ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Держава та свобода творчості в світлі рішень Європейського суду з прав людини

М. Л. Бєлкін
магістрант Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ)

О. Р. Копієвська
кандидат педагогічних наук, професор кафедри конституційного та адміністративного права КНУКіМ, заслужений працівник освіти України

Ю. Л. Бєлкіна
студентка КНУКіМ

Свобода творчості — принцип, відповідно до якого автор художнього твору має право вільно вибирати напрям своєї творчості, теми, предмети для опису, застосовувати будь-які образотворчі засоби і художні прийоми, які він вважає необхідними для досягнення обраної творчої мети. Принцип свободи творчості розглядається як один із проявів фундаментального принципу свободи слова, що припускає право кожного на вільне висловлювання своїх думок. Цей принцип базується на тому, що наявність будь-яких обмежень на теми або образотворчі засоби, з одного боку, обмежує можливості самовираження автора, з другого — позбавляє суспільство достовірно художніх творів. Таким чином, визнається, що можливість творчості без обмежень цінніша, ніж політичні або моральні принципи, для дотримання яких свободу творчості обмежують [1].

У законодавстві України свобода творчості визнається цивільним правом особи. За статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Згідно з ч. 1 ст. 210 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ), особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦКУ, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості визнається особистим немайновим правом. Згідно зі ст. 309 ЦКУ, фізична особа має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Фізична особа має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Відповідно до цивільного законодавства України, реалізація особою зазначених прав породжує виникнення цивільних прав та обов’язків. Так, згідно з п. 2 ч. 2 ст. 11 ЦКУ, підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

За загальним правилом, у відповідності до ч. 1 ст. 12 ЦКУ, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Але згідно зі ст. 13 ЦКУ, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Зокрема, у випадку творчої діяльності таким обмежуючим актом законодавства є Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20.11.2003 р. № 1296-ІV.

Згідно з ч. 6 ст. 13 ЦКУ, у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог щодо меж здійснення цивільних прав суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким чином, свобода творчості як цивільне право знаходиться в діалектичній єдності з обмеженнями, обов’язками і відповідальністю щодо її здійснення.

Зазначені загальні положення цивільного законодавства знаходять своє віддзеркалення у спеціальному законодавстві, яке регулює діяльність у галузі творчості та культури.

Згідно з «Основами законодавства про культуру» від 14.02.1992 р. № 2117-XII (опубліковано: ВВР, 1992, № 21, с. 294; далі — «Основи...»), політика держави у сфері культури спрямована, зокрема, на забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурномистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості. За статтею 2 «Основ...» основними принципами культурної політики в Україні, зокрема, є: гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об’єднань, забезпечення умов для творчого розвитку особистості, але за умови утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян. Згідно зі ст. 5 «Основ...» громадяни у сфері культури мають право, зокрема, на свободу творчості. Відповідно до ст. 6 «Основ...» держава гарантує свободу творчості, вільний вибір видів культурної діяльності. Втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності не допускаються.

Стаття 5 Закону України від 13.01.1998 р. № 9-1998 «Про кінематографію» визначає, що основними принципами кінематографії є гарантування свободи творчості, але за умови утвердження творами кінематографії ідей гуманізму, загальнолюдських, національнокультурних та духовних цінностей.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про театри і театральну справу» від 31.05.2005 р. № 2605-IV державна політика в галузі театру і театральної справи базується на єдності принципів свободи творчості та гуманізму, демократизму, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей. Статтею 6 цього Закону громадянам гарантується свобода творчості у сфері театрального мистецтва. Творчість у сфері театрального мистецтва є вільною. Забороняються створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад з метою цензури театральної діяльності. Але допускається обмеження або заборона публічного виконання чи публічного показу театральної постановки, а також інших видів її використання, публікації інформаційних та рекламних матеріалів про театральну постановку у випадках, якщо публічне виконання чи публічний показ творів театрального мистецтва використовуються для закликів до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Такі обмеження можливі за рішенням суду.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (у ред. Закону від 12.01.2006 р. № 3317-IV) гарантується свобода діяльності телерадіоорганізацій. Цензура інформаційної діяльності телерадіоорганізації забороняється. Телерадіоорганізація є незалежною у визначенні змісту програм та передач. Невмотивоване законодавством України втручання органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, громадських або релігійних об’єднань, їх посадових осіб чи працівників, а також власників у сферу професійної діяльності телерадіоорганізацій не допускається. Але статтею 6 цього ж Закону визнається неприпустимість зловживання свободою діяльності телерадіоорганізацій. Не допускається використання телерадіоорганізацій для: поширення відомостей, що становлять державну таємницю, або іншої інформації, яка охороняється законом; закликів до насильницької зміни конституційного ладу України; закликів до розв’язування війни, агресивних дій або їх пропаганди; необґрунтованого показу насильства; пропаганди винятковості, зверхності або неповноцінності осіб за ознаками їх релігійних переконань, ідеології, належності до тієї чи іншої нації або раси, фізичного або майнового стану, соціального походження; трансляції програм або їх відеосюжетів, які можуть завдати шкоди фізичному, психічному чи моральному розвитку дітей та підлітків, якщо вони мають змогу їх дивитися; розповсюдження і реклами порнографічних матеріалів та предметів; пропаганди наркотичних засобів, психотропних речовин з будь-якою метою їх застосування; поширення інформації, яка порушує законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб, посягає на честь і гідність особи; здійснення інших вчинків, за якими настає кримінальна відповідальність. Згідно зі ст. 62 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», при створенні, підготовці та розповсюдженні телерадіопрограм та передач телерадіоорганізації і провайдери програмної послуги зобов’язані дотримуватися вимог законодавства України про захист суспільної моралі.

У статті 1 Закону України «Про захист суспільної моралі» суспільна мораль визначена як система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадянський обов’язок, совість, справедливість. Державне регулювання і контроль обігу продукції, що негативно впливає на суспільну мораль, — це визначення законом і прийнятими на його основі нормативно-правовими актами порядку й умов обігу відповідної продукції та контроль за ним, вироблення правових механізмів і встановлення прав та обов’язків органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ і організацій усіх форм власності по забезпеченню захисту суспільної моралі. Згідно зі ст. 2 цього Закону, виробництво та обіг у будь-якій формі продукції порнографічного характеру в Україні забороняються. Критерії віднесення продукції до такої, що має порнографічний характер, встановлюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері культури та мистецтв. Виробництво й обіг у будь-якій формі продукції еротичного характеру і продукції, що містить елементи насильства та жорстокості, дозволяються виключно за умови дотримання обмежень, встановлених законодавством.

Таким чином, свобода творчості тісно взаємопов’язана з суспільною мораллю, релігією і державною політикою за принципом терпимості. Моральні і релігійні принципи включають заборони на певні теми і засоби виразу (заборона на вживання певної лексики, на образи, заборону на оголення тіла, на опис сексуальних дій, заборону на «образливі для Бога» вислови у безлічі релігій тощо).

Деякі теми «не рекомендуються» до освітлення з політичних мотивів. Проблема всіх мотивів для обмеження свободи творчості в тому, що їх обґрунтованість у кожному конкретному випадку, як правило, очевидна тільки для прихильників. Тому при виникненні конфлікту «захисників моральних цінностей» з «борцями за свободу слова» знайти компроміс вдається украй рідко [1]. Досить часто такі компроміси не завжди вдається знайти і на рівні національного судочинства.

У статті 2 «Основ...» одним із основних принципів культурної політики в Україні визнано пріоритет міжнародно-правових актів у сфері культури, відповідно до якого Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. № 3477-IV (опубліковано: ВВР, 2006, № 30, с. 260). Цей Закон регулює відносини, що виникають: у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з упровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення кількості заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 17 цього Закону, суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У зв’язку з цим вивчення та аналіз застосування практики Європейського суду з прав людини, а саме у питаннях свободи творчості, є актуальним [2].

Згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) Європейський суд з прав людини (далі — Суд) створюється для забезпечення додержання державами — учасниками Конвенції їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Відповідно до ст. 34 Конвенції Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з держав — учасників Конвенції прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. На підставі ч. 3, 4 ст. 35 Конвенції Суд визнає неприйнятною та відхиляє будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви. Тому принциповим є питання, чи підпадають проблеми забезпечення мистецької свободи під захист Конвенції.

Зазначене питання розглядалося Судом у справі Мullеr аnd Otheгs v. Switzerland (1988 р.) [3]. У цій справі Суд дійшов висновку, що вираження поглядів у сфері мистецтва є складовою частиною свободи вираження поглядів, яка захищається статтею 10 Конвенції. Як вказано у рішенні по справі Мullеr аnd Otheгs v. Switzerland, стаття 10 Конвенції прямо не зазначає, що свобода мистецького вираження належить до сфери її дії; але, з іншого боку, вона не розмежовує різні форми вираження поглядів. Всі, хто постав перед Судом, визнали, що вона включає свободу мистецького вираження — особливо у межах свободи отримувати й поширювати інформацію та ідеї, що дає можливість брати участь у публічному обміні культурною, політичною та соціальною інформацією і різноманітними ідеями. Підтвердженням того, що це тлумачення є правильним, може бути друге речення частини 2 статті 10, в якому йдеться про радіомовлення, телебачення чи кінематографічні підприємства, засоби масової інформації, діяльність яких поширюється і на сферу мистецтва. Підтвердження того, що концепція свободи вираження поглядів включає в себе мистецьке вираження, може бути також знайдене у частині 2 статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка прямо відносить до права на свободу вираження поглядів інформацію та ідеї «у формі мистецтва». Відповідно до цього аспекту свободи вираження поглядів Суд зазначив: «Ті, хто створює, представляє, розповсюджує чи виставляє мистецькі витвори, сприяють обміну ідеями та думками, що є важливим для демократичного суспільства. Звідси обов’язком держави є не обмежувати надмірно їхню свободу вираження поглядів» [3]. Аналогічного висновку дійшов Суд у справі Cassado Coca v. Spain (1994 р).

Таким чином, однозначним є висновок, що питання мистецької свободи Європейський суд з прав людини визначає таким, що підпадає під його юрисдикцію на підставі статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини 1 цієї статті, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. За змістом частини 2 цієї статті, здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві. Крім того, у ч. 1 статті 10 зазначається, що ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

Отже, і українське законодавство, і Конвенція пов’язують здійснення свободи творчості з обмеженнями, обов’язками і відповідальністю щодо її здійснення. Питання полягає у правильній оцінці співвідношення цих складових.

Принципи обмеження щодо здійснення конвенційних прав і свобод у контексті статті 10 узагальнені у фундаментальній монографії [3]. Стандарт визначення правомірності обмежень свободи вираження, який встановлений практикою Суду, відповідає тому загальному підходу, що визначений для статей 8, 9, 10 та 11 Конвенції. Для такої оцінки Суд розглядає справу у такій послідовності: визначення того, чи було втручання «встановлене законом»; чи переслідувало втручання «правомірну мету»; чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві».

Методологія застосування статті 10 Конвенції акцентує увагу на достатній гнучкості в підходах Суду до питання визначення обґрунтованості обмежень або втручання у здійснення свободи вираження поглядів. Суд неодноразово вказував на необхідність розгляду справ у контексті їх конкретних фактичних обставин. Так, у справі Jerusalem v. Austria (27.02.2001р.) [3, 5] Суд зазначив: «Тест необхідності в демократичному суспільстві вимагає від Суду визначення того, чи відповідає оскаржуване втручання «нагальній суспільній потребі», чи є воно пропорційним правомірній меті, що переслідується, та чи є підстави, на які посилаються національні органи влади, відповідними та достатніми» (Sunday Times v. United Kingdom (No. 1), judgment of 26 April 1979, Series A No. 30, p. 38, § 62). При визначенні, чи є наявною така потреба та які заходи мають бути вжиті на її задово

Актуальні питання цивільного та господарського правалення, органи державної влади користуються певним полем розсуду. Цей розсуд, однак, не є необмеженим і зазнає європейського нагляду з боку Суду, завдання якого полягає у винесенні остаточного рішення щодо сумісності обмеження свободи вираження, як це встановлено у статті 10 (див., серед іншого Nilsen and Johnsen v. Norway [GC], No. 23118/93, § 43, ECHR 1999-VIII). Завдання Суду при здійсненні ним наглядової функції полягає не в підміні національних органів, а радше в контролі відповідно до статті 10 у світлі всіх обставин справи за рішеннями, які вони приймають відповідно до свого поля розсуду.

Зокрема, щодо захисту уряду та/або політичних діячів Суд стоїть на таких позиціях: «Межі допустимої критики є ширшими стосовно уряду, ніж стосовно приватної особи або навіть політичного діяча. У демократичному суспільстві дії або бездіяльність уряду так само, як і його помилки, перебувають під пильним контролем не тільки законодавчої і судової влади, але й преси та громадськості. Крім того, особливий статус, який він має, зобов’язує його виявляти стриманість у зверненні до заходів кримінально-правового характеру, особливо якщо він має інші можливості для того, щоб відповісти на безпідставні напади й критику своїх опонентів або засобів масової інформації». Хоча в цілому і уряд, і політичний діяч належать до однієї категорії мінімального захисту статті 10.

Так, у п. 41 Рішення у справі «Ляшко проти України» (10.08.2006 р.) [4] Суд наводить такі основоположні принципи у цій сфері: свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу і самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які були отримані зі згоди або розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе «демократичне суспільство». Як передбачено у статті 10, ця свобода має винятки, які, проте, повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена (cf., Jersild v. Denmark, рішення від 23 вересня 1994, Series A no. 298, p. 23, п. 31; Janowski v. Poland [GC], no. 25716/94, n. 30, ECHR 1999-1; Nilsen and Johnsen v. Norway [GC], no. 23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII; and Fuentes Bobo v. Spain, no. 39293/98, п. 43, 29 лютого 2000 р.). Свобода політичних дебатів перебуває у самому серці побудови демократичного суспільства, що наскрізь пронизує Конвенцію. Межі припустимої критики відповідно ширші, якщо йдеться про політика, ніж коли йдеться про пересічного громадянина. На відміну від останнього, кожне слово та дія першого неминуче та свідомо стають об’єктом ретельного вивчення з боку журналістів та громадськості, і, отже, він повинен виявляти вищий ступінь толерантності (див. Lingens v. Austria, рішення від 8 липня 1986, Series A no. 103, п. 42). Межі припустимої критики за певних обставин можуть бути ширшими, коли йдеться про державного службовця, що виконує свої повноваження, ніж коли йдеться про фізичних осіб... Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (див. Lingens, cited above, p. 28, п. 46).

У пункті 41 Рішення по справі Українська прес-група проти України, (29.03.2005 р.) [2, 3] Суд знову підкреслює, що відповідно до § 2 статті 10 Конвенції сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою (див. Surek v. Turkey (№.1) [GC], no. 26682/95, § 61, ECHR 1999-IV). Крім того, межа допустимої критики щодо політика, який виступає у своїй публічній якості, є ширшою ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо відкриває кожне своє слово і вчинок для ретельної уваги журналістів та всього суспільства і тому має виявляти більшу терпимість. Звичайно, право на захист репутації поширюється і на політиків, навіть коли вони виступають не як політики, проте вимоги такого захисту мають бути збалансовані з інтересами суспільства до відкритої дискусії з політичних питань (див. рішення у справі Lingens v. Austria, від 8 July 1986, Серія A, № 103, с. 26, § 42).

Суд наголошує на тому, що стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надані (див. Oberschlick v. Austria (№ 1), рішення від 23 травня 1991, Серія A, № 204, с. 25, § 57). Журналістська свобода передбачає також використання висловлювань, деякою мірою перебільшених або навіть провокаційних (див. рішення у справі Prager and Oberschlick v. Austria (no. 1), від 26 квітня 1995, Серія А, № 313, с. 19, § 38). При дотриманні умов § 2 статті 10 Конвенції право вільно передавати інформацію поширюється не лише на «інформацію» та «ідеї», які сприймаються сприятливо або вважаються необразливими чи нейтральними, але й такі, які ображають, шокують чи викликають стурбованість. Такі є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства» (див. рішення у справі Handyside v. the United Kingdom, від 7 грудня 1976, Серія А, № 24, с. 23, § 49).

Суд звернув увагу, що у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції (див. наведене вище рішення у справі Lingens v. Austria, с. 28, § 46). Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (див. згадане вище рішення De Haes Gijsels v. Belgium, с. 236, § 47).

У пункті 62 Рішення Суд формулює висновок, що українське право і практика чітко запобігали тому, щоб суди розрізняли оціночні судження, справедливі коментарі чи твердження, що не піддаються доказуванню. Таким чином, національне право та практика містили негнучкі елементи, оскільки оперували лише поняттям «відомості» й виходили з презумпції, що будь-які відомості підлягають доведенню в цивільному провадженні. Така позиція у разі її застосування могла стати причиною прийняття рішень, що не узгоджуються зі статтею 10 Конвенції.

У пунктах 67–69 Рішення Суд дійшов висновку, що публікації містили критику двох політиків, яка була викладена жорсткою, полемічною, саркастичною мовою. Немає сумніву, що для позивачів вони були образливими і навіть шокуючими. Проте, обираючи свою професію, вони залишили себе відкритими для суворої критики і пильного нагляду; це той тягар, який політики мають прийняти в демократичному суспільстві (§ 40–41 вище). Беручи до уваги відповідні тексти в цілому і зважуючи конфліктні інтереси, Суд знаходить, що українські суди перейшли межу розсуду, надану національним органам Конвенцією. Визнання заявника винним у наклепі було вочевидь непропорційним меті, що переслідувалася. Суд доходить висновку, що оскаржуване втручання не відповідало нагальній суспільній необхідності, яка б переважувала інтерес суспільства у законній політичній дискусії щодо передвиборчої кампанії та політичних фігур, залучених до неї. Крім того, стандарти, що застосовувалися українськими судами в цій справі, не узгоджувалися з принципами, зазначеними у статті 10, а пояснення, які використовувалися для виправдання втручання, не можуть вважатися «достатніми».

У справі Association of Ekin v. France («Організація «Екін» проти Франції») (17.07.2001 р.)

[5] Суд став на бік заявника і постановив, що мало місце порушення статті 10 Конвенції щодо права на свободу вираження. У цій справі заявник, організація «Екін», є громадською організацією, яка була створена для захисту культури і способу життя басків. У 1987 році заявник опублікувала книжку під назвою «Війна Еускаді». Вона була видана у багатьох європейських країнах кількома мовами, її зміст було присвячено історичним, культурним, лінгвістичним та соціополітичним аспектам баскської проблеми. 29 квітня 1988 року Міністр внутрішніх справ Франції видав наказ про заборону видання, розповсюдження чи продаж цієї книги у Франції з огляду на те, що вказана книга пропагує сепаратизм, закликає до насильницьких дій і внаслідок цього становить небезпеку громадському порядку. Проаналізувавши обставини здійснення такої заборони, Суд дійшов висновку, що: законодавство, на якому ґрунтувалася заборона, не містило переліку випадків, коли можна застосовувати таку заборону; існуючий судовий контроль з боку національних судових органів за накладанням адміністративних заборон не створював достатніх гарантій від зловживання владою з боку відповідних посадових осіб; зміст оспорюваної книги не є настільки загрозливим для суспільної безпеки чи порядку, щоб виправдати заборону її розповсюдження. Крім того, Суд вважав, що застосування адміністративної заборони у даній справі не обумовлювалося гострою соціальною потребою, а також не було пропорційним меті, яка переслідувалась. Зважаючи на вищенаведене, Суд дійшов висновку, що втручання у свободу вираження заявника не було необхідним у демократичному суспільстві, а отже, має місце порушення статті 10 Конвенції. Аналогічного висновку (щодо книжки під назвою «Інтерв’ю у саді курдів», у якій відтворювалося інтерв’ю з Абдулою Оджаланом — лідером турецьких курдів і містилися окремі посилання на «Програму культурної автономії курдів» та на основи турецького націоналізму) дійшов Суд у справі Kucuk v. Turkey (Куцук проти Туреччини) [5]. За цю публікацію заявника було обвинувачено у пропаганді сепаратизму та засуджено до двох років позбавлення волі та сплати штрафу у розмірі 250 млн турецьких лір. Книги було конфісковано. У своєму рішенні Суд зауважив, що книга заявника у формі інтерв’ю містила фрагменти, котрі зачіпали курдське питання та аналізували його з різноманітних політичних, історичних та навіть літературних точок зору. На думку Суду, книга заявника була написана у літературному метафоричному стилі і повинна розглядатися саме у цьому контексті. Хоча в окремих абзацах книги і висловлювалася жорстка критика органів державної влади Туреччини, однак така критика, на думку Суду, мала на меті підкреслити непримиренність позиції однієї із сторін конфлікту, а не закликала до насильства. У зв’язку з цим Суд дійшов висновку про те, що загалом книжка заявника не може розглядатися як заклик до насильства, збройного опору чи повстання.

Суд вважав, що державні органи Туреччини порушили право громадськості отримувати альтернативну інформацію та відстежувати ситуацію на південному сході Туреччини. Книга заявника не містила закликів до ненависті чи до вчинення насильницьких дій. Суд також врахував характер та суворість застосованих до заявника кримінальних покарань. Врештірешт Суд дійшов висновку, що з огляду на інтереси громадської безпеки та громадського порядку, зміст книги не обумовлював необхідності настільки жорсткого втручання у свободу вираження, яке мало місце стосовно заявника. Засудження заявника та конфіскація накладу книги не зумовлювалися нагальною соціальною потребою та не були пропорційними законній меті, яка переслідувалась. Таким чином, втручання у свободу вираження заявника не було необхідним у демократичному суспільстві.

У згаданій вище справі Мullеr аnd Otheгs v. Switzerland Суд зазначив, що у сфері мистецтва держава повинна бути менш активною при накладанні тих чи інших обмежень порівняно з комерційним сектором [6]. У даній справі на відомого художника зі Швейцарії Мюллера був накладений штраф за виготовлення та зберігання з метою демонстрації зображень образливого характеру. Суд визнав порушення статті 10 Конвенції та висловився за особливий підхід до проблеми мистецької свободи [6].

Правда, в іншій відомій справі Handyside v. the United Kingdom (1996 р.) [3] Суд зазначив, що митці та інші, хто поширює свої витвори, напевно не мають імунітету від можливих обмежень, як це передбачено у частині 2 статті 10. Той, хто використовує свою свободу вираження поглядів, бере на себе, відповідно з викладеними в цій частині поняттями, «обов’язки й відповідальність»; їхній обсяг залежатиме від ситуації та засобів, що використовуються. З’ясовуючи, чи було покарання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд не може не взяти до уваги цей аспект питання. Суд вважає відповідні обмеження правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії — дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові. У даній конкретній справі британський режисер Найджел Вінгров створив стрічку «Бачення екстазу». Ця стрічка намагалася відтворити еротичні фантазії головної героїні, визначеної в титрах як Св. Тереза Авільська (відома монахиня XVI ст.). Більша частина фільму показує еротичні лесбійські фантазії героїні з «духом Св. Терези» та еротичні фантазії з розп’ятою фігурою Христа. Згідно з британськими законами Вінгров подав фільм відповідним державним органам для обов’язкової класифікації. Британська рада з класифікації фільмів відмовила у класифікації та фактично заборонила обіг фільму на відеокасетах на підставі доктрини богохульства в загальному праві. На думку Ради, цей фільм міг, ймовірно, образити релігійні почуття християн з огляду на спосіб, в який цей «суто еротичний витвір» показує фігуру Христа.

Європейський суд не знайшов порушення статті 10 у рішенні Ради, оскільки втручання держави у даному випадку мало легітимну мету (захист прав інших, особливо права на свободу віросповідання) та було необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, у цілому можна зазначити, що Європейський суд з прав людини, застосовуючи «європейські стандарти» у вирішенні справ, що стосується захисту свободи творчості і здійснюючи «європейський нагляд», більш схильний приймати позицію захисту свободи, ніж її обмеження, особливо коли справа стосується оцінки діяльності держави, державних органів, політиків.

Суд вважає обмеження свободи творчості правомірними, як правило, якщо вони спрямовані на захист найбільш вразливих категорій аудиторії — дітей та юнацтва, або якщо існує небезпека, що такі категорії можуть отримати доступ до інформації, матеріалів або ідей та поглядів, які можуть зашкодити їх моральному розвиткові, а також направлені на запобігання образам почуттів національних меншин чи віруючих.

Література

1. Электронная энциклопедия «Википедия» [Электронный ресурс]. — Режим доступа: ru.wikipedia.org.

2. Бєлкін М. Практика Європейського суду з прав людини щодо регулювання відносин, пов’язаних з творчою діяльністю // Правове регулювання суспільних відносин у сфері культури. Сучасний стан та перспективи розвитку: Статті і тези Всеукр. наук. конф., Київ, 15 трав. 2007 р. — К.: КНУКіМ, 2007. — С. 14–16.

3. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2006. — 848 с.

4. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.khpg.org.

5. Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993–2002рр.): Пр. Львів. лаб. прав людини і громадянина НДІ держ. буд-ва та місц. самоврядування АПрН України. Сер. II, Комент. прав і законодавства / Редкол.: П. М. Рабінович та ін. — Х.: Консум, 2003. — Вип. 3. — 464 с.

6. Манукян В.И. Европейский суд по правам человека: право, прецеденты, комментарии: Научн.-практ. пособие. — К.: Истина, 2006. — 368 с. № 5 (12), 2008