свідоцтва про державну реєстрацію, довідки про включення до Єдиного державного реєстру, визнання недійсним реєстрації платника ПДВ, анулювання свідоцтва платника ПДВ, визнання недійсними всіх бухгалтерських документів та інших фінансово-господарських документів з моменту їх складення та реєстрації), а тому суд прийняв законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні таких позовних вимог.

Слід зазначити, що в даному випадку мова йшла про позивача — податкові органи, але на підставі наведених вище обставин за аналогією можна зробити висновок, що не мають права на звернення з такими позовами органи державної реєстрації та інші суб’єкти владних повноважень, якщо таке право та заявлені в позові вимоги не будуть передбачені у законі.

Необхідно також звернути увагу, що закон не знає процедури припинення юридичної особи «заднім числом». Згідно з ч. 1 ст. 33 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу, перетворення (реорганізації) або в результаті ліквідації за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, передбачених законом.

На підставі ч. 2 ст. 33 цього ж Закону юридична особа є такою, що припинилася, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи. Цей порядок діє незалежно від того, чи припинена юридична особа за рішенням, прийнятим засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, чи припинена вона за рішенням суду. А відтак в обох випадках діє універсальний порядок скасування випуску акцій.

Зазначений порядок урегульований «Порядком скасування реєстрації випусків акцій та анулювання свідоцтв про реєстрацію випуску акцій», затвердженим Рішенням ДКЦПФР від 30. 12. 1998 року № 222, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 24. 03. 1999 року за № 180/3473, а тому є обов’язковим до виконання. А відтак реєстрація випуску акцій не визнається недійсною з моменту внесення інформації про неї до Загального реєстру випуску цінних паперів (такого способу захисту права в законодавстві не існує), а скасовується в загальному передбаченому законодавством порядку. Крім того, не визнається недійсним і Свідоцтво про реєстрацію випуску акцій з моменту його видачі (такого способу захисту права в законодавстві також не існує), а таке свідоцтво просто анулюється в загальному порядку.

Таким чином, можна зробити висновок, що в аналізованих судових рішеннях робилися висновки, які суперечили та не відповідали наведеним вище положенням чинного законодавства та загальній практиці їх правозастосування, а саме: не застосовувався річний строк позовної давності щодо адміністративно-господарських санкцій, незастосування якого є порушенням статей 239, 250 ГКУ; не з’ясовувалось, чи мав право позивач звертатися до суду з даними позовними вимогами та в чому саме полягає порушення інтересів держави; не з’ясовувалося, чи існують передбачені законом підстави, і які саме передбачено для визнання недійсними установчих (статутних) документів товариств, не з’ясовувалася можливість визнання недійсними свідоцтв про державну реєстрацію, про випуск акцій, недійсною реєстрацію випуску акцій; не враховувалися норми статей 104, 110 ЦКУ стосовно того, що особа, щодо якої встановлюється порушення, вже припинена, і її неможливо припинити двічі, тощо.

В окремих випадках незаконність державної реєстрації ТОВ, які зареєстровані до 1 липня 2004 року, обґрунтовувалася посиланням на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який набрав чинності тільки з 1 липня 2004 року та не регулював спірних відносин; при цьому не застосовувались норми Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25. 05. 1998 р. № 740, у системному зв’язку зі ст. 13 Закону України «Про господарські товариства», які не ставили ліквідацію юридичної особи у залежність від внесення майна до чи після державної реєстрації, оскільки був відсутній необхідний механізм внесення майна до реєстрації.

Література

1. Єдиний державний реєстр судових рішень — www. reyestr. court. gov. ua.

2. Офіційний сайт Вищого господарського суду України — www. arbitr. gov. ua.

3. Белкин М. От штрафов защитит Хозяйственный кодекс. — Споры о налогах: процедура обжалования [Текст]: Сборник систематизированного законодательства / Сост. И. А. Львова, Т. А. Деркач; учредит. ЗАО «ХК Блиц-Информ. — Вып. 1. — К.: Блиц-Информ, 2008. — С. 208–212.

4. Справи №: А8/79-07; А8/181-07; А8/180-07; А8/178-07; А8/179-07; А8/462-07; А8/463-07; А8/460-07; А8/461-07; А8/467-07; А8/466-07; А8/465-07; А8/464-07; А8/469-07; А8/468-07 // Єдиний державний реєстр судових рішень — www. reyestr. court. gov. ua.