ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС. АДМІНІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Актуальні питання сплати державного мита при поданні позовних заяв до господарських судів

М. Л. Бєлкін
юрисконсульт Українського фінансово-промислового концерну, м. Київ

Ю. Л. Бєлкіна
студентка Київського національного університету культури і мистецтв

Право звернення до суду є конституційним правом кожного, воно гарантується законами України та міжнародними зобов’язаннями України. Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій України» усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. За змістом ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Разом з тим при зверненні до суду виникають певні формальні перешкоди. Зокрема, згідно з п. 4 ст. 63 ГПК України, суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі. При цьому ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено, що є важливою гарантією права на судовий захист, відповідно до п. 8 ст. 129 Конституції України та ст. 12 Закону України «Про судоустрій України». Тому аналіз законності повернення позовних заяв з мотивів неподання доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі, з метою подальшого оскарження відповідних ухвал суду є актуальним.

Згідно зі ст. 58 ГПК України, в одній позовній заяві може бути об’єднано кілька вимог, пов’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Виникає питання сплати державного мита, якщо в одній позовній заяві об’єднується кілька вимог немайнового характеру. Це питання є актуальним, оскільки маємо непоодинокі випадки повернення позовних заяв, якщо при подачі позовної заяви, в якій об’єднано кілька вимог, сплачена сума державного мита як з однієї вимоги.

Відповідно до ст. 46 ГПК України, державне мито сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету України в порядку і розмірі, установлених законодавством України. На даний момент такий порядок врегульований Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито». У підп. б) п. 2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» з цього приводу сказано дослівно таке: «...із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство — 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян». Тобто, одиницею виміру в цьому випадку визнається саме позовна заява, а не кількість вимог. Таким чином, вимога сплатити кілька сум, які дорівнюють 5 неоподатковуваним мінімумам доходів громадян, є самодіяльністю судів.

Така правова позиція підтримується також у Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 р. № 02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України». Згідно з п. 4.6 цього Роз’яснення, якщо в позовній заяві об’єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов’язаних між собою підставами виникнення, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру.

При цьому формулювання «об’єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов’язаних між собою підставами виникнення» має принципове значення. Якщо вимоги не пов’язані між собою підставами виникнення, вони не можуть заявлятися в одній позовній заяві, оскільки це прямо суперечить ст. 58 ГПК України. Згідно з п. 5 ст. 63 ГПК України, суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо порушено правила об’єднання вимог. Таким чином, якщо при заявленні в одній позовній заяві декількох позовних вимог немайнового характеру така позовна заява приймається до розгляду, то це означає, що правила об’єднання вимог не порушено, тобто ці вимоги пов’язані між собою. А це означає, що з урахуванням п. 4.6 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 р. № 02-5/78 державне мито сплачується відповідно до підп. «б» п. 2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» — 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян незалежно від кількості заявлених вимог.

Аналогічних висновків доходить Вищий господарський суд України в конкретних випадках розгляду касаційних скарг на ухвали судів про повернення позовних заяв. Так, у Постанові Вищого господарського суду України від 01.03.2007 р. у справі № 02-03/3093/18 зазначено [1], що відповідно до вимог ст. 46 ГПК України державне мито сплачується в дохід Державного бюджету України в порядку і розмірі, встановленому п. 2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито». Згідно з підп. «б» п. 2 ст. 3 Декрету «Про державне мито», ставка державного мита із позовних заяв немайнового характеру становить 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто 85 грн. Оскільки чинним господарським процесуальним законодавством не передбачено залежність розміру державного мита, що підлягає сплаті із заяв та скарг немайнового характеру, від кількості немайнових вимог, позивач («УФПК») при поданні позовної заяви правильно сплатив державне мито у сумі 85 грн. Відтак суд першої інстанції не мав законних підстав для повернення позовної заяви позивачеві з мотивів сплати державного мита не в установленому розмірі.

Таким чином, якщо в позовній заяві об’єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов’язаних між собою підставами виникнення, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру, і ця позиція підтримується Вищим господарським судом України.

Повернення позовних заяв у такому випадку на підставі п. 4 ст. 63 ГПК України є неправомірним і може бути оскаржене в апеляційному та/або касаційному порядку.

Що стосується п. 3 ст. 55 ГПК України, відповідно до якого у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, ціна позову визначається загальною сумою усіх вимог, то необхідно зазначити, що ця норма стосується саме визначення ціни позову. У той час як позовні заяви немайнового характеру оцінці не підлягають, і норми ст. 55 ГПК України до них не застосовуються.

Розглянемо інше актуальне питання сплати державного мита в контексті п. 4 ст. 63 ГПК України. Так, згідно зі ст. 17 ГПК України, якщо справа непідсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про передачу справи. У такому разі маємо непоодинокі випадки повернення позовних заяв з мотивів неправильної сплати державного мита, оскільки воно було раніше зараховано (сплачено) по реквізитах, об’явлених для попереднього місцевого суду. Так, Господарський суд м. Києва відмовився розглядати та повернув позивачеві позовну заяву, надіслану до цього суду Господарським судом Київської області. Повернення позовної заяви Господарський суд м. Києва мотивував тим, що сплата державного мита відбулася згідно з реквізитами, встановленими для Господарського суду Київської області.

Але при оскарженні безпосередньо в касаційному порядку ця позиція не знайшла підтримки у Вищому господарському суді України. У своїй Постанові від 26.06.2007 р. у справі № 05-5-48/4672 Вищий господарський суд України зазначив таке: «Місцевим господарським судом встановлено, що: позивачем при сплаті державного мита невірно вказано реквізити для зарахування державного мита, що підтверджується копією квитанції від 14.02.2007 р.; докази зарахування державного мита до державного бюджету відсутні.

Відповідно до частини першої статті 46 ГПК України державне мито сплачується чи стягується в дохід Державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.

Згідно з пунктом третім частини першої статті 57 ГПК до позовної заяви додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі.

Приймаючи рішення про повернення позовної заяви Корпорації без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що реквізити рахунку для зарахування державного мита, зазначені в квитанції від 14.02.2007 р., не відповідають реквізитам рахунку, на який має сплачуватися державне мито з позовних заяв, що подаються до господарського суду міста Києва.

Проте, визнавши відсутніми належні докази сплати державного мита в установленому порядку, місцевий господарський суд не врахував, що при вирішенні питання щодо дотримання скаржником вимог пункту третього частини першої статті 57 ГПК України юридичне значення має факт зарахування державного мита до державного бюджету, а не те, за місцезнаходженням якого суду здійснено таке зарахування.

За наявності сумнівів у надходженні та зарахуванні державного мита до Державного бюджету України місцевий господарський суд не позбавлений був права, прийнявши позов до провадження, на підставі статті 38 ГПК України витребувати у Корпорації додаткові докази такого зарахування, зокрема, відповідне підтвердження територіального органу державного казначейства, якому мито перераховано...

Отже, господарським судом міста Києва неправильно застосовано приписи пункту 4 частини першої статті 63 ГПК України, що призвело до прийняття ним неправильного рішення про повернення позовної заяви Корпорації без розгляду, а тому оспорювана ухвала від 03.04.2007р. підлягає скасуванню з передачею справи на розгляд до суду першої інстанції».

Слід при цьому зазначити, що наявність сумнівів у судів щодо фактичного зарахування державного мита не перешкоджає прийняттю позовної заяви. Як вказано у п. 5 зазначеного вище Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 р. № 02-5/78, господарський суд у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита до державного бюджету вправі витребувати від позивача відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому державне мито перераховано, про що зазначається в ухвалі про порушення провадження у справі. Тобто навіть за наявності сумнівів господарська справа порушується. На це також звернув увагу Вищий господарський суд України і при розгляді конкретної справи № 05-5-48/4672.

Необхідно також враховувати позицію у цьому питанні Верховного Суду України. Так, розглядаючи ситуацію, коли позивач сплатив державне мито на подачу позовної заяви не за місцезнаходженням суду, а за місцезнаходженням позивача, Верховний Суд України у Постанові від 28 січня 2003 р. [2] зазначив, що відповідно до ст. 6 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самоврядування, крім державного мита, що справляється з позовних заяв, які подаються до господарського суду, із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови господарських судів, заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами... яке зараховується до державного бюджету України.

Таким чином, законом закріплено, що державне мито сплачується до Державного бюджету України незалежно від місцезнаходження господарського суду та платника.

Сплата державного мита не за реквізитами, встановленими для даного господарського суду, не може бути підставою для повернення позовних заяв відповідно до п. 4 ст. 63 ГПК України, а таке повернення може бути оскаржене в апеляційному та/або касаційному порядку.

Таким чином, врахування зазначеного буде сприяти прискоренню розгляду господарських справ і уникненню необґрунтованих повернень позовних заяв.

Література

1. Офіційний сайт Вищого господарського суду України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www. arbitr. gov. ua.

2. Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Застосування процесуальних норм / Відп. ред. І. Б. Шицький. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2005. — С. 125–130. Актуальні питання цивільного та господарського права