Загальні засади державної реєстрації правочину в цивільному праві України

С. О. Бородовський
кандидат юридичних наук, професор кафедри господарського та екологічного права Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету внутрішніх справ, партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел», адвокат

Зміна економічного устрою України стала справжнім викликом всій національній правовій системі взагалі, а в її основі — цивільно-правовій складовій зокрема. Так, унаслідок прийняття ЦК України 2003 року з’явились певні законодавчі новели, окремі цивільноправові інститути зменшили свій регулятивний вплив на відносини, однак інші приросли і в нормативно-правовому регулюванні, а іноді, і в обсязі відносин, на які поширили свою регулятивну дію.

У ЦК України 2003 року містяться норми, що регулюють інститут державної реєстрації правочину і договору. Проте на сьогодні практично відсутні відповідні дослідження з цієї тематики. У періодичній літературі є декілька статей публіцистичного характеру, що містять лише констатацію спірності практики застосування норм про державну реєстрацію правочинів і договорів. Дійсно, прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. № 671 «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів» спричинило виникнення більше спірних питань, ніж дало необхідних відповідей.

На нашу думку, законодавство України зовсім не прагне і не потребує державної реєстрації правочину, що певною мірою заперечує і підміняє його нотаріальне посвідчення. Правова система України потребує створення і функціонування державної реєстрації правочину, що матиме власне місце в системі цивільно-правових інститутів із характерними тільки для неї підставами здійснення та особливими правовими наслідками такої реєстрації. Для досягнення цієї мети передусім необхідним є створення концепції державної реєстрації правочину на основі розроблення і вдосконалення загальних засад державної реєстрації правочину.

Так, для порівняння можна вказати на досвід окремих зарубіжних країн, законодавство яких містить норми про державну реєстрацію договору. Наприклад, у п. 2 ст. 223 ЦК РФ вказано, що «в случаях, когда отчуждение имущества подлежит государственной регистрации, право собственности у приобретателя возникает с момента такой регистрации, если иное не установлено законом». Таким чином, ЦК РФ містить положення, що є аналогічним п. 4 ст. 334 ЦК України, де зазначено: «якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації». Отже, вказані норми є близькими за змістом, однак містять декілька принципових розбіжностей. По-перше, у ЦК РФ вказано на державну реєстрацію відчуження майна, однак реєстрації може підлягати або договір, або право, що відчужується, а не саме відчуження. По-друге, вказана норма, хоча і є імперативною, все ж передбачає можливість альтернативи, що пов’язується з наявністю інших правових норм. Натомість у ЦК України момент виникнення права власності пов’язується саме з державною реєстрацією договору, за яким здійснюється відчуження, а сама норма має імперативний характер.

Однак уже те, що в п. 4 ст. 334 ЦК України зазначається, що державній реєстрації підлягає договір, а відповідно до ст. 626 ЦК України ним є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, безпосередньо вказує на державну реєстрацію договору, який відбувся. При цьому зміст наявного договору складатимуть вже існуючі права і обов’язки сторін. Таким чином, для реєстрації подається договір, що відбувся внаслідок певної поведінки учасників цивільних відносин, у якому є чітка вказівка на суб’єктивні права і юридичні обов’язки сторін, а тому з моментом державної реєстрації договору не можна пов’язувати виникнення права власності у набувача, як це вказано в п. 4 ст. 334 ЦК України.

Іншим прикладом державної реєстрації договору може бути положення секції 44ZW розділу 4 «TRADE PRACTICES ACT» 1974 року, що застосовується в країнах Commonwealth (волюнтаристська співдружність п’ятдесяти трьох незалежних країн, більшість з яких колишні колонії Великої Британії) з назвою «Registration of contract», де вказано: 1) за заявою двох сторін договору Комісія повинна: а) зареєструвати контракт шляхом внесення до публічного реєстру таких даних: i) найменування сторін контракту; ii) сфера дії контракту (предмет контракту); iii) дата вчинення контракту; b) або повинна вирішити не реєструвати контракт; 2) при вирішенні питання про реєстрацію контракту Комісія повинна взяти до уваги: aa) мету кожної зі сторін; a) публічний інтерес, включаючи публічний інтерес у створенні конкурентного середовища на ринку Австралії; b) інтерес всіх осіб, які мають право користуватися послугами у сфері, до якої віднесено цей контракт.

Правовими наслідками реєстрації контракту, відповідно до секції 44ZY вказаного акта, є те, що сторони зареєстрованого контракту: a) повинні виконувати його за умовами розділу (division) 7 Акта, так якби контракт був рішенням (вказівкою) Комісії, відповідно до умов секції 44V Акта. При цьому в пункті b) вказаної секції міститься заборона виконувати такий контракт у будь-який інший спосіб.

Таким чином, можна дійти висновку, що в країнах, які тією чи іншою мірою сприйняли положення модельного цивільного кодексу, розробленого для країн СНД, зберігається приблизно подібне правове регулювання і розуміння державної реєстрації договору. Однак є й інші країни, в яких реєстрація договору має зовсім іншу мету і тягне за собою дещо інші відповідні правові наслідки.

На нашу думку, правовому регулюванню державної реєстрації правочину і договору в Україні мала передувати розробка концепції таких реєстрацій з чіткою і неоднозначною вказівкою на їх безпосередню мету, а також надання обґрунтування щодо застосовування правових наслідків здійснення або ж ухилення від здійснення відповідної реєстрації.

У будь-якому разі державна реєстрація правочину і державна реєстрація договору, що регулюються Цивільним кодексом України, повинні бути узгоджені як з іншими цивільноправовими інститутами, так і між собою. На жаль, державна реєстрація правочину на практиці часто змішується з нотаріальним посвідченням договору. Іноді навіть нотаріуси не задумуються над тим, що змушені виконувати функцію, яка за своїм змістом абсолютно не властива ні роду, ні характеру їх діяльності. Необхідно підкреслити, що і судова практика щодо застосування відповідних правових норм, які стосуються державної реєстрації правочину і договору, на сьогодні є достатньо суперечливою. Крім цього, запровадження паралельної державної реєстрації — реєстрації речових прав і їх обмежень до двох вже зазначених видів державної реєстрації навряд чи є абсолютно обґрунтованою і настільки необхідною, щоб створювати умови для остаточного заплутування як практикуючих юристів зокрема, так і учасників цивільних відносин загалом.

На наше переконання, для створення умов щодо належного функціонування державної реєстрації правочину і договору перш за все необхідно визначити загальні засади здійснення державної реєстрації правочину. Це сприятиме розробленню загальних засад державної реєстрації договору в цивільному праві України і розробленню загальних засад державної реєстрації речових прав та їх обмежень, а згодом стане основою для вдосконалення цього правового інституту.

По-перше, реєстрація правочину здійснюється на підставах та в порядку, що передбачені законом. При цьому передбачається ініціативність зацікавленої сторони, що передбачає її активні дії щодо подання документів з інформацією про правочин на реєстрацію і обумовлює так званий заявний порядок реєстрації правочину.

По-друге, реєстрація правочину може бути здійснена лише особою, яка уповноважена законом на вчинення таких дій. Оскільки в законі безпосередньо не вказано назву органу, що повинен здійснити державну реєстрацію правочину, в такому разі вона має здійснюватись органом, до відання якого віднесено реєстрацію правочину на території певної адміністративно-територіальної одиниці України. Цей принцип повинен передбачати положення про наявність тільки одного реєстратора на одну адміністративно-територіальну одиницю. Крім цього, спори щодо компетенції на проведення державної реєстрації правочину не допускаються.

Наступною загальною засадою державної реєстрації правочину є проведення такої виключно протягом строку, визначеного в законі. Зазначений строк повинен бути мінімальним з урахуванням складності такої процедури і особливостей матеріально-технічних засобів і процесів для її здійснення.

По-третє, важливо щоб реєстрація правочину здійснювалась на основі реалізації адміністративного договору, укладеного між органом, наділеним владними повноваженнями на проведення державної реєстрації правочину, з однієї сторони та сторонами відповідного договору. Сторонами адміністративного договору повинні бути всі сторони цивільноправового договору, що підлягає реєстрації або ж здійснення реєстрації договору повинно породжувати, змінювати чи припиняти їх взаємні права і обов’язки одночасно.

По-четверте, оскільки можливими є спори, в яких декілька їх сторін можуть гадати про наявність у них певних прав, у правозастосуванні необхідно чітко дотримуватися принципу переваги державної реєстрації правочину над іншими видами реєстрацій — прав, договорів, предметів тощо. Або ж права, що підтверджуються державною реєстрацією правочину, мають перевагу над правами, які випливають із правочинів, щодо яких не проведено державну реєстрацію.

Наступним надзвичайно важливим положенням є неприпустимість пов’язування виникнення відповідних прав і обов’язків сторін правочину з моменту державної реєстрації такого правочину. Права та обов’язки у сторін правочину виникають унаслідок і в момент їх волевиявлення щодо встановлення змісту правочину. Тоді як з державною реєстрацією правочину пов’язується лише встановлення переваги прав особи, яка здійснила державну реєстрацію правочину над правами особи, що не здійснила державну реєстрацію таких прав через реєстрацію правочину, стороною якого вона є.

Наріжним принципом державної реєстрації правочину повинен бути принцип оскарження дій та рішень реєстратора виключно в судовому порядку.

Законом мають передбачатися підстави, вид і порядок юридичної відповідальності реєстратора та його працівників за неналежне здійснення ними дій щодо реєстрації відпо

Актуальні питання цивільного та господарського права відного правочину. Відшкодування майнової та моральної шкоди реєстратором за нездійснення державної реєстрації правочину або неналежне здійснення такої реєстрації.

Як спосіб захисту прав та законних інтересів сторін правочину, державну реєстрацію якого не було здійснено з вини державного реєстратора, необхідно передбачити надання статусу правам сторін такого правочину аналогічного правам сторін правочину, щодо якого проведено державну реєстрацію.

Відповідно до зазначеного можна дійти висновку, що інститут державної реєстрації правочину потребує розроблення його концепції та її наступного узгодження з іншими видами державних реєстрацій, які застосовуються у цивільному праві України.

Дата публікації: 28.10.2008
всього переглядів: 372
сьогодні переглянуто: 2
останній перегляд відбувся: 06.01.09 08:29

Додатково в цьому розділі: