Проблеми спільного володіння майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності

Соловйова В. В.
здобувач Інституту приватного права і підприємництва АПрН України,
адвокат

Побудова в Україні цивілізованого ринку інтелектуальної власності потребує насамперед створення ефективного правового механізму розподілу та закріплення прав інтелектуальної власності за творцями та особами, які вкладають кошти у їх створення.

Основу такого правового механізму закладено у ст. 41 Конституції України, якою закріплено базовий принцип, на якому ґрунтується правова система охорони інтелектуальної власності у більшості економічно розвинутих країн. Згідно із цим конституційним принципом за кожним визнається право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї творчої інтелектуальної діяльності.

Поряд із цим тривалий час у спеціальних законах про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності та у ЦК України 1963 року містився принцип, відповідно до якого майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності визнавалися за особою, яка у той чи інший спосіб вкладала кошти у його створення. Зокрема, з приводу цього у всіх спеціальних законах про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності закріплено норми, згідно з якими виключні майнові права інтелектуальної власності та право на отримання охоронного документа щодо об’єкта права інтелектуальної власності, створеного у зв’язку із виконанням трудового договору, визнавалося за роботодавцем творця.

Із прийняттям нового ЦК України [4] у вітчизняне законодавство про інтелектуальну власність законодавцем було введено дещо інший правовий механізм розподілу та закріплення виключних майнових прав інтелектуальної власності між творцями та особами, які у той чи інший спосіб вкладають кошти у створення об’єктів права інтелектуальної власності. В основу такого правового механізму законодавцем було покладено принцип «спільного володіння» об’єктами права інтелектуальної власності.

Так, у новому ЦК України принцип «спільного володіння» закріплено у окремих нормах стосовно об’єктів права інтелектуальної власності: створених у зв’язку із виконанням трудового договору та створених на замовлення. Принцип «спільного володіння» об’єктами права інтелектуальної власності, що створюються у зв’язку із виконанням трудового договору, закріплено у ч. 2 ст. 429 ЦК України. Згідно із цією нормою майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку із виконанням трудового договору, належать спільно працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, якщо інше не встановлено договором між ними. Водночас принцип спільного володіння об’єктами права інтелектуальної власності, які створено на замовлення, закріплено у ч. 2 ст. 430 ЦК України. Відповідно до цієї норми майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об’єкта і замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором між ними.

Поряд із цим у ЦК України 2003 року законодавцем було встановлено загальне правило здійснення права інтелектуальної власності, яке належить спільно кільком особам. Зокрема, у ст. 428 ЦК України передбачено, що право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору законодавцем окремо визначена норма, за якою право інтелектуальної власності, яке належить декільком особам, здійснюється спільно.

Таким чином, відповідно до вказаних норм нового ЦК України питання щодо розподілу та закріплення майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності мають вирішуватися на розсуд сторін безпосередньо у договорі між особою, яка створює відповідний об’єкт права інтелектуальної власності, та особою, яка вкладає кошти у його створення. Зокрема, роботодавець та працівник окремо від трудового договору мають додатково узгодити умову про те, яким саме чином мають бути розподілені майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності, який буде створено внаслідок виконання обов’язків за трудовим договором. При укладенні цивільно-правового договору про створення на замовлення і використання об’єкта права інтелектуальної власності питання про розподіл майнових прав на відповідний об’єкт мають бути узгоджені між замовником та творцем. У разі якщо при укладенні відповідних договорів сторонами не буде узгоджено умов про розподіл майнових прав на створені об’єкти права інтелектуальної власності, такі права будуть належати їм спільно. У такому випадку майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності повинні здійснюватися сторонами також спільно.

На перший погляд, вказаний принцип розподілу та закріплення майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності між особами, які їх створюють, та особами, які фінансують їх створення, здається прийнятним.

Втім детальніший аналіз практичного застосування визначених норм дає підстави зробити висновок про існування низки проблемних питань, на які не завжди можна дати однозначну відповідь.

Деякі проблемні питання виникають стосовно об’єктів права інтелектуальної власності, які створюються у зв’язку із виконанням обов’язків за трудовим договором.

Так, при укладенні трудового договору роботодавець та працівник можуть самостійно врегулювати питання про розподіл майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Зокрема, вони можуть домовитись про те, що виключні майнові права на об’єкти права інтелектуальної власності, які будуть створені працівником у зв’язку із виконанням обов’язків за трудовим договором (контрактом), повністю переходитимуть до роботодавця.

Проте не завжди роботодавець та працівник з приводу цього питання фактично можуть дійти взаємної згоди. Адже стосовно того, кому належатимуть майнові права інтелектуальної власності на об’єкт права інтелектуальної власності, створений у зв’язку із виконанням трудового договору, роботодавець та працівник мають зовсім протилежні інтереси. Роботодавець завжди зацікавлений лише у особистому володінні майновими правами щодо об’єкта права інтелектуальної власності, який створено його працівником. Водночас працівник зацікавлений у спільному володінні правами на створений ним об’єкт права інтелектуальної власності та у отриманні прибутку від його використання або ж у отриманні, крім заробітної плати, винагороди відповідно до економічної вартості такого об’єкта.

Отже, якщо працівник не погоджуватиметься укласти договір про передання (відступлення) роботодавцеві майнових прав на створений ним об’єкт права інтелектуальної власності, роботодавець фактично не матиме права наполягати на укладенні договору на умові, що працівник відмовлятиметься на користь роботодавця від виключних майнових прав інтелектуальної власності. Адже відповідно до змісту ст. 21 Кодексу законів про працю України розподіл прав на об’єкти права інтелектуальної власності не охоплюється поняттям трудового договору (контракту), а тому не може бути його предметом. Така умова може міститися лише у цивільно-правовому договорі про передання виключних майнових прав (ст. 1113 ЦК України), на укладенні якого роботодавець не зможе наполягати у разі незгоди працівника.

Таким чином, питання про розподіл майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, які можуть бути створені у зв’язку із виконанням трудового договору, роботодавець і працівник можуть вирішити тільки шляхом укладення за взаємною згодою окремо цивільно-правового договору.

Водночас, слід звернути увагу на те, що застосування принципу «спільного володіння» породжує проблемні питання не тільки стосовно об’єктів права інтелектуальної власності, створених у зв’язку із виконанням трудового договору.

Певні проблемні питання виникають і щодо об’єктів права інтелектуальної власності, які створюються за окремими цивільно-правовими договорами, зокрема за договором на створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, внаслідок якого творець зобов’язаний створити певний об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 1112 ЦК України), або за цивільно-правовими договорами, в результаті виконання яких може бути створено певний об’єкт права інтелектуальної власності, наприклад за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт (ст. 892 ЦК України), договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт (ст. 887 ЦК України) або за іншим цивільно-правовим договором, за якими може бути створено об’єкт права інтелектуальної власності.^[1]

На відміну від роботодавця та його працівника, замовник та виконавець при укладенні відповідного цивільно-правового договору, пов’язаного із здійсненням творчої інтелектуальної діяльності, в результаті якої може бути створено об’єкт права інтелектуальної власності, перебувають у рівному положенні. Ніхто з них не може примусити іншого укласти договір на вигідних лише для себе умовах та невигідних для свого контрагента. Тому, якщо при укладенні відповідного договору замовник наполягатиме на повному відступленні йому виконавцем (творцем) виключних майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності, жодних проблем не виникає.

Певні проблеми виникають у разі, якщо договір, у результаті якого може бути створено об’єкт права інтелектуальної власності, укладається не з творцем особисто, а з його роботодавцем. Адже, у цьому разі закріплений у ч. 2 ст. 430 ЦК України принцип розподілу виключних майнових прав інтелектуальної власності між замовником та творцем застосовуватись не може. Оскільки за своїм змістом ця норма кореспондується зі ст. 1112 ЦК України, зі змісту якої можна зробити висновок, що сторонами договору на створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності може бути тільки замовник та творець (письменник, художник тощо), а його предметом є створення об’єктів авторського та суміжних прав.^[2]

Однак не завжди виконавцем за договором, в результаті виконання якого може бути створено об’єкт права інтелектуальної власності, може бути конкретна фізична особа — творець об’єкта права інтелектуальної власності, а предмет договору не завжди може охоплювати створення об’єктів авторського та суміжних прав. Здебільшого об’єкти права інтелектуальної власності створюються працівниками організацій зі статусом юридичної особи за замовленням на підставі різних цивільно-правових договорів, що передбачають здійснення творчої інтелектуальної діяльності, внаслідок якої може бути створено певний об’єкт права інтелектуальної власності.

Таким чином, якщо об’єкт права інтелектуальної власності створений працівником виконавця, буде перебувати у їхньому спільному володінні, виконавець фактично не зможе передати замовникові у повному обсязі всі майнові права стосовно об’єкта права інтелектуальної власності, що був предметом договору між ними. Адже у такому разі відповідно до ст. 429 ЦК України майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності будуть належати спільно працівникові виконавця та виконавцю (в даному випадку роботодавцю працівника), якщо між ними не буде укладено договору про відступлення працівником майнових прав на створений ним об’єкт права інтелектуальної власності.

Водночас, слід звернути увагу, що стосовно деяких договорів, в результаті яких може бути створено об’єкт права інтелектуальної власності, встановлено обов’язок виконавця передати замовникові всі отримані результати проведених робіт. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 897 ЦК України виконавець за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт повинен передати замовникові результати цих робіт. Згідно із ч. 1 ст. 894 ЦК України виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов’язаний передати замовникові завершені роботи. Обов’язок виконавця передати замовникові науково-технічну продукцію передбачено і в ч. 1 ст. 331 ГК України щодо договору на створення і передачу науково-технічної продукції.

Однак зі змісту вказаних норм не зовсім зрозуміло, що виконавець повинен передати замовнику тільки результати творчої інтелектуальної діяльності у вигляді певної інформації, яка зафіксована на відповідних матеріальних носіях, чи й виключні майнові права інтелектуальної власності, якщо отримані результати відповідатимуть ознакам, необхідним для надання їм правової охорони як певному виду об’єкта права інтелектуальної власності. Адже від вирішення цього питання залежить, хто саме буде власником виключних майнових прав інтелектуальної власності.

У зв’язку із цим слід звернути увагу на те, що на такий випадок у п. 4 ч. 1 ст. 1107 та ст. 1113 ЦК України передбачено окремі норми, згідно з якими розпорядження майновими правами може здійснюватися шляхом укладення окремого договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. ^[3] Однак, якщо між замовником та виконавцем буде укладено такий договір, виконавець фактично не матиме юридичної можливості виконати свої обов’язки перед замовником та передати йому всі виключні майнові права на об’єкт інтелектуальної власності, якщо вони належатимуть спільно його працівникові.

Отже, для того щоб виконавець за договором, в результаті якого може бути створено об’єкт права інтелектуальної власності, міг передати замовникові у повному обсязі виключні майнові права щодо створеного об’єкта права інтелектуальної власності, а останній міг бути єдиним власником таких прав, виконавцю треба буде укласти із своїм працівником договір про передання (відступлення) працівником йому виключних майнових прав на створений об’єкт права інтелектуальної власності або такий договір треба буде укладати замовникові із працівником виконавця.

Поряд із цим слід звернути увагу і на те, що встановлений у ЦК України принцип «спільного володіння» майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності залишається неузгодженим із нормами спеціальних законів про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності. Зокрема, із уведенням у новий ЦК України принципу «спільного володіння» виключними майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності законодавцем не було внесено відповідних змін до спеціальних законів про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності, що призводить до конкуренції норм ЦК України про спільне володіння об’єктами інтелектуальної власності та норм спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності.

Так, у спеціальних законах, якими охороняються окремі види об’єктів права інтелектуальної власності, залишилися незмінними норми, згідно з якими право на отримання охоронного документа та визнання відповідних майнових права на об’єкт права інтелектуальної власності, що створено працівником у зв’язку із виконанням трудового договору, визнається за його роботодавцем. У зв’язку із цим при встановленні правового режиму службових об’єктів права інтелектуальної власності постає питання: чи слід керуватися нормами ЦК України, якими встановлено принцип «спільного володіння» роботодавцем та його працівником майновими права на службовий об’єкт права інтелектуальної власності або нормами спеціальних законів, згідно з якими майнові права на службовий об’єкт права інтелектуальної власності належать роботодавцеві працівника. Адже, з одного боку, норми спеціальних законів, якими встановлено правовий режим охорони окремих видів об’єктів права інтелектуальної власності, є спеціальними щодо загальних норм ЦК України, проте, з іншого боку, ЦК України було прийнято законодавцем пізніше за спеціальні закони.

Слід зауважити, що окрім зазначених проблем щодо розподілу майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності, принцип «спільного володіння» породжує ряд проблем, пов’язаних із здійсненням та відчуженням майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, які перебувають у спільному володінні.

З цього приводу слід звернути увагу на те, що ЦК України містить лише загальні норми, які визначають порядок здійснення виключних майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності, що належать спільно кільком особам. Зокрема, у ст. 428 ЦК України зазначається, що право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, може здійснюватися за договором між ними. У разі відсутності такого договору право інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, здійснюється спільно. Втім, у зазначеній нормі не передбачено, як саме співвласники можуть здійснювати майнові права інтелектуальної власності, що перебувають у їх спільному володінні.

У зв’язку із цим постає питання, яким чином роботодавець та його працівник або замовник та творець можуть здійснювати право інтелектуальної власності, що належить їм спільно. Так, якщо особи, які спільно володіють виключними майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності, укладуть відповідний договір, в якому узгодять обсяг правомочностей кожного із співвласників, відповідь є простою — у спосіб, передбачений договором.

Певні труднощі виникають у разі, якщо співвласники не домовляться та не укладуть такий договір. Адже у такому випадку зі змісту 428 ЦК України можна зробити висновок, що дії кожного із співвласників, пов’язані із здійсненням права інтелектуальної власності, мають бути погоджені з іншим співвласником.

Слід зазначити, що норми ЦК України та спеціальних законів про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності не передбачають спеціальних норм стосовно порядку та форми, у якій співвласники права інтелектуальної власності мають погоджувати дії, пов’язанні із здійсненням виключних майнових прав інтелектуальної власності, що перебувають у їх спільному володінні.

Визначити порядок та форму погодження співвласниками здійснення права інтелектуальної власності, що перебуває у їх спільному володінні, можна лише з огляду на загальні норми ЦК України про правочини та договори. Так, у ст. 206 ЦК України встановлено перелік правочинів, які можна вчиняти в усній формі. Серед них немає жодного, який за своїм змістом дозволяв би зробити висновок, що погодження співвласниками дій щодо здійснення майнових прав інтелектуальної власності, які перебувають у їх спільному володінні, може відбуватися в усній формі. Отже, можна зробити висновок, що погодження співвласниками здійснення прав інтелектуальної власності, які належать спільно кільком особам, необхідно проводити у письмовій формі.

Утім, співвласники не завжди можуть досягти взаємної згоди і укласти відповідний договір. Так, якщо замовник та виконавець мають рівні можливості визначити обсяг правомочностей щодо спільного здійснення виключних прав інтелектуальної власності безпосередньо при укладенні договору на створення об’єкта права інтелектуальної власності, то узгодити в окремому договорі між роботодавцем та його працівником обсяг правомочностей кожного стосовно спільного здійснення права інтелектуальної власності з урахуванням інтересів обох буде вже складніше.

Отже, залишається невирішеним питання, яким чином може здійснюватися право інтелектуальної власності, що належить спільно роботодавцеві та його працівникові, якщо між ними не буде укладено відповідного договору.

У зв’язку з цим слід зважати на те, що спеціальні закони про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності встановлюють правило щодо використання об’єкта права інтелектуальної власності, який спільно належить кільком особам, якщо між ними не буде укладено відповідного договору.

Так, наприклад, згідно із абз. 3 ч. 2. ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» кожний із співвласників винаходу (корисної моделі) може використовувати винахід (корисну модель) за своїм розсудом, але жоден з них не має права давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) та передавати право власності на винахід (корисну модель) іншій особі без згоди інших власників патенту. Подібний принцип використання об’єкта права інтелектуальної власності, який належить спільно кільком особам, передбачено й нормами інших спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності: абз. 2 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки»; ч. 4 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем»; ч. 7 ст. 39 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин»; ч. 3 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» тощо.

Отже, якщо між співвласниками об’єкта права інтелектуальної власності не буде укладено договору щодо використання такого об’єкта, кожен з них може в будь-який спосіб використовувати його виключно для себе, а саме для своїх виробничих та інших потреб.^[4]

Водночас слід зауважити, що ані у ЦК України, ані у спеціальних законах про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності не міститься спеціальних норм, які б визначали порядок відчуження майнових прав інтелектуальної власності одним із співвласників об’єкта права інтелектуальної власності. Тому, якщо між співвласниками об’єкта права інтелектуальної власності не буде укладено договору щодо використання та розпорядження виключними майновими правами інтелектуальної власності, в якому буде узгоджено умови стосовно розпорядження (відчуження) ними, кожен із співвласників фактично не матиме права розпоряджатися (відчужувати) ними без погодження з іншим співвласником.

Можливо, як один із шляхів вирішення цієї проблеми можна було б використати для врегулювання відносин між співвласниками, що складаються з приводу розпорядження належними їм спільно виключними майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності, норми гл. 26 ЦК України стосовно права спільної власності. Однак, вирішуючи питання про можливість застосування норм ЦК України щодо права спільної власності до відносин спільного володіння виключними майновими правами на об’єкти інтелектуальної власності, слід звернути увагу на такі обставини.

Так, згідно із ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Відповідно до ст. 190 ЦК України до майна, що може перебувати у спільній власності кількох осіб, можуть належати речі та майнові права, до яких відносяться і виключні майнові права інтелектуальної власності. Оскільки законодавець не передбачив інших, крім договору, правових механізмів здійснення спільного володіння правами інтелектуальної власності декількома особами, логічною вбачається можливість застосування правових норм гл. 26 ЦК України щодо права спільної власності.

Однак саме тут і виникають певні труднощі.^[5] Зокрема, згідно із ч. 2 ст. 355 ЦК України спільне майно може належати кільком особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. У зв’язку із цим, розглядаючи майнове право інтелектуальної власності, яке належить спільно кільком особам, передусім треба з’ясувати, чи належить воно співвласникам на праві спільної часткової або спільної сумісної власності.

Слід зазначити, що суть правового режиму спільної власності на майно, яке перебуває у власності двох чи більше осіб, міститься у спеціальних правилах, що регулюють відносини між співвласниками по здійсненню належного їм спільно суб’єктивного права власності на майно залежно від того: перебуває таке майно у спільній частковій чи спільній сумісній власності.

Так, спільною частковою власністю вважається власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності (ч. 1 ст. 356 ЦК України). Порядок здійснення права спільної часткової власності визначено нормою ст. 358 ЦК України. За загальним правилом цієї норми право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою (ч. 1 ст. 358 ЦК України). Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю (ч. 2 ст. 358 ЦК України). Таким чином, вирішення питання про порядок володіння та користування спільним майном законодавець віддає на розсуд співвласників. Зокрема, співвласники майна можуть укласти договір, в якому можуть узгодити будь-які питання, пов’язані із володінням, користуванням та розпорядженням спільним майном.

Однак стосовно майна, що перебуває у спільній власності, у гл. 26 ЦК України не передбачено спеціальних норм, які б визначали порядок здійснення (володіння, користування та розпорядження) права спільної часткової власності у разі, якщо між співвласниками не буде досягнуто відповідної згоди. У такому випадку згідно із ч. 3 ст. 358 ЦК України кожен із співвласників має право вимагати надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ч. 3 ст. 358 ЦК України).

Розглядаючи можливість такого розподілу часток стосовно майнових прав інтелектуальної власності, які належать спільно кільком особам, слід зазначити, що об’єкти права інтелектуальної власності, на відміну від речей, є специфічними об’єктами цивільних прав, які за своєю юридичною природою є неподільними. У зв’язку із цим навряд чи будь-який із співвласників може вимагати виділення у натурі його частки, як це передбачено у ч. 3 ст. 358 та ч. 1 ст. 364 ЦК України.

Можна погодитися лише з тим, що за кожним із співвласників майнових прав інтелектуальної власності можна було б визнати тільки право вимагати від інших співвласників грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки, передбаченого ч. 3 ст. 358 та ч. 2 ст. 364 ЦК України. Проте у такому разі постає питання, як треба визначати розмір частки кожного із співвласників щодо об’єкта права інтелектуальної власності, яке перебуває у їх спільному володінні. Принцип визначення часток у праві спільної часткової власності передбачено у ч. 1 ст. 357 ЦК України, згідно з якою частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлене домовленістю співвласників або законом.

Добре, якщо між співвласниками майнових прав інтелектуальної власності відсутній спір. Втім, якщо між співвласниками не буде досягнуто домовленості про те, яким чином має визначатися частка кожного з них щодо майнових прав інтелектуальної власності, то відповідно до змісту ч. 1 ст. 357 ЦК України частки всіх співвласників будуть рівними.

Таким чином, можна зробити висновок, що гіпотетично частки стосовно майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені лише у грошовому виразі вартості об’єкта права інтелектуальної власності. Практично це можна буде зробити, якщо співвласники самостійно домовляться про частку кожного та її вартісний вираз. Однак, якщо співвласники не домовляться про це самостійно, то практично не можливо буде визначити як частку, так і її вартість.

Отже, у ЦК України не передбачено норм, на підставі яких можна було б визначити вартість об’єкта права інтелектуальної власності, поза волею осіб, яким належать майнові права інтелектуальної власності на нього.

У зв’язку із цим практично неможливо реалізувати будь-кому зі співвласників право вимагати виділення його частки відносно майнових прав інтелектуальної власності та грошової чи матеріальної компенсації її вартості іншими співвласниками навіть шляхом звернення до суду. Адже за відсутності відповідних правових норм суд практично не зможе задовольнити такий позов, оскільки у чинному законодавстві не передбачено норм, які б дозволили встановити вартість майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності іншим шляхом, ніж безпосередньо у договорі між співвласниками. Отже, якщо не можна визначити вартість майнових прав інтелектуальної власності, то відповідно не можна визначити і розмір частки кожного із співвласників згідно із правилом ч. 1 ст. 357 ЦК України.

Таким чином, розглядаючи майнові права інтелектуальної власності як об’єкт спільної часткової власності, можна впевнено стверджувати, що у разі відсутності між співвласниками домовленості, відповідно до норм ЦК України важко буде визначити як частку кожного із співвласників щодо майнового права інтелектуальної власності, так і грошовий вираз вартості майнових прав інтелектуальної власності.

Слід зазначити, що один із шляхів вирішення цієї проблеми містили положення Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [2]. Зокрема, у ст. 3 цього Закону до майна, яке може оцінюватися суб’єктами професійної оціночної діяльності, прямо віднесені об’єкти права інтелектуальної власності. Проте, на жаль, законодавцем в цьому Законі так і не було визначено основних критеріїв та методик оцінювання вартості об’єктів права інтелектуальної власності.

З огляду на таке єдиним, що могло б дозволити визначити вартість об’єкта права інтелектуальної власності, є врахування витрат, які співвласники понесли на його створення, або ціна, за якою ними було придбано майнові права інтелектуальної власності на відповідний об’єкт.

Такий принцип визначення часток у праві спільної часткової власності передбачено у ч. 2 ст. 357 ЦК України. Так, відповідно до змісту вказаної норми, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або за законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження).

Однак, слід зазначити, що не завжди у такий спосіб можна буде визначити частку у праві спільної часткової власності. Зокрема, за правилом ч. 2 ст. 357 ЦК України можна буде визначити частку у праві спільної часткової власності, якщо майнові права на об’єкт права інтелектуальної власності було придбано співвласниками за договором, в якому було визначено вклад на їх придбання кожного із співвласників. У разі якщо майнові права на створений об’єкт права інтелектуальної власності належать спільно його творцеві (авторові) і роботодавцеві (або замовникові), визначити розмір частки творця буде неможливо, оскільки, крім творчої праці, він більше нічого не вкладає у створення об’єкта права інтелектуальної власності.

Втім, слід звернути увагу, що не завжди і такий підхід дозволить встановити реальну вартість майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності. Адже, на відміну від речей як предметів матеріального світу, об’єкти права інтелектуальної власності належать до нематеріальних благ, кожне з яких є індивідуальним і неповторним. У зв’язку із цим вартість об’єктів інтелектуальної власності не може визначатися, виходячи з ринкової ціни подібних об’єктів, як це прийнято щодо речей. Економічна цінність об’єкта права інтелектуальної власності, передусім, залежить від доходу (прибутку), який можна отримати від його використання у господарському обороті. Однак дохід (прибуток) від використання об’єкта права інтелектуальної власності не завжди залежить від витрат, які було понесено на його створення, або ціною, за якою його було придбано.

Таким чином, з огляду на наведені обставини можна зробити висновок, що застосування інституту права спільної часткової власності до регулювання відносин, які складаються між співвласниками майнових прав інтелектуальної власності, не дозволяє належним чином врегулювати ці відносини.

Не менш важливим є вирішення питання, чи може до відносин, що встановлюються між співвласниками виключних майнових прав інтелектуальної власності, застосовуватися інститут спільної сумісної власності.

Так, згідно із ст. 368 ЦК України спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Загальне правило здійснення права спільної сумісної власності визначено у ст. 369 ЦК України. Зокрема, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Слід звернути увагу на те, що згідно із абз. 1 ч. 2 ст. 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Водночас у абз. 2 ч. 2 ст. 369 ЦК України передбачено, що у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном, вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Таким чином, відповідно до змісту абз. 2 ч. 2 ст. 369 ЦК України можна зробити висновок, що будь-який із співвласників майнових прав інтелектуальної власності, здійснюючи повноваження щодо розпорядження такими правами, фактично має право здійснити продаж відповідних майнових прав інтелектуальної власності іншій особі без отримання відповідної згоди інших співвласників. При цьому виходячи зі змісту зазначеної норми, можна зробити висновок, що співвласник майнових прав інтелектуальної власності може одноособово здійснити продаж повністю всіх майнових прав стосовно об’єкта права інтелектуальної власності.

Таким чином, у випадку укладення одним із співвласників ліцензійного чи іншого договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, які належать спільно кільком особам, інший із співвласників фактично позбавляється можливості заперечувати укладення такого договору у разі незгоди з ним. Адже за змістом абз. 3 ч. 2 ст. 369 ЦК України щодо укладення одним із співвласників договорів, відносно яких не передбачено нотаріальної форми чи обов’язкової державної реєстрації, згода інших співвласників презюмується.

Однак навряд чи укладення одним із співвласників договору з розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, що належать спільно кільком особам, можна вважати узгодженим із ст. 428 ЦК України та закріпленим у спеціальних законах про окремі види об’єктів права інтелектуальної власності загального принципу «використання об’єкта права інтелектуальної власності, який перебуває у спільному володінні кількох осіб, для себе, якщо інше не встановлене домовленістю між співвласниками».

З огляду на зазначені обставини можна зробити висновок, що застосування норм ЦК України, передбачених стосовно спільної сумісної власності, також практично не дозволяє врегулювати відносини, які встановлюються між співвласниками об’єкта права інтелектуальної власності.

Слід зауважити, що проблема розподілу майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності, який належить спільно кільком особам, не є новою і порушувалася раніше при створенні законодавства про інтелектуальну власність у правових системах інших країн.

Так, якийсь час у законодавстві Франції застосовувався правовий інститут спільного володіння правами інтелектуальної власності щодо окремої категорії винаходів, які позначалися як «проміжні». До таких належали винаходи, створені у результаті вільної інтелектуальної діяльності працівника, але з використанням фінансових та матеріальних засобів роботодавця. Застосування принципу спільного володіння правами інтелектуальної власності на такі об’єкти обумовлювалося прагненням реалізувати ідею примирення роботодавця і працівника як представників різних соціальних групи із різними фінансовими можливостями. Лише завдяки судовій практиці щодо застосування правового інституту сумісного володіння правами інтелектуальної власності його було витлумачено таким чином, що кожний із співвласників міг використовувати запатентований винахід пропорційно до його частки в патенті. З часом у законодавстві Франції взагалі відмовилися від застосування правового інституту сумісного володіння правами інтелектуальної власності [1, с. 14].

Подібне вирішення проблеми спільного володіння правами інтелектуальної власності було застосоване у Бразилії. Так, у законодавстві Бразилії було закріплено принцип, згідно з яким право на службовий винахід належать роботодавцю та працівникові в рівних частинах як спільна власність. А наприклад, у Греції на законодавчому рівні закріплено, що службовий винахід на 40% належить роботодавцю і на 60% — працівникові [5].

Втім не можна сказати, що чітке закріплення на законодавчому рівні частки кожного із співвласників об’єкта права інтелектуальної власності є надійним шляхом вирішення проблеми спільного володіння майновими правами інтелектуальної власності замовником та творцем або роботодавцем та працівником. Адже обставини, про які щойно зазначалося, свідчать про те, що співвласники об’єкта права інтелектуальної власності фактично позбавлені можливості здійснювати та реалізовувати свої майнові права стосовно такого об’єкта, якщо між ними не буде укладено договору щодо використання і розпорядження об’єктом права інтелектуальної власності, яке перебуває у їх спільному володінні.

Таким чином, на сьогодні єдиним інструментом врегулювання взаємовідносин між співвласниками об’єкта права інтелектуальної власності залишається договір, в якому співвласники мають можливість визначити їх права та обов’язки щодо використання, розподілу та розпорядження майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності, який перебуває у їх спільному володінні.

Розглядаючи договір як механізм розподілу майнових прав інтелектуальної власності, слід звернути увагу на рекомендацію, що викладена у Регламенті (ЄС) №2321/2001 Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 2002 року про правила участі підприємств, дослідницьких центрів та університетів в реалізації Шостої рамкової програми (2002–2006) Європейської Спільноти та розповсюдження результатів досліджень. Зокрема зазначений Регламент зобов’язує учасників досліджень врегулювати відносини з працівниками, що здійснюють дослідження, якщо їм надано право набувати права на результати творчої діяльності з тим, щоб такі права можна було використовувати далі [3].

Слід зауважити, що про договір як механізм вирішення будь-яких проблем, які можуть виникати у взаємовідносинах між співвласниками об’єкта права інтелектуальної власності, йдеться у наказі Міністерства освіти і науки України «Про затвердження зразків документів» від 28. 12. 2004 № 986. Зокрема, зазначеним нормативно-правовим актом задля забезпечення єдиних методологічних підходів до запровадження договірних відносин у сфері інтелектуальної власності було затверджено зразки деяких договорів, пов’язаних із створенням та використанням об’єктів права інтелектуальної власності. Серед них: договір про розподіл майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, створені при виконанні службових обов’язків і (або) окремого доручення роботодавця; договір між творцем (творцями) і роботодавцем про передання права на одержання охоронного документа на об’єкти права інтелектуальної власності, створені у зв’язку з виконанням трудового договору; договору між роботодавцем і творцем про винагороду; договір між співавторами про внесок у створення об’єкта права інтелектуальної власності та розподіл винагороди; договір про добросовісне заохочення за використання раціоналізаторської пропозиції тощо.

Втім, визначеним нормативним актом було лише рекомендовано застосовувати вказані зразки договорів для врегулювання правовідносин щодо об’єктів права інтелектуальної власності, регулювання яких законодавством передбачено на договірних засадах.

Проте зауважимо, що рекомендовані зразки зазначених договорів не забезпечують належне врегулювання відносин, які встановлюються з приводу розподілу, здійснення та розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, які належать спільно кільком особам, якщо співвласники самі не домовляться і не укладуть відповідного договору. Адже відповідно до ч. 1 ст. 630 ЦК України оприлюднені типові умови договорів певного виду можуть застосовуватися тільки у разі, якщо сторони прямо передбачать це у договорі.^[6]

У зв’язку із цим роботодавець на власний розсуд може змінювати рекомендовані умови договору, що, як правило, відбувається на його користь. Тому врахування інтересів працівника як співвласника створюваного ним об’єкта права інтелектуальної власності фактично залежить від волі роботодавця. За таких обставин працівник, з одного боку, може бути примушений роботодавцем підписати договір щодо передання всіх майнових прав на об’єкт права інтелектуальної власності навіть без збереження за ним права на відповідну винагороду. З іншого боку, якщо такого договору не буде укладено, роботодавець та замовник, який замовив роботодавцеві працівника створення відповідного об’єкта права інтелектуальної власності, фактично будуть залежними від працівника, який залишатиметься співвласником створеного ним об’єкта права інтелектуальної власності.

Таким чином, при збереженні інституту спільного володіння виключними майновими правами на об’єкт права інтелектуальної власності (статті 429, 430 ЦК України) договір не завжди може служити ефективним інструментом для регулювання взаємовідносин співволодіння між роботодавцем та працівником, замовником та творцем.

Література

1. Андрощук Г. Правовое регулирование служебных изобретений во Франции // Бізнес-информ. — № 24. — 1997. — С. 14.
2. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2001. — N 47. — Ст. 251.
3. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України / За ред. Ю. М. Капіци; Кол. авторів: Ю. М. Капіца, С. К. Ступак, В. П. Воробйов та ін. — К.: Видавничий Дім «Слово», 2006. — 401 с.
4. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. N 435-IV // ВВР. — 2003. — № 40–44. — Ст. 356.
5. Kasznar E. Arbeitnehmererfindungen: Recht und Wirklichkeit in Brasilien // GRUR Int. — 1984. — №12. — S. 726–735; Liakopoulos T. Employee invention in Greece // PW. — 1988. — №12. — Р. 29–32. Посилання зроблене за: Андрощук Г. А., Работягова Л. И. Патентное право: Правовая охрана изобретений: Учеб. пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — К.: МАУП, 2001. — С. 173.

Дата публікації: 19.05.2007
всього переглядів: 735
сьогодні переглянуто: 4
останній перегляд відбувся: 01.12.08 14:27

Додатково в цьому розділі: