Проблеми правозастосування, що виникають при визначенні суб’єкта права власності на майно, яке перебуває у володінні і користуванні профспілок в Україні

В. В. Шестіріков
партнер Юридичного товариства «Юрпайінтел», магістр права

Перед юридичною наукою та судовою практикою на сучасному етапі гостро постала проблема визначення правового режиму та належності майна, яке перебуває у володінні, користуванні та розпорядженні профспілок (окремих профспілкових організацій, профспілкових об’єднань та загалом Федерації профспілок України).

Так, протягом останніх років значно зросла кількість господарських справ за позовами органів, які діють в інтересах держави (Фонду державного майна України, прокуратури), до профспілкових організацій всіх рівнів (або за їх участю). У таких позовах деякою мірою піддають сумніву законність володіння профспілковою організацією певним майном та його належність їй на праві власності. Предметом позовних вимог у подібних справах є переважно визнання за державою права власності на різноманітні об’єкти профспілкового майна, або інші вимоги, які обґрунтовуються, як правило, посиланням на обставини, зміст яких полягає у презюмуванні неможливості профспілок мати на праві власності спірне майно. Як свідчать дані Єдиного державного реєстру судових рішень, подібні справи розглядаються у більшості областей України.

Водночас актуальність проблем, досліджуваних у межах теми цієї публікації, обумовлена рядом чинників не лише юридичного, але і суто соціально-економічного та політичного характеру. При цьому, у більшості випадків, останні формують у сукупності загальне суспільно-політичне забарвлення, на фоні якого розглядаються відповідні судові справи. Зокрема, істотно впливає на ситуацію значна заполітизованість питань, що стосуються профспілкового майна. Часто з парламентської трибуни та з високих владних кабінетів лунають (також є непоодинокими і у засобах масової інформації) численні різкі заяви деяких політиків та колишніх профспілкових лідерів про незаконне привласнення сучасними українськими профспілками майна радянських профспілок, яке, на думку авторів таких висловлювань, належить державі, а тому має бути їй повернуто¹.

Цієї суспільно-політичної дискусії стосується і ряд виступів голови Фонду державного майна України та навіть Президента України, в яких неодноразово зверталася увага на те, що державного майна, яке можна було б приватизувати і таким чином забезпечити надходження до державного бюджету, вже майже не залишилося. У зв’язку з цим прогнозувалося падіння рівня надходжень від приватизації до державного бюджету та невиконання плану надходжень².

Крім того, дискусія навколо необхідності передання державі майна профспілкових організацій «підігрівається» заявами деяких політиків про те, що вартість державного майна, яким нібито незаконно володіють та користуються сучасні українські профспілки, становить мільярди доларів, а щорічні прибутки, які воно приносить профспілкам, можна прирівняти з доходами усього Державного бюджету України і т. ін. ³

Як правило, подібні висловлювання високопосадових осіб органів державної влади щодо зменшення державного майна, яке можна було б приватизувати, зводяться до визначення завдань державних органів влади всіх рівнів та спрямування їх діяльності на пошук нових джерел надходжень до державного бюджету й забезпечення виконання плану приватизації. На жаль, досить часто при виконанні таких завдань та у пошуку нових джерел надходжень до державного бюджету за рахунок приватизації державного майна органи державної влади вдаються до вкрай радикальних та неприйнятних в умовах стабільного економічного розвитку заходів, наприклад таких, як «реприватизація». Серед цих заходів можна окремо вказати і на спроби оголосити державною власністю майно юридичних осіб та громадян України, яке ще за радянських часів перебувало в їх володінні та користуванні, посилаючись на відсутність у радянські часи приватної форми власності. Зокрема, до таких радикальних заходів можна віднести і спроби видати за державне майно, яке перебуває у володінні, користуванні та розпорядженні профспілок в Україні.

Спроби заполітизувати питання щодо форми власності профспілкового майна сьогодні вже призвели до гострих дискусій у суспільстві з цього приводу та до запровадження Верховною Радою України певних законодавчих обмежень для профспілок у їх можливості розпоряджатися майном, що перебуває в їх володінні та користуванні.

Так, 22.02.2007 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про мораторій на відчуження майна, що знаходиться у володінні Федерації професійних спілок України». Згідно зі ст. 1 цього Закону до 1 січня 2008 року було встановлено мораторій на відчуження нерухомого майна санаторно-курортного, туристичного та фізкультурно-спортивного призначення (санаторіїв, готелів, туристичних та спортивних баз, майнових комплексів відповідних підприємств, їх структурних підрозділів, окремих будівель, споруд, приміщень тощо) та основних засобів виробництва, які перебувають у володінні Федерації професійних спілок України, господарських товариств та інших суб’єктів господарювання, учасником (акціонером) чи засновником яких є Федерація професійних спілок України, а також акцій (часток, паїв) господарських товариств, які здійснюють відповідну діяльність, що перебувають у володінні Федерації професійних спілок України.

Поряд з цим тимчасово до прийняття законодавчого акта про визначення суб’єктів права власності майна, яке перебуває у володінні Федерації професійних спілок України, встановлено мораторій на передачу вказаного майна в оренду чи інше користування фізичним та юридичним особам (ст. 3 вказаного Закону).

Слід зазначити, що згаданий закон демонструє досить недемократичну та неправову тенденцію у підходах законодавця до питань регулювання відносин власності взагалі та визначення належності профспілкового майна зокрема. Виходячи з його аналізу, є обґрунтовані підстави для сумнівів, чи дотримано законодавцем при його прийнятті ряду конституційних гарантій, як-от: стосовно забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб’єктів права власності (ст. 13 Конституції України); недопущення при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України); рівності всіх об’єднань громадян перед законом (ст. 36 Конституції України); прав кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; непорушності права приватної власності; виключного характеру заходів щодо примусовому відчуження об’єктів права приватної власності (ст. 41 Конституції України).

Очевидно, на розробників вказаного закону, в Україні, яка проголосила себе демократичною, соціальною, правовою державою, є можливим і допустимим визначення суб’єктів права власності на певне майно просто шляхом прийняття закону, яким той чи інший суб’єкт оголошується власником, та без урахування юридично значущих обставин набуття цього майна, які є законодавчо визначеними достатніми підставами виникнення права власності.

Однак така практика не узгоджується з основними засадами правової держави та громадянського суспільства і означає втручання держави у цивільний обіг, спробу підмінити державною імперативною волею волю приватних суб’єктів, порушення принципів демократизму, диспозитивності регулювання приватноправових відносин, свободи договору тощо. Так, на думку В.І. Жукова, закон «Про мораторій на відчуження майна, що знаходиться у володінні Федерації професійних спілок України» є неконституційним, зокрема, й з огляду на те, що Конституційний Суд України у Рішенні від 10.06.2003 р. по справі №1-11/2003 зазначав, що Конституцією України вичерпно визначено суб’єкти та об’єкти права власності (статті 13, 41, 142, 143 Конституції України)⁴.

Саме на фоні такого розвитку подій до господарських судів останнім часом і подаються численні позови органів Фонду державного майна України про визнання за державою права власності на ті чи інші об’єкти, якими наразі сьогодні володіють і користуються профспілкові організації.

Варто підкреслити, що позовні вимоги у таких справах, як правило, стосуються досить значних за вартістю об’єктів нерухомого майна: будівель лікувально-оздоровчих, курортних закладів (санаторіїв, будинків відпочинку), адміністративних офісних будівель (будинків профспілок, палаців праці), будівель туристських, спортивних, культурно-освітніх та інших установ. Важливість та значна вартість таких спірних об’єктів сама по собі обумовлює суспільний резонанс таких справ.

Проте значення та складність даних судових процесів і без того важко переоцінити. Адже у разі прийняття помилкового рішення про задоволення позову наслідком може стати позбавлення профспілок іноді цілого регіону матеріальної основи для існування, втрата можливості вести діяльність, припинення культурно-спортивної, лікувальнооздоровчої роботи та виконання інших статутних завдань. Це значно погіршить і без того незахищене соціальне становище працівників, а, крім того, може призвести і до висновків світової спільноти щодо України про незабезпечення взятих на себе міжнародних зобов’язань по створенню сприятливих умов для свободи об’єднання у профспілки та невтручання у їх діяльність (зокрема, порушення ратифікованих Україною міжнародних Конвенцій МОП: «Про Свободу Асоціації і захист права на організацію», що прийнята 9.07.1948 р.; «Про застосування принципів права на об’єднання у профспілки і на ведення колективних переговорів» 1949 р., Резолюції МОП «Про незалежність профспілкового руху» від 26.06.1952 р. та ін.).

З другого боку, помилкове рішення на користь профспілок означатиме ігнорування порушення прав та майнових інтересів держави при хронічному дефіциті бюджету та низці наявних невирішених (у т. ч. і соціальних) проблем.

Об’єктивним фактором складності таких справ є і те, що поряд з тим, що майно профспілкових організацій набувалося за рахунок внесків їх членів, значна частина спірних об’єктів власності створювалась чи передавалася профспілкам ще за радянських часів (іноді навіть і раніше), а, отже, набували відповідного правового режиму, обумовленого нормами діючого саме на той час законодавства. Так, значна частина об’єктів нерухомого майна передавалася профспілкам на правах неіснуючого на сьогодні «відання»⁵. Більшість подібних раніше існуючих норм в силу принципово іншого концептуального базису, аніж у норм сучасного законодавства, сьогодні втратила чинність. Це ускладнює з’ясування й оцінку обставин справи, а іноді — навіть і змісту самих правових приписів, і зумовлює необхідність з’ясування змісту правомочностей, що раніше надавалися профспілкам, та формування висновків про те, на якому ж праві перебуває в них таке майно сьогодні.

У юридичній науці також питання правового режиму об’єктів права власності профспілок та статусу самих профспілок як суб’єктів права власності вже тривалий час не піддавалися ретельному аналізу. Фактично єдина вітчизняна монографічна робота за даною тематикою хоч і була присвячена комплексному дослідженню правової природи, специфіки права власності профспілок України, визначенню місця їх власності в системі права власності України та ін., втім, опублікована ще до набрання чинності новим Цивільним та Господарським кодексами України та з об’єктивних причин не відповідає існуючим на сьогодні реаліям суспільних відносин та потребам судової практики вирішення спорів щодо профспілкового майна⁶.

Існує також і ряд науково-правових висновків Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, присвячених цій проблемі. Однак в силу виконання значної частини даних висновків за запитами самих профспілкових органів, думка навіть авторитетних вітчизняних вчених, які виступали науковими експертами, таких, як Я.М. Шевченко, В.І. Семчик, І.В. Спасібо-Фатєєва, В.І. Жуков та ін., багатьма суддями піддається сумніву.

Відтак і практика господарських судів (навіть Вищого господарського суду України та Судової палати з господарських справ Верховного Суду України) не відрізняється єдністю підходів до досліджуваного питання та демонструє діаметрально протилежні позиції у правозастосуванні однакових норм. Зокрема, однією з центральних проблем при розгляді справ даної категорії є можливість застосування підзаконних актів, що були прийняті до прийняття Конституції України 1996 року і спрямовані на регулювання правового режиму власності певних об’єктів.

Так, позови у справах, які стосуються спорів, що виникають з приводу форми власності профспілкового майна, як правило, обґрунтовуються посиланнями на:

1. Постанову ВР УРСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 29.11.1990 р. № 506, якою було введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону УРСР про роздержавлення майна.

2. Постанову ВР України № 2268-ХІІ від 10.04.1992 року «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України», відповідно до положень якої до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, тимчасово передані Фонду державного майна України. 3. Постанову Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» № 3943-ХІІ від 04.02.1994 р., відповідно до положень якої до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. Позиції та доводи сторін у подібних справах, а також правова оцінка судами обставин таких справ становлять значний як теоретичний, так і практичний інтерес та потребують детального аналізу.

Отже, залишимо за межами дослідження резонанс порушених питань, який не викликає сумніву, врахувавши його як чинник актуальності проблеми, та зупинимося на аналізі переконливості й обґрунтованості правових позицій сторін і висновків судів у спорах, які виникають з приводу визначення форми власності профспілкового майна.

Відповідно до п. 7 ст. 92 Конституції України, правовий режим власності визначається виключно законами України. Разом з тим у справах досліджуваної категорії основними доводами позивачів, які діяли в інтересах держави, є посилання саме на перелічені вище підзаконні нормативні акти, з положень яких, на думку позивачів, випливає право державної власності на спірні об’єкти.

Показовою є зміна підходів до цього питання, що відбулася останнім часом у судовій практиці. Так, при розгляді подібних справ суди касаційних інстанцій раніше займали чітку позицію щодо неможливості застосування вказаних постанов Верховної Ради України, в першу чергу через те, що вони не відповідають п. 7 ст. 92 Конституції України. Наприклад, у постанові Вищого арбітражного суду України від 25.11.1999 року у справі № 04-1/23-8/130 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області до Харківського фонду профспілкового майна та ТОВ «Ранок», зокрема, вказано, що постанова ВР України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» № 3943-ХІІ від 04.02.1994 р. не породжує будь-яких правових наслідків щодо майна профспілок, оскільки суперечить п. 7 ст. 92 Конституції України.

Аналогічною була і позиція колегії Вищого арбітражного суду України у справі 041/ ЦА137/7-730 за позовом Фонду державного майна України до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України та Акціонерного товариства «Укрпрофздоровниця», що виражена у постанові по справі від 17.06.1997 р.

Однак не так давно Судова палата з господарських справ Верховного Суду у ряді аналогічних справ зайняла діаметрально протилежну позицію. Так, у постанові від 12.09.2006 р. по справі Господарського суду Луганської області за позовом ТОВ «Ініціал» до Федерації профспілок Луганської області про визнання права власності на 51/100 об’єкта нерухомості Верховний Суд України скасував раніше прийняті по справі рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи зокрема тим, що суди не звернули уваги на те, що Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 р. № 3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» встановлено, що тимчасово до законодавчого визначення суб’єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю (п. 1). До законодавчого визначення правонаступників зазначеного майна Фонд держаного майна України розпоряджається ним у процесі приватизації та наділений повноваженнями орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (п. 3)⁷.

Аналогічну позицію Верховний Суд України продемонстрував і у Постанові від 19.02.2008 р. у справі № 10/53-07 Господарського суду Дніпропетровської області за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області до Дніпропетровського обласного об’єднання профспілок про визнання права державної власності на будівлю Будинку профспілок у м. Дніпропетровську. Скасовуючи судові рішення по справі та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд України зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували вище названі постанови Верховної Ради України та ст. 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991 р. № 1540-ХІІ, якою встановлено, що майно підприємств, установ і організацій та інших суб’єктів союзного підпорядкування є державною власністю (на аналізі даної норми зупинимося далі) ⁸.

Отже, ретельному вивченню підлягає, перш за все, питання про те, чи можуть обґрунтовуватися позовні вимоги про визнання за державою права власності на майно, яким володіють і користуються профспілки, посиланнями на вищевказані постанови ВР України з огляду на положення п. 7 ст. 92 Конституції України.

Як вбачається з наведеної конституційної норми, виключно законами України має визначатися саме правовий режим власності. Водночас вказані постанови ВР України, що законами не є, деякою мірою регулюють відносини власності, встановлюючи обмеження щодо обігу певного майна, визначаючи форму власності на нього та встановлюючи управомочену щодо нього особу (орган — Фонд держмайна України). Втім поняттям «правовий режим» вказані підзаконнні акти не оперують. Отже, чи визначаєтся вказаними постановами правовий режим власності, і, відповідно, чи узгоджуються вони з нормою п. 7 ст. 92 Конституції України.

Вирішуючи поставлене питання, слід з’ясувати зміст терміна «правовий режим власності», що вживається в конституційній нормі. За даними електронного пошукового сервера Верховної Ради України zakon1.rada.gov.ua станом на 22.08.2008 року, поняття «правовий режим» зустрічаєтся, більш ніж у восьмистах нормативних актах України. Однак у жодному з них дане поняття не розкривається і вживається здебільшого в різному значенні. У тому числі визначення поняття «правовий режим» відсутнє у ЦК України, хоча термін «режим» і вживається в ряді норм: у ст. 180 ЦК передбачаєтся поширення режиму речі на тварин, а у ст. 181 ЦК — поширення на деякі рухомі речі режиму нерухомості.

Господарський кодекс України у ст. 133 передбачає, що основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління. Отже, ГК виходить з того, що основу правового режиму майна становлять права на це майно, можливі згідно з законодавством.

У статті 134 ГК України формами правового режиму майна законодавець назвав право власності, права господарського відання та оперативного управління, зазначивши, що поряд з ними можуть існувати й інші форми правового режиму майна, передбачені ГК України.

І сам термін «режим», що лежить в основі поняття «правовий режим», теж має досить різні значення в різних нормативних актах. Наприклад, згідно зі ст. 28 Закону України «Про інформацію» від 02.10.92 р., режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації. Відповідно до Положення про депозитарну діяльність, затвердженого рішенням № 61 від 26.05.98 р. Державної комісії цінних паперів та фондового ринку України, режим зберігання — це сукупність правил та умов зберігання певної частини цінних паперів на рахунку у цінних паперах.

В юридичній літературі правовий режим пов’язують з визначенням обсягу і змісту прав та обов’язків учасників цивільних відносин щодо того чи іншого майна, властивостями якого (а також цінністю та суспільними інтересами до нього) ці обсяг та зміст прав і обумовлюються⁹.

Як зазначав Е.А. Суханов: «Смысл категории объектов гражданских правоотношений (объектов гражданских прав) заключается в установлении для них определенного гражданско-правового режима, т.е. возможности или невозможности совершения с ними определенных действий (сделок), влекущих известный юридический (гражданско-правовой) результат …такой режим … устанавливается не для различных благ, а для людей, совершающих по поводу этих благ различные юридически значимые действия. Иначе говоря, он определяет именно поведение участников правоотношений, касающееся соответствующих материальных и нематериальных благ»¹⁰.

Отже, виходячи з викладеного, поняття «правовий режим» охоплює регулювання суспільних відносин саме щодо певного майна (встановлення щодо нього правил обігу, порядку набуття, використання, відчуження, а так само і обмеження таких правомочностей, як мораторієм і т. ін.), а також визначення, наскільки той чи інший об’єкт взагалі може перебувати на праві власності чи іншому речовому праві у суб’єктів правовідносин.

Таким чином, можемо дійти висновку, що правовий режим — це передбачена нормами чинного законодавства, обумовлена властивостями об’єкта права сукупність можливостей суб’єктів цивільних відносин з вчинення з приводу цього об’єкта певних юридично значущих дій. Відтак правовий режим — це не самі правові норми, а результат їх регулятивного впливу на суспільні відносини, що складаются (чи можуть складатися) з приводу конкретного майна.

Варто звернути увагу і на одну особливість п. 7 ст. 92 Конституції України. Коли наукова доктрина в основному виходить зі встановлення правового режиму для окремого майна, бо у кожної речі чи групи подібних речей правовий режим різний, то вказана конституційна норма передбачає встановлення не правового режиму майна чи окремих об’єктів, а в цілому правового режиму власності. Аналогічна конструкція вживається і у ч. 3 ст. 134 ГК України у контексті того, що правовий режим власності визначається цим кодексом та законами України.

Однак сам термін «власність» (на відміну від «права власності») також у законодавстві України не розкривається. Виникає ситуація, коли вказана норма Конституції (як і ч. 3 ст. 134 ГК України) може виявитися позбавленою регулятивного змісту, оскільки достеменно не зрозуміло, що ж саме, відповідно до вказаних норм, має визначатися виключно законами України. Дана проблема може бути вирішена шляхом офіційного тлумачення Конституційним Судом України терміну «правовий режим власності», що вживається у п. 7 ст. 92 Конституції України та у ч. 3 ст. 134 ГК України.

Разом з тим сьогодні у правозастосовній практиці слід враховувати і загальновизнане широке розуміння поняття «власності», яке означає суспільні відносини, що виникають у зв’язку з володінням, користуванням та розпоряджанням суб’єктами цивільних відносин тим чи іншим майном.

На необхідність саме такого розуміння категорії власність указують і норми ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 41 Конституції України, ст. 85, ч. 5 ст. 111 ГК України та ін., з яких вбачається ототожненя законодавцем понять «власність» і «об’єкти права власності», «майно, належне суб’єкту на праві власності» (тобто за принципом: «моя річ — моя власність»).

На підставі викладеного вважаємо, що положення п. 7 ст. 92 Конституції України слід розуміти таким чином: саме виключно законами визначається правовий режим об’єктів права власності, тобто можливості суб’єктів цивільних відносин вчиняти саме з тим чи іншим майном певні юридично значущі дії.

Виходячи з такої позиції, яка бачиться єдино правильною, безсумнівно, вищевказані постанови ВР України є спрямованими на регулювання правового режиму власності і тому суперечать Конституції України та не можуть бути застосовані судом.

Крім того, на нашу думку, не може бути застосовано до спірних правовідносин у таких справах і згаданий вище Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991 р. № 1540-ХІІ виходячи з наступного.

Даний закон регулює майнові відносини, що виникли у зв’язку з припиненням існування однієї держави (Союзу РСР) та виникненням на частині її території нової держави (України), яка є правонаступницею прав та майна свого правопопередника. Тобто від моменту проголошення незалежності України, згідно з даним Законом, до України переходить все майно, що раніше належало на праві державної власності вже неіснуючому Союзу РСР та знаходиться на території України (в тому числі майно підприємств, установ та організацій, що перебували на території України, але підпорядковувалися напряму союзному керівництву).

Закон не розкриває поняття «підприємства, установи та організації союзного підпорядкування». Однак при тлумаченні цього поняття та вирішенні питання, чи підпадають профспілки під категорію організацій союзного підпорядкування, необхідно враховувати такі положення Конституції (Основного Закону) Союзу РСР від 07.10.1977 року.

1. Відповідно до п. 7 ст. 73 Конституції (Основного Закону) СРСР, віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади і управління підлягають: керівництво галузями народного господарства, об’єднаннями і підприємствами союзного підпорядкування; загальне керівництво галузями союзно-республіканського підпорядкування. 2. Відповідно до ч. 3 ст. 77 Конституції (Основного Закону) Союзу РСР діяльність підприємств, установ і організацій союзного підпорядкування координує і контролює у питаннях, що належать до її відання, союзна республіка, тобто УРСР. 3. Згідно з п. 1 ст. 131 Конституції (Основного Закону) Союзу РСР Рада Міністрів СРСР у межах своїх повноважень організує управління промисловими, будівельними, сільськогосподарськими підприємствами і об’єднаннями, підприємствами транспорту і зв’язку, банками, а також іншими організаціями й установами союзного підпорядкування.

Тобто з огляду на вказане під поняттям «підприємства, установи та організації союзного підпорядкування» слід розуміти ті підприємства, установи та організації, які, по-перше, мали статус загальнодержавних (загальносоюзних); по-друге, керувалися рішеннями найвищих органів державної влади і управління Союзу РСР; по-третє, управління якими організовувала Рада Міністрів СРСР; по-четверте, діяльність яких координували і контролювали органи влади союзної республіки (УРСР) та, по-п’яте, майно яких належало державі СРСР на праві державної власності.

Абсолютно логічно, що майно таких суб’єктів, відповідно до вказаного закону, після розпаду Радянського Союзу має перейти у власність нової держави-правонаступника –України. Але ж коли мова йде про майно по суті приватних суб’єктів (недержавні організації у т. ч. профспілки), належність і правовий режим такого майна згаданий Закон регулювати не може.

Сучасні профспілкові організації в Україні, їх правопопередники ніколи не були організаціями союзного підпорядкування, і їх майно ніколи не було державною власністю. На останнє, крім викладеного вище, також вказують і положення установчих документів радянських профспілок, згідно з якими профспілки ніколи не підпорядковувалися державі, а тільки взаємодіяли з нею у певних соціальних питаннях, а їх вищими органами завжди були не державні органи СРСР, а З’їзди профспілок.

Крім того, як іще один аргумент на користь належності державі того чи іншого спірного об’єкта, позивачами у справах окресленої категорії нерідко висуваються твердження, що ці об’єкти були націоналізовані радянськими державними органами після революції 1917 року і стали об’єктами права державної власності. При цьому органи Фонду державного майна України посилаються на Декрет ВЦВК «Про скасування права приватної власності на нерухомість у містах» від 20.08.1918 р., зазначаючи, що згідно з його положеннями всі будівлі, що знаходилися у містах, були вилучені з приватної власності та передані у розпорядження місцевих рад як об’єкти права державної власності. А оскільки Україна є правонаступником колишнього Радянського Союзу, то таке майно належить саме державі¹¹.

Отже, у деяких справах, де вирішувалися спори про належність профспілкового майна, позивачі як обґрунтування своїх вимог та підстави виникнення у держави права власності посилалися на проведену радянською владою націоналізацію спірних об’єктів та перехід права власності на ці об’єкти до держави Україна на підставі правонаступництва.

Такі доводи чомусь фактично не викликають не тільки критики, а навіть і правової оцінки ані в ході судових процесів, ані у судових рішеннях. Однак аналіз подібних доводів позивачів у справах такої категорії є необхідним, оскільки, по-перше, слід визначитися з підходами до націоналізації як до підстави виникнення права власності, а, по-друге — із можливістю застосування при вирішенні справ радянських нормативних актів, зміст яких очевидно суперечить чинному в Україні законодавству.

Так, сам термін «націоналізація» хоч і зустрічається в законодавстві України (статті 10, 397 ГК, ст. 19 Закону України «Про інвестиційну діяльність», ст. 57 Закону України «Про заставу», ст. 35 раніше діючого Закону «Про власність» та ін.), однак безпосередньо в законодавстві даний термін не розкриваєтся. Проте традиційно у праві під націоналізацією розуміють примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність¹².

Такий спосіб безоплатного набуття державою прав власності на майно сьогодні не відповідає конституційним гарантіям права власності, оскільки, згідно з ч. 5 ст. 41 Конституції України, примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

До того ж слід зауважити, що відповідно до Постанови Верховної Ради України №1545XII від 12 вересня 1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» (ВВР, 1991, № 46, ст. 621) до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Отже, нормативні акти Союзу РСР (а відтак і наслідки їх регулютивного впливу, зокрема і націоналізація) можуть застосовуватися тільки як виняток: 1) до правовідносин, неврегульованих законодавчими актами України, 2) до моменту прийняття таких актів, і 3) тією мірою, якою вони не суперечать Конституції і законам України. Оскільки зміст націоналізації прямо суперечить ч. 5 ст. 41 Конституції України, то можливість визнання за державою права власності на певне майно на підставі його націоналізації, проведеної після революції 1917 р., викликає обґрунтовані заперечення. Адже зміст націоналізації суперечить засадам правової держави, верховенства права та демократичного ладу в Україні. До того ж, Декрет «Про скасування права приватної власності на нерухомість у містах» від 20.08.1918 р. був прийнятий «ВСЕРОССИЙСКИМ ЦЕНТРАЛЬНЫМ ИСПОЛНИТЕЛЬНЫМ КОМИТЕТОМ», а тому не є, та взагалі ніколи не був джерелом права України.

Разом з тим у питанні визнання наслідків націоналізації простежується характерна тенденція: констатуючи очевидно неприпустимий характер такого заходу в цей час, законодавець втім допускає існування її наслідків та навіть гарантує збереження права власності за державою (а так само і за наступними набувачами) на націоналізоване майно. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів.

Слід зазначити, що аналогічні підходи до націоналізації простежуються і у практиці Європейського суду з прав людини. Так, наприклад, у Рішенні від 28 листопада 1999 року по справі «Брумареску проти Румунії» (CASE OF BRUMARESCU v. ROMANIA) (Заява № 28342/95) Європейський суд також не звернув уваги на протиправну суть націоналізації, цілком допускаючи її правові наслідки.

Отже, на сьогодні, вважаємо, доцільно було б переглянути таку підставу набуття права власності, як безоплатна націоналізація, що була проведена більшовиками на початку ХХ ст., оскільки вона є не правовою та суперечить не лише чинному законодавству України, а і вочевидь — моральним засадам українського суспільства. Однак це питання також потребує свого окремого вивчення та, можливо, висловлення позиції Конституційного Суду України.

Загалом, виходячи з аналізу основних наведених правових позицій сторін у господарських спорах щодо власності на майно, яким на сьогодні володіють та користуються профспілкові організації, а також з норм чинного законодавства України, вважаємо, що правових підстав для визнання за державою права власності на це майно на сьогодні не існує.

¹ Стенограма 15-го пленарного засідання VII сесії Верховної Ради України 4-го скликання за 15.03.2005 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rada.gov.ua/zakon/skl4/7session/ STENOGR/15030507_15.htm.

² http://korrespondent.net/business/economics/376613 за 16.02.2008; http://otechestvo.org.ua/ main/200612/615.htm; http://pages.com.ua/news12889.php.

³ Розпродаж після узурпації // Дело. – 2006. – 14 жовт.

⁴ Мораторий вне закона. Интервью с В.И. Жуковым // Зеркало недели. – 2007. – № 12 (641) 31 марта – 6 апр.

⁵ Наприклад, див.: Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров’я УРСР: Постанова Ради міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606.

⁶ Соловйов А.Н. Право собственности профессиональных союзов Украины. – Харьков, 2003.

⁷ Постанова Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 12.09.2006 року // Вісн. Верхов. Суду України. – 2007. – № 6(82).

⁸ Постановление Верховного Суда Украины от 19.02.2008 г. Дело № 10/53-07 // Юрид. практика. – 2008. – № 15 (537). – 8 апр.

⁹ Гражданское право: Учебник / Под ред. А П. Сергеева, Ю. К. Толстого. 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ПРОСПЕКТ, 1998. – Ч. 1. – С. 206.

¹⁰ Гражданское право: Учебник: В 2 т. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: БЕК, 1998. – Т. 1.

¹¹ Див. напр. Справа № 25/157-08 // Архів Господарського суду Дніпропетровської області.

¹² Словник цивільно-правових термінів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vuzlib. net/ck/7-5.htm; http://jurconsult.net.ua/news/news_block/slovnik-civ-lnopravovix-term-n-v.html.

Дата публікації: 29.10.2008
всього переглядів: 313
сьогодні переглянуто: 1
останній перегляд відбувся: 06.01.09 02:28

Додатково в цьому розділі: