Проблемні питання визначення підвідомчості справ у спорах, пов’язаних з корпоративними відносинами у господарських товариствах

С. В. Томчишен
кандидат юридичних наук,
керуючий партнер юридичного товариства «Юрпайінтел»

В. В. Соловйова
здобувач Інституту приватного права і підприємництва АПрН України, адвокат

Останнім часом у пресі та на телебаченні значну увагу приділяють такому явищу, як «рейдерство». Переважно «рейдерство» пов’язують із корпоративними конфліктами у господарських товариствах та протиправним захопленням чужої власності. Втім на підставі поширюваної інформації можна зробити висновок, що рейдерство не обмежується лише корпоративними конфліктами та спорами з приводу розподілу власності, воно проникло майже у всі сфери суспільного життя та сферу діяльності державних органів, унаслідок чого під загрозою опинилася вся система правосуддя в Україні.

Можна констатувати, що «рейдерство» набуло поширення в Україні після того, як було проведено роздержавлення та приватизацію з подальшою передачею у приватну власність переважної частини державного майна. Недосконалість законодавства, його часті зміни, непрофесійність деяких державних службовців, політична нестабільність та водночас низький рівень правосвідомості були та залишаються сьогодні основною причиною того, що в умовах невпорядкованого законодавства набуття власності часто відбувається з порушенням. Набувачі об’єктів власності з цих же причин не можуть належним чином здійснювати свої законні права та ефективно захищати свої інтереси у судах. Як наслідок цього завжди можна піддавати сумніву законність володіння тим чи іншим майном, що в більшості випадків закінчується судовими спорами та звинуваченнями у «рейдерстві».

Можливо, у деяких конфліктних ситуаціях, які виникають з приводу розподілу власності, мають місце порушення законодавства. Але ж для кожного правопорушення має бути передбачена певна юридична кваліфікація. Проте жоден з чинних нормативних актів не передбачає такого складу правопорушення, як «рейдерство». Тому у більшості випадків «рейдерство» фактично ототожнюється з випадками використання недоліків окремих матеріальних та процесуальних норм у судових спорах, що заважає ефективному захисту законних прав та інтересів при здійсненні правосуддя.

Водночас обвинувачення у «рейдерстві» сторін судових спорів обумовлює підвищений інтерес до них, а відповідно і підвищений попит на юридичні послуги та збільшення кола потенційних клієнтів юристів, які виступають представниками у судових спорах, пов’язаних із «рейдерством». Такі юристи стають відомим лише через те, що судовий спір привертає більше уваги та стає об’єктом підвищеного інтересу у засобах масової інформації, ніж будь-який інший. Таким чином, до судових справ, пов’язаних із рейдерством, «вступають уже журналісти», які підтримують одну із сторін спору, як правило ту, що звинувачує у «рейдерстві» іншу. Посилаючись на надійне джерело отримання інформації, журналісти висвітлюють хід судової справи, намагаючись у такий спосіб зробити свій внесок у об’єктивне вирішення спору.

За таких обставин поширене у суспільстві поняття «рейдерство» останнім часом почали часто використовувати юристи та представники судової влади для формування такої собі тактики захисту однієї із сторін судового спору – «захисту від рейдерів».

У багатьох випадках подібні справи є значно простішими, аніж їх висвітлюють у засобах масової інформації, а поширення інформації про начебто «боротьбу з рейдерами» не завжди відповідає дійсності, а особи, яких називають «помічниками рейдерів», насправді є більш професійними юристами, ніж ті, хто вдається до необґрунтованих звинувачень у «рейдерстві».

Поширення необґрунтованих звинувачень у «рейдерстві» фактично дозволяє створити проблеми там, де їх немає, що в свою чергу може суттєво зашкодити захисту законних прав та інтересів сторін у судовій справі. Водночас негативні публікації щодо судових та правоохоронних органів, які начебто шляхом винесення незаконних рішень сприяють рейдерам захоплювати чужу власність, у багатьох випадках використовуються з метою, щоб впливати на хід розгляду судової справи і прийняття судових рішень. Унаслідок цього створюються дійсні перешкоди справжньому власнику у захисті і відновленні його порушених прав та законних інтересів у суді. А самі судді під тиском таких «борців з рейдерами» іноді вимушені використовувати недоліки норм матеріального і процесуального законодавства, щоб не розглядати такі справи або затягувати їх розгляд, що не сприяє об’єктивному, повному та всебічному розгляду судових справ, захисту та відновленню порушених законних прав та інтересів сторін судового спору.

Слід зазначити, що спроби подолати «рейдерство» як масове явище, що опанувало сферу права та правозастосування, діяльність судових та державних органів, змусили законодавця прийняти спеціальний законодавчий акт, який мав створити суттєві перешкоди у захопленні «рейдерами» підприємств та іншої власності, яка через недосконалість чинного законодавства потенційно може бути об’єктом «рейдерських атак».

Таким законодавчим актом став Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 року № 483-V, відповідно до якого було внесено зміни до Господарського кодексу України, Господарського процесуального кодексу України та Цивільно-процесуального кодексу України.

Із прийняттям цього Закону з метою унеможливлення розпорошення між судами різної підвідомчості та юрисдикції судових справ, пов’язаних із корпоративними спорами, вперше в історії господарського судочинства до підвідомчості господарського суду було віднесено справи у спорах, пов’язаних із корпоративними відносинами, в яких стороною є фізична особа, що не має статусу суб’єкта господарської діяльності.

Втім аналіз норм вказаного Закону і внесених до ГК України, ГПК України та ЦПК України змін дає підстави зробити висновок про недосконалість його окремих норм, що в деяких випадках не сприяє ефективному судовому захисту порушених законних прав та інтересів сторін спору у господарському судочинстві, а навпаки, може використовуватися для розпорошення між судами різної підвідомчості та юрисдикції судових справ, пов’язаних із корпоративними спорами.

Відповідно до зазначеного Закону ч. 1 ст. 12 ГПК України було доповнено п. 4, згідно з яким господарському суду стали підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

1. Згідно із вказаною нормою за суб’єктним складом сторін судової справи до компетенції господарського суду законодавцем було віднесено розгляд двох категорій справ у спорах, що виникають з корпоративних відносин.

До першої – належать справи, пов’язані із корпоративними відносинами у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), незалежно від того, чи припинив останній свою участь у такому господарському товаристві на час звернення до суду або розгляду судової справи.

Другу категорію становлять справи, пов’язані із корпоративними відносинами у спорах, між самими учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що виникають у зв’язку із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Таким чином, відповідно до внесених до ч. 1 ст. 12 ГПК України змін юрисдикція господарських судів поширюється на справи із зазначеним суб’єктним складом незалежно від наявності у сторін судового спору статусу суб’єкта господарювання (суб’єкта підприємницької діяльності), а з урахуванням лише того, що одній із сторін спору належить чи раніше належало корпоративне право, а сам спір пов’язаний із корпоративними відносинами.

Разом із цим при визначенні за суб’єктним складом підсудних господарському суду спорів, пов’язаних із корпоративними відносинами, треба звернути увагу на те, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарському суду підвідомчі лише спори за участю фізичних осіб, які пов’язані із корпоративними відносинами саме у господарських товариствах.

Згідно з цією нормою господарському суду підвідомчі спори, що виникають із корпоративних відносин лише у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між самими учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств (повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства). Зазначена норма не стосується корпоративних відносин, які складаються стосовно інших господарських організацій. ^[1]

На підставі наведеного можна зробити висновок, що не підлягають розгляду у господарському суді пов’язані з корпоративними відносинами спори за участю інших, ніж господарські товариства, господарських організацій, де учасником (засновником) є фізична особа, наприклад, виробничі кооперативи та інші види підприємств колективної власності (ст. 93 ГК України), селянське (фермерське) господарство та інші види приватних підприємств, заснованих на приватній власності одного або кількох громадян (ст. 113 ГК України), орендне підприємство (ст. 115 ГК України), корпоративні підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб, які не створюються у формі господарського товариства (ч. 5 ст. 63 ГК України). ^[2]

Втім, незрозуміло, чому законодавець при конструюванні норм згаданого Закону України від 15 грудня 2006 року № 483-V прагнув обмежити коло підсудних господарському суду спорів, що виникають із корпоративних правовідносин, лише певним суб’єктним складом, а саме учасниками корпоративних відносин, що складаються стосовно господарських товариств. Можливо, такий підхід законодавця до конструювання вказаних вище правових норм обумовлений якимись конкретними чинниками, наприклад, «рейдерським захопленням» лише окремої категорії корпоративних господарських організацій, а саме господарських товариств.

2. Певні питання при вирішенні господарським судом спорів, пов’язаних із корпоративними відносинами, виникають не лише стосовно суб’єктного складу спору, а й щодо його підстав та предмета (предметного складу).

Так, відповідно до змісту положень Закону України від 15 грудня 2006 року № 483-V та внесених змін до ч. 1 ст. 12 ГПК України за предметним складом господарському суду підвідомчі дві категорії справ між зазначеними вище суб’єктами:

по-перше, це справи у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), які виникають із корпоративних відносин;

по-друге, це справи у спорах, між самими учасниками (засновниками, акціонерами), які пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Однак слід звернути увагу на те, що законодавець, формулюючи принцип, за яким визначається підвідомчість зазначених категорій справ, вживає лише загальні поняття та не наводить конкретизованих приписів, що в деяких випадках зумовлює певні ускладнення у з’ясуванні підвідомчості тієї чи іншої справи, яка так чи інакше може бути пов’язана з корпоративними відносинами у господарських товариствах.

Як один із таких прикладів можна навести вживання законодавцем загальних словосполучень «справи, що виникають із корпоративних відносин», а також «пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства».

Зокрема, аналіз змісту цих словосполучень викликає питання, чи підвідомчі господарському суду лише справи за участю фізичної особи (не суб’єкта господарювання), які пов’язані із набуттям, здійсненням, розпорядженням та припиненням корпоративних прав, чи будь-які спори, які тим чи іншим способом пов’язані із корпоративними відносинами. Адже, якщо додержуватися останнього, то до таких спорів можна віднести і спори, пов’язані із призначенням та звільненням зборами учасників (засновників, акціонерів) керівника господарського товариства, де останній є стороною у справі. Але ж у цьому разі такий спір одночасно буде пов’язаний із трудовими відносинами, оскільки прийняття будь-якого рішення учасниками (засновниками, акціонерами) щодо призначення чи звільнення керівника господарського товариства вже стосуватиметься трудових прав та обов’язків останнього. Ситуація ще більше ускладнюється, коли такий керівник господарського товариства одночасно є його учасником (засновником, акціонером).

Водночас щодо спорів між самими учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств слід зазначити, що відносини, які складаються між ними при здійсненні корпоративних прав, не обмежуються лише відносинами, які стосуються створення, діяльності, управління та припинення діяльності господарського товариства.

Тому, з’ясовуючи підвідомчість господарському суду спорів, пов’язаних із корпоративними відносинами, треба враховувати правові норми інших нормативно-правових актів, зокрема ГК України та ЦК України, в яких наводяться поняття і зміст корпоративного права та корпоративних відносин.

У зв’язку з цим слід звернути увагу на зміст ч. 3 ст. 167 ГК України, в якій корпоративні відносини визначаються як відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав. При цьому відповідно до змісту ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права визначаються як права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. ^[3]

На відміну від ГК України, ЦК України не дає визначення понять «корпоративне право» та «корпоративні відносини». Проте у ЦК України міститься окрема норма, яка визначає зміст корпоративного права. Такою нормою є ст. 116 ЦК України. А саме нею визначені окремі права учасників господарського товариства, серед яких: брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, установлених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); вийти у встановленому порядку з товариства; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

Визначені у ст. 116 ЦК України права учасників господарського товариства за своїм змістом є схожими з правами, що охоплюються поняттям «корпоративне право», яке наводиться у ГК України. Однак права учасників господарського товариства, перелічені у

ст. 116 ЦК України, за змістом є ширшими, ніж коло прав, наведених у ч. 1 ст. 167 ГК України, та додатково включають: право вийти у встановленому порядку з товариства; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом.

При цьому, розглядаючи питання про підвідомчість господарському суду справ за участю фізичних осіб (не суб’єктів господарської діяльності) у спорах, які виникають із корпоративних відносин, слід враховувати, що перелічені у ст. 116 ЦК України права учасників господарського товариства не становлять вичерпний перелік правомочно­стей, що входять до змісту корпоративних прав. Адже згідно із ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративне право може включати й інші правомочності, які передбачаються у законі або у статутних документах господарського товариства.

На підставі цього можна зробити висновок, що за предметним складом господарському суду підвідомчі справи у спорах, які виникають з корпоративних відносин, якщо вони стосуються саме корпоративних прав учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства, передбачених ч. 1 ст. 167 ГК України та ст. 116 ЦК України, а також інших прав, які передбачаються у інших законах або у статутних документах господарського товариства. ^[4]

Варто звернути увагу на те, що за предметним складом підвідомчих господарському суду справ у спорах за участю фізичних осіб (не суб’єктів господарювання), які виникають із корпоративних відносин, законодавець чітко розмежовує підсудність таких справ за суб’єктним складом, прямо вказуючи на те, що такі справи підсудні господарському суду тільки, якщо вони виникають між учасником (засновником, акціонером) і самим господарським товариством.

Адже, якщо виходити з буквального змісту п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, господарському суду підвідомчі справи у спорах, які виникають з корпоративних відносин, лише між учасниками (засновниками, акціонерами) та самим господарським товариством. Тобто, інакше кажучи, сторонами у такому спорі обов’язково мають бути господарське товари­ство та його учасники (засновники, акціонери). Відповідно до змісту цієї норми справи за участю фізичної особи (не суб’єкта господарської діяльності) у спорах між самими учасниками (засновниками, акціонерами) без участі господарського товариства підвідомчі господарському суду тільки у разі, якщо підстави та предмет спору стосуються створення, діяльності, управління та припинення діяльності господарського товариства.

У зв’язку з цим виникає питання, чи підсудна господарському суду справа за участю фізичної особи (не суб’єкта господарської діяльності) у спорі, який виникає з корпоративних відносин, між самими учасниками (засновниками, акціонерами). Тобто, коли спір фактично виникає з приводу корпоративних прав лише між учасниками (засновниками, акціонерами) і не стосується створення, діяльності, управління та припинення діяльності господарського товариства, прав та інтересів самого господарського товариства. ^[5]

Як приклад таких справ можна навести справи за участю фізичних осіб (не суб’єктів господарської діяльності) у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, які виникають з приводу спадкування, відчуження або застави одним із учасників (засновників, акціонерів) своєї частки (акцій) у статутному фонді (капіталі) господарського товариства, припинення участі у товаристві або виключення учасника іншими зі складу учасників тощо. Адже фактично такий спір стосується лише прав самих учасників (засновників, акціонерів) (зокрема, права учасника господарського товариства розпоряджатися (відчужувати) свою частку, та прав інших учасників (засновників, акціонерів) на придбання цієї частки, право добровільно вийти зі складу учасників товариства, право учасників виключити одного з учасників зі складу учасників товариства тощо) та не стосується безпосередньо створення і припинення, управління та діяльності господарського товариства. ^[6]

Можливо, існування цього питання є наслідком недосконалої законотворчої техніки при конструюванні норм Закону України від 15 грудня 2006 року № 483-V. Однак вирішення цього питання на сьогодні є вкрай важливим, оскільки спори між учасниками господарських товариств щодо спадкування, відчуження та придбання, застави часток, а також виходу чи виключення зі складу учасників є досить поширеними серед справ у корпоративних спорах, які розглядаються судами.

3. Окремо слід звернути увагу і на питання про предметну підвідомчість господарському суду справ за участю фізичних осіб (не суб’єктів господарської діяльності) у спорах між самими учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, які пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарському суду підвідомчі справи за участю фізичної особи (учасника, засновника, акціонера господарського товариства) незалежно від наявності в неї статусу суб’єкта господарської діяльності у спорах, які виникають між самими учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства щодо здійснюваних ними прав та обов’язків при створенні, діяльності, управлінні та припиненні діяльності господарського товариства.

Розглядаючи цю категорію справ, необхідно зазначити, що стосовно кожного такого спору слід виходити з норм матеріального права, які регулюють правовідносини, пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, та його установчих документів.

Так, щодо створення господарського товариства істотних проблем не виникає. Відповідно до ч. 1 ст. 56 ГК України суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Отже, розглядаючи цю категорії спорів, можна зробити висновок, що господарському суду підвідомчі також справи у спорах, які виникають між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства при його реорганізації (злитті, приєднанні, виділенні, поділі, перетворенні).

4. Поряд із цим слід звернути увагу на категорію справ у спорах, пов’язаних із припиненням діяльності господарського товариства.

Згідно з ч. 1 ст. 59 ГК України встановлено, що припинення діяльності суб’єкта господарювання здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК України, — за рішенням суду.

Водночас у ч. 1 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства» зазначається, що припинення діяльності господарського товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства» передбачається, що реорганізація господарського товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства.

Таким чином, на підставі наведених норм можна зробити висновок, що господарському суду підвідомчі будь-які спори за участю учасників (засновників, акціонерів), які пов’язані з визнанням недійсними рішень вищого органу управління господарського товариства щодо його реорганізації або ліквідації.

При цьому слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України вищий орган управління господарського товариства, яким є загальні збори учасників (засновників, акціонерів), або будь-який інший орган господарського товариства, який відповідно до установчих документів уповноважений приймати рішення про припинення діяльності господарського товариства, при прийнятті відповідних рішень може діяти лише від імені товариства. Тому до справ, які пов’язані із спорами між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства, обов’язково має залучатися і саме господарське товариство.

Утім слід зазначити, що припинення діяльності господарського товариства за рішенням виключно вищого органу господарського товариства є загальним правилом, який містить виняток. Зокрема, у п. «в» ч. 4 ст. 19 Закону України «Про господарські товариства» передбачається, що господарське товариство може бути ліквідованим на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства.

У зв’язку із цим слід звернути увагу, що в окремих законодавчих актах, які регулюють діяльність державних органів, що здійснюють контроль у сфері господарської діяльності за дотриманням чинного законодавства, передбачається право відповідних державних органів звертатися до суду з вимогою про примусовий поділ або про скасування (визнання недійсною) державної реєстрації будь-якої юридичної особи, в тому числі і господарського товариства. ^[7]

З приводу цієї категорії справ слід зазначити, що відповідно до ст. 238 ГК України примусовий поділ суб’єкта господарювання, скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання охоплюються поняттям адміністративно-господарських санкцій, які можуть застосовуватися до суб’єктів господарювання органами державної влади та органами місцевого самоврядування, за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. ^[8]

Незважаючи на те, що внаслідок застосування цих адміністративно-господарських санкцій відбувається припинення діяльності господарського товариства, фактично це стосується корпоративних прав його учасників (засновників, акціонерів), ця категорія справ не є підвідомчою господарському суду. Зокрема, такий висновок випливає зі змісту ст. 12 ГПК України. Так, відповідно до абз. 5 п. 1 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам не підвідомчі спори, що виникають із публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів. При цьому щодо випадків звернення до суду державних органів та органів місцевого самоврядування у п. 4 ч. 1 ст. 17 КАС України передбачено, що адміністративному суду підсудні спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, установлених законом.

Таким чином, суб’єкти владних повноважень (орган державної влади, орган місцевого самоврядування та їх посадові особи) в межах наданих законом прав можуть звертатися до суду з вимогами про примусовий поділ суб’єкта господарювання, скасування державної реєстрації та ліквідацію суб’єкта господарювання, якщо таке право прямо передбачене у відповідному законі, а такий спір буде підсудний адміні­стративному суду. ^[9]

5. Особливої уваги заслуговує категорія судових справ у спорах, пов’язаних із діяльністю та управлінням господарським товариством.

У цій категорії справ найбільше питань виникає щодо відмежування корпоративних спорів, які виникають у зв’язку з діяльністю та управлінням господарським товариством, від трудових спорів.

Зокрема, складність розмежування корпоративного спору, пов’язаного з управлінням товариством, від власне трудових спорів зумовлена передусім недосконалістю окремих правових норм, які встановлюють загальні засади управління у господарському товаристві.

Так, у ст. 65 ГК України встановлюються основні засади управління підприєм­ством. Відповідно до змісту цієї норми управління будь-яким підприємством (у тому числі й господарським товариством, яке згідно з ч. 5 ст. 63 ГК України є однією із організаційно-правових форм підприємств) здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

При цьому згідно із п. 8 ст. 65 ГК України трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством установлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог ГК, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи тощо. Зокрема, з приводу цього у п. 9 ст. 65 ГК України окремо зазначається, що рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участю трудового колективу і уповноважених ним органів.

Поряд з цим згідно з ч. 3 ст. 65 ГК України для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. Керівник підприємства є членом трудового колективу і особисто наділяється за законом відповідно до організаційно-правової форми підприємства та його установчих документів правом на управління господарською діяльністю підприємства.

З приводу цього в ч. 5 ст. 65 ЦК України передбачено, що керівник без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Таким чином, зважаючи на буквальний зміст указаних норм, можна зробити висновок, що як власник підприємства, так і члени трудового колективу та його керівник мають право брати участь в управлінні господарським товариством. Беручи це до уваги, можна припустити, що будь-які рішення щодо питань, які виникають у процесі управління господарським товариством, теоретично можуть бути предметом оскарження до господарського суду з посиланням на те, що вони стосуються управління, не тільки учасниками господарських товариств, а і членами трудового колективу та його керівником.

Безумовно, зміст зазначених норм дає підстави так розмірковувати, однак такий висновок суперечить іншим нормам ГК України. Так, детальний аналіз п. 4 ст. 12 ГК України дозволяє зробити висновок про відсутність будь-яких підстав для оскарження до господарського суду дій та рішень органів господарського товариства, пов’язаних із його управлінням та діяльністю, як членами трудового колективу, так і його керівником.

Розглядаючи спори, пов’язані з управлінням господарським товариством та його діяльністю, на предмет їх підвідомчості господарському суду, необхідно передусім виходити зі змісту самого поняття «корпоративне право», складовою якого є право на управління, яке може належати лише учасникам (засновникам, акціонерам) господарського товариства, та власне поняття «корпоративні відносини», які можуть існувати тільки між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства та між ними й самим господарським товариством.

Оскільки у п. 4 ст. 12 ГК України визначається підвідомчість господарському суду справ, пов’язаних саме з корпоративними спорами, які можуть існувати тільки між учасниками (засновниками, акціонерами) господарського товариства та між ними й самим господарським товариством, тому є очевидним, що ні члени трудового колективу, ні його керівник не мають правових підстав для оскарження до господарського суду дій чи рішень органів господарського товариства та його учасників у сфері управління та діяльності господарського товариства.

6. У зв’язку із цим слід окремо звернути увагу на особливу категорію спорів, пов’язаних із оскарженням рішень загальних зборів учасників господарського товариства чи інших уповноважених згідно з установчими документами господарського товариства органів з приводу звільнення та відсторонення (усунення) керівника господарського товариства.

Складність визначення підвідомчості справ у таких спорах полягає в тому, що вони пов’язані не тільки з корпоративними відносинами, а й стосуються трудових відносин, що складаються між самим господарським товариством та його керівником.

Так, з одного боку, передбачене у ч. 1 ст. 99 ЦК України право засновників товариства створювати виконавчий орган товариства та встановлювати його компетенцію і склад та визначене у ч. 3 ст. 65 ГК України право власника чи уповноваженого ним органу (яким у господарському товаристві є загальні збори учасників) призначати (обирати) керівника охоплюється змістом поняття «право на управління», яке є складовою їх корпоративних прав.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 98, ч. 1 ст. 99 ЦК України та ч. 2, ч. 3 ст. 65 ГК України будь-які рішення щодо створення виконавчого органу господарського товариства, встановлення його компетенції, складу та призначення (обрання) керівника приймаються загальними зборами учасників або уповноваженим ними органом з урахуванням організаційно-правової форми господарського товариства та його установчих документів.

З іншого боку, у ч. 4 ст. 65 ГК України передбачається, що у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

При цьому ані у ГК України, ані у ЦК України чітко не вказується про юридичну природу такого договору, а лише у загальних рисах зазначається про умови, які має містити цей договір. У зв’язку з цим постає питання: чи у ч. 4 ст. 65 ГК України йдеться про цивільно-правовий договір, чи мається на увазі контракт як особлива форма трудового договору.

Про дещо схожий за змістом договір зазначається у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України. Зокрема, цією нормою передбачено, що особливою формою трудового договору є контракт, в якому зазначаються строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового тощо.

За змістом ч. 1 ст. 21 Кодексу законів про працю України трудовий контракт з керівником товариства є угодою між ним і власником підприємства або уповноваженим ним органом,^[10] за якою керівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, із дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Наведені норми дають керівнику господарського товариства підстави оскаржувати до суду будь-які рішення загальних зборів учасників господарського товариства чи інших уповноважених згідно з установчими документами органів товариства, що приймаються з приводу створення виконавчого органу господарського товариства, встановлення його компетенції, складу та призначення (обрання) керівника, якщо внаслідок прийняття таких рішень порушуються його трудові права.

Отже, є очевидним, що незважаючи на те, що при прийнятті відповідних рішень учасники здійснюють належні їм корпоративні права, справи у спорах за зверненням звільненого керівника господарського товариства не будуть підвідомчі господарському суду, оскільки вже відповідні спори міститимуть ознаки трудових спорів, а тому їх розгляд буде належати до компетенції судів цивільної юрисдикції.

Однак слід зазначити, що у такому разі чинне законодавство не містить правових підстав вимагати визнання недійсними всіх рішень, що були прийняті на загальних зборах учасників. Відповідні рішення можуть оскаржуватись до суду та визнаватися недійсними в межах трудового спору лише в частині, що безпосередньо стосуються саме порушення трудових прав, передбачених чинним законодавством та трудовим договором (контрактом).

Поряд з цим при визначенні підвідомчості подібних справ проблемні питання виникають, якщо з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів, що прийняте з приводу створення виконавчого органу господарського товариства, встановлення його компетенції, складу й призначення (обрання) та звільнення керівника, звертається один із учасників господарського товариства, а не його керівник. Річ у тім, що кожен з учасників господарського товариства у будь-якому разі має право оскаржувати рішення, прийняті загальними зборами учасників з усіх питань діяльності товариства. Зокрема, право оскаржувати учасником товариства будь-які рішення загальних зборів до суду окремо закріплене у ч. 5 ст. 98 ЦК України.

Зважаючи на те, що суб’єктом звернення з позовом буде саме учасник господарського товариства, а сам спір стосуватиметься здійснення ним захисту своїх прав та інтересів, пов’язаних з корпоративними правами, можна зробити висновок про відсутність ознак трудового спору. Адже про трудовий спір можна вести мову лише у разі, якщо підстави та предмет позову стосуватимуться порушення трудових прав, а суб’єктом звернення буде сама особа, трудові права якої порушуються.

У зв’язку з цим слід звернути увагу на необхідність чітко розмежовувати власне трудові спори між господарським товариством та його працівником (керівником), від корпоративних або інших цивільно-правових спорів, які хоча і пов’язані з трудовими відносинами, однак за своїм змістом не є трудовими спорами.

Зокрема, щодо цього треба звернути увагу на те, що згідно з ч. 2 ст. 65 ГК України управління підприємством через уповноважені органи, а саме через виконавчий орган, не охоплюється поняттям «корпоративні правовідносини», а відповідно позови, які належать до діяльності виконавчого органу товариства, не можуть бути предметом розгляду у господарському суді з тих підстав, що це стосується корпоративних відносин.

Поряд з цим при вирішенні таких спорів треба враховувати те, що часто члени виконавчого органу товариства виконують функцію з управління товариством на підставі трудового контракту, при цьому виконання ними обов’язків з представництва інтересів товариства охоплюються відносинами представництва та стосуються питання дієздатності товариства як юридичної особи.

Однак чинним законодавством недостатньо чітко врегульовані питання щодо оформлення трудових правовідносин з членами виконавчого органу товариства та відмежування їх від представницьких відносин, що дає змогу зловживати правом на звернення до суду у разі звільнення чи усунення від виконання обов’язків членів виконавчого органу.

Проте за змістом ч. 5 ст. 65, ст. 89 ГК України можна зробити висновок, що керівник господарського товариства перебуває з останнім не тільки в трудових відносинах. Керівник товариства як член виконавчого органу одночасно виступає представником господарського товариства і згідно із законом та у межах і порядку, визначених установчими документами товариства, має право без доручення діяти від його імені й представляти інтереси у відносинах з третіми особами.^[11]

Повноваження керівника господарського товариства як його представника визначаються у ЦК України, ГК України та Законі України «Про господарські товариства» відповідно до організаційно-правової форми господарського товариства, у його установчих документах, у відповідних положеннях про виконавчий орган товариства або трудовому договорі (контракті). Поряд з цим відносини з представництва, що складаються між господарським товариством та його керівником, регламентуються загальними нормами про представництво, які містяться в главі 17 ЦК України. ^[12]

Це дає підстави для висновку, що керівник як член виконавчого органу або інші посадові особи органів товариства, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, виходять за межі представницьких повноважень, вони можуть притягуватися в судовому порядку до цивільно-правової відповідальності, а ці спори не можна вважати такими, що пов’язані з трудовими відносинами.

Утім, слід зауважити, що спори, які виникають у зв’язку із оскарженням дій, вчинених керівником господарського товариства з перевищенням наданих йому представницьких повноважень, не можна відносити і до корпоративних. Адже, незважаючи на те, що компетенція виконавчого органу товариства та повноваження керівника і його членів визначаються зборами учасників товариства, які в такий спосіб здійснюють своє право на управління, по суті предмета таких спорів, вони випливають з представницьких правовідносин.

Тому у разі виникнення такого спору право на звернення до суду з позовом до керівника товариства матиме саме господарське товариство через свої органи, які згідно із законом та установчими документами матимуть відповідну компетенцію. ^[13]

Водночас, слід звернути увагу на те, що норми глави 17 ЦК України про представництво та відповідні норми ЦК України, ГК України та Закону України «Про господарські товариства» стосовно окремих видів організаційно-правових форм господарських товариств надають учасникам товариства через загальні збори в порядку, передбаченому установчими документами, право приймати будь-які рішення щодо створення виконавчого органу господарського товариства, встановлення його компетенції, складу та порядку призначення (обрання) керівника та його повноважень без погодження з останнім. При цьому жодною нормою не передбачено право керівника товариства заперечувати обмеження його представницьких повноважень.

З огляду на це можна зробити висновок, що керівник як член виконавчого органу позбавлений права вимагати визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства з цих питань з посиланням на те, що вони обмежують та порушують його трудові права. Такий спір по суті стосується представницьких повноважень керівника та компетенції виконавчого органу господарського товариства. ^[14]

У зв’язку з цим окремо слід звернути увагу на категорію справ у спорах, які виникають з приводу оскарження усунення керівника товариства та інших членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків.

Зокрема, у ч. 3 ст. 99 ЦК України передбачена можливість усунення у будь-який час членів виконавчого органу товариства від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені окремі підстави для їх усунення. Таким правом можуть скористатися загальні збори учасників товариства або інший орган товариства, якщо стосовно нього таке право буде передбачене в установчих документах товариства.

Утім, не досить вдала конструкція цієї норми часто стає причиною виникнення проблем при з’ясуванні характеру спору та визначенні підсудності справ у спорах, пов’язаних з оскарженням усунення керівника товариства та інших членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК України.

Так, право на прийняття рішення про усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків належить учасникам товариства та охоплюється змістом «права на управління» товариством. Тому очевидно, якщо спір щодо оскарження таких рішень виникає між самими учасниками товариства, він, безумовно має розцінюватися як корпоративний спір.

Однак, якщо суб’єктом оскарження виступатиме керівник товариства, якого загальними зборами було усунуто від виконання обов’язків, при з’ясуванні характеру такого спору та визначенні його підвідомчості виникає ряд проблемних питань. Усі вони зводяться до того, чи такий спір стосується трудових прав та обов’язків (тобто буде трудовим спором), чи такий спір стосується прав та обов’язків, що становлять зміст представницьких правовідносин.

Адже, з одного боку, керівник товариства перебуває з останнім у трудових відносинах, і усунення його від виконання обов’язків згідно з ч. 3 ст. 99 ЦК України фактично позбавляє його можливості виконувати свої обов’язки за трудовим договором. Проте, з іншого боку, в цій нормі нічого не зазначається про звільнення керівника та розірвання з ним трудового договору (контракту), йдеться лише про усунення від виконання обов’язків.

Зважаючи на те, що вказана норма міститься у ЦК України, а не у Кодексі законів про працю України, а саме у ст. 99 ЦК України під назвою «виконавчий орган товариства», в якій містяться основні засади створення, встановлення компетенції та складу виконавчого органу товариства, можна зробити висновок, що ч. 3 цієї статті більше стосується обмеження повноважень з представництва. ^[15]Адже за змістом ст. 237 ЦК України представницьким є правовідношення, в якому одна сторона (представник) не тільки має право, а і зобов’язана вчинити від імені другої сторони, яку вона представляє, певні юридично значущі дії, спрямовані на набуття, зміну й припинення прав та обов’язків для неї. ^[16]
На підставі зазначеного можна зробити висновок, що у ч. 3 ст. 99 ЦК йдеться про усунення від виконання саме обов’язків з представництва, тобто про обмеження представницьких повноважень членів виконавчого органу товариства.

Дата публікації: 07.11.2007
всього переглядів: 1000
сьогодні переглянуто: 3
останній перегляд відбувся: 01.12.08 15:25

Додатково в цьому розділі: