Визнання договору неукладеним за Цивільним та Господарським кодексами України

Томчишен С. В.
кандидат юридичних наук,
керуючий партнер юридичного товариства «Юрпайінтел»

Кожний договір встановлює, змінює або припиняє цивільні права та обов’язки сторін, якщо при його укладенні будуть дотримані умови, які вимагаються для того, щоб договір мав юридичну силу. У зв’язку з цим питання, чи породжує договір для його сторін передбачені ним правові наслідки, є першим, яке з’ясовується при розгляді судових спорів, пов’язаних із виконанням договорів. Вирішення цього питання насамперед пов’язане із з’ясуванням того, чи було договір укладено та чи відповідає такий договір загальним вимогам, дотримання яких є необхідним для визнання його чинності.

Тривалий час такі вимоги містив Цивільний кодекс УРСР 1963 року. З прийняттям нового Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) та Господарського кодексу України (далі – ГК України) норми, що регламентують порядок укладання цивільно-правового та господарсько-правого договорів і визначають умови їх чинності, були втілені у цих двох кодексах. Мета нової кодифікації — створити концептуально нове законодавство, яке б ефективно регулювало майнові та немайнові відносини, що виникають як у повсякденному житті громадян, так і у сфері господарської діяльності. Для забезпечення узгодженості при одночасному застосуванні до договірних відносин норм ЦК України та ГК України їх норми були побудовані за принципом ст. 175 ГК України, згідно з яким норми ГК України в частині регулювання договірних відносин у сфері господарської діяльності визначені як спеціальні щодо загальних норм ЦК України.

З цією метою в ГК України передбачено низку норм, які мали більш детально конкретизувати принцип співвідношення його норм щодо господарських договорів із нормами ЦК України. Втім аналіз норм ЦК України й ГК України, які стосуються порядку укладення цивільно-правових та господарсько-правових договорів, дає підстави зробити висновок, що вони не були належним чином узгоджені між собою. Так, з одного боку, в ч. 1 ст. 179 ГК України зазначається, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України та іншими нормативно-правовими актами щодо окремих договорів. Проте, з іншого боку, ГК України містить власні норми, які визначають загальні умови укладення господарських договорів та умови їх чинності (статті 179–181 ГК України).

Аналіз норм ГК України, які стосуються загальних умов укладення господарських договорів, дає підстави зробити висновок, що вони досить детально визначають порядок укладення господарських договорів та умови їх чинності. Проте за своїм змістом норми ГК України, які визначають порядок укладення господарських договорів, відрізняються від загальних норм про договори, що містяться у ЦК України (глави 52, 53 ЦК України). У зв’язку з цим часто постає проблема вибору належної правової норми, яка має бути застосована при вирішенні питання, чи було договір укладено та чи додержано вимог, що є необхідними для його чинності.

Слід зазначити, що визнання договору укладеним та визнання його чинності хоча і обумовлюють єдиний правовий наслідок – набрання договором юридичної сили, однак, ці поняття є різними за змістом. Так, коли договір не відповідає вимогам, встановленим для визнання його укладеним, він є неукладеним, іншими словами, договору взагалі не існує. Якщо ж укладений договір не відповідає вимогам, додержання яких є необхідними для його чинності, він визнається недійсним на підставі прямого припису закону (нікчемний) або може бути визнаний недійсним судом. Ураховуючи це, в межах, окреслених назвою теми цього дослідження, розглянемо співвідношення норм ЦК України і ГК України стосовно випадків визнання цивільно-правового і господарсько-правового договорів саме неукладеними.

Починаючи вирішення цього завдання, слід зауважити, що загальні умови визнання цивільно-правового і господарсько-правового договорів укладеними наводяться в ч. 1 ст. 638 ЦК України та ч. 2 ст. 180 ГК України. За змістом ці норми розрізняються лише тим, що за вказаною нормою ЦК України договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, у той час, коли у названій статті ГК України додатково зазначається, що згода з усіх істотних умов має бути досягнута у передбачених законом порядку та формі.

Аналіз загального змісту цих норм дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий та господарсько-правовий договір можна вважати укладеним: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони договору мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі (належній формі); 3) сторони господарсько-правового договору мають досягти такої згоди у передбаченому законом порядку.

Розглядаючи першу умову, слід зазначити, що, безумовно, досягнення згоди з істотних умов договору є обов’язковим для визнання договору укладеним, адже це насамперед обумовлене самою юридичною природою поняття договору як взаємної домовленості сторін, спрямованої на встановлення, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України). Непогодження з істотними умовами договору вказує на відсутність підстав вважати договір укладеним. Зокрема, у ГК України стосовно такого випадку прямо передбачено, що, коли сторони не досягнуть згоди щодо істотних умов договору, такий договір вважається неукладеним, тобто таким, що не відбувся (ч. 8 ст. 181 ГК України).

Необхідність при укладенні договору узгоджувати всі істотні умови передусім обумовлена юридичною природою договору як зобов’язання, на підставі якого боржник зобов’язаний вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509 ЦКУ, ч. 1 ст. 175 ГКУ). Саме через істотні умови договору сторони мають конкретизувати свої права та обов’язки. В іншому разі неможливо зрозуміти, про що домовилися сторони або яким чином досягнута домовленість має виконуватися.

У зв’язку з цим у ч. 1 ст. 638 ЦК України і ч. 2 та ч. 3 ст. 180 ГК України законодавцем визначено істотні умови, які обов’язково слід погоджувати при укладенні кожного цивільно-правового або господарсько-правового договорів. За змістом вказані норми ЦК України та ГК України істотно не відрізняються, однак мають деякі особливості. Так, за ЦК України істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Вказані види істотних умов дублюються в ч. 2 ст. 180 ГК України. Разом із цим у ч. 3 ст. 180 ГК України прямо передбачається обов’язок сторін господарсько-правового договору в будь-якому разі погоджувати предмет, ціну та строк дії договору.

На перший погляд, указані розбіжності норм ЦК України та ГК України щодо включення ціни та строку дії договору до його істотних умов не є суттєвими, однак, вони повинні враховуватися при вирішенні питання про те, чи був укладений конкретний цивільно-правовий або господарсько-правовий договір.

З цього приводу слід зауважити, що загальні норми ЦК України не містять прямого припису про те, що ціна та строк дії договору сторони повинні обов’язково погоджувати при укладенні договору. Необхідність погодження ціни договору обумовлена презумпцією відплатності кожного цивільно-правового договору, що закріплена в ч. 5 ст. 626 ЦК України. Необхідність погоджувати строк дії договору обумовлена юридичною природою договірного зобов’язання, в якому сторони можуть здійснювати свої права і виконувати обов’язки лише протягом певного часу (ч. 1 ст. 631 ЦК України).

Водночас слід враховувати і те, що, на відміну від ГК України, норми ЦК України не є такими імперативними щодо обов’язку сторін погоджувати при укладенні договору ціну та строк його дії. Зміст норм ЦК України дозволяє визнавати договір укладеним навіть тоді, коли сторони не узгодили при укладенні договору його ціну та строк дії. Стосовно таких випадків у ЦК України містяться окремі норми, які дозволяють визначити ціну та строк виконання договору. Так, згідно із ч. 4 ст. 632 ЦК України, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена на підставі його умов, вона визначається виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Коли ж у договорі не встановлено терміну виконання боржником обов’язку, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. У такому разі, згідно із ч. 2 ст. 530 ЦК України, боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення відповідної вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства. При цьому в договорі із зустрічним виконанням зобов’язання сторони повинні виконувати свої обов’язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту (ч. 2 ст. 538 ЦК України).

Стосовно інших істотних умов ЦК України та ГК України ніяких розбіжностей не містять. Разом із тим, зважаючи на необхідність узгоджувати істотні умови при укладенні договору, їх слід розглянути детальніше.

Серед істотних умов договору однією із найважливіших є умова про предмет договору. За змістом ч. 1 ст. 626 ЦК України договір як домовленість сторін завжди спрямовується на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Тому сторони обов’язково повинні узгодити ті об’єкти, стосовно яких встановлюватимуться, змінюватимуться або припинятимуться їх цивільні права та обов’язки. Об’єкти цивільних прав, стосовно яких можуть укладатися договори, визначені у ст. 177 ЦК України. Такими об’єктами можуть бути різного роду матеріальні та нематеріальні блага: речі (у тому числі гроші, цінні папери та інше майно), майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація тощо.

Таким чином, необхідність узгоджувати предмет договору зумовлена передусім юридичною природою договірного зобов’язання, в якому права та обов’язки сторін повинні бути чітко визначені і конкретизовані, щоб його сторони мали реальну можливість реалізувати свої права та виконувати обов’язки, стосовно матеріальних та нематеріальних благ, з приводу яких вони власне і вступають у правові відносини. ^[1]

Умова про предмет договору — не єдина істотна вимога, яку треба узгоджувати для того, щоб договір вважався укладеним. Другу групу істотних умов, які потребують узгодження, становлять умови, необхідні для договорів цього виду, та ними є умови, які вказують на головні ознаки договору. Необхідність узгоджувати такі умови передусім зумовлена тим, що у разі виникнення спору між сторонами договору можна буде правильно визначити вид договору і застосувати до спірного договору положення актів цивільного законодавства щодо цього виду договорів. Тому, коли у договорі не будуть узгоджені істотні умови, необхідні для договорів даного виду, не можна буде визначити ані вид укладеного договору, ані положення цивільного законодавства, яке повинне застосовуватися до такого договору. Наприклад, підписання однією зі сторін договору товарно-транспортної накладної та запис іншої сторони про прийняття відповідного товару не можна розцінювати як дії, що свідчать про укладення договору купівлі-продажу, навіть якщо у такому документі зазначаються товар та його ціна, бо такий документ може складатися і при укладенні договору комісії. Тому, коли покупець відмовлятиметься сплатити ціну товару і посилатиметься на те, що товар був прийнятий для продажу за договором комісії, продавець не зможе довести інше.

Слід зазначити, що умови, необхідні для договорів даного виду, як правило, наводяться у нормативному визначенні відповідного договору. Таким чином, законодавець визначає мінімальне коло умов, необхідних і достатніх для виникнення конкретного договірного зобов’язання. Умови, необхідні для договорів даного виду, можуть також міститися у різних нормативно-правових актах, що стосуються договорів даного виду. Тому, щоб визначити такі умови, необхідно проаналізувати увесь комплекс нормативно-правових актів, що стосуються відповідного договору [3, с. 170–183]. Поряд із цим слід брати до уваги, що важливе значення для правильного визначення умов, необхідних для договорів даного виду, має і ознайомлення із судовою практикою та положеннями юридичної науки [10, с. 150–154].

Разом із цим слід враховувати і те, що не усі умови, які містяться в нормативних актах стосовно відповідного виду договорів, належать до істотних умов, необхідних для договорів даного виду. До них можна відносити лише умови, без яких договір є настільки неконкретизованим, що кожна із сторін не зможе чітко визначити, які саме дії вона повинна здійснити і що має право вимагати від іншої сторони [1, с. 8].

Третю групу істотних умов становлять такі, що є істотними за законом. На відміну від умов, необхідних для договорів даного виду, ці умови прямо вказуються як істотні у конкретному нормативному акті. У такий спосіб законодавець визначає окремі умови, які обов’язково треба погоджувати при укладенні договору.

Четверта група істотних умов містить умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. На відміну від інших цей вид істотних умов визначається сторонами у договорі самостійно, а тому вони є істотними для конкретного договору лише на підставі того, що одна із сторін наполягає на укладенні договору лише за таких умов. Умови щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди, можуть наводитися цією стороною безпосередньо в пропозиції укласти договір або відповіді на неї, у запропонованому стороною проекті договору, у протоколі розбіжностей до нього тощо.

Від істотних умов договору слід відрізняти звичайні умови. До них належать умови, які не погоджуються сторонами при укладенні договору, проте, вони є обов’язковими для сторін укладеного договору відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). На відміну від істотних умов звичайні умови не потребують обов’язкового узгодження сторонами, оскільки вони визначаються в законі або іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін унаслідок самого факту укладення договору [5, с. 30].

Зокрема, прикладом, що дозволяє чітко усвідомити необхідність відрізняти істотні умови від звичайних, може служити такий спір, що виник у зв’язку із визнанням договору неукладеним. Так, позивач звернувся з позовом, в якому просив суд зобов’язати відповідача звільнити належне йому приміщення, яке перебуває у його оперативному управлінні. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що договір оренди, предметом якого є оренда відповідного приміщення, є неукладеним у зв’язку з тим, що при його укладенні не було узгоджено всіх істотних умов договору, які передбачені для договорів оренди державного та комунального майна. Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги було задоволено повністю. Прийняте по справі рішення залишене в силі судом другої інстанції. Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційної скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції.

Судова колегія, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи правильність застосування норм матеріального права, зокрема Закону України «Про оренду державного та комунального майна», дійшла висновку, що вимоги касаційної скарги підлягають частковому задоволенню, а справа має бути передана на новий розгляд. Задовольняючи частково вимоги касаційної скарги, судова колегія дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій зроблено неправильний висновок про те, що неузгодження і невключення до тексту договору оренди всіх істотних умов, перелічених у ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», свідчить про те, що договір не було укладено. Такий висновок судової колегії зроблено з огляду на те, що частина умов, наведених у вказаній нормі, детально регламентуються цим Законом, а тому вони є звичайними і не потребують безпосереднього включення до тексту договору, оскільки відповідно до змісту закону вони є обов’язковими для сторін на підставі самого факту укладення договору [6].

Разом із цим слід звернути увагу, що в деяких випадках сторони при укладенні договору можуть бути зацікавленими у включенні в текст конкретного договору застережень, які б обмежували застосування до договірних відносин деяких норм актів цивільного законодавства, які зазвичай застосовуються до подібних договорів внаслідок самого факту їх укладення. У зв’язку з цим постає питання, чи мають право сторони передбачити в договорі умови, які б обмежували застосування таких актів цивільного законодавства. З одного боку, принцип свободи договору, який закріплено у статтях 6, 627 ЦК України і ч. 4 ст. 179 ГК України, дозволяє сторонам у договорі відступати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Проте, з іншого боку, згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. У зв’язку із цим закономірно виникає питання, звичайні умови є обов’язковими для сторін незалежно від їх волі чи все ж таки сторони в договорі можуть дійти згоди про незастосування таких умов.

Враховуючи зміст ч. 1 ст. 628 ЦК України, можна зробити висновок, що сторони при визначенні умов договору не мають права відступати від положень актів цивільного законодавства й виключати із змісту договору звичайні умови, адже згідно із зазначеною нормою вони є обов’язковими. Разом із цим віднесення звичайних умов до обов’язкових умов договору не можна розцінювати як імперативну вимогу. Відповідно до загального правила ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства тільки, якщо в них прямо буде вказано про це, а також тоді, коли обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливатиме з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Поряд із звичайними ще виділяють випадкові умови. В юридичній науковій літературі до випадкових належать умови, що визначені і погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм нормативних актів, або умови, про які не згадується у законодавстві з метою врегулювання відносин між сторонами договору, що взагалі не врегульовані чинним законодавством [5, с. 30]. Проте з точки зору визнання договору укладеним виділення випадкових умов є доволі умовним. Це можна пояснити тим, що у разі наполягання однієї із сторін у відступ від положень диспозитивних норм нормативних актів або для врегулювання відносин, що не врегульовані законодавством, включити до договору конкретну умову, така умова вже стає істотною для конкретного договору, а відповідний договір не може вважатися укладеним, якщо обидві сторони договору не дійдуть згоди стосовно цієї умови.

Правовий наслідок неузгодження сторонами істотних умов договору полягає у відсутності такого договору. Зокрема, зміст ст. 638 ЦК України і ч. 2 ст. 180 ГК України та судова практика їх застосування свідчать, що договір, в якому відсутні всі узгоджені сторонами істотні умови, вважається неукладеним, а сторони такого договору не можуть мати права та вважатися зобов’язаними відповідно до умов такого договору. У такому разі відсутність договору не потребує будь-якого підтвердження, а тому позовні вимоги про визнання неукладеним договору, в якому не узгоджені всі істотні умови, не відповідають існуючим способам захисту цивільних прав і не можуть бути предметом самостійних позовних вимог. Встановлення обставин відсутності факту укладення договору внаслідок непогодження сторонами всіх істотних умов може бути тільки елементом встановлення судом обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги. У такому разі укладений договір може оцінюватися лише як підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги. Визнання ж такого договору неукладеним обумовлюватиме неможливість робити посилання на такий договір як на підставу та обґрунтування позовних вимог, адже такого договору юридично не існує.

Водночас слід зауважити, що відсутність у тексті договору всіх істотних умов не завжди можна розцінювати як підставу для визнання договору неукладеним. При з’ясуванні обставин, достатніх для визнання договору неукладеним, слід враховувати, що на виконання спірного договору сторони можуть вчинити певні дії (передати майно, надати послуги, виконати роботи, сплатити відповідну суму грошей тощо), які, з одного боку, засвідчують їх бажання укласти договір, а з іншого — спрямовуються на виконання укладеного договору. Відповідними діями сторони фактично підтверджують факт укладення договору. Беручи це до уваги, не можна не погодитися із тим, що визнання за таких обставин договору неукладеним може бути одним із способів захисту недобросовісної сторони, яка, отримавши виконання зі сторони контрагента, ухиляється від оплати, посилаючись на відсутність певної істотної умови договору [7].

Зокрема, як приклад подібної недобросовісної поведінки однієї із сторін договору при розгляді судової справи можна навести такий спір. Позивач звернувся із позовом, в якому просив суд стягнути з відповідача суму основного боргу за надану юридичну допомогу та штрафних санкцій за порушення строків розрахунку, посилаючись на укладений між ними договір про надання юридичної допомоги. Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що при укладенні спірного договору сторони не дійшли згоди щодо предмета договору та ціни юридичної допомоги.

Позивач надав у судове засідання власний примірник договору про надання юридичної допомоги, виконаний машинописним текстом на двох сторінках, підписаних сторонами та скріплених їхніми печатками. Власноруч з боку позивача заповнено тільки відомості про замовника юридичної допомоги, визначено справу, за якою вона мала надаватися, та розмір плати. Відповідач власного примірнику договору не надав, посилаючись не те, що такого не існує, оскільки договір було укладено в одному примірнику, який позивач залишив у себе, а відповідні умови вписав власноруч без погодження з відповідачем.

Таким чином, відповідач, щоб ухилитися від виконання свого обов’язку щодо оплати наданої юридичної допомоги, вирішив посилатися на неукладеність спірного договору у зв’язку з непогодженням його ціни і не надавати власний примірник договору, без якого позивачеві, на його погляд, було б вкрай важко довести обґрунтованість позовних вимог.

Утім суд першої інстанції, приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, зробив правильний, на наш погляд, висновок про те, що договір фактично було укладено, а твердження відповідача про його неукладеність є безпідставними і спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Такого висновку суд дійшов з огляду на те, що всупереч того, що позивачем було надано власний примірник спірного договору, підписаного обома сторонами, в якому містилися всі істотні умови, необхідні для договорів даного виду, відповідач власними діями, що вчинялися після укладення спірного договору, підтвердив свою згоду з усіма умовами такого договору. Зокрема, відповідачем було видане доручення на представництво по судовій справі, по якій мала надаватися юридична допомога. За чотири місяці до звернення до суду позивач надсилав відповідачеві для підписання акт приймання наданої юридичної допомоги та рахунок на оплату наданої юридичної допомоги по справі, яка була визначена в його примірнику договору. Вважаючи, що між позивачем та відповідачем при укладенні спірного договору не було узгоджено справи, по якій мала надаватися юридична допомога, та розміру плати, відповідач міг спростувати надіслані йому акт наданої юридичної допомоги та рахунок за надану юридичну допомогу. Проте з боку відповідача цього не було зроблено.

Крім цього, з метою стягнення частини заборгованості за надану юридичну допомогу по спірному договору позивач вже звертався до господарського суду, рішенням якого його позовні вимоги було задоволено повністю. У відповідному судовому рішенні по попередній справі судом вже давалася правова оцінка умовам спірного договору, на підставі примірника позивача, проте відповідач, знаючи про підстави, з яких було задоволено позовні вимоги, не оскаржив відповідне судове рішення. Відповідачем не було також оскаржено й відкриття виконавчого провадження з виконання відповідного судового рішення. Навпаки, після відкриття виконавчого провадження відповідачем було добровільно сплачено позивачеві певну суму коштів. Отже, судом зроблено висновок, що відповідач, посилаючись на неузгодження ціни укладеного договору про надання юридичної допомоги, навмисне намагається приховати фактичні обставини справи, щоб ухилитися від виконання відповідачем обов’язків за договором [8].

Разом із тим, на жаль, ЦК України та ГК України не передбачають прямих спеціальних норм, які б дозволяли чітко відповісти на питання, чи можна визнавати договір неукладеним, посилаючись на відсутність певної істотної умови, якщо сторони такого договору здійснили певні дії, спрямовані на виконання такого договору. Водночас у ЦК України та ГК України містяться деякі загальні норми, які можуть бути використані при вирішенні цього питання. Так, у ч. 8 ст. 181 ГК України передбачено, що, у тому разі, коли сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним. Далі в цій нормі зазначено: якщо ж одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України. При цьому законодавець чітко не вказує, якими саме нормами ЦК України слід керуватися при визначенні правових наслідків таких дій.

З приводу цього в судовій практиці і правовій доктрині набула поширення точка зору, обґрунтованість якої не викликає жодного сумніву, про те, що в таких випадках необхідно застосовувати положення ст. 1212 ЦК України [7]. Згідно із змістом цієї норми особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана його повернути. Зміст вказаної норми дозволяє одній із сторін договору, яка вважає, що договір не було укладено, звернутися із позовом (зустрічним позовом) до свого контрагента про повернення майна, посилаючись на ст. 1212 ЦК України. Разом із цим при вирішенні питання, чи можна визнавати договір неукладеним, посилаючись на відсутність певної істотної умови, якщо сторони такого договору здійснили певні дії, спрямовані на його виконання, слід враховувати і те, що положення ст. 1212 ЦК України визначають лише правові наслідки набуття майна без достатніх правових підстав, коли вже буде достеменно встановлено відсутність будь-яких правових підстав, для набуття або збереження стороною відповідного майна за рахунок іншої сторони договору.

У разі, якщо сторони такого договору здійснили певні дії, спрямовані на його часткове виконання, відсутність у договорі певної істотної умови не можна брати до уваги як безперечне підтвердження відсутності такого договору і підставу для застосування наслідків безпідставного набуття майна, передбачених у ст. 1212 ЦК України. У таких випадках при встановленні факту укладення договору необхідно враховувати положення гл. 16 ЦК України стосовно правочинів, гл. 53 ЦК України щодо укладення договорів та гл. 20 ГК України стосовно загального порядку укладення господарських договорів, де містяться окремі норми, які мають застосовуватися при вирішенні цього питання.

Так, відповідно до змісту ч. 2 ст. 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, можна вважати вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У частині 1 ст. 181 ГК України стосовно такого випадку прямо зазначено, що допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Разом з тим необхідно враховувати, що загальні норми ЦК України стосовно правочинів та загальні норми ЦК України і ГК України щодо укладення цивільних та господарських договорів не містять норм, які б прямо вказували на неукладеність договору, в якому відсутня певна істотна умова, коли сторони такого договору здійснили певні дії, спрямовані на його виконання.

Зважаючи на зазначені обставини, твердження, що відповідно до ч. 8 ст. 181 ГК України договір є неукладеним (таким, що не відбувся), впевнено можна вважати обґрунтованим лише стосовно договорів, в яких сторони при укладенні договору висували такі умови для узгодження (в пропозиції укласти договір, проекті договору, протоколі розбіжностей тощо), проте, не досягли згоди з усіх істотних умов, що були предметом обговорення. Умови, які є істотними, але не були включені до тексту договору, можна вважати узгодженими, а відповідний договір укладеним, якщо власні дії сторін свідчать про згоду з такими умовами та їх бажання укласти договір.

Зокрема, з цього приводу в ч. 1 ст. 640 ЦК України прямо передбачається, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Таким чином, зазначені обставини дають підстави зробити висновок, що не можна вважати неукладеним договір, в якому при укладенні не було узгоджено певну істотну умову, проте сторони такого договору здійснили певні дії, спрямовані на його виконання, які свідчать про бажання укласти договір. У такому разі посилання особи, яка вчинила певні дії, спрямовані на його виконання, на те, що договір є неукладеним у зв’язку із відсутністю в його тексті конкретної істотної умови, не можна брати до відома, адже таке твердження спростовується її власними діями.

Слід звернути увагу на і те, що при розгляді подібних спорів слід чітко розрізняти випадки, коли мова йде про визнання договору неукладеним у цілому у зв’язку з відсутністю конкретної істотної умови, від випадків, коли спір стосується лише визнання договору неукладеним на певних умовах. У другому випадку спір стосується тільки встановлення змісту укладеного договору. У цьому разі фактичні дії сторін можуть свідчити про те, що договір все ж таки був укладений, але на інших умовах [11, с. 743–759].

Така позиція набула поширення і в судовій практиці. Так, позивач звернувся з позовом до відповідача, в якому просив стягнути плату за надану юридичну допомогу та штрафні санкції за порушення строків розрахунків. У судовому засіданні відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що договір фактично не було укладено. При розгляді справи судом першої інстанції було встановлено, що договір про надання юридичної допомоги укладався шляхом обміну примірниками договорів, які підписувалися сторонами. При ознайомленні з відповідними примірниками договорів було з’ясовано, що вони мали різну редакцію умови про предмет договору та строки розрахунків. З цих підстав відповідач наполягав на тому, що договір не було укладено, оскільки не було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору. Проте при винесенні рішення судом першої інстанції було прийнято до уваги, що попри різну редакцію примірників договорів позивача і відповідача можна було чітко встановити справу, по якій мала надаватися правова допомога, розмір плати за договором. Крім того, суд дійсно зважив на те, що відповідач після отримання позовної заяви фактично сплатив плату за надану юридичну допомогу, передбачену договором, чим фактично підтвердив свою згоду з усіма умовами відповідного договору. З огляду на це суд першої інстанції дійшов висновку, що спірний договір фактично було укладено. Водночас, беручи до уваги, що примірник позивача передбачав проведення розрахунку протягом трьох днів від дня винесення рішення по справі, з якої надавалася юридична допомога, а примірник відповідача не передбачав таких строків розрахунку, спірний договір було визнано судом неукладеним лише в частині строку розрахунку [9].

Отже, зазначені вище обставини дозволяють впевнено стверджувати, що договір, в якому відсутня певна істотна умова, не може бути визнано неукладеним, якщо його сторони здійснили певні дії, спрямовані на його часткове чи повне виконання, що свідчать про домовленість сторін укласти договір на відповідних умовах, які зафіксовані у договорі або підтверджені сторонами їх власними діями.

Водночас невирішеним лишається питання про те, чи можна вважати неукладеним договір, в якому відсутні всі істотні умови, і сторони ще не вчинили жодних дій щодо виконання такого договору. Існування цього питання передусім обумовлене тим, що ЦК України та ГК України не містять також прямих норм, які б чітко вказували, що договір, в якому відсутні всі істотні умови, є неукладеним, а містять лише норму, згідно з якою договір є неукладеним, якщо сторони не досягли згоди стосовно всіх істотних умов договору.

У доктрині цивільного права з приводу підстав для визнання договору неукладеним досить поширеною є позиція, що договір є неукладеним, якщо в його тексті відсутня істотна умова або фактично не було досягнуто згоди стосовно конкретної істотної умови, і такі розбіжності не були врегульовані сторонами [2, с. 190–193]. Правильність такого підходу не викликає сумніву. Разом із тим комплексний аналіз ч. 1 ст. 638 ЦК України, ст. 180 ГК України та змісту інших норм дає підстави дійти висновку, що не завжди відсутність у тексті договору якоїсь істотної умови може бути підставою для визнання договору неукладеним.

Так, у ч. 8 ст. 181 ГК України зазначено, що договір є неукладеним, якщо сторони не досягли згоди стосовно істотних умов договору. Аналіз змісту вказаної норми дає змогу впевнено стверджувати тільки те, що договір не відбувся, якщо сторони при укладенні договору висували певні істотні умови для узгодження, проте не досягли щодо запропонованих умов взаємної згоди. Остаточно визначитися з питанням стосовно визнання неукладеним підписаного сторонами договору, в тексті якого відсутня окрема істотна умова, можна лише після аналізу деяких норм ЦК України та ГК України.

За відправну точку для такого аналізу можна взяти юридичну природу договору як різновиду зобов’язального правовідношення, в якому боржник зобов’язаний вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 175 ГК України). Права та обов’язки сторін у договірному зобов’язанні повинні бути чітко конкретизованими, адже в іншому разі неможливо буде зрозуміти і встановити їх зміст. Тому істотні умови договору виконують роль мінімально необхідних вимог для того, щоб можна було визначити права та обов’язки сторін у договірному зобов’язанні. Разом із цим ЦК України та ГК України містять низку норм, які дозволяють визначити зміст прав та обов’язків сторін договору навіть тоді, коли договір не містить всіх істотних умов, що необхідні для такого договору.

Одним із прикладів таких норм можна навести ст. 526 ЦК України та ч. 1 ст. 193 ГК України, в яких встановлено загальні умови виконання цивільних та господарських зобов’язань. Відповідно до змісту вказаних норм зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору, законів, актів цивільного законодавства та різних правових актів, за відсутності конкретних умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Крім вказаних загальних норм, ЦК України та ГК України містять спеціальні норми щодо істотних умов конкретних договорів, які дозволяють розкрити сутність прав та обов’язків сторін, коли їх зміст не може бути визначений, виходячи із змісту конкретного укладеного договору. Такі норми передбачені стосовно багатьох поіменованих договорів, що містяться у ЦК України. Наприклад, визначення ціни договору, виходячи зі звичайних цін, що складаються на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (ст. 632 ЦК України); вимог щодо якості товарів, виходячи з його придатності для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується (ст. 673 ЦК України); якості робіт, виходячи з вимог, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру (857 ЦК України) тощо.

Крім вказаного способу подолання невизначеності змісту договору, у разі, коли сторони не узгодять при його укладенні всі істотні умови, ЦК України передбачає можливість з’ясування змісту укладеного договору шляхом його тлумачення. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 213 ЦК України при тлумаченні змісту правочину сторони або суд, з’ясовуючи зміст договору, повинні виходити із загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень слів, понять та термінів договору. Якщо це не дасть змоги з’ясувати зміст правочину, він установлюється шляхом порівняння змісту відповідних частин правочину з іншими його частинами або з усім його змістом, а також намірами сторін договору. Якщо це не дозволятиме визначити справжню волю сторін договору, то у відповідності із ч. 3 ст. 213 ЦК України при визначенні змісту договору до уваги слід брати мету правочину, зміст попередніх переговорів, установлену практику відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Зокрема, з цього приводу в юридичній літературі дедалі переважно зазначається: якщо фактичні обставини справи свідчать, що сторонами взято на себе зобов’язання, то договір не може бути визнаний неукладеним, як такий, що не містить певну умову. Пропонується такий договір вважати укладеним на умовах, що звичайно ставляться до такого виду договорів і які можуть бути визначені в тому числі шляхом його тлумачення [7, с. 177–180].

Вказане свідчить про існування цілого ряду законодавчо закріплених способів з’ясування змісту договору, в якому відсутні всі істотні умови. У такий спосіб законодавець, встановлюючи вимогу щодо обов’язкового узгодження при укладені договору всіх його істотних умов, одночасно обмежує можливість сторін посилатися на те, що договір, в якому відсутні всі його істотні умови, не було укладено.

Узагальнюючи наведені вище обставини, слід погодитися з тим, що не можна вважати неукладеним договір, в якому відсутня істотна умова, якщо сторони підписали такий договір чи вчинили дії, які свідчать про прийняття його до виконання, або ж відсутня умова договору може бути визначена на підставі змісту актів цивільного законодавства та різних правових актів згідно із звичаями ділового обороту, а також вимог, що звичайно ставляться до відповідних договорів, чи шляхом його тлумачення.

^[1] Наприклад, С.Н. Ландкоф вважав, що умова про предмет є єдиною істотною умовою, без якої договірне зобов’язання взагалі не може існувати [4].

Дата публікації: 26.11.2006
всього переглядів: 1556
сьогодні переглянуто: 10
останній перегляд відбувся: 01.12.08 16:42

Визнання договору неукладеним за Цивільним та Господарським кодексами України

Додатково в цьому розділі:

НАШІ ВИДАННЯ

ПОШУК

ОГОЛОШЕННЯ