ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС. АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Актуальні питання апеляційного та касаційного оскарження в господарському судочинстві

М. Л. Бєлкін
юрисконсульт Українського фінансово-промислового концерну, м. Київ

Ю. Л. Бєлкіна
студентка КНУКіМ, м. Київ

Право звернення до судів вищих інстанцій з апеляційними та/або касаційними скаргами є важливою складовою судочинства в Україні. Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Як зазначає А. Й. Осетинський [1], саме європейський вектор обумовив запровадження в Конституції України нових порядків перегляду судових рішень — апеляційного та касаційного. У цьому напрямі набув втілення процес гармонізації та адаптації національного законодавства до законодавства європейського співтовариства.

Конституційний принцип права оскарження «...крім випадків, встановлених законом» відповідає відомому правилу, що застосовується до приватних осіб: «дозволено все, що не забороняється законом»¹. Втім слід зазначити, що в Законі України «Про судоустрій України» цей принцип вирішений по-іншому. Згідно зі ст. 12 цього Закону учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Тобто в даному випадку право на апеляційне та касаційне оскарження ставиться в залежність від законодавчого дозволу. Саме за таким принципом побудовані й процесуальні кодекси. Зазначене протиріччя ще потребує вирішення з боку Конституційного Суду України.

Однак з практичної точки зору становить інтерес можливість апеляційного та касаційного оскарження рішення суду у випадках, коли це прямо не передбачено процесуальним законодавством, але суттєво впливає на права та обов’язки учасника судового процесу.

Так, відповідно до Закону України від 23. 02. 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (ВВР, 2006, № 35, с. 260), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практика Європейського суду з прав людини вважаються складовою частиною вітчизняного законодавства. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 17 цього Закону, суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Тому позиція Європейського суду з прав людини щодо можливості апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень є важливою.

Європейський суд з прав людини вважає доступ до апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень важливою складовою забезпечення прав, гарантованих статтями 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно зі ст. 6 Конвенції, кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Аналогічного висновку щодо важливості апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень доходив Суд й у інших випадках. Так, у рішеннях, ухвалених 20. 02. 1996 року у справі «Вермелен проти Бельгії» (Vermelen v. Belgium) та у справі «Лобо Мачало проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal), Суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки слухання в Касаційному суді порушили права Заявника щодо слухань протилежної сторони [4]. У справі Kremzov v. Austria, 1993, Суд встановив порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з незабезпеченням Заявнику належної можливості на участь в апеляційному провадженні.

Слід зазначити, що в українській судовій практиці можливість апеляційного та/або касаційного оскарження судових рішень визнається і тоді, коли вона прямо не передбачена процесуальним законодавством. Особливо це стосується справ про банкрутство.

Зокрема, згідно зі ст. 106 Господарського процесуального кодексу України, ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом та Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Відповідно до ст. 111¹³ Господарського процесуального кодексу України ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених цим Кодексом і Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Разом з цим Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» прямо передбачає можливість оскарження досить вузького кола важливих судових рішень, які виносяться у справах про банкрутство. Зокрема, якщо можливість оскарження ухвали про проведення санації та призначення керуючого санацією може бути оскаржена у встановленому порядку (ч. 3 ст. 17 Закону), то оскарження ухвал про затвердження реєстру кредиторів (ст. 15 Закону) та постанов про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ст. 22 Закону) прямо не передбачена. З цього приводу в п. 2. 6 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України від 04. 06. 2004 року № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"» зазначається: «У вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал, що виносяться при розгляді справ про банкрутство, апеляційним господарським судам слід враховувати таке. Відповідно до ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Під час провадження у справі про банкрутство господарським судом виносяться не тільки ухвали, спрямовані на забезпечення судового процесу (наприклад, про призначення судового засідання, відкладення розгляду справи, витребування необхідних документів від сторін та учасників провадження тощо), але й ухвали, які визначають майнові права та обов’язки сторін, інших учасників провадження у справі про банкрутство (ухвали про визнання чи відхилення кредиторських вимог, затвердження змін до плану санації, відмова у призначенні розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора, відсторонення керівника тощо).

Сама лише відсутність у Законі та ГПК України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов’язки учасників провадження та введення тих чи інших процедур банкрутства, не може бути підставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, які оформлені відповідно до вимог господарського процесуального законодавства, при відсутності прямої заборони в Законі на їх оскарження». Тобто в даному випадку Вищий господарський суд України застосував ст. 129 Конституції України як норму прямої дії.

Водночас, у п. 8. 11 названих Рекомендацій Вищий господарський суд України зазначив: «Ухвалу, винесену господарським судом за наслідками розгляду кредиторських вимог, може бути оскаржено в апеляційному і касаційному порядку, виходячи з такого. Правовим наслідком винесення ухвали про відмову у визнанні вимог кредитора є позбавлення кредитора права брати участь у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог, що за своїм змістом рівнозначно відмові у задоволенні позовних вимог у позовному провадженні. Внаслідок винесення ухвали про визнання вимог кредитор набуває права брати участь у провадженні у справі про банкрутство і отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна боржника, що за своїм змістом дорівнює судовому рішенню про задоволення позову. За таких обставин відсутність вказівки у Законі про можливість оскарження таких ухвал не може бути перешкодою для оскарження цих судових актів».

Аналогічна ситуація має місце і при вирішенні питання щодо можливості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. З цього приводу будь-яке регулювання Господарським процесуальним кодексом України відсутнє. Згідно зі ст. 56 Закону України від 11. 05. 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди» (ВВР, 2004, № 35, ст. 412), сторони мають право протягом 15 днів після винесення компетентним судом ухвали про відмову у видачі виконавчого документа оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку. А чи можливе оскарження ухвали у випадку позитивного рішення місцевого суду? Адже воно також може порушувати права сторін. Зокрема, згідно з п. 7 ст. 56 Закону України «Про третейські суди», компетентний суд відмовляє у задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, зокрема, якщо рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України. Але ж така ознака не передбачена ст. 51 Закону України «Про третейські суди» як підстава для оскарження рішення третейських судів.

Таким чином, невизначеність можливості оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчого документа на підставі рішення третейського суду обмежує можливості судового контролю за діяльністю третейських судів. Очевидно виходячи з цього, Вищий господарський суд України розглядає касаційні скарги на такі ухвали. Так, Постановою Вищого господарського суду України від 4. 12. 2007 року у справі № 5/61-07-1347ТС скасована ухвала господарського суду Одеської області від 20. 02. 2007 року у даній справі про видачу виконавчого документа на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Юридичній корпорації «Принцип» № ПВ-12-163/2006 від 29. 12. 2006 року [5].

Подача апеляційних та/або касаційних скарг має ще один аспект. Згідно зі ст. 91 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга або подання подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Місцевий господарський суд у п’ятиденний строк надсилає одержану апеляційну скаргу або подання разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду. За статтею 109 Господарського процесуального кодексу України, касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження. Виникає питання щодо процесуальної поведінки сторони, яка подала апеляційну та/або касаційну скаргу, якщо місцевий та/або апеляційний суд не виконують свого обов’язку щодо направлення цієї скарги суду вищого рівня.

Слід зазначити, що Верховний Суд України листом від 28. 03. 2008 року № 3. 2-2008 відкликав свій Інформаційний лист від 17. 01. 2005 року № 3. 2. -2005, яким роз’яснювалось, що в разі подання сторонами у справі апеляційних і касаційних скарг на ухвали господарського суду, які не може бути оскаржено ні в апеляційному, ні в касаційному порядку, суди повинні відмовляти у прийнятті таких скарг з посиланням на відповідні статті Господарського процесуального кодексу України.

У зв’язку з розробкою Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України проекту Закону про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, до врегулювання вказаного питання на законодавчому рівні інформаційний лист від 17. 01. 2005 року № 3.2-2005 відкликано. Таким чином, місцевий та/або апеляційний суд зобов’язаний направити скаргу суду вищого рівня.

З урахуванням цього Постановою Вищого господарського суду України від 24. 01. 2007 року у справі № 9/150б/52б/67-б/18-б скасовано ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 29. 03. 2006 року у справі № 9/150б/52б/67-б/18-б про відмову в прийнятті касаційної скарги [5], хоча в даному випадку Господарський процесуальний кодекс України не передбачає оскарження таких ухвал. Вищий господарський суд України зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 111¹³ ГПК України касаційні скарги на ухвали місцевого або апеляційного господарських судів розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, постанови апеляційного господарського суду. Положеннями ст. 109 вказаного кодексу встановлено, що касаційна скарга (подання) подається (вноситься) до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. При цьому місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов’язаний надіслати скаргу (подання) разом зі справою до Вищого господарського суду України у п’ятиденний строк з дня її надходження. Отже, на місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване судове рішення, покладено обов’язок направлення касаційної скарги разом зі справою до суду касаційної інстанції.

Згідно з ч. 2 ст. 4⁶ ГПК України апеляційні господарські суди здійснюють перегляд рішень місцевих господарських судів в апеляційному порядку, у той час як перегляд у касаційному порядку рішень місцевих і апеляційних господарських судів здійснюється Вищим господарським судом України (ч. 3 даної статті).

Відповідно до ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя є незалежними і підкоряються лише закону.

Таким чином, судом апеляційної інстанції відмовлено в прийнятті касаційної скарги за відсутності відповідних процесуальних прав з порушенням встановленої підсудності. У зв’язку з цим ухвалу суду апеляційної інстанції не можна визнати законною, тому вона підлягає скасуванню.

Отже, виникає питання щодо можливості безпосереднього звернення до судів апеляційної та/або касаційної інстанції, якщо місцевий та/або апеляційний суд не виконують свого обов’язку щодо направлення цієї скарги до суду вищого рівня.

Так, згідно зі ст. 97 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається апеляційним господарським судом, якщо:

1) апеляційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) до скарги (подання) не додано доказів надсилання її копії іншій стороні (сторонам);

3) до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

4) скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про відновлення цього строку;

5) до винесення ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження особа, яка подала скаргу, подала заяву про її відкликання.

Згідно зі ст. 111³ Господарського процесуального кодексу України, касаційна скарга (подання) не приймається до розгляду і повертається судом, якщо:

1) касаційна скарга (подання) підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;

2) скаргу (подання) надіслано інакше, ніж через місцевий або апеляційний господарський суд, що прийняв рішення або постанову;

3) до скарги (подання) не додано доказів надіслання її копії іншій стороні (сторонам) у справі;

4) до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;

5) скаргу (подання) подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання або таке клопотання відхилено про відновлення цього строку;

6) у скарзі (поданні) не зазначено суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права;

7) до надіслання ухвали про прийняття скарги (подання) до провадження від особи, що подала скаргу (подання), надійшла заява про її відкликання.

Таким чином, апеляційний суд не має права повертати апеляційну скаргу, якщо її надіслано інакше, ніж через місцевий суд, а касаційний суд таким правом наділений.

З цього приводу Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу Українського фінансово-промислового концерну (УФПК) на ухвалу Вищого господарського суду України від 26 лютого 2007 року у справі № 2-27/17271-2006, якою було відмовлено в прийнятті касаційної скарги, направленої безпосередньо до Вищого господарського суду України після того, як суд першої інстанції (Господарський суд Автономної Республіки Крим) відмовився передавати відповідну касаційну скаргу на розгляд Вищого господарського суду України.

У касаційній скарзі до Верховного Суду України у зазначеній справі порушувалося питання про скасування оскарженої ухвали Вищого господарського суду України та передачу справи на розгляд до Вищого господарського суду України з мотивів порушення положень статей 8, 55, 129 Конституції України, виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення процесуального закону в аналогічних справах, неправильного застосування норм процесуального права. За результатом розгляду зазначеної касаційної скарги Верховний Суд України знайшов підстави для її задоволення, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 1 ст. 109 Господарського процесуального кодексу України касаційна скарга подається до Вищого господарського суду України через місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Повертаючи касаційну скаргу, Вищий господарський суд України послався на недотримання скаржником вимог зазначеної норми. Однак первісна касаційна скарга була подана скаржником 2 лютого 2007 року через господарський суд Автономної Республіки Крим, як це передбачено нормами процесуального права. Але ця касаційна скарга повернута без розгляду листом заступника голови господарського суду Автономної Республіки Крим від 6 лютого 2007 року, чим порушено вимоги ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, за якою господарські суди здійснюють правосуддя шляхом прийняття обов’язкових до виконання на всій території України рішень, ухвал, постанов.

Вищий господарський суд України на це уваги не звернув, хоча на вказані обставини скаржник посилався у касаційній скарзі, поданій повторно безпосередньо до Вищого господарського суду України. Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України незаконно відмовив у прийнятті касаційної скарги, чим обмежив суб’єкта оскарження у здійсненні прав, передбачених п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, і фактично ухилився від здійснення визначених законом повноважень. За таких обставин було зроблено висновок, що оскаржена ухвала Вищого господарського суду України підлягає скасуванню як незаконна, а справа — переданню на розгляд до цього суду.

Таким чином, за умови, якщо місцевий та/або апеляційний суд не виконують свого обов’язку щодо направлення цієї скарги до суду вищого рівня, скаржник може безпосередньо звернутися до відповідного суду вищої інстанції: до апеляційного — безпосередньо на підставі ст. 97 Господарського процесуального кодексу України, до касаційного — безпосередньо на підставі п. 8 ст. 129 Конституції України, з урахуванням позиції Верховного Суду України, викладеної у Постанові від 18. 09. 2007 року у справі № 3-2509ук07/27/19.

Література

1. Осетинський А. Й. Організація та функціональні засади діяльності суду касаційної інстанції господарської юрисдикції: Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 192 с.

2. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006. — 848 с.

3. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www. khpg. org.

4. Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993–2002 рр.): Пр. Львів. лаб. прав людини і громадянина НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування АПрН України. Сер. II, Комент. прав і законодавства / Редкол.: П. М. Рабінович та ін. — Х.: Консум, 2003. — Вип. 3. — 464 с.

5. Офіційний сайт Вищого господарського суду України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www. arbitr. gov. ua.

¹ Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес).