Відчуження учасником частки у статутному капіталі як підстава припинення в нього та виникнення у її набувача корпоративних прав у товаристві з обмеженою відповідальністю (Аналіз чинного законодавства та проблем правозастосування його норм)

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук,
керуючий партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел»

Із відчуженням учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки у статутному (складеному) капіталі товариства іншим його учасникам або третій особі такий учасник припиняє участь у товаристві та втрачає не тільки право на частку, а всі інші права щодо товариства. Інакше кажучи, з відчуженням своєї частки учасник вибуває зі складу учасників товариства та втрачає корпоративні права. Однак слід зазначити, що питання про відчуження учасником належної йому частки у статутному (складеному) капіталі товариства з обмеженою відповідальністю поряд з іншими підставами припинення корпоративних прав (вихід з товариства, виключення учасника з товариства іншими учасниками, перехід частки до спадкоємця учасника — фізичної особи або правонаступника учасника — юридичної особи, а також припинення корпоративних прав унаслідок припинення діяльності товариства тощо) залишається сьогодні досить дискусійним як у юридичній науці, так і в судовій практиці.

Аналізуючи стан нормативно-правового врегулювання діяльності господарських товариств та зокрема товариств з обмеженою відповідальністю, можна зробити висновок, що чинне законодавство є недосконалим, досить неповно та фрагментарно врегульовує відносини, пов’язані з переходом частки у статутному (складеному) капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, прийняттям (вступу) до складу учасників правонаступників (спадкоємців) учасника товариства, а також інших осіб, які набувають частку за цивільно-правовим договором унаслідок її відчуження самим учасником.

Неналежна врегульованість багатьох юридичних процедур, пов’язаних з переходом частки у товариствах з обмеженою відповідальністю від учасників до інших осіб та вступу (прийняття) таких осіб до товариства, недосконалість формулювання окремих положень ЦК України, ГК України та Закону України «Про господарські товариства», неузгодженість їх між собою, інші законодавчі колізії призводять до неоднакового розуміння та тлумачення чинного законодавства, яке регулює діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, та різного застосування його судами. Ці фактори зумовлюють не тільки чисельні спори між учасниками товариств з обмеженою відповідальністю та між ними і правонаступниками (спадкоємцями), особами, які набувають право на частку у статутному капіталі товариства за цивільно-правовим договором, а також і помилки при розгляді судами цієї категорії справ, що прямо впливає на сталість господарського обороту в Україні.

Розглядаючи питання про відчуження учасником частки як підставу для припинення в нього та виникнення у її набувача корпоративних прав у товариствах з обмеженою відповідальністю, треба зазначити, що складність вирішення цього питання зумовлена відсутністю чіткої концептуальної позиції у законодавця при розробленні та формулюванні окремих положень ЦК України, ГК України та Закону України «Про господарські товариства» та неузгодженість правових норм зазначених нормативних актів щодо врегулювання цілого ряду важливих моментів, пов’язаних з діяльністю товариств з обмеженою відповідальністю.

Зокрема, вирішення більшості проблем, які виникають у зв’язку із правозастосуванням норм законодавства, яке врегульовує перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб, ускладненетаким:

1. Застосування норм корпоративного законодавства щодо переходу частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб ускладнене передусім самою юридичною природою поняття «корпоративні права» як об’єкта цивільних прав та обов’язків, зміст яких визначається не тільки законом, а й може встановлюватись в установчих документахтовариства.

Комплексний характер поняття «корпоративні права» часто є причиною відсутності єдиного розуміння його обсягу як узагальнюючого поняття, що містить різного роду права (правомочності) як майнового (право на частку, зокрема здійснювати відчуження частки у статутному (складеному) капіталі товариства (п. 4 ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 147 ЦК України, п. д) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»); право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частину (дивіденди) (п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 88 ГК України, п. б) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»); право одержати та вимагати виділення частини вартості майна пропорційно частці у разі виходу, виключення зі складу учасників або припинення (ліквідації) товариства (п. 1 ч. 1 ст. 148 ЦК України, ст. 21 ч. 1 ст. 54, ст. 55, ст. 64, Закону України «Про господарські товариства»)), так і немайнового характеру (право на участь в управлінні товариством (п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК України, абз. 1 ч. 1 ст. 88 ГК України, п. а) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»), право одержувати інформацію про діяльність товариства (п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК України, абз. 3 ч. 1 ст. 88 ГК України, п. г) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»))⁽¹⁾ тощо.

Поряд з цим слід зазначити, що відповідно до змісту ч. 2 ст. 116 ЦК України, ч. 2 ст. 88 ГК України та ч. 2 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» учасники товариства можуть мати також інші права, передбачені законодавством і його установчими документами. Це дає підстави для висновку, що права, які охоплюються поняттям «корпоративне право», не обмежуються наведеним вище переліком.

2. Поряд з цим застосування норм корпоративного законодавства, яке врегульовує перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб, ускладнене відсутністю у законодавстві єдиного визначення поняття «корпоративних (корпоративного) прав (права)» як об’єкта цивільних прав, яке охоплює зазначені вище права.

Сьогодні визначення поняття «корпоративні права» законодавцем наводиться у двох різних за спрямованістю правового регулювання законодавчих актах. Першим з таких є Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств». Відповідно до п. 1.8 ст. 1 цього Закону корпоративне право визначається як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Дещо схоже визначення корпоративних прав наводиться у ч. 1 ст. 167 ГК України. У цій нормі корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включає правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та установчими документами.

Аналіз зазначених норм дозволяє зробити висновок, що визначення поняття «корпоративні права», що наводяться у ГК України та поняття «корпоративне право», яке міститься у Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», містять суттєві розбіжності.

Зокрема, відповідно до п. 1.8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» корпоративне право включає право власності його володільця на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай). Згідно зі змістом цієї норми частка у статутному фонді (капіталі) юридичної особи визнається об’єктом права власності й ототожнюється з правом власності на майно, передане до статутного фонду товариства, що за юридичною логікою дозволяє розглядати її як самостійний об’єкт цивільних прав та обов’язків.

Однак слід зазначити, що чинним законодавством передбачено лише декілька випадків, коли засновники (учасники) господарської організації зберігають право власності на майно, яке передається для формування її статутного фонду. Зокрема, збереження за засновником права власності є характерним тільки для унітарних державних та комунальних підприємств, що створюються виключно на базі відокремленого державного та комунального майна, внесення якого до статутного фонду підприємства не змінює його державної або комунальної форми власності (статті 73, 78 ГК України). ⁽²⁾

Відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації. За змістом цієї норми можна зробити висновок, що вживання терміна «частка» лише можна ототожнювати з техніко-юридичним способом визначення особи як володільця корпоративних прав, тобто вживання цього терміна спрямоване лише на закріплення за особою корпоративних прав. За змістом ч. 1 ст. 167 ГК України належність учаснику господарського товариства корпоративного права надає йому не право власності на частку майна у статутному фонді та іншому майні товариства, а тільки право отримувати певну частку прибутку (дивідендів), вимагати та одержувати частину вартості майна пропорційно частці у разі виходу, виключення учасника або ліквідації товариства відповідно до закону та установчих документів товариства.

Таким чином, наведене у ГК України поняття «корпоративні права» базується не на абсолютному праві власності на майно, внесене до статутного фонду, а на відносному зобов’язальному праві, яке зводиться до права вимагати лише частину вартості майна у випадках, передбачених законом та установчими документами господарської організації.

Зважаючи на це, можна зробити висновок, що передбачена п. 1.8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» конструкція корпоративного права як права власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай) стосовно господарських товариств не може бути застосована. Зокрема, такий висновок підтверджується п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК України, ч. 1 ст. 85 ГК України та ч. 1 ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», за змістом яких саме господарське товариство є власником майна, яке передане йому у власність засновниками і учасниками як внески до статутного капіталу (фонду).

Зазначені норми дають підстави зробити висновок, що у господарських товариствах корпоративне право не може містити у собі право власності учасників на майно, передане до статутного фонду господарського товариства, оскільки його власником є останнє. Унаслідок внесення засновниками майна до статутного фонду створеного ними господарського товариства вони втрачають право власності та набувають корпоративні права, які включають лише право учасника у встановлених законом та установчими документами товариства випадках вимагати частину вартості майна товариства пропорційно частці у статутному фонді та іншому майні товариства, або передати (відчужити) таке право іншій особі.

3. Водночас застосування норм корпоративного законодавства, яке врегульовує перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб, ускладнене відсутністю у законодавстві визначення поняття «частка у статутному капіталі (фонді) господарської організації» як окремого об’єкта цивільних прав.

Про статутний фонд, його частку (пай) юридичної особи (господарської організації) як про об’єкт права власності володільців корпоративних прав щодо неї йдеться лише у п. 1. 8 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Однак ця норма з підстав, зазначених вище, не може застосовуватися до господарських товариств, у яких власником майна, внесеного до статутного фонду, є саме товариство, а не його засновники (учасники).

Аналіз ч. 1 ст. 167 ГК України дозволяє зробити висновок, що вживання у ній терміна «частка» є техніко-юридичним способом визначення особи як володільця корпоративних прав. При цьому ані цією нормою, ані ст. 116 ЦК України та ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» серед прав, що охоплюються поняттям «корпоративні права», прямо не зазначено про право учасника господарського товариства на частку у його статутному фонді (майні).

У пункті 4 ч. 1 ст. 116 ЦК України та п. д) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» передбачається лише право учасника господарського товариства здійснити відчуження своєї частки у статутному (складеному) капіталі товариства. Зокрема, ч. 1 ст. 147 ЦК України та ч. 1 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» передбачено, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. При цьому згідно з ч. 2 ст. 147 ЦК України та ч. 2 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» допускається відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Передбачена зазначеними нормами можливість відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки у статутному фонді (капіталі) (або її частини) дозволяє розглядати частку у статутному капіталі (фонді) товариства як самостійний об’єкт цивільних прав щодо якого можуть укладатися різні цивільно-правові договори, спрямовані на її відчуження.

Однак, аналізуючи юридичний зміст термінів «частка», який вживається у ч. 1 ст. 167 ГК України, та «відчуження частки», який використано в п. 4 ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 147 ЦК України та п. д) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства», можна дійти висновку, що стосовно товариств з обмеженою відповідальністю відчуження учасником належної йому частки у статутному капіталі (фонді) господарського товариства не можна ототожнювати з відчуженням власне майна, яке було передане ним до статутного капіталу (фонду) товариства при його створенні. Оскільки, як уже зазначалося, таке майно є власністю товариства, а учасник товариства має право лише вимагати у встановлених законом та установчими документами товариства випадках вартість майна пропорційно його частці.

Разом з цим слід звернути увагу на те, що за юридичним змістом формулювань норм п. 4 ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 147 ЦК України та п. д) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» є не зовсім вдалими. Адже у них йдеться лише про можливість відчуження частки у статутному (складеному) капіталі товариства. При цьому у ЦК України, ГК України, Законі України «Про господарські товариства» вживаються поняття «статутний капітал» та «статутний фонд» і не розкривається зміст поняття «складений капітал». Тому виникає питання, що саме треба розуміти під складеним капіталом, чи це є синонімом статутного фонду (капіталу), чи щось інше. В обох випадках у наведених нормах не враховано, що згідно зі змістом ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права охоплюють права особи, частка якої визначається не тільки у статутному фонді товариства, а й у іншому майні товариства, яке не входить до статутного фонду товариства, але належить товариству на праві власності.

Водночас треба зважити на те, що відповідно до ч. 1 ст. 144 ЦК України, ч. 1 ст. 87 ГК України, ч. 1 ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» статутний (складений) капітал (фонд) товариства з обмеженою відповідальністю є досить умовним узагальнюючим поняттям, яке охоплює вартість вкладів (майна) його учасників, які після їх внесення стають власністю товариства. Тому статутний (складений) капітал (фонд) не може визнаватись окремим об’єктом цивільних прав та обов’язків та визнаватися об’єктом права власності. Об’єктом права власності товариства є саме майно, внесене його учасниками як вклад до статутного фонду, та майно, набуте товариством у ході здійснення господарської діяльності. Зокрема, такий висновок підтверджується і змістом ст. 115 ЦК України, ст. 134, ст. 140 ГК України та ст. 12 Закону України «Про господарські товариства».

Аналіз правових норм, які стосуються статутного (складеного) фонду (капіталу) господарських товариств, дозволяє констатувати, що його основна юридична функція зводиться до забезпечення гарантій інтересів кредиторів товариства через установлення мінімального його розміру (з дотриманням якого за законом пов’язується можливість створення, реєстрації та подальшої діяльності товариства) та забезпечення механізму закріплення за учасниками товариства розміру їх часток через обрахування співвідношення вартості вкладу кожного стосовно загальної вартості вкладів усіх учасників, що становлять статутний (складений) капітал (фонд) товариства (з чим пов’язується обчислення кількості голосів кожного з учасників при здійсненні права на участь в управлінні товариством через загальні збори, обчислення часток прибутку (дивідендів), що підлягають розподілу між учасниками товариства, обчислення вартості частини майна товариства, що підлягає виплаті учаснику у разі його виходу, виключення іншим учасникам або у разі припинення діяльності товариства тощо). ⁽³⁾

Отже, розглядаючи продаж чи іншим чином відступлення учасником товариства з обмеженою відповідальністю частки у статутному капіталі (фонді) товариства, можна вести мову лише про продаж (відступлення) права вимоги (майнових прав), зокрема права вимагати вартість майна, внесеного до статутного фонду товариства, та іншого майна товариства пропорційно розміру частки.

Разом з цим треба звернути увагу на те, що формулювання змісту п. 4 ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 147 ЦК України, п. д) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства», якими передбачається право учасника товариства з обмеженою відповідальністю відчужувати свою частку у статутному фонді товариства, не зовсім співвідноситься зі змістом ч. 1 ст. 167 ГК України, відповідно до змісту якої корпоративні права визнаються за особою, частка якої визначається не тільки у статутному фонді, а й у іншому майні господарської організації.

Це дає можливість констатувати, що частка учасника у майні товариства з обмеженою відповідальністю не обмежується лише вартістю майна, яке вносилося до статутного фонду, а включає і вартість іншого майна, яке такий учасник вправі вимагати пропорційно розміру своєї частки.

Важливість цього висновку полягає в тому, що з переходом частки учасника у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи остання набуває не лише права вимагати від товариства вартість майна, яке вносилося до статутного фонду товариства, а й вартість іншого майна товариства пропорційно розміру частки.

Таким чином, розглядаючи зміст поняття «частка учасника у статутному фонді (майні) товариства» як самостійного об’єкта цивільних прав та обов’язків, що може вільно відчужуватись, її не можна ототожнювати власне з майном, яке вносилось учасниками до статутного капіталу (фонду) товариства, та іншим майном товариства.

Право учасника товариства на частку є лише правом вимагати у встановлених законом та установчими документами товариства випадках вартість майна товариства пропорційно розміру такої частки. При цьому таке право охоплює не тільки право вимагати вартість майна, що вносилось до статутного капіталу (фонду) товариства, а й право у встановлених законом та установчими документами товариства випадках вимагати вартість від усього належного товариству майна пропорційно розміру частки.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 147 ЦК України та ч. 1 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку у статутному капіталі як у повному обсязі, так і її частину. У такому разі до набувача права переходитимуть частково у розмірі відчуженої частини від частки, що належить такому учаснику.

Таким чином, наведене дозволяє визначати «частку учасника» як майнове право учасника одержувати у встановлених законом та установчими документами товариства випадках частину вартості майна у статутному капіталі та вартості іншого майна товариства пропорційно розміру належної йому частки. Таке майнове право може вільно відчужуватись учасником іншим учасникам або третім особам, якщо установчими документами товариства не встановлене інше.

4. Застосування норм корпоративного законодавства, яке врегульовує перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб, ускладнене також і тим, що поняття «частка у статутному капіталі товариства» як окремий об’єкт цивільних прав та обов’язків, що може відчужуватись та переходити до інших осіб, вживається відокремлено від інших майнових та немайнових прав, які охоплюються змістом поняття «корпоративні права».

Зокрема, з підстав, зазначених вище, та змісту деяких норм можна лише здогадуватись про те, що з відчуженням (переходом) частки у статутному фонді товариства до набувача (правонаступника, спадкоємця) переходять і деякі інші майнові права, наприклад, право вимагати у встановлених законом та установчими документами товариства випадках вартість від усього належного товариству майна пропорційно частці (про це детальніше далі).

При цьому норми законодавства стосовно господарських товариств не містять положень, які б чітко вказували, чи переходять до нового набувача відчуженої учасником частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю всі майнові та немайнові права, які охоплюються поняттям «корпоративні права», тобто чи переходять до набувача корпоративні права в цілому та чи стає він учасником товариства внаслідок набуття права на частку.

Вирішуючи це питання, необхідно звернути увагу на зміст ст. 100 ЦК України, якою закріплене право участі у товаристві. Відповідно до змісту ч. 1 зазначеної норми право участі у товаристві безпосередньо пов’язується з особистістю учасника товариства та є особистим немайновим правом, яке не може окремо передаватися іншій особі.

Віднесення законодавцем права участі у товаристві до особистих немайнових прав, що безпосередньо пов’язуються з особистістю учасника товариства, дозволяє констатувати, що це право визнається лише за особою, яка є учасником товариства. І навпаки, доти, поки особа буде учасником товариства, за нею визнається право на участь у товаристві.

Статтею 100 ЦК України передбачено два випадки припинення права на участь у товаристві. Зокрема, згідно з ч. 2 цієї норми учасник товариства має право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов’язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року. А відповідно до ч. 3 наведеної норми учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених установчими документами або законом, може бути виключений з товариства.

Однак аналіз змісту цих норм не дозволяє дати чіткої відповіді на запитання, з якого моменту учасник втрачає право участі у товаристві у разі виходу за власним бажанням або його виключення з учасників товариства, тобто перестає бути учасником товариства? З якого моменту припиняються його корпоративні права, які йому належали як учаснику товариства? Поряд з цим зі змісту наведеної норми незрозуміло, що відбувається з правом на участь у товаристві у разі відчуження учасником його частки у статутному капіталі (фонді) товариства іншим особам?

У цій нормі лише загальним чином зазначається, що право на участь у товаристві не може окремо передаватися іншій особі. Однак у контексті зазначених питань аналіз цього положення дозволяє зробити висновок про його недосконалість. Адже не зовсім зрозуміло, окремо від чого або від кого воно не може передаватись іншій особі. ⁽⁴⁾ Зміст наведеної норми лише дає можливість припустити, що немайнове право на участь у товаристві може передаватися іншій особі одночасно з передачею майнових прав, зокрема частки у статутному капіталі (фонді) товариства.

Втім у такому разі постає інше питання, чи з відчуженням учасником частки у статутному капіталі (фонді) товариства іншій особі переходитимуть до такої особи всі майнові та немайнові права, що охоплюються поняттям «корпоративні права», тобто чи стає набувач частки повноправним учасником товариства, який може скористатися всіма корпоративними правами, що мав учасник, який передав свою частку?

У зв’язку з цим слід звернути увагу на те, що згідно з наведеним у ч. 1 ст. 167 ГК України визначенням корпоративних прав останні є правами особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації. На підставі цього можна було б припустити, що з переходом від учасника до іншої особи частки у статутному капіталі (фонді) товариства остання отримує право участі у товаристві та всі корпоративні права, належні такому учаснику, тобто стає повноправним учасником товариства поряд з іншими його учасниками.

Проте аналіз деяких норм стосовно товариств з обмеженою відповідальністю дозволяє зробити висновок, що з відчуженням учасником частки у статутному капіталі (фонді) товариства до нового набувача не переходять всі корпоративні права, що мав такий учасник, і такий набувач не стає автоматично учасником товариства, а зазначені висновки залишаються тільки припущеннями, які можуть спростовуватися з підстав, що будуть наведені нижче.

Зокрема, у п. 4 ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 147 ЦК України, п. д), ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» хоча і закріплено право учасника здійснювати відчуження частки у статутному (складеному) капіталі (фонді) товариства, проте щодо здійснення цього права законом встановлено ряд обмежень та спеціальний порядок її відчуження іншим особам.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 147 ЦК України, ч. 1 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Згідно з ч. 2 зазначених норм відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства. ⁽⁵⁾

Таким чином, на підставі наведених норм учасники товариств з обмеженою відповідальністю мають право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. ⁽⁶⁾ Водночас законом не заборонено передачу частки особам, які не є учасниками товариства. Таке право може бути обмежене (виключене) лише установчими документами товариств. Тільки у разі встановлення заборони на це в установчих документах товариства учасник не матиме права відчужувати частку особам, які не є учасниками товариства.

Згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України, ч. 3 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» право на продаж учасником частки у статутному капіталі (фонді) товариства іншим особам крім учасників товариства обмежується переважним правом останніх на її купівлю. ⁽⁷⁾ Вказаними нормами встановлене переважне право інших учасників на купівлю частки (її частини) пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. При цьому встановлений законом порядок здійснення переважного права на придбання частки не є імперативним. В установчих документах товариства або за домовленістю всіх учасників товариства може бути встановлений інший порядок його здійснення.

Таким чином, учасник може здійснити продаж своєї частки іншим особам, які не є учасниками, виключно за умови, якщо жоден з учасників товариства не виявить бажання її купити, якщо інше не буде передбачене установчими документами товариства.

Разом з цим необхідно звернути увагу, що згідно з зазначеними нормами учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право на відчуження частки (її частини) у статутному капіталі третім особам за умови обов’язкового дотримання переважного права інших учасників товариства на придбання відчужуваної частки тільки у разі оплатного відчуження (продажу). При цьому переважне право не поширюється на відносини дарування, іншого безоплатного відчуження частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Тому безоплатне відчуження своєї частки учасник може здійснювати на власний розсуд будь-якій особі.

Слід зазначити, що така позиція дістала визнання і у судовій практиці. Зокрема, про це прямо зазначається в п. 3. 2. 7 Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28. 12. 2007 № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин». ⁽⁸⁾

Водночас у абз. 1 ч. 5 ст. 147 ЦК України, ч. 5 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» передбачена можливість придбання частки учасника у статутному капіталі (фонді) самим товариством. У разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов’язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку, що не перевищує одного року, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК України та ст. 52 Закону України «Про господарські товариства». Упродовж цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі проводяться без урахування частки, придбаної товариством.

При цьому слід зазначити, що на відміну від інших учасників товариства закон не встановлює щодо самого товариства переважного права на купівлю частки. Тому, якщо інші учасники не виявлять бажання купити частку, товариство може скористатися правом на придбання частки нарівні з іншими особами та придбати її, якщо учасник забажає продати частку саме товариству.

Треба зауважити, що абз. 2 ч. 5 ст. 147 ЦК України врегульовано відносини з особами, які мають право на частку у статутному капіталі (фонді), у разі, якщо вони не вступають до товариства. На такий випадок зазначеною нормою передбачається, що розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст. 148 ЦК України.

Формулювання змісту наведеної норми та розміщення її саме у статті під назвою «перехід частки (її частини) учасника у статутному капіталі товариства до іншої особи» дозволяє дійти висновку, що правонаступник (спадкоємець), який набув право на частку учасника у статутному капіталі товариства, не вступає до товариства, тобто не стає учасником товариства внаслідок лише набуття права на відповідну частку, а отримує лише право на вступ до товариства.

Однак аналіз абз. 1 ч. 5 ст. 147 ЦК України ⁽⁹⁾ дає можливість констатувати, що зазначене правило прямо передбачене лише стосовно спадкоємця – фізичної особи (учасника товариства) або правонаступника – юридичної особи (учасника товариства).

При цьому у наведеній нормі прямо не зазначається про її застосовування до випадків відчуження учасником своєї частки у статутному капіталі (фонді) товариства та придбання її іншою особою.

Тому висновок, що особа, яка придбала або в інший спосіб набула право на частку учасника у статутному капіталі, не вступає до товариства, тобто не стає учасником товариства внаслідок лише набуття права на відповідну частку, а отримує лише право на вступ до товариства, можна зробити лише застосовуючи ч. 5 ст. 147 ЦК України за аналогією у зв’язку з відсутністю на цей випадок спеціальної норми. ⁽¹⁰⁾

Водночас слід зазначити, що, на жаль, у наведеній та інших нормах ЦК України детально не передбачено, в який саме спосіб визначені у ч. 5 ст. 147 ЦК України правонаступники повинні вступити до товариства, які саме дії необхідно вчинити для цього, а лише загальним чином зазначається про наслідки, які настають у разі якщо правонаступник не вступає до товариства. При цьому зазначеною нормою вказані у ній наслідки не пов’язуються з причинами, з яких правонаступник не вступає до товариства, зокрема за власним бажанням або з інших підстав (наприклад, якщо інші учасники не надали згоду на прийняття до товариства).

Частково це питання врегульовано положеннями ст. 55 Закону України «Про господарські товариства». Зокрема, ч. 1 цієї норми передбачено, що при реорганізації юридичної особи, учасника товариства, або у зв’язку із смертю громадянина, учасника товариства, правонаступники (спадкоємці) мають переважне право вступу до цього товариства.

Аналіз її змісту дозволяє констатувати недосконалість наведеного в ній формулювання. Ця норма врегульовує відносини, які складаються з приводу вступу до товариства лише у випадках реорганізації юридичної особи (учасника товариства) або смерті громадянина (учасника товариства). Однак звуження на підставі ч. 1 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» сфери її застосування при вирішенні питання щодо вступу до товариства тільки випадками реорганізації юридичної особи (учасника товариства) або смертю громадянина (учасника товариства) є не зовсім безперечним.

Аналіз змісту наведеної норми дозволяє зробити висновок, що нею встановлено лише переважне право правонаступників на вступ до товариства, зокрема, правонаступників реорганізованої юридичної особи (учасника товариства), або спадкоємця громадянина (учасника товариства), який помер. Закріплення за вказаними особами переважного права на вступ до товариства означає, що такі особи користуються переважним правом на вступ до товариства поряд з іншими особами, які можуть прийматись до товариства, наприклад нові учасники. Іншими словами, з цього логічно зробити висновок, що до товариства не можуть бути прийняті інші особи, якщо правонаступники, користуючись переважним правом, вимагатимуть прийняття їх до товариства, проте їм буде відмовлено у прийнятті. ⁽¹¹⁾

Разом з тим слід зауважити, що звуження законодавцем сфери застосування ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» щодо врегулювання вступу до товариства зазначених у ч. 1 цієї норми правонаступників (спадкоємців) учасника товариства з обмеженою відповідальністю є не зовсім виваженим. Адже здається позбавленим будь-якої юридичної логіки встановлення стосовно правонаступників (спадкоємців) переважного права на вступ до товариства та необхідність прийняття рішення про відмову або прийняття їх до товариства, і відсутність таких вимог щодо осіб, які набувають право на частку у статутному капіталі (фонді) товариства з інших підстав, зокрема, внаслідок її придбання за договором купівлі-продажу, дарування тощо.

Більше того, необхідність прийняття рішення про прийняття до товариства або відмову у прийнятті щодо правонаступника учасника — юридичної особи та відсутність такої необхідності щодо осіб, які раніше жодним чином не були пов’язані з таким товариством, а лише придбали частку у його учасника, здаються взагалі позбавленими будь-якої логіки. Адже, з юридичної точки зору, правонаступники (спадкоємці), які набули право на частку учасника у статутному капіталі товариства, нічим не відрізняються від осіб, які придбали таку частку, крім правових підстав для її набуття. У всіх випадках ці особи є такими, що мають право на частку у статутному капіталі товариства.

Це дозволяє зробити висновок про необхідність поширення зазначеного у ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» правила на вступ та прийняття до товариства осіб, які набувають право на частку у статутному капіталі (фонді) товариства за різними цивільно-правовими договорами. Наразі, з урахуванням стану нормативно-правового врегулювання цього питання, реалізація зазначеного висновку до належного законодавчого врегулювання можлива лише шляхом застосування аналогії закону (ч. 1 ст. 8 ЦК України).

Таким чином, підсумовуючи наведене, можна констатувати, що, з одного боку, у товаристві з обмеженою відповідальністю за учасником визнається право відчужувати належну йому частку у статутному капіталі (фонді) товариства (п. 4 ч. 1 ст. 116, ч. 1 ст. 147 ЦК України, п. д) ч. 1 ст. 10 Закону України «Про господарські товариства»). Водночас здійснення учасником права відчужувати (продавати) належну йому частку у статутному капіталі (фонді) товариства обмежене переважним правом інших учасників на купівлю такої частки (абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України, ч. 3 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства»).

Учасник товариства може здійснювати продаж належної йому частки у статутному капіталі (фонді) товариства (або її частини) іншим особам лише у разі якщо інші учасники не скористаються переважним правом на її купівлю, якщо інше не буде встановлено в установчих документах товариства.

З другого боку, у зв’язку з відсутністю належного правового регулювання відносин, пов’язаних із включенням осіб, які придбали частку учасника у статутному капіталі товариства, застосування за аналогією абз. 2 ч. 5 ст. 147 ЦК України та ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» дозволяє зробити висновок, що відчуження учасником товариства частки у статутному капіталі (фонді) іншій особі не є достатньою підставою для вступу її набувача до складу учасників товариства і визнання за ним всього обсягу корпоративних прав, які мав учасник, який здійснив відчуження йому своєї частки у статутному капіталі товариства. Питання про вступ до товариства правонаступника (спадкоємиця) чи особи, яка набула право на частку за цивільно-правовим договором, або відмову у прийнятті до товариства зазначених осіб має вирішуватися самим товариством.

А отже, відчуження учасником частки у статутному капіталі (фонді) товариства з обмеженою відповідальністю не тягне за собою перехід до нового набувача всіх правомочностей, які становлять зміст корпоративних прав, та автоматичне визнання його учасником товариства. Такий набувач отримує лише право бути прийнятим до складу учасників товариства.

Треба сказати, що такий висновок знаходить підтримку і у судовій практиці. Так, зокрема з цього приводу в п. 1.10 Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28. 12. 2007 № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» зазначається таке: «...пункт 4 частини першої статті 12 ГПК не відносить до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій. Тому господарським судам слід виходити з того, що справи у спорах, пов’язаних із розподілом майна подружжя, вступом до господарських товариств спадкоємців, правонаступників, осіб, яким було відчужено частку у статутному капіталі господарських товариств, тощо, розглядаються залежно від суб’єктного складу сторін спору загальними або господарськими судами».

значене хоча і стосується визначення питань підвідомчості спорів господарському суду, однак, із наведеного вбачається позиція президії Вищого господарського суду України, що особи, яким було відчужено частку у статутному капіталі господарських товариств, лише мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства. А отже, до їх прийняття до товариства вони не є учасниками та не набувають корпоративних прав. ⁽¹²⁾

Певною мірою зроблений вище висновок щодо прийняття до товариства осіб, які придбали частку учасника у статутному капіталі (фонді) товариства, за цивільно-правовими договорами є дискусійним, оскільки такий висновок зроблений на підставі норм, що передбачають порядок прийняття до товариства осіб, які набувають право на частку у статутному капіталі товариства з інших підстав, зокрема правонаступництва реорганізованої юридичної особи — учасника або спадкування майна фізичної особи — учасника. Однак у такому разі дискусійним залишається і висновок про необхідність визнання права участі у товаристві та всього комплексу корпоративних прав, що належали учаснику, який здійснив відчуження своєї частки у статутному капіталі товариства, за особами, які придбали (набули) таку частку з інших підстав ніж правонаступництво (наслідування). Адже у чинному законодавстві відсутня норма, яка б передбачала не тільки чіткі підстави для такого висновку й навіть положення, які б дозволяли зробити такий висновок за аналогією закону на підставі ч. 1 ст. 8 ЦК України.

5. У зв’язку з відсутністю норм, які б чітко встановлювали правові наслідки набуття «не учасником» частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю та чіткі правові підстави для визнання за такою особою права участі у товаристві (іншими словами, визнання його учасником товариства), ускладнюється й вирішення питання щодо здійснення такою особою свого права бути прийнятим до складу учасників товариства.

З цього приводу необхідно звернути увагу, що згідно з ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» питання про вступ до товариства правонаступників (спадкоємців) або відмову в їх прийнятті вирішується самим товариством як самостійною юридичною особою, а не окремо учасниками, які залишились. Згідно зі змістом цієї норми прийняття чи відмова у прийнятті до товариства правонаступників (спадкоємців) учасників товариства є правом товариства, яке не обмежене законом та здійснюється ним на власний розсуд.

При цьому слід зауважити, що стосовно осіб, які набули право на частку у статутному капіталі з інших підстав ніж правонаступництво (наслідування), зокрема, внаслідок її відчуження учасником за цивільно-правовим договором (договором купівлі-продажу, дарування тощо), взагалі не передбачено жодної норми, яка б дозволяла однозначно відповісти на питання, в який спосіб така особа приймається до товариства, як і не передбачено норм, які б дозволяли констатувати, що така особа набуває право участі в товаристві та стає учасником товариства внаслідок набуття права на частку у статутному капіталі товариства. Тому якщо установчими документами товариства не буде визначено порядок вступу та прийняття таких учасників до товариства, єдиним можливим шляхом вирішення цього питання є застосування за аналогією ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» як норми, що регулює подібні цивільні відносини.

Однак в обох зазначених випадках при застосуванні ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» постає питання, який орган товариства повноважний вирішувати це питання, а саме: загальні збори чи виконавчий орган (правління, дирекція тощо).

Аналіз ст. 62 Закону України «Про господарські товариства», ст. 99, частин 2–3 ст. 145 ЦК України, статей 65, 89 ГК України дозволяє констатувати відсутність передбаченої законом компетенції виконавчого органу товариства на вирішення цього питання. Водночас аналіз статей 58, 59 Закону України «Про господарські товариства», ст. 98, частин 1, 4 ст. 145 ЦК України, статей 65, 89 ГК України свідчить про відсутність прямих норм, які б вказували, що вирішення цього питання належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Зокрема, згідно з пп. б), в) ч. 1 ст. 59 Закону України «Про господарські товариства» та пп. 6, 7 ч. 4 ст. 145 ЦК України до виключної компетенції загальних зборів товариства віднесено тільки вирішення питання про придбання товариством частки учасника та виключення учасника з товариства. Таким чином, зважаючи на те, що згідно з ч. 1 ст. 58 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 1 ст. 98, ч. 1 ст. 145 ЦК України загальні збори учасників є вищим органом товариства, який вправі приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, можна зробити висновок, що питання про включення осіб до складу учасників товариства (прийняття до товариства) повинне вирішуватися загальними зборами товариства з обмеженою відповідальністю. При цьому наведені норми не виключають віднесення установчими документами товариства вирішення цього питання до компетенції виконавчого органу товариства.

У зв’язку з цим постає інше питання, а саме: з якого моменту прийняту до товариства особу можна вважати повноправним учасником, який має та може скористатися всіма правами, які охоплюються поняттям «корпоративні права»?

З’ясовуючи це питання, слід зауважити, що згідно з ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права можуть належати особі, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації. Однак зміст цієї норми не дозволяє дати чітку відповідь на питання, яким саме чином повинна визначатися частка такої особи у статутному фонді (майні) господарської організації. Іншими словами, що саме можна розглядати як підтвердження того, що частка особи визначена у статутному фонді (майні) товариства, чи може таким підтвердженням вважати договір, на підставі якого особою було набуто частку у статутному капіталі товариства, чи таким підтвердженням є прийняття рішення про прийняття особи до товариства чи внесення на підставі такого рішення змін до установчих документів товариства у зв’язку із зміною складу його учасників?

Відповідаючи на це запитання, слід звернути увагу на те, що згідно з ч. 2 ст. 4 та ч. 1 ст. 51 Закону України «Про господарські товариства», ч. 1 ст. 88 та ч. 1 ст. 143 ЦК України установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні містити відомості про склад засновників та учасників, про розмір часток кожного з учасників. Разом з цим треба зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 51 Закону України «Про господарські товариства» та ч. 1 ст. 143 ЦК України установчі документи товариства з обмеженою відповідальністю повинні також містити відомості про порядок передання (переходу) часток у статутному (складеному) капіталі.

Хоча законом прямо і не передбачено, однак, в установчих документах товариства з обмеженою відповідальністю може врегульовуватися не тільки порядок передання (переходу) часток у статутному (складеному) капіталі товариства від учасника до інших осіб, а й встановлюватись порядок щодо вступу та прийняття останніх до товариства незалежно від правових підстав набуття ними частки.

У такому разі можна буде говорити про обов’язковість дотримання процедури вступу та прийняття до товариства не тільки щодо правонаступників (спадкоємців) учасника (щодо яких це прямо передбачено зазначеними вище нормами закону), а й щодо осіб, які набули частку у статутному капіталі товариства за цивільно-правовим договором.

Таким чином, відповідно до встановлених законом вимог до установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю склад учасників та розмір їхніх часток необхідно визначати в установчих документах товариства (статуті). На підставі цього логічним вбачається висновок, що особа, яка набула право на частку у статутному капіталі товариства, фактично стає учасником товариства після внесення до установчих документів товариства та їх державної реєстрації змін про включення її як учасника товариства у зв’язку із прийняттям її до товариства.

Водночас слід зауважити, що згідно з п. 2 ч. 4 ст. 145 ЦК України внесення будь-яких змін до статуту товариства, у тому числі про склад засновників та розмір їх частки, належить до виключної компетенції загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю.

Таким чином, можна констатувати, що рішення про вступ та прийняття (неприйняття) до товариства правонаступників (спадкоємця) учасника товариства повинне прийматися загальними зборами учасників товариства. У разі прийняття зазначених осіб до товариства повинно також прийматися рішення про внесення змін до статутних документів товариства у зв’язку із включенням до товариства нових учасників (зазначення їх як учасників) та визначення розміру їх часток.

З огляду на це є логічним, що до належного законодавчого врегулювання цього питання за аналогією цей висновок можна поширити й на випадки вступу та прийняття (неприйняття) до товариства осіб, які набувають частку у статутному капіталі товариства з інших підстав, зокрема на підставі цивільно-правових договорів.

Однак у зв’язку з цим постає інше важливе питання, зокрема, яким чином учасники загальних зборів можуть голосувати на зборах щодо вирішення зазначених питань?

З приводу цього треба звернути увагу на ч. 5 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства». Цією нормою передбачено, що у разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством з обмеженою відповідальністю воно зобов’язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам протягом строку, що не перевищує одного року, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 52 цього Закону. Упродовж цього періоду розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму у вищому органі проводяться без урахування частки, придбаної товариством.

Зазначена норма хоча безпосередньо і не врегульовує розглядувані у цій публікації відносини, однак, аналіз її змісту дозволяє зробити ряд висновків, які за аналогією прямо стосуються цього питання. Зокрема, за змістом цієї норми можна зробити висновок, що у разі придбання частки (її частини) учасника самим товариством учасник, який відчужив свою частку, позбавляється інших майнових прав (права на розподіл прибутку) та права на участь в управлінні товариством (втрачає право голосу).

Застосування зазначеної норми за аналогією дозволяє констатувати, що з моменту відчуження учасником своєї частки у статутному капіталі товариства та придбання її товариством, останній фактично втрачає право участі у товаристві та корпоративні права (як майнові, так і немайнові) і вже не може брати участь особисто або через представників у загальних зборах товариства.

Водночас у ч. 1 ст. 64 Закону України «Про господарські товариства» зазначається, що у випадках, установлених цією нормою, учасника може бути виключено з товариства на підставі рішення, за яке проголосували учасники, що володіють у сукупності більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства. Зазначена норма хоча прямо і не стосується розглядуваного питання, однак, дозволяє зробити висновок, що моментом, з якого учасник вважається виключеним, є прийняття рішення загальними зборами.

Зважаючи на те, що відчуження учасником частки у статутному капіталі товариства є одним із способів припинення участі у товаристві поряд з його виходом за власним бажанням або виключенням з учасників товариства іншими учасниками, та враховуючи попередні висновки, логічним вбачається, що з моменту відчуження учасником своєї частки він вже не є учасником товариства. Адже, як уже зазначалося, згідно зі змістом ч. 1 ст. 167 ГК України учасником є особа, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації. Але якщо учасник здійснив відчуження своєї частки, то закономірно постає питання: як його можна вважати учасником та визнавати за ним корпоративні права (зокрема право на участь в управлінні), якщо належна йому до відчуження частка у статутному капіталі перейшла до іншої особи?

Таким чином, логічно буде зробити висновок, що учасник, який відчужив свою частку у статутному капіталі товариства іншій особі, припиняє участь у товаристві і не має корпоративних прав щодо такого товариства з моменту її відчуження.

Наведене дозволяє констатувати, що з моменту відчуження учасником належної йому частки у статутному капіталі товариства він уже не є учасником товариства і не може здійснювати право на управління через прийняття участі у загальних зборах товариства та позбавляється права голосу.

Поряд з цим на підтвердження зробленого висновку свідчить зміст й інших норм, які стосуються інших підстав припинення участі в товаристві (вихід учасника або його виключення).

Так, згідно з ч. 1 ст. 148 ЦК України учасники товариств з обмеженою відповідальністю мають право вийти з товариства, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше, ніж за три місяці або у строк, передбачений статутом. Подання заяви про вихід з товариства є дією, спрямованою на припинення корпоративних прав та обов’язків учасника товариства. Право учасника товариства на вихід з товариства не залежить від згоди товариства чи інших його учасників. Однак загальний зміст цієї норми зумовлює різне її тлумачення як у судовій практиці, так і теорії корпоративного права. Зокрема, всі дискусії точаться навколо того, що треба вважати моментом виходу учасника з товариства, адже від цього прямо залежить припинення участі в товаристві та корпоративних прав такого учасника.

З приводу цього у п. 3.5 Рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 28. 12. 2007 № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», зазначається, що учасник вважається таким, що вийшов з товариства з обмеженою або з додатковою відповідальністю з моменту прийняття загальними зборами рішення про виключення учасника з товариства на підставі його заяви про вихід, а у разі відсутності такого рішення — з дати закінчення строку, встановленого законом або статутом товариства для повідомлення про вихід з товариства.

Водночас в іншому документі — Узагальнення «Практики розгляду судами корпоративних спорів» Верховного Суду України ⁽¹³⁾ — звертається увага на те, у зв’язку із законодавчою неврегульованістю склалася неоднакова практика з питання, яку дату вважати днем виходу учасника з товариства з обмеженою відповідальністю: дату подання учасником заяви (рішення) про вихід з господарського товариства; дату прийняття загальними зборами учасників рішення про вихід учасника з господарського товариства; дату реєстрації змін до установчих документів товариства, пов’язаних з виходом учасника з товариства.

З приводу цього у зазначеному документі висловлена позиція, що треба керуватися тим, що учасник товариства з обмеженою відповідальністю вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників. Вихід зі складу учасників товариства не пов’язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв’язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв’язку.

Зазначене хоча прямо і не стосується розглядуваного у цій публікації питання, однак, указані висновки можуть бути використані й для вирішення питання, з якого моменту учасник, який здійснив відчуження своєї частки у статутному капіталі, повинен вважатися таким, що припинив участь у товаристві, та з якого моменту особа, яка набула право на відповідну частку, повинна вважатися учасником товариства.

Зокрема, продаж учасником своєї частки у статутному капіталі товариства є також дією, спрямованою на припинення участі у товаристві, припинення корпоративних прав та обов’язків учасника товариства поряд з його виходом або виключенням. Право учасника на продаж частки іншим його учасникам або третім особам не обмежене законом. Обмеження на здійснення цього права, зокрема права на продаж частки третім особам, можуть встановлюватись у статуті товариства, який затверджується засновниками при його створенні, або через внесення до нього відповідних змін після створення товариства.

При цьому право на продаж або відчуження в інший спосіб учасником товариства своєї частки у статутному капіталі товариства третім особам залежить від волі учасника та не пов’язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, якщо його установчі документи не виключають цього, а у разі продажу третім особам інші учасники не скористаються правом переважної купівлі. Необхідність внесення змін до установчих документів щодо складу учасників товариства у зв’язку з відчуженням одним із учасників своєї частки є вже наслідком.

Втім, вступ до товариства особи, яка набула частку у статутному капіталі товариства, не може залежати тільки від волі особи, яка бажає бути учасником товариства. Адже будь-яке товариство, у тому числі й господарське, згідно з ч. 2 ст. 83 ЦК України є перш за все організацією, яка створюється шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі в ньому. Тому, очевидно, що для прийняття до товариства учасників потрібна воля всіх учасників, яка виражається в їх спільних діях при створенні товариства, або через прийняття рішення загальними зборами учасників щодо включення нових учасників. Інша річ, що закон надає можливість врегулювати порядок вступу та прийняття нових учасників в установчих документах товариства.

На жаль, це враховано лише в нормах, які стосуються вступу до товариства з обмеженою відповідальністю спадкоємців (правонаступників) учасника (ч. 5 ст. 147 ЦК України, ст. 55 Закону України «Про господарські товариства»). Однак, зважаючи на відсутність спеціальних норм, зазначені норми логічно було б застосовувати за аналогією щодо вступу та прийняття до товариства інших осіб ніж правонаступників (спадкоємців).

З огляду на наведені обставини можна зробити висновок, що датою припинення участі в товаристві можна вважати дату волевиявлення учасника, а саме вчинення дій, спрямованих на відчуження частки, а датою прийняття до складу учасників товариства особи, яка набула частку у статутному капіталі, – дату волевиявлення учасників товариства через прийняття загальними зборами учасників товариства рішення з цього питання.

При цьому у разі продажу учаснику товариства своєї частки логічним вбачається застосування до голосування і визначення кворуму при проведенні загальних зборів товариства за аналогією ч. 5 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства». А отже, при прийнятті загальними зборами рішень з питань вступу та прийняття до товариства осіб, які набули право на частку у статутному капіталі товариства, та внесення відповідних змін до установчих документів товариства, голосування і визначення кворуму у вищому органі повинні проводитись з урахуванням голосів лише учасників, що залишилися у складі товариства без урахування частки (голосів), що належали учаснику, який здійснив відчуження своєї частки. Інакше кажучи, рішення із зазначених питань повинні прийматися загальними зборами, у яких беруть участь тільки учасники, які залишились у товаристві.

Висновки та рекомендації

Проведений аналіз свідчить про недосконалість законодавства, яке регулює діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, зокрема процедури переходу частки учасника у статутному капіталі товариства до інших осіб, вступу та прийняття таких осіб до товариства. Законом не заборонено врегулювання цих юридичних процедур безпосередньо в установчих документах товариства.

Однак, як свідчить практика, у багатьох випадках установчі документи товариств з обмеженою відповідальністю просто дублюють відповідні норми чинного законодавства, які не є бездоганними та не забезпечують належного врегулювання відносин, які складаються у товариствах з обмеженою відповідальністю у зв’язку з переходом частки учасника у статутному капіталі товариства до інших осіб, а також вступу та прийняття таких осіб до товариства. При цьому стан чинного законодавства у цій сфері не дозволяє забезпечити належне врегулювання цих відносин безпосередньо в установчих документах товариства. Адже, зважаючи на можливість різного тлумачення та неоднакового застосування недосконалих правових норм щодо врегулювання цих відносин, завжди існує можливість оспорювати процедури, встановлені в установчих документах товариства, з підстав невідповідності їх вимогам закону.

Тому найбільш ефективним вирішенням зазначених вище проблем правозастосування є вдосконалення чинного законодавства, яке регулює діяльність товариств з обмеженою відповідальністю, можливо навіть і розроблення окремого закону про товариства з обмеженою відповідальністю на зразок, як це пропонується щодо акціонерних товариств.

Беручи до уваги наведений вище аналіз проблем, що виникають при застосуванні норм корпоративного законодавства, яке врегульовує перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб, можна окреслити такі напрями його вдосконалення.

1. Як один із напрямів удосконалення законодавства у цій сфері, який обговорюється в наукових колах та юридичній літературі, пропонується відмовитися від вживання у законодавстві такого поняття (терміна), як «уступка (продаж) частки у статутному капіталі товариства», та чітко на законодавчому рівні визначити поняття та правові наслідки таких юридичних фактів, як вихід зі складу учасників товариства та продаж чи передача (перехід) іншій особі корпоративних прав. ⁽¹⁴⁾

Відмова від вживання такого поняття, як «продаж частки у статутному капіталі», відокремлено від поняття «корпоративні права», яке по суті має вартісну оцінку і може відчужуватись, дозволить точніше відобразити сутність цих юридичних категорій та врегулювати перехід корпоративних прав від учасника товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи.

2. Водночас належне врегулювання переходу корпоративних прав від учасника товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи, встановлення чітких підстав для їх переходу до іншої особи, а також підстав та порядку її вступу та прийняття до товариства повинне передбачати можливість збереження кола учасників товариства з обмеженою відповідальністю у складі, визначеному ними спільно при створенні товариства. У зв’язку з цим необхідно передбачити право учасників товариства з обмеженою відповідальністю самостійно вирішувати питання щодо вступу і прийняття до товариства інших учасників та на законодавчому рівні встановити чіткі правові підстави, порядок і наслідки здійснення цього права тощо.

Безумовно, вирішення цих завдань потребує ретельного аналізу чинного законодавства та ефективних напрямів його вдосконалення з урахуванням інтеграції національного законодавства до міжнародного і врахування перспективи їх розвитку.

У межах проведеного аналізу проблем, які мають місце у правозастосуванні норм чинного законодавства, які врегульовують перехід частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до інших осіб, їх вступу та прийняття до товариства можна запропонувати законодавче врегулювання таких питань:

1. 1. Частинами 1, 2 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» та частинами 1, 2 ст. 147 ЦК України передбачено правові підстави переходу частки учасника у товаристві з обмеженою відповідальністю до інших осіб. За учасником визнається право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. При цьому учасник товариства з обмеженою відповідальністю може відчужувати свою частку (її частину) третім особам, якщо інше не встановлено статутом товариства. ⁽¹⁵⁾

Частиною 3 ст. 53 Закону України «Про господарські товариства» та абз. 2 ч. 2 ст. 147 ЦК України передбачене переважне право інших учасників купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом не встановлено інший порядок здійснення цього права.

Аналіз змісту цих норм дозволяє зробити висновок, що вони не є бездоганними, оскільки здається позбавленим юридичної логіки закріплення переважного права учасників на купівлю частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, коли така частка пропонується для продажу третім особам, та позбавлення таких учасників цього права у випадках, коли учасник здійснює продаж своєї частки одному з учасників товариства.

У зв’язку з цим більш доречним було б поширення переважного права учасників товариства на купівлю частки і на випадок її продажу одному з учасників.

1.2. Зазначеними нормами переважне право інших учасників купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток передбачене лише стосовно випадків відчуження учасником своєї частки третім особам за договором купівлі-продажу. Однак, якщо учасник здійснюватиме відчуження своєї частки третім особам за іншим договорами ніж купівля-продаж, інші учасники не можуть скористатися переважним правом її купівлі.

У зв’язку з цим більш логічним було б поширення переважного права учасників товариства на купівлю частки і на інші випадки відчуження учасником своєї частки. З приводу цього можна було б закріпити за учасниками товариства переважне право купівлі пропорційно до розмірів своїх часток частки учасника товариства, яка будь-яким способом (з різних юридичних підстав) відчужується третім особам або одному з учасників товариства.

2.1. У абзаці 1 ч. 5 ст. 147 ЦК України передбачається, що частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця (фізичної особи) або правонаступника (юридичної особи) — учасника товариства, якщо статутом не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою всіх учасників.

Водночас у абз. 1 цієї норми передбачається, що розрахунки із спадкоємцями (право-наступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст. 148 ЦК України, яка встановлює порядок розрахунків з учасником у разі його виходу з товариства.

При цьому ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» встановлено порядок вступу та прийняття зазначених осіб до товариства, згідно з яким відповідне рішення повинне прийматись товариством (зокрема, як уже зазначалося раніше, органом товариства, який за законом уповноважений приймати таке рішення, є загальні збори учасників товариства).

За змістом ст. 55 Закону України «Про господарські товариства» в усіх випадках для включення спадкоємців (правонаступників) до учасників товариства повинне прийматися рішення про їх прийняття до товариства.

На підставі змісту ч. 5 ст. 147 ЦК України можна зробити принаймні декілька протилежних висновків. Зокрема згідно з абз. 1 цієї статті статутом товариства може бути передбачено, що зазначені особи взагалі можуть не набувати право на частку учасника, тобто вона може не переходити до них. З одного боку, можна зробити висновок, що ця норма ототожнює перехід частки з автоматичним виникненням права на участь у товаристві, якщо статутом не буде передбачено отримання згоди всіх учасників. Однак це не зовсім узгоджується з ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства», згідно з якою право на участь не може виникати автоматично з набуттям права на частку (тобто з її переходом до особи), адже про вступ та прийняття спадкоємців (правонаступників) до товариства останнім повинне прийматись рішення, яким може бути і відмовлено у прийнятті до товариства. Спадкоємці (правонаступники) з отриманням права на частку отримують тільки право на вступ до товариства.

З другого боку, можна зробити висновок, що абз. 1 ч. 5 ст. 147 ЦК України передбачає можливість того, що спадкоємці (правонаступник) взагалі можуть не набувати право на частку учасника, якщо статутом буде передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою всіх учасників. Утім, це не узгоджується з ч. 2 ст. 55 Закону України «Про господарські товариства», якою передбачається виплата спадкоємцям (правонаступникам) учасника частки у майні товариства.

Таким чином, ч. 5 ст. 147 ЦК України потребує узгодження зі ст. 55 Закону України «Про господарські товариства». При цьому треба чітко розмежовувати право на вступ до товариства особи (спадкоємця, правонаступника), яка отримала право на частку у майні товариства, та перехід частки учасника до іншої особи, як юридичний факт (у розглядуваному випадку правонаступництво, прийняття спадщини), на підставі якого до особи переходить право на частку у майні товариства та виникає право на вступ до товариства.

3. 1. Частина 1 ст. 100 ЦК України закріплює за учасником товариства право участі у товаристві. Право участі у товаристві визнається лише за особою, яка є учасником товариства. Воно припиняється у разі виходу учасника з товариства за власним бажанням учасника (ч. 1) або у разі його виключення з товариства у випадках та порядку, встановлених установчими документами товариства або законом. Зазначеною нормою не передбачається випадків, коли право участі може переходити до іншої особи. Водночас ч. 1 встановлено, що право участі у товаристві не може тільки окремо передаватися іншій особі. Це дає підстави для висновку, що цією нормою не виключається можливість переходу цього права до іншої особи.

Нечіткий зміст цієї норми не дає можливості визначити, разом з чим право участі може переходити до іншої особи та правові наслідки переходу цього права. Проведений аналіз дозволяє лише зробити висновок, що таке право може переходити до іншої особи у разі переходу до неї частки у статутному капіталі товариства. Однак законом не передбачено правових наслідків, що настають за юридичними фактами, на підставі яких частка учасника у статутному капіталі товариства переходить до іншої особи, як і не визначено юридичних фактів, за яких така особа набуває право участі, тобто стає учасником товариства та набуває всі корпоративні права, які мав попередній учасник, якому належала відповідна частка.

Відокремлене вживання законодавцем таких термінів, як «право участі» та «частка у статутному капіталі товариства», не дозволяє чітко визначити: чи внаслідок переходу частки учасника у статутному капіталі товариства до іншої особи припиняється його право участі та чи переходить воно до іншої особи, тобто чи стає особа, яка набула право на частку у статутному капіталі, автоматично учасником товариства та чи набуває всіх корпоративних прав, які мав попередній учасник, якому належала відповідна частка, та чи припиняється право участі такого учасника у товаристві та корпоративні права щодо товариства з переходом частки до іншої особи.

Вирішення цього питання залежить від того, чи треба зберігати спрямованість законодавства на збереження кола учасників товариства з обмеженою відповідальністю у складі, визначеному ними спільно при створенні товариства, чи відмовитись від цього, надавши сторонам право самостійно вирішувати це питання в установчих документах товариства. В обох випадках необхідно передбачити право учасників товариства з обмеженою відповідальністю самостійно вирішувати питання щодо вступу та прийняття до товариства інших учасників та водночас на законодавчому рівні встановити чіткі правові підстави, порядок та наслідки здійснення цього права тощо.

3. 2. Вирішення зазначених проблем потребує відмови від вживання такої категорії, «як частка у статутному капіталі у товаристві з обмеженою відповідальністю», як самостійний об’єкт цивільних прав відокремлено від такої категорії, як «корпоративні права», що спричиняє ситуацію, коли перехід від учасника права на частку у статутному капіталі товариства до іншої особи не спричиняє виникнення у такої особи права участі у товаристві.

У зв’язку з цим треба враховувати, що право учасника на частку у статутному капіталі товариства та в іншому його майні, яке може переходити від учасника до іншої особи, є лише складовою частиною правомочностей, що охоплюються поняттям «корпоративні права». Сутність цієї категорії зводиться до визначення обсягу майнових прав учасника (вимагати частину вартості майна товариства) та обсягу права на участь в управлінні товариством через участь у загальних зборах (визначення розміру голосів учасника пропорційно розміру його частки у статутному капіталі товариства).

Таким чином, більш логічним буде закріплення на законодавчому рівні моменту виникнення права участі та корпоративних прав у особи, яка набула право на частку у статутному фонді товариства, з моменту юридичного факту, на підставі якого частка у статутному капіталі переходить від учасника до такої особи.

Дата публікації: 26.06.2008
всього переглядів: 739
сьогодні переглянуто: 4
останній перегляд відбувся: 01.12.08 18:03

Додатково в цьому розділі: